Гумилев Л.Н. География этноса в исторический период. - Л., 1990. - С. 29.; Його ж: Етногенез и биосфера Земли. - М., 2005. 3 страница

Серед спеціальних галузей історичної науки не можна обійти ува­гою історичну географію, одним з аспектів вивчення якої є взаємодія і взаюємовплив природного та географічного середовища і людини в історичному контексті. Ми ж звернемося лише до проблеми взаємодії суспільства і природи та можливості виділення природничо-геогра­фічних джерел штучного походження.

Як зазначалося вище, в історичній науці існують різні визначення історичного джерела. Відомий вчений С.О. Шмідт вважає, що немож­ливо обійти увагою такий вид людської діяльності, як внесення змін в природничо-географічне середовище, яке оточує людину. Це і штучно створені водойми, канали, лісосмуги, міські ландшафти; це і штучно виведені чи перенесені в інший географічний регіон сорти рослин і види тварин, що не може не впливати на життя і діяльність людини, а відтак може давати про неї свідчення.

Ще одним видом джерел для пізнання історії людства С.О. Шмідт вважає саме природно-географічне ссредовшце в найширшому розу­мінні слова (те, що існує незалежно від людини, але допомагає піз­нанню її історії). Тому вчений наполягає на можливості виділення такої категорії, як «потенційне історичне джерело», а також назвати ці природничо-географічні джерела штучного походження, підрозді­ливши на історико-географічні та історико-біологічні.

Нині вивчаються різні аспекти і впливи природи на людину, і впливи людини на природу (антропогенні та техногенні чинники), характерні риси і особливості пристосування людини до природного середовища. Це і визначає розширення традиційної джерелознавчої бази іс торичних досліджень.

Людина не мислила і не мислить себе поза оточуючим середови­щем - як соціальним, так і природним. Уявлення про оточуючу при­роду, про взаємодію природи і суспільства - важлива частина культур­них традицій людства.

При вивченні характеру і наслідків впливу природничо-географіч­них факторів на історію людського суспільства доводиться користу­ватися часто лише непрямими вказівками, враховувати своєрідність відбиття цього явища в історичних джерелах. Безумовно, особливе значення має вивчення даних про стихійні лиха, епідемії тощо. Істо- рики-джерелознавці успішно розробляють методику вивчення різно­видностей традиційних історичних джерел - історичних пам’яток з метою отримання з них інформації про взаємодію суспільства і при­роди, а також прийоми використання даних природничих наук для реалізації мети історичних досліджень. Розширення джерельної бази допоможе історикам отримати нові дані для історичної науки.

ПРИМІТКИ

⁸⁷ Коллінгвуд Р. Ідея історії. - К., 1996. - С. 471.

⁸⁸ Калакура Я.С., Войцехівська І.Н., Павленко С.Ф. Історичне джерелознав­ство. -К., 2003.-С. 4.

⁸⁹ Гене Б. История и историческая культура средневекового Запада. - М., 2002. - С. 136.

⁹⁰ Див. Данилевский И.И., Кабанов В.В., Медушевская О.М., Румянцева М.Ф. Источниковедение. Теория. История. Метод. Источники Российской исто­рии. - М., 1998. - С. 21-22, 25-26, 32-33.

⁹¹ Февр Л. Суд совести истории и историка \\ Февр Л. Бои за историю. - М., 1991. - С. 20.

⁹² Хрестоматия по устной истории \\ Пер. М.В. Лоскутовой. - М., 2003. - С. 6.

⁹³ Там само. - С. 5.

⁹⁴ Урсу Д.П. Методологические проблемы устной истории \\ Источниковеде­ние отечественной истории. 1989. - М., 1989. - С. 5.

⁹⁵ Тош Дж. Стремление к истине. Как овладеть мастерством историка. - М., 2000.-С. 170.

Там само. - С. 180.

ЛІТЕРАТУРА

Вансина Я. Устная традиция как история // Хрестоматия по устной истории. - СПб., 2003.

Данилевський И.М., Кабанов В.В., Медушевская О.М., Румянцева М.Ф. Источниковедение. История. Теория. Метод. Источники Рос­сийской истории. -М., 1998.

Історичне джерелознавство // Авт. кол. Я.С. Калакура, І.Н. Войцехів­ська, С.Ф. Павленко. - К., 2003.

