Військовий комісаріат барселони 21 страница

Я пройшов за нею до вузької темної кімнати, де стояв її письмовий стіл, де були її книжки та колекція вишикуваних у лінію олівців — як несподівана симетрія.

— Я й не сподівалася знов тебе побачити.

— Вибачте, що не справдив ваших сподівань.

Вона сіла до столу, схрестила ноги й відкинулася назад.

Я насилу відірвав очі від її шиї й зосередився на плямі на стіні. Підійшов до вікна, окинув швидким поглядом площу. Жодного натяку на Ферміна.

Я відчував, як Нурія Монфорт дихає мені у спину, як її очі ковзають по моїй шиї. Я розпочав розмову, не відводячи очей від вікна.

— Кілька днів тому мій приятель дізнався, що управитель, який відповідає за стару квартиру Фортюні-Каракс, відсилає пошту на абонентську скриньку на адресу юридичної фірми, якої явно не існує. Той самий приятель виявив, що людина, яка вже кілька років забирає пошту з цієї поштової скриньки, використовує ім’я пані Монфорт...

— Замовкни!

Я оглянувся та побачив, як жінка вийшла з темряви.

— Ти судиш, не знаючи мене, — сказала вона.

— То допоможіть мені пізнати.

— Ти комусь про це розповідав? Кому ще про це відомо?

— Більшій кількості людей, ніж ви гадаєте. За мною вже давно стежить поліція.

— Фумеро?

Я кивнув. Мені здалося, що її руки тремтять.

— Ти не знаєш, Даніелю, що ти накоїв.

— То поясніть мені! — відповів я суворіше, ніж бажав.

— Ти вважаєш, що випадково натрапивши на книжку, маєш право втручатися в життя людей, яких не знаєш? У речі, яких не розумієш і які тебе не обходять?!

— Тепер обходять, хочу я цього чи ні.

— Ти не знаєш, що кажеш.

— Я був у будинку Алдаїв. Знаю, що там ховається Хорхе Алдая. Мені відомо, що саме він убив Каракса.

Я й не знав, що вірю в це, поки не вимовив цих слів.Вона довго дивилася на мене, з обережністю добираючи слова.

— Фумеро про це відомо?

— Не знаю.

— Тобі краще знати. Фумеро переслідував тебе до самого будинку?

Злість у її очах обпекла мене. Я намагався увійти в роль обвинувача та судді, але з кожною хвилиною, що минала, дедалі більше відчував обвинувачуваним себе.

— Не думаю. А ви знали? Знали, що це Алдая вбив Хуліана й зараз ховається в будинку? Чому ви не розповіли мені про це?

Вона сумно посміхнулася.

— Ти нічого не розумієш. Правда.

— Я розумію, що ви збрехали, щоб прикрити вбивцю — попри те, що цей убивця позбавив життя людину, яку ви називали другом. Розумію, що ви багато років мовчали про цей злочин, захищаючи чоловіка, чия єдина мета — стерти зі світу будь-які сліди існування Хуліана Каракса. Ви захищаєте того, хто спалює Караксові книжки. Я також розумію, що ви ошукали мене щодо свого чоловіка. Він не за ґратами. Але тут його теж немає. Ось що я розумію.

Нурія Монфорт поволі похитала головою.

— Іди звідси, Даніелю. Залиши цей дім і ніколи не повертайся. Ти вже багато шкоди наробив.

Я попрямував до дверей. На півдорозі зупинився й озирнувся. Нурія Монфорт сиділа на підлозі, спершись на стіну. Здавалося, їй байдуже, який у неї вигляд.

Опустивши очі додолу, перетнув площу. Ніс із собою біль, якого завдали мені вуста цієї жінки, біль, на який — відчував — я заслуговую, хоча й не усвідомлював достоту, чим саме. «Ти не знаєш, Даніелю, що ти накоїв». Єдиним моїм бажанням тепер було щонайшвидше забратися звідси.

