Військовий комісаріат барселони 23 страница

Господар посміхнувся й сказав, що йому про це вже відомо.

— Ми всі робимо те, що вміємо найкраще.

Я запитала його, чи то не він телефонує так часто й питає адресу Каракса; він вельми стривожився, відповів, що ні, і попередив мене, щоб я нікому не давала Хуліанової адреси. Ніколи.

У Мікелеві Молінері було щось таємниче. Він жив сам у темному холодному особняку, який уже розвалювався. То була спадщина після його батька-промисловця, який збагатів завдяки виробництву зброї та, як подейкували, розпалюванню ворожнечі. Мешкаючи далеко не в розкошах, Мікель провадив майже чернече життя; батькові гроші, заплямовані, як він уважав, кров’ю, син витрачав на реставрацію музеїв, соборів, шкіл, бібліотек, шпиталів та... видання творів друга дитинства, Хуліана Каракса.

— Я маю більше грошей, ніж потребую, а таких друзів, як Каракс, більше не маю, — це було його єдине пояснення.

Мікель був неодружений і майже не підтримував стосунків ані з братами, ані із сестрами, ані з іншими родичами, до яких ставився як до незнайомців. Він рідко коли виходив за межі присадибного парку, а в особняку займав лише перший поверх — там він облаштував собі офіс, у якому писав палкі статті для преси Мадрида та Барселони, перекладаючи технічні тексти з німецької та французької, редагуючи енциклопедії та шкільні підручники. Мікель Молінер страждав, як ті, хто відчуває свою провину, коли не працює, хоча тим, хто міг насолоджуватися відпочинком, він навіть заздрив. Далекий від моралізаторства, він жартував із власного нав’язливого працелюбства, вважаючи його нічим іншим, як легкою формою боягузтва.

— Поки ти працюєш, немає часу дивитися життю в очі.

Я й сама не помітила, як ми з Мікелем стали добрими друзями. У нас було багато спільного — либонь, надто багато. Мікель любив розмовляти зі мною про книжки, про його улюбленого доктора Фройда, про музику, але передусім — про його старого приятеля Хуліана. Ми з Молінером бачилися майже щотижня, й під час наших зустрічей Мікель розповідав мені про часи, коли вони з Хуліаном навчалися у школі Св. Ґабріеля. Молінер зберігав колекцію старих світлин та історій, що вийшли з-під пера юного Хуліана. Мікель просто обожнював Хуліана; саме зі слів Мікеля я пізнала Каракса, принаймні заочно створила собі його образ.

Через рік після нашого знайомства Мікель мені освідчився. Я не хотіла його ображати, але не хотіла й обманювати, тим паче що Мікеля неможливо було ошукати. Я відповіла, що він мені дуже подобається, що він став моїм найкращим другом, але я не кохаю його. Мікель сказав, що йому це відомо.

— Ти кохаєш Каракса, хоча сама цього не усвідомлюєш.

У серпні 1933 року Хуліан написав нам, що майже закінчив рукопис чергового роману під назвою «Церковний тать». Кабестані мав кілька контрактів з видавництвом «Ґалімар», які потребували поновлення у вересні. Самого Кабестані на кілька тижнів спаралізував страшний напад подагри, тож у винагороду за мою відданість він вирішив, що я можу поїхати до Франції замість нього та обговорити нові контракти, а заразом завітати до Каракса й забрати його новий опус. Я написала Хуліанові: попередила про свій візит, запланований на середину вересня, й запитала, чи не міг би він порекомендувати якийсь пристойний та недорогий готель. Хуліан відписав що я можу зупинитися в його скромній оселі, що у кварталі Сен-Жермен, а гроші на готель витратити на щось інше. За день до свого від’їзду я завітала до Мікеля та спитала, чи не бажає він переказати чогось Хуліанові; якийсь час Мікель, здавалося, вагався, однак урешті-решт відповів, що не бажає.

Уперше я на власні очі побачила Хуліана на вокзалі Австерліц. Осінь у Парижі розпочалася рано, у переходах вокзалу стояв густий туман. Я чекала, доки інші пасажири не дістануться виходу, й невдовзі залишилася на платформі сама. І тут я побачила чоловіка в чорному пальті, який стояв біля входу й дивився на мене крізь струмені цигаркового диму.

