Військовий комісаріат барселони 24 страница

Кілька днів по тому Хорхе дізнався, що пан Рікардо Алдая, стомившись від благань Хасінти, яка вартувала біля дверей будинку, скористався своїми широкими зв’язками та запроторив гувернантку до притулку для божевільних, що в Орті. Мікель хотів був побачитися з нею, та йому було відмовлено — Хасінта Коронадо мала провести перші три місяці на самоті. Після трьох місяців мовчання та темряви, як запевнив Мікеля один з лікарів, веселий молодик, пацієнти вже не бешкетують.

Тоді Мікель пішов до пансіону, в якому Хасінта мешкала якийсь недовгий час після свого звільнення. Коли він назвав своє ім’я, хазяйка пригадала, що Хасінта залишила для нього записку; а ще вона пригадала, що пані Коронадо заборгувала їй чинш за три тижні. Мікель сплатив борг, хоча й сумнівався, що той існував насправді, і забрав записку. Гувернантка писала, що Лауру, одну зі служниць Алдаїв, звільнили, коли дізналися, що вона відправила листа Пенелопи до Хуліана. Але куди ж Пенелопа адресувала своє послання?.. Мікель розсудив: єдиною адресою, яку могла знати Пенелопа, була адреса Хуліанових батьків на вулиці Св. Антоніо. Мабуть, дівчина сподівалася, що батьки надішлють листа на паризьку адресу Хуліана.

І Мікель вирішив навідатися до Софі Каракс, щоб забрати листа й переслати його адресатові. Однак у будинку Фортюні Мікеля очікував неприємний сюрприз: Софі Каракс там більше не жила. Вона покинула чоловіка кілька днів тому — принаймні так казали сусіди.

Тоді Мікель спробував поговорити із самим капелюшником, який зачинився у своїй крамниці й сидів там цілими днями, люто страждаючи від гніву та приниження. Мікель сказав, що прийшов забрати листа, який мав надійти його синові Хуліану кількома днями раніше. Та єдиним, що почув Мікель, було:

— У мене немає сина.

Мікель Молінер пішов геть, не знаючи, що лист опинився в руках сторожихи й що багато років опісля ти, Даніелю, знайдеш його й прочитаєш слова, які Пенелопа від щирого серця призначала Хуліанові, та яких він так ніколи й не прочитав.

Коли Мікель вийшов із капелюшної крамниці Фортюні, одна із сусідок, яка назвала себе Вісентетою, підійшла до нього й спитала, чи не Софі він шукає. Мікель відповів, що він приятель Хуліана і справді шукає його матір. Вісентета розповіла, що Софі ховається в пансіоні на маленькій вуличці, що за поштовим відділенням; вона чекає на пароплав, який відвезе її до Америки.

Мікель пішов за адресою, яку дала йому Вісентета, й знайшов пансіон. Жалюгідні вузенькі сходи, бруд, пітьма й задуха. У темній та сирій кімнаті на п’ятому поверсі він знайшов Софі Каракс. Мати Хуліана сиділа на краєчку ліжка, на якому лежали дві закриті валізи, схожі на труни, в яких умістилися двадцять два роки її життя в Барселоні. Вона дивилася у вікно.

Прочитавши листа, підписаного ім’ям Пенелопи, — того, що приніс Мікелеві Хорхе Алдая, — Софі заридала.

— Вона знає, — пробурмотіла вона. — Бідолашна дитина, вона знає...

— Знає що? — спитав Мікель.

— Це я винна, — плакала Софі. — Лише я.

Мікель узяв її за руки, нічого не розуміючи. Софі не наважувалася дивитися йому у вічі.

— Хуліан і Пенелопа — брат і сестра, — прошепотіла вона.

Перш ніж стати рабинею Антоні Фортюні, Софі Каракс кілька років сама заробляла собі на прожиття. Їй було лише дев’ятнадцять, коли вона приїхала до Барселони в пошуках обіцяної роботи, якої так і не дістала. Перед смертю батько добув для дочки необхідні рекомендації, щоб ту найняли до Бенаренсів — заможної родини торговців з Ельзасу, які оселилися в Барселоні.