Проходячи повз церкву, я не відразу помітив худорлявого, з великим носом священика, який стояв біля входу, тримаючи требник та вервечку. Він неспішно благословив мене, коли я проходив мимо.

Я увійшов до книгарні, спізнившись майже на сорок п’ять хвилин. Побачивши мене, батько несхвально зсунув брови й подивився на годинник.

— Котра, кажеш, година? Адже ти знаєш, що я маю піти на зустріч із клієнтом у Сан-Куґаті, а ти залишив мене тут самого.

— А Фермін? Невже він іще не повернувся?

Батько похитав головою із поквапливістю, яка свідчила про його поганий настрій.

— Крім того, тут тобі надійшов лист. Я поклав його біля каси.

— Тату, вибач, але...

Він відмахнувся від моїх виправдань, накинув плащ та капелюх і вийшов за двері, не прощаючись.

Добре знаючи свого батька, я розумів, що його злість мине, перш ніж він дістанеться метро. Що мені здалося дивним, так це відсутність Ферміна. Відтоді як я бачив його, перевдягненого у водевільного священика на площі Св. Феліпе Нері, де він чекав на Нурію Монфорт, яка, згідно з його припущеннями, мала щодуху вибігти з будинку й привести його до розгадки таємниці, моя віра в нашу стратегію похитнулася. Я уявляв собі: якщо Нурія Монфорт нікуди не побіжить, переслідування Ферміна скінчаться тим, що він піде за нею до аптеки або до булочної. Що за чудовий план!..

Я підійшов до каси — подивитися на лист, про який згадував батько. Конверт був білий і прямокутний, як надгробок, а замість розп’яття на ньому була зворотна адреса, якій вдалося знищити залишки мого настрою.

ВІЙСЬКОВИЙ КОМІСАРІАТ БАРСЕЛОНИ

ПРИЗОВНА КОМІСІЯ

— Алілуя! — пробурмотів я.

Мені був відомий зміст цього листа й без того, щоб його відкривати, але все одно я розпечатав його — лише задля того, щоб потонути у тузі. Лист був стислим: два абзаци прози — щось середнє між різким офіційним оголошенням та арією з оперети; утім, такий стиль властивий усій військовій кореспонденції. Мене повідомляли, що у двомісячний строк я, Даніель Семпере, матиму честь та гордість виконати найбільш священний та повчальний обов’язок, який випадає кожному іберійському чоловікові: служити Вітчизні й носити форму Національної гвардії задля захисту духовного оплоту Заходу.

Тільки Фермін міг би побачити смішний бік цього драматичного послання; він би ще й зримував щось на зразок: «Провал жидомасонської змови».

Два місяці. Вісім тижнів. Шістдесят днів. Можна було також розділити час на секунди й отримати семизначне число. У мене вийшло 5 184 000 секунд свободи. Може, пан Федеріко, який, згідно зі словами мого батька, вміє побудувати навіть «фольксваґен», зробить мені годинник із гальмами?.. Може, хтось навчить мене, як мені не втратити Беа назавжди?!.

Почувши дзенькіт дверного дзвоника, я подумав, що то Фермін повернувся, нарешті впевнившись, що всі наші зусилля в ролі детективів — лише кепський жарт.

— Ну, невже кронпринц виглядає зі свого замку? Напевно, він, навіть якщо його обличчя видовжилося, як той котячий хвіст. Вище носа, детективе! — гукнув Ґуставо Барсело. Він був одягнений у пальто з верблюжої вовни, у руках тримав свою звичайну палицю зі слонової кістки, яка була йому потрібна хіба що для того, аби розмахувати нею, наче піп кадилом. — Батько вдома, Даніелю?

— Вибачте, пане Ґуставо. Він пішов на зустріч із покупцем, не думаю, що він повернеться до...

— Чудово. Бо я прийшов не до твого батька. І краще буде, якщо він не почує того, що я тобі маю сказати.

Він підморгнув мені, стягуючи рукавички й оглядаючи книгарню.

— А де наш колега Фермін? Десь тут?

— Виконує завдання.

— Застосовує свої таланти у справі Каракса?