Ковальченко И.Д. Методы исторического исследования. - М., 1987. Коломийцев В.Ф. Методология истории (От источника к исследова­нию). -М.. 2001.

Нові перспективи історіооисання / За ред. Пітера Берка. К., 2004. Пушкарев Л.Н. Классификация исторических источников. - М., 1975.

Толочко П.П. Літописи Київської Русі. - К., 1994.

Тош Дж. Стремление к истине. Как овладеть мастерством историка. - М., 2000.

Февр Л. Бои за историю. - М., 1991.

Хрестоматия по устной истории. - СПб., 2003.

Шмидт С.О. Проблема взаимодействия общества и природы и некото­рые вопросы источниковедения \\ Общество и природа. Исторические этапы и формы взаимодействия. -М., 1981.

Шмидт С.О. Путь историка: Избранные труды по источниковедению и историографии. - М., 1997.

ЛЕКЦІЯ 2. ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК ІСТОРИЧНОГО ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА ЗІ СПЕЦІАЛЬНИМИ ІСТОРИЧНИМИ ДИСЦИПЛІНАМИ ТА ЇХ РОЛЬ В ІСТОРИЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ

Необхідність спеціальних досліджень в джерелознавстві. Джерело як засіб пізнання для історика. Інтерпретація джерел. Роль історичної хронології, палеографії, генеалогії, геральдики, нумізматики та ін. її установленні ідентичності історичних джерел.

«Потрібно не просто переписувати джерела, а відтворювати минуле, використовуючи дані всіх допоміжних дисциплін, що підкріплюють і допомагають одна одній».

(Л. Февр)

Сучасне джерелознавство вивчає історичне джерело як явище культури, як єдиний об’єкт різних гуманітарних наук при різноманіт­ності їх предметів вивчення. Тим самим створюється єдина основа для міждисциплінарних досліджень та інтеграції наук, а також для порівняльно-історичного аналізу.

Одна з найскладніших проблем сучасної науки про людину поля­гає в тому, щоб подолати традиційний поділ різних аспектів вивчення її діяльності різними науками. У цьому зв’язку значний інтерес пред­ставляє дослідницький досвід історичних дисциплін, які традиційно називаються спеціальними - хронології, метрології, дипломатики, ге­неалогії, палеографії, сфрагістики, нумізматики та ін., а також досвід спеціальних галузей історичної науки (історичної географії). Всі вони тісно пов’язані з джерелознавством.

Джерелознавство ширше за будь-яку з названих дисциплін, адже кожна з них обмежена «своїм об’єктом» дослідження і «працює» своїми методами. Висновки кожної із спеціальних історичних дис­циплін у сукупності використовуються у джерелознавчому аналізі для визначення як походження, так і змісту джерел. «Цими дисци­плінами досліджуються складні взаємозв’язки - речові і духовні (па­леографія), біологічні, соціально-психологічні і духовні (генеалогія), взаємозв’язок людини з оточуючим середовищем (історична геогра­фія) тощо. Підходячи до цих дисциплін з такої точки зору, можна краще зрозуміти, чому вони виділилися з інструментарія історика, набули особливої функції»¹.

Завдання спеціальних історичних дисциплін певного мірою схожі із завданнями джерелознавства, Так, для нумізматики основним дже­релом слугують монети, для сфрагістики - печатки, для геральдики - герби і т.ін. Але разом з тим можливості спеціальних дисциплін по­лягають у тому, що вони можуть відігравати інтегруючу роль в істо­ричному дослідженні, систематизуючи дані, отримані із джерел різ­ного роду.

Так, сучасна палеографія дозволяє сприймати єдність тексту і ма­теріалу, на якому він написаний, охопити технічну, емоційну, худож­ню сторони твору, що є продуктом діяльності людини. У центрі уваги палеографії при цьому виявляється історія письма, мистецтво графіки і орнаменту, історія техніки створення матеріалу для письма, історія рукопису в інформаційному полі епохи, історія грамотності, навчан­ня, освіти. Річ і текст існують нероздільно, вони взаємодіють: матері­альна і духовна сторони джерела як продукту людської цілеспрямова­ної діяльності посилюють одна іншу. Графіка рукописних пам’яток і система письма - предмет палеографії - виступають як частина більш широкого, багатоаспектного дослідження, у якому окремі сторони джерела вивчаються у контексті історії культури, соціальних відно­син свого часу.