Поки їхала, я ставила собі запитання: як я впізнаю Хуліана? Фотознімкам з колекції Мікеля Молінера, які я бачила, було щонайменше років тринадцять-чотирнадцять. Я огляділа платформу: нікого не було — лише той чоловік і я. Помітила, що чоловік дивиться на мене з певною цікавістю: можливо, він теж чекає на когось?.. Ні, то не міг бути Каракс. Згідно з моїми підрахунками, Хуліанові було тридцять три, а той чоловік, сивочолий, сумний і стомлений, здавався старшим. Такий блідий? Такий худорлявий? А може, це я після виснажливої подорожі не здатна впізнати в цьому чоловікові рис юного Каракса?

Про всяк випадок я підійшла до незнайомця й подивилася йому просто у вічі.

— Хуліане?

Незнайомець посміхнувся та кивнув. Найчарівніша посмішка у світі — ось те єдине, що залишилося від колишнього Хуліана Каракса.

Хуліан мешкав на горищі в Сен-Жермен. Квартира мала лише дві кімнати: вітальню з імпровізованою кухнею та маленьким балконом, з якого можна було побачити вежі Нотр-Даму, які виднілися між дахів, оповитих імлою, та спальню без вікон, з односпальним ліжком. Ванна кімната розташовувалася в кінці коридору поверхом нижче — нею користувалися всі сусіди. Уся квартира була меншою, ніж один кабінет Кабестані. Видно було, що Хуліан прибрав у своїй оселі, готуючись до зустрічі зі мною: скрізь пахло дезінфекційними засобами та воском для поверхонь, який Хуліан наніс на меблі з великою старанністю, хоча й не дуже вправно. Я вдала, ніби я у захваті від його охайності.

Простирадла на ліжку здавалися новими, на них були зображення драконів та замків. Дитячі простирадла. Хуліан вибачився: купив їх дуже дешево, але вони високої якості.

— Без малюнків були вдвічі дорожчі, — пояснив він, — і нудні.

У вітальні стояв старий дерев’яний письмовий стіл; якщо за нього сісти, можна було дивитися на вежі собору. Ось друкарська машинка «Ундервуд», яку Хуліан придбав на авансові гроші, отримані від Кабестані; ось два стоси паперу: з одного боку — чисті аркуші, з другого — списані з обох боків.

Хуліан ділив мансарду з величезним білим котом на ім’я Курц. Тварина лежала в ногах хазяїна та підозріло дивилася на мене, вилизуючи лапи. Я помітила два стільці, вішак та ще якісь речі. Решта — книжки. Книжки займали всі стіни від підлоги до стелі, у два шереги.

Побачивши, як я оглядаю оселю, Хуліан зітхнув.

— У двох кварталах звідси є готель. Чистий, недорогий та пристойний. Я наважився зарезервувати кімнату.

Я думала про це, але боялася його образити.

— Якщо ви з Курцом не заперечуєте, мені подобається тут.

Хуліан із Курцом подивилися один на одного. Хуліан похитав головою, кіт зробив те саме. Я не відразу й помітила, як вони схожі.

Хуліан наполіг на тім, щоб я зайняла його спальню. Усе одно він майже не спить, пояснив він, тож цілком може влаштуватися у вітальні на розкладачці, позиченій у сусіда, пана Дарсьє — старого чародія, який ворожить з долонь юним дамам й бере навзамін один лише поцілунок.

Подорож так виснажила мене, що тієї ночі я спала як забита, а коли на світанку прокинулася, Хуліана не було. Курц спав на друкарській машинці й хріп, як мастиф. Підійшовши до столу, я побачила рукопис нового роману, який мала забрати.

Церковний тать

На перший сторінці, як і у всіх Хуліанових романах, стояла присвята:

Присвячується П.

Я спокусилася й почала читати. Уже збиралася була взяти другу сторінку, коли помітила, що Курц краєчком ока спостерігає за мною. Я похитала головою — так, як це робив Хуліан. Кіт, у свою чергу, похитав своєю, і я поклала сторінки на місце.