— Використовує і тіло, і душу. Коли я бачив його, він був перевдягнений за священика й надавав благословення всім, хто проходив повз, urbi et orbi [Дослівно: «місту (Риму) та світові» (лат.) — так зазвичай починаються послання Папи Римського; часто вживається у значенні«всім і кожному». (Прим. перекл.)].

— Зрозуміло... Це моя провина, це я підбив вас на це. Краще б я не розтуляв рота.

— Ви маєте дещо занепокоєний вигляд. Щось трапилося?

— Не те щоб трапилося... Утім, у певному розумінні — так, трапилося.

— Що ви хотіли мені розповісти, пане Ґуставо?

Книгопродавець лагідно посміхнувся до мене. На його обличчі не було й сліду звичайної бундючності. Він здавався серйозним та зосередженим.

— Сьогодні вранці я зустрів пана Мануеля Ґутьєрреса Фонсеку. Йому п’ятдесят дев’ять, він неодружений, служить у муніципальній трупарні Барселони з 1924 року. Тридцять років служби на порозі смерті — його слова, не мої. Пан Мануель — ідальго старого гарту: чемний, приємний та люб’язний. Останні п’ятнадцять років він мешкає на вулиці Сеніса, орендує кімнату з десятком довгохвостих папуг, які навчилися наспівувати похоронний марш. Він має абонемент у театрі «Лісео». Йому подобаються Верді та Доніцетті. Він розповідав мені, що найважливіше в його роботі — дотримуватися правил. Правила передбачають усе, особливо випадки, коли не знаєш, що робити. П’ятнадцять років тому пан Мануель відкрив полотняний лантух, який доправила поліція, і в ньому знайшов голову найкращого друга свого дитинства. Решта тіла надійшла в окремому лантусі. Погамувавши почуття, пан Мануель і тут дотримав правил.

— Хочете кави, пане Ґуставо? Ви дуже блідий.

— Охоче.

Я пішов шукати термос, а знайшовши, налив гостеві філіжанку кави й поклав вісім грудок цукру. Барсело випив.

— Краще?

— Стає краще. Як я казав, справа в тому, що пан Мануель чергував саме у той день, коли на розтин принесли тіло Хуліана Каракса. Це був вересень 1936 року. Звичайно ж, пан Мануель не пам’ятав імені небіжчика, але перегляд архівів та сотня песет на додачу до його пенсії надзвичайно освіжили його пам’ять. Ти стежиш за моєю думкою?

Я кивнув, перебуваючи майже у трансі.

— Пан Мануель каже, що пам’ятає всі подробиці того дня, бо то був один з тих виняткових випадків, коли він відхилився від правил. У поліції сказали, що тіло знайшли на алеї в кварталі Раваль майже перед світанком. До трупарні тіло потрапило десь о дев’ятій ранку. Єдині речі, що були при ньому, книжка та паспорт. За паспортом небіжчика ідентифікували як Хуліана Каракса, народженого в Барселоні 1900 року. У паспорті стояла позначка з прикордонної застави Ла-Хункера; це свідчило про те, що Хуліан Каракс приїхав до країни місяць тому. Причиною смерті, безсумнівно, стало вогнепальне поранення. Пан Мануель не лікар, але за роки праці він дечого навчився. На його думку, постріл — трохи вище від серця — був зроблений впритул. За паспортом вони змогли знайти пана Фортюні, батька Каракса, який того ж вечора прийшов до трупарні розпізнати тіло.

— Наразі все збігається з тим, що розповідала Нурія Монфорт.

Барсело кивнув.

— Слушно. А тепер слухай те, чого тобі Нурія Монфорт не розповіла. Отже, мій друг пан Мануель, інтуїтивно відчуваючи, що поліція не надто зацікавлена в цій справі, й зрозумівши, що на книжці, знайденій у кишені загиблого, написане ім’я Каракс, вирішив виявити власну ініціативу й того ж дня зателефонував до видавництва, перш ніж приїхав Фортюні.

