Олександрівська тюрма в 1806-1839рр.

Лише в 1806 році, коли Олександрівськ став повітовим містом, Катеринославським губернським правлінням було порушено питання щодо створення у цьому населеному пункті капітальної тюрми. Спочатку для розв’язання проблеми із приміщенням в’язниці планувалося використати так звану кордегардію (приміщення для варти), однак, зваживши на неможливість роздільного тримання у кордегардії здорових та хворих в’язнів, вирішено було винайняти під повітову тюрму великий кам’яний погріб^[26].

Проблема із тюремним приміщенням була розв’язана у такий суперечливий спосіб - найняття погребу - через непорозуміння губернських та місцевих органів влади, які не могли дійти згоди щодо джерел фінансування на обладнання тюремних приміщень^-.

Відносно скоро необхідні кошти було виділено. Адже Олександрівська в’язниця, крім місцевих потреб, мала забезпечити функціонування етапного пункту, через який засуджені відправлялися на каторжні роботи зі зміцнення причорноморських рубежів імперії. У повітовому казначействі видатки на етапне відділення проходили окремими рядками: на ремонт «ножньїх

кандалов», «на зделание железной шейной цепи о двух замках и деревянньїх колодок» тощо[27].

Вставка из статьи КравчукаП.П. Місця ув’язнення у південої Україні.. с 144- від слів : « Повнота влади у тюрмі……» до стр 146до слів « У період 1819-1829р…..»

У період з 1819 по 1829 роки через Олександрійську в’язницю пройшло понад 4600 арештантів, серед яких лише 293 особи відбували покарання за присудом місцевої влади^--. Гадаємо, решта арештантів складалася переважно із зсильнокаторжного контингенту, який мав охоронятися повітовою інвалідною командою.

У 1829 році Олександрівська інвалідна команда налічувала 113 військовослужбовців. Вона конвоювала арештантів у південно-східному напрямі до Оріхова та у північно-західному напрямі до Катеринославу.[28]

Утримання Олександрівської в’язниці здійснювалося за рахунок казни. Обов’язком же місцевої влади було опалення та освітлення тюремних приміщень.[29]

На січневу третину 1820 року через повітове казначейство для в’язниці було виділено у розрахунку на асигнації 103 крб. 95 к.[30] . Сукупні річні видатки на утримання даної установи мали б перевищувати 300 крб. асигнаціями або понад 86 крб. сріблом.

Вставка из статьи КравчукаП.П. Місця ув’язнення у південої Україні.. від слів внизу: Майже 94% становили особи ……… до стр148 до конца

Капітальна будівля першої Олександрівської повітової в’язниці, імовірно, була дерев’яною або глинобитною. Складений в 1837 році статистичний опис Олександрівська не називає у місті жодного кам’яного казенного дому.

Пересильний статус місцевої в’язниці мав дуже шкодити її основній будівлі. Зазвичай пересильні арештанти і зараз варварські ставляться до казенного майна. Навряд чи дерев’яні або глинобитні приміщення могли витримати таке навантаження більш як чверть століття. [31]

За думкою краєзнавця Льва Адельберга, Олександрівська повітова в’язниця в 1839 році переїжджає на інше місце у нову кам’яну будівлю в два поверхи, що і через сімнадцять років здаватиметься найкращою у місті.

З ряду причин сумнівним видається твердження Олександрівської міської управи від 1904 року, що основна будівля кам’яного тюремного замку була споруджена «приблизительно в 1825 году и никак не позже». З початку XX століття городянам вже важко було розгледіти початкову історію міста та тюремної справи в ньому.

Тож пристанемо до думки Адельберга і будемо вважати точкою відліку історії нової Олександрівської повітової в’язниці 1839 рік.

У другій чверті XIX століття внутрішній лад типової двоповерхової в’язниці виглядав наступним чином.

На першому поверсі знаходилися окремі приміщення для карних злочинців та арештантів «по легким преступлениям». Дані приміщення проглядалися із коридору, в який виходила і обладнана на першому поверсі караульня. На другому поверсі знаходилося три приміщення, одне з яких призначалося для тримання жінок, а два інших мали забезпечити роздільне тримання хворих жінок та чоловіків[32]

У випадку Олександрівської в’язниці слід зважити і на функціонування етапного пункту, який вимагав обладнання у тюремному замку окремого відділення.