Багатоаспектний підхід до історичних дисциплін характерний для сучасного розвитку науки. По суті, всі ці дисципліни - це галузі між­дисциплінарних досліджень, що мають на меті отримання найрізно­манітнішої соціальної інформації. Наприклад, нумізматика не лише сприяє розшифруванню, «прочитанню» монет, а й дає змогу просте­жити економічні зв’язки між регіонами і країнами, економічні відно­сини в ширшому плані. Монети і медалі як історичне джерело мають значення при вивченні кожної епохи. Характер монет і медалей, що випускалися, матеріал, з якого вони виготовлялися, їхня форма, малю­нок - все це проливає світло на різні сторони політичного, економіч­ного і соціального життя.

При вивченні історичних джерел завжди виникає необхідність ви­користовувати дані такої спеціальної історичної дисципліни, як хро­нологія, яка вивчає різні прийоми обрахунку часу. Хронологія дає можливість історику встановити часову послідовність подій, що від­бувалися. Без цього не може бути наукового вивчення історичного процесу як її межах однієї країни, на різних територіях якої могли існувати різні хронологічні системи, так і при співставленні подій, що нідбувалися у різних країнах. Без знання систем виміру часу на різних етапах розвитку суспільства виклад історичних подій перство рився б у хаотичне нагромадження фактів. Необхідність такої науко­вої дисципліни, як хронологія для джерелознавства полягає у тому, щоб визначити усі хронологічні критерії у системах різних календа­рів, встановити почасовий зв’язок подій, перевести дати, що зустрі­чаються у джерелах, на сучасне літочислення і иа сучасний календар­ний стиль.

При вивченні джерел велику допомогу може надати гака дис­ципліна, як історична метрологія, яка вивчає різні міри - довжини, площі, об’єму, ваги - у їх історичному розвитку. Важко переоцінити значення метрології для аналізу історичних джерел, особливо з соці­ально-економічної історії. З допомогою метрології можна визначити час і місце створення джерела (у тому випадку, звичайно, якщо в ньо­му фігурують міри), а також вирішувати деякі інші питання критики джерела.

Історія систем вимірювання відображає і основні етапи розвитку людського суспільства. В основу найдавніших вимірювань було по­кладено частини людського тіла: палець, лікоть, стопа, про що свід­чать назви багатьох одиниць вимірювань у різних народів. Для ви­мірювання ваги використовували вагу зерна, плоду і т. ін. (Одиниця аптекарської ваги - гран у перекладі з латини означає зерно). З роз­витком суспільства намічалася тенденція до уніфікації мір і розвитку їх системи. І все ж метрологічне різноманіття продовжувалося досить довго (гривна була і мірою ваги і одиницею грошового розрахунку; чверть - і мірою об’єму і мірою площі землі). Отже, без знання оди­ниць вимірювання, а значить без знання метрології, неможливо пізна­ти і правильно тлумачити ті джерела, у яких згадуються старовинні міри, що вже вийшли з ужитку. Вони певною мірою відображають розвиток землеробства, промислів, торгівлі, фінансів, побуту і т. ін.

У сучасних умовах однією зі спеціальних дисциплін, що активно розробляється, є геральдика, що встановлює атрибуцію (визначення належності) гербів. Герб дає свідчення з історії мистецтва, культур­них зв’язків, соціальної психології. Символіка, знаки, зображення - важливе джерело і суспільних настроїв епохи. Звичайно, не кожен історик, працюючи над джерелами, зможе вміти «читати» всі герби чи знати назви їх елементів, але знання з геральдики можуть багато по­відати досліднику різних історичних проблем.

Знання геральдики служить історикам немалою підмогою, до­помагаючи датувати зображення і предмети, встановлювати їхню географічну приналежність. Та навіть знайомство з типологією гербів, що включає герби державні, міські, церковні, корпоративні, фамільні, шлюбні, почесні, символічні і т ін. - дає змогу вченим повніше і точніше відобразити предмет дослідження. Адже і форма герба, і кольори використані на ньому, і емалі - несли строго ви­значене смислове навантаження (так, наприклад, хутра використо­вувалися лише на королівських гербах та гербах аристократичних сімейств на знак їх виключності; герб неодруженої жінки чи вдови завжди мав ромбовидну форму; незаконнонароджені діти дворян та аристократів на своїх гербах мали відмітний знак - брусок «пе­рев’язаний направо» тощо). Отже, герб дає можливість визначити статус його власника, прослідкувати історію речей. Герб допомагає у визначенні економічних, культурних, родинних зв’язків, динас­тичних шлюбів.