— Нурія Монфорт казала мені, що працівник трупарні подзвонив їм три дні по тому, коли тіло вже поховали в загальній могилі.

— Зі слів пана Мануеля, він зателефонував того самого дня, коли доправили тіло. Він розмовляв із молодою жінкою, яка сказала, що дуже вдячна за його дзвінок. Пан Мануель пам’ятає: реакція жінки дещо здивувала його. Було таке враження, наче про те, що сталося, вона вже знала.

— А пан Фортюні? Це правда, що він відмовився розпізнати тіло сина?

— Саме це цікавило мене найдужче. Пан Мануель каже, що надвечір прибув малий чоловік у супроводі двох поліціянтів. Він увесь тремтів. То був пан Фортюні. Зі слів пана Мануеля, єдина річ, до якої не можна звикнути, — це коли найближчі родичі приходять розпізнати тіло. Каже, що такого нікому не побажаєш. Гірше за все, говорить пан Мануель, коли загиблий — молода людина. Фонсека дуже добре пам’ятає пана Фортюні. Той ледь міг триматися на ногах, плакав як дитина, а двоє поліціяцтів підтримували його під руки. Він стогнав: «Що вони зробили з моїм сином? Що вони зробили з моїм сином?»

— То він бачив тіло?

— Пан Мануель збирався запитати поліціянтів, чи можна розпочинати звичайну процедуру. Єдиний раз йому спало на думку засумніватися в правилах. Труп мав жахливий вигляд. Чоловік помер не менше як за добу до того, як тіло доправили до трупарні, а не вранці того дня, як стверджувала поліція. Мануель побоювався, що коли цей маленький старий побачить його, він занедужає. Пан Фортюні все повторював, що цього не могло статися, що його син Хуліан живий... Коли пан Мануель відкинув саван, яким було вкрите тіло, двоє поліціянтів поставили Фортюні формальне запитання: чи впізнає він свого сина Хуліана?

— І?

— Пан Фортюні був приголомшений. Він майже хвилину витріщався на тіло. Потім крутнувся на підборах і пішов.

— Пішов?

— Поквапом.

— А що поліціянти? Вони не зупинили його? Адже він мав розпізнати тіло?

Барсело шахраювато посміхнувся.

— Теоретично так. Але пан Мануель пам’ятає, що в кімнаті був хтось іще. Третій поліціянт. Він увійшов нечутно, поки ті двоє готували пана Фортюні. Він мовчки дивився на всю сцену, спершись на стіну й тримаючи в роті цигарку. Пан Мануель сказав був, що палити у трупарні суворо заборонено, та один з офіцерів подав йому знак, щоб він замовкнув, — тому Мануель і запам’ятав того третього поліціянта. Щойно пан Фортюні пішов, третій поліціянт наблизився до тіла, кинув на нього погляд і плюнув у мертве обличчя. Потім забрав паспорт та віддав наказ, щоб тіло відправили до Монжуйка й уранці поховали в загальній могилі.

— Це ж безглуздя!

— Так подумав і пан Мануель. Це суперечило всім правилам. «Нам невідомо, хто він», — сказав той третій. Інші двоє не сказали нічого. Пан Мануель сердито дорікнув: «А може, вам надто добре відомо. Бо цілком очевидно, що він помер принаймні добу тому». Пан Мануель ясно посилався на правила й не був дурнем. Та коли третій поліціянт почув його протест, він підійшов до мого приятеля, подивився просто у вічі й спитав, чи не бажає той приєднатися до померлого на його останньому шляху. І пан Мануель перелякався. У того чоловіка були очі божевільного; сумніву не було — він не жартує. Мануель пробурмотів, що намагається лише виконувати інструкції і що оскільки нікому не відомо, хто цей чоловік, його наразі не можна ховати. «Цей чоловік буде тим, ким я скажу», — відповів поліціянт. Потім він витягнув реєстраційний бланк і підписав його, закриваючи справу. Пан Мануель каже, що ніколи не забуде цього підпису: і під час війни, і довго ще після неї він натрапляв на свідоцтва про смерть, виписані на тіла, які привозили хтозна-звідки. Цих тіл ніхто не намагався розпізнати...