Якийсь час по тому з’явився Хуліан, несучи свіжоспечений хліб, термос із кавою та сир. Ми поснідали на балконі. При світлі дня письменник скидався на дорослу дитину. Він поголився та одягнув свій, як мені здалося, єдиний пристойний костюм — кремового кольору, дещо поношений, але досі елегантний. Хуліан без упину розмовляв, але в очі мені не дивився. Він розповідав про таємниці Нотр-Даму; про таємничу барку, яка вночі, як кажуть, розсікає води Сени, збираючи душі відчайдушних коханців, які вкоротили собі віку, стрибнувши у крижані води; словом, він вигадав для мене тисячу й одну казку, аби тільки я не ставила запитань. Я мовчки дивилася на нього, кивала, шукаючи в цьому чоловікові автора книжок, які я знала майже напам’ять, і того хлопчика, якого так часто описував мені Мікель Молінер.

— Як довго ви будете в Парижі? — спитав він.

— Мої справи з «Ґалімаром» триватимуть два-три дні, — відповіла я. — Першу зустріч призначено на сьогодні. Утім, опісля я б хотіла залишитися ще на кілька днів, щоб побачити Париж, перш ніж повернутися до Барселони.

— Париж потребує більше часу, — зазначив Хуліан. — Він не слухає жодних аргументів.

— Але я не маю більше часу, Хуліане. Пан Кабестані — добрий роботодавець, але все має свої межі.

— Кабестані — пірат, але навіть йому відомо, що неможливо побачити Париж за два дні, чи за два місяці, чи навіть за два роки.

— Я не можу провести двох років у Парижі, Хуліане.

Він довго дивився на мене, нічого не кажучи, а потім усміхнувся.

— Чом би й ні? У Барселоні на тебе хтось чекає?..

Щоб владнати всі справи з «Ґалімаром» та зробити декілька чемних візитів до видавців, із якими співпрацював Кабестані, мені, як я й передбачала, знадобилося цілих три дні. Хуліан призначив мені провідника та захисника — підлітка на ім’я Ерве. Ерве ледь виповнилося тринадцять, але місто він знав як власну кишеню. Ерве проводжав мене від дверей до дверей, радив, у якій кав’ярні краще перекусити, від яких вулиць триматися подалі, які визначні місця відвідати. Він годинами чекав на мене біля дверей видавництв, не перестаючи всміхатися та відмовляючись від чайових. Ерве розмовляв чудернацькою мішаниною іспанської, італійської та португальської.

— Пан Каракс уже платити гроші за мій послуга, багато платити, щедро...

З того, що я зрозуміла, випливало, що Ерве — сирота, син однієї з дівчат із закладу Ірен Марсо. У неї на горищі він і мешкав. Хуліан навчив його читати, писати та грати на піаніно, а в неділю водив його на концерти або до театру. Ерве боготворив Хуліана, здавалося, був ладен зробити для нього будь-що, відвести мене хоч на край світу, якщо буде потреба.

На третій день хлопчик запитав мене, чи я наречена пана Каракса. Я відповіла, що ні, я лише приятелька, що гостює в нього. Здавалося, хлопець розчарувався.

Цілими ночами Хуліан не спав: сидів за письмовим столом із Курцом на колінах, переглядаючи сторінки свого твору або просто дивлячись на вежі собору, що обрисовувалися вдалині. І от якось уночі, коли мені не спалося — може, через дощ, який барабанив по покрівлі, — я увійшла до вітальні. Ми мовчки дивилися одне на одного; потім Хуліан запропонував мені цигарку. Довго ми обоє мовчки дослухалися до шуму дощу, а коли дощ ущух, я запитала:

— П. — це хто?

— Пенелопа, — відповів він.

Я попросила його розповісти про неї, про ці чотирнадцять років вигнання в Парижі.

І в напівтемряві Хуліан пошепки зізнався мені, що Пенелопа — єдина жінка, яку він будь-коли кохав.

...Якось уночі — була зима 1921 року — Ірен Марсо зустріла Хуліана; утім, чоловік, який блукав паризькими вулицями, не в змозі був навіть назвати власного імені. Він харкав кров’ю. Усе, що було при ньому, — це кілька монет і складені аркуші списаного паперу. Ірен прочитала їх і подумала, що натрапила на відомого письменника, який забагато випив, і, можливо, коли той проспиться, вона отримає щедру винагороду. Такою принаймні була її версія подій; але Хуліан знав, що справжнім її мотивом урятувати його було співчуття. Шість місяців він провів на горищі дому розпусти. Виявилося, він учинив спробу самогубства, й лікарі попередили Ірен: якщо він знов намагатиметься отруїтися, вони нічого вдіяти не зможуть. Він зіпсував собі шлунок та печінку й решту життя мусить провести лише на молоці, сирі та свіжому хлібі.