Дані геральдики використовуються в джерелознавчих досліджен­нях у тісному зв’язку з даними генеалогії, що переживає зараз справ­жній підйом. До генеалогічних даних виявляють інтерес демографи, соціологи, що вивчають соціальний склад суспільства та зміни в ньо­му, які пов’язані зі шлюбними союзами; до них звертаються спеціа­лісти з регіональної історії, історії міст, сіл, фабрик і заводів. Різно­манітні перспективи використання генеалогії у міждисциплінарних дослідженнях істориків, географів, психологів, етнографів, представ­ників природничих наук.

Генеалогія вивчає родинні зв’язки людей, послідовність поколінь. Вона звернена до загальнолюдських цінностей родства, старшинства, закономірного зв’язку поколінь і відповідних до них правових і етич­них норм, що були вироблені у глибоку давнину і зараз набувають якісно нового змісту. Генеалогічні дослідження пов’язані з гумані­зацією науки і освіти, духовним і культурним відродженням, пере­осмисленням минулого.

Останнім часом друкуються фундаментальні серії про походжен­ня і генеалогію правлячих династій, довідники з історії родів та сі­мей переселенців, історії родів дворянства, бюргерства, купецтва, діячів політики, мистецтва, науки, культури; публікуються матеріа­ли переписки членів відомих родів впродовж кількох поколінь, спо­гади з історії сім’ї - все це стимулює звернення до минулого, його соціальної пам’яті і безперечно поглиблює джерелознавчі аспекти генеалогії.

Піші ішяііііяіот ься нові, дуже перспективні напрямки використан­ня генеалогічних даних в міждисциплінарних дослідженнях, перш і,і все свідчення з історії дворянства, купецтва, міських середніх прошарків, інтелігенції. Використання генеалогічної інформації від­криває нові можливості для історичних та соціально-психологічних досліджень.

Тісні зв’язки з джерелознавством має і спеціальна галузь історич­ного знання - історична географія. Однією з важливих проблем на­уки про людину є взаємовідносини людини і природи у її глобальних просторових та часових межах. Вивченням цих проблем займаєть­ся історична географія. Вплив географічних умов на історичні долі народів досліджували С.М. Соловйов, В.О. Ключевський, М.К. Лю- бавський. Однак згодом вивчення цієї сторони людської діяльності відійшло на другий план, натомість стали домінувати власне соціо­логічні закономірності історичного процесу. Про необхідність ви­вчення історії людини у її природному оточенні у різні часи писа­ли С.М. Середонін, В.К. Яцунський, Л. Февр, Ф. Бродель. Зокрема, Ф. Бродель неодноразово підкреслював, що «історія - це діалог лю­дини з природою».

Історична географія на основі вивчення широкого кола джерел ана­лізує зміни природної картини світу під впливом людини. Ця галузь знання тісно пов’язана з джерелознавством, з розробкою таких видів джерел, які висвітлюють історію колонізації народів, географічних відкриттів, освоєння нових територій та просторів, відображають цей процес в письмовій та картографічній формі. Існує особливий напря­мок в науці - картографічне джерелознавство. Вивчення картографіч­них джерел - один з перспективних напрямків міждисциплінарних досліджень джерелознавства. Особливо слід зазначити, що інтеграція наук в інформаційному полі джерелознавства охоплює не лише гума­нітарні, але й інші області знання.

Отже, інтеграція наук стає можливою, коли вивчаються реально існуючі твори, об’єкти культури, джерела, створені в процесі ціле­спрямованої діяльності людини. Різні науки застосовують свої ме­тоди до єдиного об’єкта - джерела, вивчаючи його матеріал, форму, його текст, мову, символіку графічного зображення, символіку тексту, особливості змісту. Використання методів соціології, соціальної пси­хології суттєво збагачує метод джерелознавчого аналізу, культуроло­гічного синтезу.

Всі спеціальні історичні дисципліни (їх комплекс, охоплюючи різ­номанітні напрями вивчення історичних джерел, налічує уже майже 80 назв) та спеціальні галузі історичного знання, вирішують питання джерелознавчого характеру. Вони спрямовані на всебічне вивчення джерела і є необхідними для історика.