— Інспектор Франсіско Хав’єр Фумеро...

— Гордість та слава головного поліційного управління. Ти розумієш, що це означає, Даніелю?

— Що ми із самого початку тикали навмання, грали всліпу.

Барсело взяв свого капелюха та палицю й пішов до дверей, буркочучи собі під носа:

— Ні, це означає, що гра всліпу тільки-но починається.

Увесь день я вивчав невблаганного листа, в якому оголошувалося про мій призов, та сподівався вісточки від Ферміна. Минуло вже півгодини після зачинення крамниці, а я й досі не знав, де ж Фермін. Я підніс слухавку та зателефонував до пансіону на вулиці Хоакіна Кости. Відповіла пані Енкарна, трохи п’яненька. Вона сказала, що не бачила Ферміна від самого ранку.

— Якщо він не повернеться за півгодини, то їстиме холодну вечерю. Це не готель «Рітц», розумієте? Сподіваюся, з ним нічого не трапилося.

— Не хвилюйтеся, пані Енкарно. Він мав виконати доручення і, певно, затримався. У будь-якому разі, якщо побачите його сьогодні, перекажіть йому, щоб він мені передзвонив. Буду дуже вдячний. Це Даніель Семпере, сусід вашої подруги Мерседітас.

— Звичайно ж, але мушу попередити: я лягаю спати о пів на дев’яту.

Потім я подзвонив Барсело, сподіваючись, що Фермін міг з’явитися у Бернарди, щоб спустошити її комору або витягти кудись саму Бернарду з її вічної кімнати для прасування. Мені й на думку не спадало, що відповісти на дзвінок може Клара.

— Даніелю, який сюрприз!

«Ти вкрала мої слова», — подумав я.

Розмовляючи з нею про те, про се в дусі пана Анаклето, шкільного вчителя, я дуже буденно, немов між іншим, згадав привід свого дзвінка.

— Ні, Ферміна сьогодні не було. Бернарда була зі мною весь день, тож я знаю достеменно. Правду кажучи, ми говорили про тебе.

— Що за нудна тема для розмови!

— Бернарда каже, ти дуже гарний на вроду, вже зовсім дорослий.

— Я вживаю багато вітамінів.

Довга пауза.

— Даніелю, як ти вважаєш: ми могли б знов стати друзями? Скільки років тобі потрібно, щоб пробачити мені?

— Кларо, ми вже друзі, й мені нема що тобі пробачати. Ти це знаєш.

— Дядько каже, ти досі досліджуєш життя Хуліана Каракса. Може, ти б завітав якось на чай та розповів мені останні новини? Мені теж є що тобі розповісти.

— Якось цими днями, обіцяю.

— Даніелю, я одружуюсь.

Я роззявив рота. Відчув, як земля йде з-під моїх ніг. Чи то я зменшився на кілька сантиметрів?..

— Даніелю, ти чуєш?

— Так.

— Ти здивований?

Я ковтнув — язик був майже чавунний.

— Ні. Мене дивувало те, що ти досі ще не одружена. Не може бути, щоб тобі бракувало шанувальників. Хто ж цей щасливчик?

— Ти його не знаєш. Його звуть Хакобо. Він приятель дядька Ґуставо. Директор Національного банку Іспанії. Ми познайомилися в опері, на бенефісі одного композитора, який влаштував мій дядько. Хакобо обожнює оперу. Він старший за мене, але ми дуже добрі друзі — саме це найважливіше, правда?

Мене охопила злість, і я прикусив язика. Язик мав смак отрути.

— Звичайно ж... Прийми мої вітання.

— Ти ніколи не пробачиш мені, чи не так, Даніелю? Для тебе я завжди буду віроломною Кларою Барсело.

— Для мене ти завжди будеш Кларою Барсело. Крапка. І тобі це відомо так само добре, як і мені.

Повисла ще одна пауза — пауза, під час якої можна, здається, посивіти.