Коли до Хуліана повернулася мова, Ірен запитала в нього, хто він.

— Ніхто, — була відповідь.

— Добре, ніхто не мешкав би тут моїм коштом. Що ти вмієш робити?

Хуліан відповів, що вміє грати на піаніно.

— Доведи.

Хуліан сів за піаніно у вітальні, обличчям до захопленої аудиторії, яка складалася з п’ятнадцятирічних повій, убраних у білизну. Він почав грати ноктюрн Шопена. Коли він закінчив, усі зааплодували — усі, за винятком Ірен, яка заявила:

— Те, що я щойно почула, — це музика для мертвих, а ми робимо справу для живих.

Тоді Хуліан зіграв регтайм та кілька творів Оффенбаха[Offenbach — Оффенбах, Жак (1819—1880), німецький та французький композитор, «батько оперети». (Прим. ред.)].

— Це набагато краще. Хай буде весело.

Новою роботою він заробляв собі на прожиття: на дах над головою та гарячу їжу двічі на день.

Словом, вижив Хуліан у Парижі лише завдяки милосердю Ірен Марсо; вона була єдиною, хто заохочував його до писання. Її улюбленими книжками були любовні романи, а також житія святих та мучеників, які надзвичайно її захоплювали. На погляд Ірен, біда Хуліана полягала в тому, що в нього отруєне серце: через це, стверджувала вона, Каракс і створює такі моторошні, темні сюжети. Саме завдяки Ірен Хуліан знайшов видавця, який видав його перші романи. Саме Ірен надавала йому притулок на горищі, де він ховався від ворожого світу; саме вона одягала його та наказувала хоч інколи прогулюватися, щоб ковтнути свіжого повітря та насолодитися сонцем; саме вона купувала йому книжки, примушувала в неділю йти до церкви, а потім на променад у Тюїльрі. Словом, Ірен Марсо підтримувала його життя, нічого не вимагаючи у відповідь, крім дружби та обіцянки писати. Вона дозволяла йому час від часу брати нагору котрусь із її дівчат, навіть якщо вони просто спали обійнявшись. Ірен жартувала: ці дівчата майже такі ж самотні, як і Хуліан, і єдине, чого вони бажають, — трохи ніжності.

— Мій сусіда, пан Дарсьє, вважає мене найщасливішою людиною у всесвіті, сказав Хуліан.

Я запитала в нього, чому він не повернувся до Барселони й не розшукав Пенелопи.

Він довго мовчав, заглибившись у роздуми, а коли я в темряві подивилася на його обличчя, помітила, що по його щоках течуть сльози. Не усвідомлюючи, що роблю, я стала навколішки й обійняла його. Так ми й сиділи, обійнявшись, доки світанок не застав нас зненацька.

Я тепер уже не пам’ятаю, хто кого перший поцілував, та й чи має це значення?.. Пам’ятаю, як наші вуста зустрілися, і я дозволила йому пестити себе, навіть не відчуваючи, що теж, невідомо чому, плачу.

Той ранок, як і решту наступних ранків протягом двох тижнів, я провела з Хуліаном. Ми кохалися на підлозі, завжди мовчки. Пізніше, сидячи з ним у кав’ярні або блукаючи вулицями, я дивилася йому у вічі й розуміла — не було потреби навіть питати, — що він досі кохає Пенелопу. І я зненавиділа цю сімнадцятирічну дівчину (для мене Пенелопа назавжди залишиться сімнадцятирічною), якої ніколи не бачила, але яка не йшла мені з голови.