— Коли я помру, — попереджав Софі батько, — їдь до них, вони зустрінуть тебе як доньку.

Пан Бенаренс і насправді зустрів її з розпростертими обіймами — аж надто розпростертими, на погляд пані Бенаренс. Тож пані Бенаренс дала Софі сотню песет та виставила її за поріг, висловивши щире співчуття до її нелегкої долі.

— У тебе попереду ціле життя, а єдине, що є в мене, — оцей нікчемний, хтивий чоловік.

У музичній школі, що на вулиці Діпутасьйон, Софі спромоглася дістати роботу приватної вчительки музики. У ті дні вважалося за пристойне бодай поверхово вчити музики дівчат із заможних родин: у шляхетних вітальнях уважалося, що полонези менш небезпечні для панночок, ніж сумнівні розмови чи підозріла література. Ось так розпочалися візити Софі Каракс до розкішних вілл, у яких мовчазні й церемонні служниці проводжали її до музичних салонів. У тих салонах на неї чекали нащадки промислової аристократії; вони сміялися з її акценту, з її сором’язливості, глузували з її становища гувернантки; той факт, що Софі добре зналася на нотах, анітрохи не вивищував її в очах цих надушених парвеню. Урешті-решт Софі навчилася не зважати на глузування, а зусилля свої зосереджувати лише на небагатьох справді здібних ученицях.

Саме тоді Софі познайомилася з Антоні Фортюні, молодим капелюшником (він сам відрекомендувався їй як капелюшник — у його душі промовляла професійна гордість). Спершу Фортюні залицявся до неї, потім запропонував одружитися. Софі відхилила пропозицію раз, удруге, втретє, відхиляла десять разів на місяць. Плекаючи до Антоні дружні почуття, Софі не хотіла завдавати йому болю й щоразу, прощаючись, сподівалася, що більше не побачить його.

Але капелюшник, незважаючи на відмови, продовжував наступ: запрошував Софі на танці, на прогулянки, частував гарячим шоколадом із булочками на вулиці Кануда. Будучи зовсім самотньою в Барселоні, Софі не могла протистояти його ентузіазму, його відданості — і приймала його товариство, хоча варто було їй лише раз поглянути на Фортюні, щоб зрозуміти: вона ніколи не зможе його покохати — покохати так, як мріяла кохати. У сп’янілих від кохання очах капелюшника Софі бачила своє відображення, і на це важко було не звертати уваги. Антоні бачив Софі такою, якою вона б воліла бути.

Софі сподівалася, що одного дня Антоні зустріне іншу дівчину, яка відповість йому взаємністю, і життя його піде більш осмисленим шляхом. І тим не менш вона приймала аванси капелюшника: завдяки йому Софі почувалася бажаною, її цінували, й подекуди цього їй було достатньо, щоб полегшити біль самотності та ностальгію за батьківщиною.

Вони з Антоні бачилися після недільних мес — у решту днів тижня Софі давала уроки музики. Її улюбленою ученицею була дівчинка на ім’я Анна Вальс, дочка видатного промисловця ткацького обладнання, який побудував свій маєток з нічого — завдяки великим зусиллям та жертвам, хоча складали ці жертви переважно інші. Анна мріяла стати видатним композитором. Вона грала Софі невеличкі твори, які сама писала, імітуючи мотиви Ґріґа та Шумана, і Софі розпізнала в ній талант. Що ж до пана Вальса, то він хоч і був переконаний, що жінка неспроможна створити щось, окрім в’язаного одягу та вишиваних покривал на ліжко, усе-таки схвалював те, що його дочка «знається на клавішах»: за кілька років він планував одружити Анну з нащадком якогось шляхетного роду, а нащадки шляхетних родів, здогадувався пан Вальс, інколи цінують у дівчатах не тільки покору та здатність родити.