— А як ти, Даніелю? Фермін каже, в тебе вродлива дівчина?

— Кларо, мені треба йти, завітав клієнт. Днями я подзвоню тобі, й ми зустрінемося за філіжанкою чаю. Ще раз мої вітання.

Я поклав слухавку та зітхнув.

Батько повернувся після зустрічі з клієнтом засмучений, він не мав настрою для розмови. Я накрив на стіл, а він приготував вечерю, навіть не спитавши ні про Ферміна, ні про справи у книгарні. Під час вечері ми дивилися у свої тарілки, ховаючись за стрекотом радіо. Батько майже не їв — просто мішав ложкою рідкий, несмачний суп, немов шукав золото на дні.

— Ти нічого не з’їв, — зауважив я.

Батько знизав плечима. Радіо досі бомбардувало нас нісенітницями. Батько підвівся та вимкнув його.

— Що в тому листі про військо? — нарешті спитав він.

— Мене призивають за два місяці.

Він, здавалося, постарішав років на десять.

— Барсело каже, що спробує натиснути на важелі, щоб мене після загальних зборів перевели до військового управління в Барселоні. Тоді я зможу ночувати вдома, — сказав я.

Батько у відповідь лише байдужно кивнув.

Я відчув, як боляче витримувати його погляд, і підвівся, щоб прибрати зі столу. Батько залишився сидіти: очі розгублені, руки стискають підборіддя...

Я вже збирався був мити посуд, коли почув кроки на сходах. Тверді, поспішні кроки, в яких чулося тривожне попередження.

Я звів погляд та зустрівся очима з батьком. Кроки зупинилися на нашому сходовому майданчику.

Батько підвівся, стривожений.

За секунду ми почули стукіт у двері та розлючений гучний голос, який здався мені дещо знайомим.

— Поліція! Відчиняйте!

Тисячі кинджалів устромилися в мій мозок.

Від чергового граду ударів двері захиталися. Батько підійшов до них і зазирнув у вічко.

— Що вам потрібно о такій порі?

— Відчиняй двері, або ми виб’ємо їх, Семпере. Не змушуй мене повторювати.

Я впізнав голос Фумеро, й серце моє захолонуло.

Батько кинув на мене запитливий погляд. Я кивнув.

Силуети Фумеро та двох його поплічників обрисувалися на тлі жовтуватого світла — мертовно-бліді маріонетки в сірих плащах.

— Де він?! — заволав Фумеро, із силою відштовхуючи мого батька й просуваючись у їдальню.

Батько намагався зупинити його, але один з поліціянтів, який ішов за інспектором, схопив батька за руку й притиснув до стіни, тримаючи з холоднокровністю та вправністю людини, звиклої до такого роду завдань. То був той самий чоловік, який переслідував нас із Ферміном і який тримав мене, поки Фумеро лупцював мого друга біля притулку Св. Лусії. Той самий, який нещодавно спостерігав за мною. Він кинув на мене пустий, байдужний погляд.

Я наблизився до Фумеро, виявляючи всю холоднокровність, на яку був здатний. Очі інспектора були налиті кров’ю. Свіжа подряпина йшла через ліву щоку, на якій темніла зсіла кров.

— Де?!

— Де що?

Фумеро раптом подивився вниз і похитав головою, бурмочучи щось собі під носа. Потім знову звів угору обличчя, позначене хижою гримасою. У руках він тримав револьвер.

Не зводячи з мене очей, він ударив рукояттю револьвера по вазі із зів’ялими квітами, що стояла на столі. Ваза розбилася вщент, вода розлилася, а зморщені стеблини розсипалися по скатертині. Мимоволі я затремтів. Батько кричав щось із передпокою, але його міцно тримали двоє поліціянтів. Я ледве міг розчути його слова. Єдине, що я відчував, — це холодну цівку револьвера на своїй щоці та запах пороху.

— Не жартуй зі мною, ти, лайно, твоєму батькові доведеться зішкрібати твій мозок з підлоги! Ти мене чуєш?!