Я вигадала привід, щоб протелеграфувати Кабестані й повідомити його, що мій візит продовжиться. Більше я не переймалася, чи втрачу роботу, чи ні: моє сіре існування залишилося десь там, у Барселоні. Нерідко я запитувала себе: невже моє життя було таке пусте, що я, приїхавши до Парижа, відразу ж кинулася в обійми Хуліана, немов ті дівчата з дому розпусти Ірен Марсо? Невже я теж так спрагло бажала «трохи ніжності»?.. Так чи інак, ті два тижні, що я провела разом з Хуліаном, були найкращими тижнями в моєму житті. Саме тоді я відчула себе — і саме тоді з невимовною та безнадійною ясністю зрозуміла: я ніколи не зможу покохати жодного іншого чоловіка так, як кохала Хуліана. Навіть якщо дуже намагатимуся.

Якось ми проходили повз ломбард, і Хуліан зупинився, щоб показати мені авторучку, що кілька років красувалася в тамтешній вітрині; зі слів лихваря, ручка колись належала Вікторові Гюго. Хуліан ніколи не мав і десятої частки грошей, потрібних, щоб придбати цю авторучку, але щодня зупинявся біля вітрини й дивився на неї.

Тієї ночі Хуліан, знесилений, знову заснув у моїх обіймах. На світанні я тихо, щоб не розбудити його, встала, одяглася та спустилася до ломбарду. Ручка й справді коштувала силу-силенну грошей. Такої суми готівкою в мене не було, але лихвар сказав, що візьме чек будь-якого іспанського банку, який має філію в Парижі. І я зняла зі свого рахунку гроші — гроші, які покійна мати заощадила мені на майбутню весільну сукню. Авторучка Віктора Гюґо замінила мені і сукню, і вельон; я добре розуміла всю безглуздість ситуації, та мусила визнати: ніколи доти я не витрачала грошей з таким задоволенням.

Коли я вийшла зі своєю нечуваною покупкою надвір, помітила, що мене переслідує якась жінка. Дуже елегантна, зі сріблястим волоссям; очі в неї були блакитні-блакитні — такі блакитні, яких я й не бачила ніколи. Жінка підійшла до мене й відрекомендувалася: Ірен Марсо, приятелька Хуліана. Ерве, мій провідник, розповів їй про мене. Вона лише хотіла познайомитися зі мною й запитати, чи я не та сама жінка, на яку Хуліан чекав усі ці роки.

Мені не потрібно було відповідати — Ірен усе зрозуміла, кивнула головою й поцілувала мене в щоку.

Я дивилася їй услід, поки вона крокувала вулицею вниз, і тієї миті остаточно зрозуміла: Хуліан ніколи не належатиме мені.

Я повернулася на горище з ручкою в сумочці. Хуліан не спав, він чекав на мене. Без жодних слів він роздягнув мене, й ми востаннє кохалися. Коли він спитав мене, чому я плачу, я відповіла, що то сльози радості.

Пізніше, коли Хуліан пішов купити щось поїсти, я зібрала свої речі, а футляр з ручкою поклала на друкарську машинку. Засунула рукопис «Церковного татя» до своєї валізи й пішла.

На майданчику сходів я зустріла пана Дарсьє — старого чародія, який ворожить з долонь юним дамам й бере навзамін один лише поцілунок. Він узяв мою ліву руку й сумно подивився на мене.

— У вас отруєне серце, панно.

Коли я спробувала дати йому гроші, він поволі похитав головою й поцілував мою руку.

Я приїхала на вокзал Австерліц саме вчасно, щоб устигнути на потяг до Барселони, що вирушав о дванадцятій. Контролер, який продав мені квиток, поцікавився, чи все зі мною гаразд. Я кивнула головою та зачинилася в купе.

Коли потяг рушив, я визирнула у вікно й побачила на платформі силует Хуліана — на тому самому місці, де ми зустрілися вперше. Я заплющила очі й не розплющувала їх, доки станція та дивовижне місто, куди я ніколи не повернуся, не сховалися за обрієм.

Наступного ранку, на світанку, я вже була в Барселоні. Того дня мені виповнювалося двадцять чотири роки, та я знала: краща частина мого життя вже позаду.

Минув деякий час, і я знов навідалася до Мікеля Молінера. Я хотіла викинути Хуліана з голови. Я боялася: якщо Мікель запитає мене про нього, я не знатиму, що йому відповісти. Але Мікель ні про що не питав: він лише подивився мені у вічі й зрозумів усе без слів.