Варто зазначити, що представники різних наук часто сперечають­ся, чи не краще, наприклад, віднести ономастику (дисципліна, що ви­вчає власні імена) до лінгвістики, а історичну географію до географії? Дійсно, ономастика користується методами і матеріалом мовознав­ства, історична ж географія, вивчаючи зміни в фізико-географічному середовищі, крім історичних може використовувати дані і методику дендрохронології, гляціології, палеоботаніки. Але історична геогра­фія виділяється у специфічну галузь знання особливістю свого пред­мета і набором притаманних їй методів.

Варто зазначити, що дослідники екології, історії медицини, психо­логії, географії і т.д., поглиблюють свої знання, також звертаючись до історичних джерел. У результаті такого комплексного підходу до істо­ричного аналізу формується міждисциплінарний підхід до вивчення історичного процесу.

Таким чином, необхідність спеціальних досліджень у джерелоз­навстві очевидна. При вивченні міждисциплінарних галузей знання історик вже не може обмежуватися лише своїми «традиційними» за­пасами писемних джерел. І хоч вони продовжують відігравати у до­слідженнях найчастіше домінуючу роль, але і на них можна подиви­тися під іншим кутом зору чи вдатися до «комбінування» різноманіт­них джерел.

Позитивістська методика розглядала джерело не як цілісний фено­мен, а лише як засіб отримання фактів. Взявши їх з джерела, дослід­ник міг більше до нього і не звертатися. При такому підході методика зовнішньої та внутрішньої критики залишалася обмеженим процесом і питання про більш глибоку інтерпретацію джерела не ставилось, як і питання про саме поняття «джерело». Такий підхід не дає можливості вивчати історичне джерело концептуально і цілісно.

Головна ж проблема епістемології новітнього гуманітарного знання - феномен людського спілкування і як особистого спілкування, і як діалогу культур. Людина виражає себе через твір, а він у свою чергу розширяє просторові і хронологічні рамки людського спілкування.

Методологія джерелознавства представлена системою методів, що відтворюють твір (джерело) як явище культури певного часу. У ході дослідження джерело вивчається, аналізується, інтерпретується та­ким, яким задумав його автор, а далі більш широко таким, яким йо­го, можливо, і не усвідомлювали автор та його сучасники - як явище культури даного часу. Методологія «історичної побудови» складаєть­ся з системи методів, які дозволяють, виходячи з джерела як частини культури, відновити її саму. Провівши твір через «горнило джерелоз­навства», гуманітарій відкриває нові можливості вивчення культури в цілому².

Проблема співвідношення «джерело - історик» давно є предме­том роздумів учених. Представники французької історичної школи «Анналів» запропонували відмовитися від історії оповідальної на ко­ристь історії інтерпретації. Якщо раніше багато істориків покладали­ся на «красномовність» джерела, то анналісти рішуче стали підкрес­лювати домінуючу роль в історичному пізнанні самого дослідника. Не заперечуючи правомірності такого підходу, слід зазначити разом з тим, що його не слід абсолютизувати.

Сучасна методологія гуманітарного дослідження висунула на пер­ший план проблему герменевтики (тлумачення) як головного методу роботи з джерелом. Сама робота з інтерпретації історичного джерела виявляє глибокий замисел - подолати культурну віддаленість, дистан­цію, що відділяє читача від чужого йому тексту, щоб поставити його на один з ним рівень і таким чином включити смисл цього тексту в нинішнє розуміння, яким володіє дослідник. Від тлумачення (смислу, який вкладав у свій твір автор) дослідник переходить до розгляду і розуміння джерела як явища культури.

Таким чином, одне й те саме джерело може розглядатися для ви­рішення двох різних дослідницьких завдань. На етапі інтерпретації джерела дослідник рухається у потоці свідомості автора твору: на­магається краще зрозуміти ситуацію, в якій знаходився автор, за­мисел твору, засіб, прийнятий автором для втілення цього замислу. Відтак дослідник виступає зацікавленим слухачем, інтерпретато­ром. Але потім позиція дослідника змінюється. Від інтерпретації джерела вчений переходить до аналізу його змісту. Для нього стає необхідним поглянути на джерело та його свідчення очима людини іншого часу. Джерелознавець спочатку розглядає джерело як части­ну .реальності минулого, а потім як частину реальності, в якій зна­ходиться він сам.