Я кивнув. Я весь тремтів.

Фумеро ще міцніше притиснув цівку до моєї щоки. Я відчував, як залізо шкрябає мені шкіру, але не наважувався навіть моргнути.

— Востаннє тебе питаю. Де він?

Я побачив своє відображення в чорних зіницях інспектора. Очі його повільно примружувалися, а великий палець лежав на гачку.

— Його тут немає. Я не бачив його з обіду. Це правда.

Фумеро непорушно стояв десь секунд із тридцять, притискаючи пістолет до мого обличчя й облизуючи губи.

— Лермо, — наказав він. — Оглянь тут усе.

Другий поліціянт поспішив оглянути квартиру. Батько даремно силкувався вирватися з лап третього.

— Якщо ти мені збрехав і ми знайдемо його в цьому будинку — присягаюся, я зламаю твоєму батькові обидві ноги! — просичав Фумеро.

— Мій батько нічого не знає. Дайте йому спокій.

— Ти не розумієш, із ким граєшся. Але як тільки я добуду твого приятеля, гру буде скінчено. Ніяких судів, ніяких шпиталів, ніякого лайна. Цього разу я особисто пересвідчуся, що його вилучено з обігу. Я ще й збираюся дістати від цього задоволення, повір мені. Я зроблю це не поспішаючи. Можеш попередити його, коли побачиш. Бо я знайду його, навіть якщо доведеться зазирнути під кожний кругляк у місті. А ти наступний за списком.

Поліціянт на прізвище Лерма з’явився в їдальні й ледь помітно похитав головою. Фумеро послабив тиск на гачок і прибрав револьвер.

— Шкода, — сказав Фумеро.

— Що він накоїв? Чому ви його шукаєте?

Фумеро повернувся до мене спиною й підійшов до двох інших поліціянтів, які за його сигналом відпустили мого батька.

— Ви ще за це заплатите! — виплюнув батько.

Очі Фумеро затрималися на ньому. Інстинктивно батько зробив крок назад. Я побоювався, що візит Фумеро лише починається, але інспектор похитав головою, засміявся собі під носа й вийшов за двері. Лерма пішов за ним.

Третій поліціянт, мій вартовий, на мить затримався у дверях. Він мовчки глянув на мене, немов хотів щось сказати.

— Паласіосе! — закричав Фумеро. Його голос луною відбився в колодязі сходів.

Паласіос опустив очі додолу й зник за дверима.

Я вийшов на майданчик. Бачив смужки світла, що пробивалися крізь напіввідчинені двері сусідів, їхні перелякані обличчя, що вдивлялися в темряву. Три таємничі постаті зникли внизу сходів, а звуки їхніх роздратованих кроків віддалялися, немов отруйний відплив, залишаючи за собою осад жаху.

Десь близько опівночі ми почули ще один стукіт у двері, цього разу слабкий, ніби сповнений страху. Рука батька, який саме прикладав змочену йодом хусточку до синця, що залишився на моїй щоці від револьвера Фумеро, застигла в повітрі. Наші погляди зустрілися. Пролунало ще три стуки.

Я думав, що це Фермін. Можливо, він бачив увесь інцидент на власні очі, ховаючись у темному кутку сходів?

— Хто там? — запитав батько.

— Пане Семпере, це Анаклето.

Батько зітхнув. Ми відчинили двері й побачили вчителя, блідого, як ніколи.

— Пане Анаклето, що сталося? З вами все гаразд? — запитав батько, впускаючи гостя.

У руках пан Анаклето тримав складену навпіл газету. З переляканим виразом на обличчі він простяг її нам. Г азета була ще тепла — чорнило ще не висохло.

— Це завтрашній випуск, — прошепотів учитель. — Сторінка шість.

У вічі впадали два знімки під заголовком. На першому — Фермін, років на п’ятнадцять-двадцять молодший, гладкіший, із ряснішим волоссям. На другому — обличчя жінки із заплющеними очима й блідою, наче мармуровою шкірою. Мені знадобилося кілька секунд, щоб упізнати її, бо я звик бачити її в напівтемряві.