Він дуже схуд, його обличчя мало нездорово-блідий відтінок — либонь, це давався взнаки той величезний обсяг роботи, якою він себе виснажував. Він розповів, що має проблеми з грішми: уся батькова спадщина пішла на філантропічні заходи, й тепер адвокати його братів намагаються виселити його з будинку. Вони твердили, що в одному з пунктів заповіту старого Молінера наголошувалося: Мікель може мешкати в особняку лише за умов підтримання останнього в доброму стані. Треба було довести, що Мікель володіє фінансовими ресурсами, достатніми для того, щоб утримувати маєток. У протилежному випадку особняк Пуертаферріса мав перейти до решти братів.

— Навіть перед смертю батько відчував, що я витрачу всі його гроші на речі, які він ненавидів. Усі, до останнього сантима.

Доходи Мікеля від газетних статей та перекладів були явно недостатніми для того, щоб утримувати такий особняк.

— Заробити гроші неважко, — жалівся він. — Але справа, якій дійсно варто присвятити життя, грошей якраз і не дає.

Я підозрювала, що він почав таємно пити, — в нього тремтіли руки.

Щонеділі я навідувалася до Мікеля, відривала його від письмового столу та енциклопедій, і ми виходили на прогулянку. Так, я розуміла, що йому боляче бачити мене. Він поводився так, наче й не пам’ятав, що пропонував мені одружитися, а я відмовила; та часом я бачила, як він дивиться на мене: це був погляд переможеного, погляд, у якому крилася величезна туга. Зустрічатися з ним було жорстокістю з мого боку, тим паче що спонукав мене до цього сутий егоїзм: лише Мікель знав правду про Хуліана та Пенелопу Алдаю.

Минуло кілька місяців відтоді, як я покинула Хуліана; однак примара Пенелопи Алдаї щовечора вдиралася в мої думки та крала мій сон. Я досі пам’ятаю вираз розчарування на обличчі Ірен Марсо, коли вона зрозуміла, що я не та жінка, на яку чекав Хуліан. Пенелопа Алдая, віроломна відсутня, була для мене надто могутньою суперницею. Вона була невидимою, хоча я прекрасно собі її уявляла. Поряд із нею я почувалася якоюсь недостойною, простолюдною, надто реальною. Ніколи б не подумала, що можна всупереч власній волі так ненавидіти когось — когось, кого не знаєш, кого ніколи в житті не бачив. От якби я зустрілася з нею віч-на-віч, якби я довела Хуліанові, що вона жінка з плоті та крові, — її чари б розсіялися, звільнивши Хуліана, а разом з ним і мене! Я воліла думати, що це лише питання часу та терплячості. Рано чи пізно Мікель розповість мені правду. І правда звільнить мене.

Одного дня, коли ми прогулювалися церковним подвір’ям, Мікель знов натякнув, що небайдужий до мене. Я подивилася на нього — й побачила людину дуже самотню, позбавлену надії.

Коли ми повернулися додому і я дозволила звабити себе, я чудово розуміла, що роблю. Розуміла, що ошукую його, і знала, що він це теж розуміє; але іншого виходу в мене не було. Ось так ми стали коханцями — розпач повінчав нас. У Мікелевих очах я бачила все те, що так хотіла побачити в Хуліанових, — хотіла, але не побачила. Віддаючись Мікелеві, я ніби мстилася і Хуліанові, і Пенелопі — за все те, в чому мені було відмовлено. Мікель, охоплений жагою, мало не збожеволілий від самотності, знав, що наше кохання — лише фарс, але все одно не знаходив у собі сил мене відпустити. З кожним днем він пив дедалі більше — так багато, що подекуди чоловіча сила зраджувала його, й він не міг кохатися зі мною; тоді він сумно жартував: мовляв, за рекордно короткий термін ми перетворилися на середньостатистичне іспанське подружжя.

Злоба й малодушність — ось ті причини, через які люди завдають одне одному болю. Якось увечері, майже через рік після мого повернення з Парижа, я попросила Мікеля розповісти мені правду про Пенелопу. Він був п’яний, а почувши моє запитання, оскаженів. Таким я ніколи раніше його не бачила. Він кричав мені в обличчя, що я ніколи не кохала його, що я вульгарна шльондра; пошматував на мені одежу й намагався зґвалтувати, але я лягла, не чинячи жодного опору, ніби сама пропонувала йому своє тіло, й тихо розплакалася.