Англійський історик Джон Тош зазначає, що «процес інтерпрета­ції і створення наукової праці передбачає наявності у вченого таких якостей, як вміння прослідкувати взаємозв’язок подій і виділяти з ма­си деталей схеми, що дозволяють краще зрозуміти минуле: причинно- наслідкові схеми, схеми періодизації, поняття про соціальні групи, а також здатність до узагальнення і концептуалізації³».

І все ж відносність наших знань про минуле виявляється при транс­формації наших уявлень, які ми помічаємо в інтерпретації фактів, змі­ні оцінок історичних подій. Минуле не змінюється, а змінюються на­ші знання про нього. Адже кожна епоха ставить перед минулим свої запитання, на які шукає відповіді. Наступні покоління відзначать у нашій сучасності, але в минулому для них, такі риси, які ми не за­уважуємо тепер у нашому нинішньому часі. Історики будуть знову і знову відкривати минуле.

Якщо у XIX ст. в історичній науці домінували «культ джерел» і «культ фактів», описовість та емпіризм, то у XX ст. історики ста­ли відходити від фетишизму фактів, що містяться у джерелах, при­діляючи більшу увагу їхньому тлумаченню, що підтверджує слова англійського історика Е. Карра: «історія - це завжди інтерпрета­ція».

Але щоб забезпечити об’єктивний аналіз джерел, існують певні правила. Насамперед джерело досліджується в історичному контексті (адже на всіх джерелах лежить відбиток епохи, коли вони створюва­лися); потрібно знати історію походження джерела; ознайомитися з критичною літературою щодо джерел; потрібно враховувати ступінь наукового вивчення джерела попередніми дослідниками. Одне й те саме джерело може бути прочитане по-різному залежно від постанов­ки дослідницьких завдань, воно завпеди може бути предметом повтор­ного, додаткового вивчення.

Так, наприклад, відомий російський історик М.М. Тихомиров (1893-1965), напівжартома зазначивши, що про «Руську Правду» на­писано біля тисячі робіт, а він знайшов можливість написати ще одну, підкреслив: «Все, що було видано до цього часу, було мною врахова­но, я ж переконався, що все-таки цілий ряд питань можна поставити заново»⁴.1 він їх не лише поставив, але і вирішив принципово інакше, використовуючи дані спеціальних історичних дисциплін. Вперше йо­му вдалося порівняти всі редакції і списки джерела, яке є основною актовою пам’яткою Київської Русі. Опрацьовуючи джерела (академік здійснив опис 650 рукописів і близько 100 стародруків), він ніколи не відступав від правила вивчати всі його зовнішні ознаки: особливості почерку, прикрас, водяні знаки, цифрові позначки тощо⁵. Його неда­ремно вважають засновником радянської школи кодикології (кодико- логія комплексно вивчає рукописні книги).

Складність джерел вимагає застосування для їх вивчення методів критичного аналізу, що були розроблені наукою. Джерелознавча кри­тика традиційно поділяється на зовнішню та внутрішню.

Першим етапом аналізу документа є перевірка його справжнос­ті (зовнішня критика джерела). Якщо вчений працює з рукописними джерелами, він має вивчити його зовнішні особливості, переконатися у тому, що дійсно автор, місце і дата створення документу такі, якими здаються, встановити мету його створення. Необхідно з’ясувати, чи не закралися помилки при багаторазовому переписуванні тексту (особ ливо до виникнення книгодрукування у XV ст.). Ретельне порівняння текстів дозволить відновити оригінал, а якщо ж трапляється «історич­на підробка», то виявити її. На цьому етапі роботи з джерелами дослід­нику необхідні знання з палеографії, сфрагістики, текстології тощо.

Але це лише перший етап дослідження. Другий, значно складні­ший, це внутрішня критика джерела (герменевтика). Її сутність поля­гає у вивченні свідчень джерела, його змісту і має на меті встановлення його достовірності, а саме з’ясування ступеня відповідності життєвих явищ та їх відображення у джерелі. У процесі внутрішньої критики встановлюється повнота інформації та наукової цінності джерела.

Завдання внутрішньої критики письмових джерел вимагають вра­хування соціальної позиції, національної та культурної належності їх авторів. Визначається повнота і точність інформації, що містить дже­рело. Має значення з’ясування репрезентативності джерела, щодо іс­торичної дійсності.