ЖЕБРАК СЕРЕД БІЛОГО ДНЯ ВБИВ ЖІНКУ

Барселона/газетна агенція

Поліція розшукує жебрака, який сьогодні вдень зарізав жінку. Її звали Нурія Монфорт, мешканка Барселони.

Убивство сталося десь о третій в околицях проспекту Св. Жервазіо. Жебрак напав на жертву без видимого мотиву. Зі слів представника центрального поліційного управління, волоцюга переслідував жінку. Причини цього переслідування наразі невідомі.

Виявляється, що вбивця — п’ятдесятип’ятирічний Антоніо Хосе Ґутьєррес Алькаєте з селища Інмунда, що у провінції Касерес, — відомий злочинець із довгим списком психічних захворювань, який утік з тюрми Ла-Модело шість років тому і якому досі вдавалося уникати зустрічей із владою, оскільки він ховався під різними іменами. Під час скоєння вбивства він був перевдягнений за священика. Злочинець озброєний, поліція вважає його вкрай небезпечним. Досі невідомо, чи були жертва та вбивця знайомі, хоча джерела з поліційного управління свідчать на користь останнього. Жінку шість разів ударили ножем у живіт, груди та шию. Свідками нападу, який стався неподалік від школи, стали кілька учнів, які сповістили вчителів. Ті, в свою чергу, викликали поліцію та швидку допомогу. Згідно з поліційним звітом, причиною смерті стали численні ножові поранення. Жертва померла в Барселонському шпиталі о чверть на сьому.

Цілий день про Ферміна нічого не було чути. Батько наполіг на тім, щоб відчинити крамницю як зазвичай, наче нічого не сталося, — це мало стати знаком Фермінової невинності. Біля наших дверей поліція поставила офіцера, ще один спостерігав за площею Св. Анни, ховаючись за дверима церкви, хоч анітрохи не скидався на святого. На світанку розпочалася сильна злива; поліціянти, тримаючи в кишенях змерзлі руки, тремтіли від холоду, від їхнього дихання здіймалася пара. Люди йшли обіч книгарні, кидали швидкі погляди у вітрину, але жоден покупець так і не наважився ввійти всередину.

— Плітки швидко поширюються, — сказав я.

Батько лише кивнув. Він упродовж цілого ранку не розмовляв зі мною, спілкуючись лише жестами. Сторінка з подробицями смерті Нурії Монфорт лежала на прилавку. Кожні двадцять хвилин батько з непроникним виглядом підходив та перечитував її. Цілий день він приховував гнів, акумулюючи його всередині.

— Скільки б разів ти не перечитував статтю, написане там не стане правдою, — зазначив я.

Батько підвів голову й суворо подивився на мене.

— Ти знав цю жінку? Нурію Монфорт?

— Ми кілька разів розмовляли.

Знову мені забракло щирості, і я став огидний собі самому. Обличчя Нурії Монфорт стало переді мною. Мене досі переслідував її запах, дотик її губ, образ її письмового столу, такого бездоганно охайного, її сумні, мудрі очі...

— Кілька разів, — повторив я.

— Чого ти з нею розмовляв? Що між вами спільного?

— Вона давня приятелька Хуліана Каракса. Я пішов на зустріч із нею, щоб розпитати, що вона пам’ятає про Каракса. Ось і все. Вона дочка Ісака, сторожа. Саме він і дав мені адресу.

— А Фермін був з нею знайомий?

— Ні.

— Звідки ти знаєш?

— Як ти можеш сумніватися у Фермінові? Невже ти віриш у всю цю брехню?.. Усе, що Фермін знав про цю жінку, — це те, що я йому розповів.

— Саме тому він переслідував її?

— Так.

— Бо ти попросив його.

Я не відповів.

Батько тяжко зітхнув.

— Ти не розумієш, тату.

— Звичайно. Я нічого не розумію. Геть нічого.

— Тату, хіба ми не знаємо Ферміна?