Мікель упав навколішки, благаючи пробачити йому. О, якби я могла кохати його, Мікеля, а не Хуліана!.. Але я не могла.

У сутінках ми обійнялися, і я перепросила його за весь той біль, якого йому завдала. І тоді він сказав мені: якщо це так важливо для мене, він розповість мені правду про Пенелопу Алдаю. Це було ще однією моєю помилкою.

У 1919 році, тієї самої неділі, коли Мікель Молінер прийшов на станцію, щоб віддати своєму приятелеві Хуліану квиток до Парижа й попрощатися, він, Мікель, уже знав, що Пенелопа не прийде. Двома днями раніше, коли пан Рікардо Алдая повернувся з Мадрида, його дружина зізналася, що застала Хуліана з їхньою дочкою Пенелопою в кімнаті гувернантки. Наступного дня Хорхе Алдая розповів про все Мікелеві, взявши з того присягу мовчати.

Зі слів Хорхе, пан Рікардо, дізнавшись про Хуліана з Пенелопою, вибухнув гнівом і, горлаючи, немов божевільний, кинувся до Пенелопиної кімнати. Почувши батьківські крики, Пенелопа замкнула двері; вона плакала від жаху. Пан Рікардо вибив двері; Пенелопа впала навколішки, вона тремтіла й благала прощення. Але пан Рікардо дав їй такого ляпаса, що дівчина впала, й навіть Хорхе не хотів повторювати слів, які вигукував його розлючений батько. Решта родини та челядь чекали внизу, налякані, не знаючи, що робити. Хорхе сховався у своїй кімнаті, але і там йому все було чути. Того ж дня звільнили Хасінту. Пан Рікардо не схотів її бачити. Він наказав слугам викинути її з будинку й попередити, щоб вона ніколи більше не поверталася.

Коли пан Рікардо знову зійшов до бібліотеки, вже настала північ. Він замкнув Пенелопу в колишній кімнаті Хасінти й суворо заборонив будь-кому — чи то слугам, чи то членам родини — заходити до неї.

Сидячи у своїй кімнаті, Хорхе чув, як унизу, на першому поверсі, розмовляли його батьки. Рано-вранці приїхав лікар. Пані Алдая провела його до кімнати, де під замком сиділа Пенелопа, й поки лікар оглядав доньку, мати чекала під дверима.

Нарешті лікар вийшов, кивнув та забрав свій гонорар. Хорхе чув, як пан Рікардо попереджає лікаря: якщо той кому-небудь розповість про те, що бачив, він, Рікардо Алдая, особисто гарантує, що репутацію лікаря буде втрачено і той ніколи не матиме медичної практики. Хорхе Алдая зрозумів, що це означає.

Наказавши дирекції школи Св. Ґабріеля виключити Хуліана, пан Рікардо зв’язався з батьком Хуліана, капелюшником, і звелів негайно відрядити юнака до війська. Хорхе зізнався: він дуже занепокоєний через Пенелопу та Хуліана. Він ніколи не бачив батька таким розгніваним. Він не міг збагнути причин такої люті. «За цим щось криється, — казав він. — Річ, мабуть, не тільки у звабленні моєї сестри».

Почувши це, Мікель вирішив не казати Хуліанові правди. Якщо той дізнається, що пан Рікардо тримає Пенелопу під замком і що дівчина, ймовірно, носить його, Хуліанову, дитину, він не поїде до Парижа. Але розумів Мікель і інше: якщо Хуліан залишиться в Барселоні, йому гаплик. Тож Молінер вирішив промовчати: нехай Хуліан їде до Парижа, не знаючи, що трапилося; нехай вірить, що рано чи пізно Пенелопа приїде до нього. Сам Мікель, прощаючись із Хуліаном на Французькому вокзалі, волів вірити, що не все ще втрачено.