Правомірно розглядати зовнішню та внутрішню критику джерела як послідовність джерелознавчих процедур, і як такі, що взаємопов’я­зані між собою. Джерелознавча критика охоплює дві стадії: аналітич­ну, об’єктом якої є окремі джерела, і синтетичну - вивчення комплек­су джерел. У ході джерелознавчої критики не можна зупинятися на етапі критики аналітичної, слід переходити до синтетичної критики, яка дає змогу оцінити весь комплекс джерел з певної теми в їх зв’язку, взаємозумовленості, відтворити цілісність комплексу джерел як своє­рідного феномену свого часу.

Для гуманітарія історичне джерело у конкретному пізнавально­му процесі стає основою розуміння його як реального залишку своєї епохи. Л. Карсавін точно підмітив: «Історик має проробити «чорну роботу» над джерелами,... щоб в процесі її уловити саму сутність іс­торичного. Вона краще і легше уловлюється в обмеженій сфері дже­релознавства, де немає спокуси віддатися на волю легковажних і шаб­лонних схем».

Визначення джерела як явища культури передбачає єдиний інте­грований підхід до матеріальної і духовної, знакової та речової сто­ронам джерела.

Такий підхід знайшов свій відбиток і в роботах І. Гревса. Одна з головних його ідей - комплексне сприйняття двох граней культури - зовнішньої (матеріальної) і внутрішньої (духовної) в єдиній психо­логічній інтерпретації. В 20-х рр. XX ст. Гревс виклав свої погляди у праці «Екскурсії в культуру»: «Одночасно сприймаються дві лінії розвитку: одна йде вшир, захоплюючи весь простір, інша проникає назад, вглиб віків, для оволодіння часом». Дійсно, тоді одночасно охо­плюються минуле і сучасність, простір і час.

Дослідник, проводячи джерелознавчий аналіз і синтез, має ви­значити доступну йому міру реального знання. Структура джере­лознавчого дослідження включає такі елементи: 1) історичні умови виникнення джерела; 2) проблема авторства джерела; 3) обстави­ни створення джерела; 4) критичне прочитання авторського тексту (текстологічний аналіз) та визначення функціонування джерела в соціокультурній спільноті; 5) функціонування твору в культу­рі; 6) інтерпретація джерела (з метою встановити той смисл, який вкладав у нього автор; 7) від інтерпретації джерела до аналізу йо­го змісту (поглянути на джерело очима його сучасника), вирішен­ня проблеми достовірності джерела; 8) джерелознавчий синтез, як завершальний етап, узагальнення результатів аналізу (джерело як явище культури).

Велику роль в установленні ідентичності історичних джерел ві­діграють спеціальні історичні дисципліни. Адже в процесі роботи з комплексом джерел розкриваються нові інформативні можливості кожного джерела.

Прослідкуємо роль історичної хронології в установленні ідентич­ності джерел. Мета історичної хронології - у визначенні часу (дат) іс­торичних подій і документів. Вона уточнює та перевіряє дати джерел, приводить їх у відповідність з сучасною системою обрахунку часу. На ранніх стадіях розвитку історичної науки цьому питанню не на­давали великого значення. Без перевірки за істинні дані приймали ті, які значилися в джерелах, а якщо вони вказувалися в старих системах літочислення, то їх дуже приблизно переводили на сучасні.

Поступово з’ясувалося, що точне датування подій - справа дуже непроста, як це могло здаватися. Майже у кожного народу була не тільки своя календарна система, але і своя вихідна точка обрахунку часу. Для того, щоб точно перевести дати, виражені в джерелах, на сучасну систему обрахунку часу, потрібна велика попередня робота. Для вирішення цього складного завдання і виникла допоміжна науко­ва історична дисципліна – хронологія Вивчаючи писемні джерела, історик перш за все повинен переві­рити їхню достовірність і встановити по можливості найбільш повну і точну їхню дату. Правильне датування джерела в цілому, його окре­мих частин чи окремих повідомлень, свідчень, фактів неможливі без знання історичної хронології. Хронологія включає в себе не тільки вивчення систем літочислення, а й розкриття принципів створення іс­торичних та біографічних хронік, хронологічних покажчиків, синхро­ністичних таблиць, довідників і т ін.

Робота над історичними джерелами вимагає врахування всіх чис­ленних особливостей різних систем датування документів. Перш за все історик має перевести дати, що містяться у джерелі, на сучасний стиль. Він має знати, наприклад, особливості юліанського та іриго- ріанського календарів, а також звернути увагу на причини існування неоднакових систем датувань.