З 1851 року у господарському забезпеченні повітових в’язниць зростає роль місцевих відділень Товариства піклування про тюрми. Згідно схваленого урядом статуту Товариства, до складу його повітових відділень за посадою входили: повітовий предводитель дворянства (головуючий директор),

повітовий лікар, благочинний церков, голова повітової земської управи, справник тощо.

У різний час Олександрівське повітове відділення очолювали великий землевласник Петро Ананійович Струков, син «залізного» міністра фінансів Олександр Єгорович Канкрін, гвардії поручик Олексій Миколайович Наковальнін, сановник та відомий меценат Іван Вікторович Канкрін малоросійський дворянин Валеріан Семенович Миргородський.[33]

Члени Товариства піклування про тюрми підлягали височайшому нагородженню в особливому порядку. З огляду на це, місцевою владою ретельно документувалися особисті досягнення кожного з благодійників.

Виборним скарбником Олександрівського відділення Товариства піклування про тюрми тривалий час був купець другої гільдії Павло Захарін. На цій посаді Захарін продемонстрував незвичний для Миколаївської Росії потяг до економії коштів на казенні нужди. У 1851 році він зекономив велику суму, здійснивши постачання продовольства для арештантів «хозяйственньїм способом». У 1857 році ним було виконано кошторис на речове забезпечення арештантів із залишком 44% або 1248 карбованців. Значні кошти було зекономлено оригінальним купцем і при ремонті тюремного замку в 1866 році.[34] Загальний рівень організації тюремної справи в Олександрівську засвідчив у 1867 році візит Катеринославського губернатора В.Д. Дуніна-Борковського. Губернатор відзначив старанність наглядача тюремного замку колежського секретаря Павловського та офіційно оголосив йому подяку'[35]

Так чи інакше будівля Олександрівської тюрми вже у середині ХІХ століття мало чим нагадувала про перипетії перших років становлення повітової в’язниці. Відвідавши у 1856 році м. Олександрівськ, український етнограф О.С. Афанасьєв-Чужбинський писав: «Лучшее здание в Александровске – острог, который, как говорят, наполняется большим числом колодников, потому, что это большой уезд» Вочевидь, за суттю Афанасьєв-Чужбинський був правий, але формально він помилився, адже за своїм статусом Олександрівськ, як повітове місто, мав не просто острог, а тюремний замок. Те саме стосується і решти повітових міст, які через понад вісімдесят років увійдуть до складу майбутньої Запорізької області (Бердянськ та Мелітополь). На даний час про Олександрівський тюремний замок відомо небагато. Принаймні можна з впевненістю казати, що його було зведено не на тому місці, яке вказувалося у плані забудови Олександрівська, затвердженому Катеринославським губернським правлінням. Ця обставина стала у 1858 році приводом для нарікань міської ратуші щодо загальної хаотичності забудови міста і необхідності у впорядкуванні цього процесу .[36]

. Звісно, попри невідповідність розташування тюремного замку генеральному плану, він лишився на місці і навіть окреслив свою присутність у топоніміці Олександрівську. Так вулиця, відома тепер в Запоріжжі під назвою Жовтнева, раніше звалася Тюремною, а земельна ділянка, що відійшла під забудову військового шпиталю, іменувалася Тюремною площею, на якій, згідно відомостей Анкети про місто Олександрівськ за 1903 рік, був висаджений громадський сад загальною площею понад півтори гектари (1 ½ десятини) Тюремні замки перебували у віданні поліцейського відомства, підрозділи якого очолювалися на місцях повітовими справниками (у великих містах – поліцмейстерами). Безпосереднє керівництво місцями ув’язнення здійснювалося уповноваженими наглядачами у класному чині, як правило, помічника поліцейського приставу (поліцейського наглядача) Помічник поліцейського приставу. Форма зразка 1884 року Повітовий справник. Форма зразка 1884 року З інших джерел відомо, що у 1884 році поблизу Тюремної площі можна було натрапити на три питейнних заклади: у дворі Алеля Янковського, у дворі спадкоємців М. Крагера та у дворі Омеляна Білоуса. Прізвища власників вказаних дворів доречно підкреслюють строкатий склад населення Олександрівську – типового повітового міста тогочасної Південної Росії Внутрішній лад Олександрівського тюремного замку лишається малоз’ясованим. З новітніх краєзнавчих розвідок та з інформації, яку було зібрано в1894 році міською управою у зв’язку зі спробою заснування чоловічої гімназії, постає факт існування при замку домової церкви на честь Святителя Миколая У свою чергу, зі світлини, яка експонується в Запорізькому краєзнавчому музеї можна дізнатися, що даний замок мав двоповерхову будову. [37]