За кілька днів після зникнення Хуліана почалося справжнє пекло. У пана Рікардо Алдаї аж піна йшла з рота. Половина поліційного управління кинулася на пошуки втікача, але даремно. Тоді Алдая звинуватив Фортюні в тому, що той десь сховав сина, і погрожував стерти нещасного капелюшника з лиця землі. Капелюшник, не розуміючи, що відбувається, у свою чергу звинуватив свою дружину Софі в тому, що це вона спланувала втечу свого жалюгідного синка, й пообіцяв викинути її з дому. Нікому й на думку не спадало, що насправді спланував усе Мікель Молінер — нікому, крім Хорхе Алдаї, який прийшов до приятеля два тижні по тому.

Хорхе вже не тремтів, як раніше, від переляку та тривоги. То був зовсім інший Хорхе Алдая — дорослий чоловік, позбавлений наївності. Причина його візиту була зрозуміла: він дізнався, що саме Мікель допоміг Хуліанові втекти. Хорхе сказав, що їхній із Мікелем дружбі покладено край, що він не бажає його більше бачити, а якщо той комусь розповість про таємницю Пенелопи, він, Хорхе Алдая, вб’є Молінера.

Кількома тижнями пізніше Мікель отримав листа з вигаданим іменем відправника. Лист був з Парижа, від Хуліана. Каракс писав, що з ним усе гаразд, він скучив за своїм другом і повідомляє свою нову адресу. Розпитував Хуліан про свою матір та про Пенелопу. Був у конверті ще один лист — лист, адресований Пенелопі. Мікель надіслав цього листа, але Пенелопі так і не судилося отримати його.

Мікель розсудливо вирішив почекати кілька місяців. Він писав Хуліанові щотижня, згадуючи лише про те, що вважав за доцільне, себто майже ні про що. Хуліан, у свою чергу, розповідав йому про Париж, про труднощі, які стали його переслідувати, про те, яким самотнім та безпорадним він почувається. Мікель надсилав йому гроші, книжки та запевняв у своїй дружбі. У кожному конверті від Хуліана були листи для Пенелопи; Мікель відправляв їх з різних поштових відділень, хоча й знав, що надаремне. Хуліан щоразу запитував про Пенелопу, але Мікель не міг йому нічого відповісти. Від Хасінти він дізнався, що Пенелопа не виходила з будинку на проспекті Тібідабо з того самого дня, коли батько замкнув її на горищі.

Якось увечері Хорхе Алдая підстеріг Мікеля за два квартали від його будинку.

— Ти прийшов мене вбити? — спитав Мікель.

Хорхе відповів, що він прийшов зробити послугу йому та його приятелеві Хуліану. Передаючи Мікелеві якогось конверта, Хорхе наполягав, що лист неодмінно має потрапити до рук Хуліана, де б той не ховався.

— Так буде краще для всіх, — солідно промовив Алдая-молодший.

У конверті лежав аркуш паперу, на якому рукою Пенелопи Алдаї було написано:

Дорогий Хуліане.

Пишу тобі, щоб повідомити: я невдовзі одружуюся. Благаю тебе, більше мені не пиши, забудь мене, розпочни нове життя. Я не маю на тебе зла, але було б нечесно, якби я не зізналася, що ніколи не кохала тебе. І ніколи б не покохала.

Бажаю тобі всього найкращого, де б ти не перебував.

Пенелопа.

Мікель тисячу разів перечитував цього листа. Письма не можна було сплутати, але він ані на мить не вірив, що Пенелопа сама написала це: «...де б ти не перебував». Хіба вона не знала, що Хуліан у Парижі, чекає на неї?.. «Отже, вона вдавала, буцімто їй невідоме його місцеперебування, — розмірковував Мікель. — Отже, вона хоче його захистити».

Мікель не міг утямити, що ж могло спонукати Пенелопу до написання таких слів. Чим іще міг погрожувати їй пан Рікардо, ув’язнивши її в кімнаті на горищі? Краще, ніж будь-хто інший, Пенелопа розуміла, що цей лист стане отруєним кинджалом для Хуліанового серця. Подумати лишень: дев’ятнадцятирічний юнак у далекому, ворожому місті, покинутий усіма, живе лише оманливою надією знов побачити її! Від чого вона його захищала, відштовхуючи від себе в такий спосіб?.. Після тривалих розмірковувань Мікель вирішив не надсилати листа, не дізнавшись спершу, що стало спонукою до його написання. Без поважної причини його рука не встромить такий кинджал у серце друга.