Саме в будинку Вальсів Софі зустріла одного з найщедріших меценатів, фінансового магната Рікардо Алдаю, спадкоємця імперії Алдаїв, надію каталонської олігархії кінця XIX століття. Кількома місяцями раніше пан Рікардо Алдая одружився з багатою спадкоємицею, вражаючою красунею з ім’ям, що важко вимовлялося; однак злі язики твердили, що новоспечений чоловік навіть не помічав краси своєї дружини й ніколи не завдав собі клопоту назвати її на ім’я.

— Це шлюб між родинами та банками — жодних сентиментальних дурниць, — казав пан Вальс, а пан Вальс добре розумів: одна справа — що діється в ліжку, інша — що відбувається в голові.

Тільки глянувши на Рікардо Алдаю, Софі зрозуміла: вона приречена. У нього були хижі очі, зголоднілі, надзвичайно проникливі; очі чоловіка, який уміє завдати удару. Він неспішно поцілував її руку, попестив губами суглоби її пальців... Якщо капелюшник випромінював доброту й тепло, то пан Рікардо — жорстокість і міць. Його вовча усмішка давала Софі зрозуміти, що він читає її думки та бажання — читає й сміється з неї. Софі відчувала до нього щось на кшталт презирства — але того презирства, яке прокидається в нас, коли ми підсвідомо бажаємо чогось забороненого, бажаємо понад усе.

Софі відразу ж вирішила, що більше не зустрічатиметься з Рікардо Алдаєю; заради цього вона навіть припинить заняття зі своєю улюбленою ученицею. Ніщо її так не лякало, як відчуття цього тваринного єства під власного шкірою, інстинктивне бажання стати жертвою хижака.

Софі знадобилося кілька секунд, щоб вигадати пусту відмовку й піти. Її втеча здивувала пана Вальса, розважила Алдаю та засмутила маленьку Анну, яка розуміла людей навіть краще, ніж музику. Дівчинка збагнула, що назавжди втратила вчительку.

Однак тиждень опісля Софі знову побачила Рікардо Алдаю. Він чекав на неї на вулиці Діпутасьйон, біля входу до музичної школи. Пан Рікардо палив і переглядав газету. Вони обмінялися поглядами — і, не кажучи ані слова, він повів її до будинку в двох кварталах звідти; то був новий будинок, в якому ще ніхто не мешкав. Вони піднялися на другий поверх; пан Рікардо відчинив двері й провів Софі всередину. Вона ввійшла до квартири, схожої на лабіринт коридорів та галерей. Там не було ані меблів, ані картин, ані ламп — нічого з того, що має бути в помешканні.

Пан Рікардо зачинив двері. Софі й він подивилися одне на одного.

— Я цілий тиждень про тебе думав. Скажи, що ти не думала про мене, і я відпущу тебе. Ми ніколи більше не побачимось.

Але Софі мовчки похитала головою.

...Їхні таємні зустрічі в порожній квартирі на розі Діпутасьйон та Каталонського проспекту тривали дев’яносто шість днів. У вівторки й четверги. О третій. Побачення ніколи не тривали довше ніж годину. Першим ішов Алдая; Софі залишалася сама й плакала, зіщулившись у кутку. А коли наставала неділя, Софі безнадійно дивилася в очі капелюшника, шукаючи сліди тієї жінки, яка вмирала в ній. Софі не знала, чого вона прагне дужче — відданості чи віроломства.

Капелюшник не помічав порізів та опіків на її тілі. Капелюшник не помічав відчаю в її усмішці, її тваринної покори. Капелюшник не помічав нічого. Можливо, саме через це вона врешті пристала на пропозицію Фортюні.

Тоді вона вже підозрювала, що носить дитину Алдаї, але розповісти йому про це боялася — майже так само сильно, як боялася втратити Алдаю. Але Алдая знову побачив те, в чому Софі не хотіла зізнатися. Він дав їй п’ятсот песет та назвав адресу на вулиці Платерія, наказавши позбутися дитини. Софі відмовилася.

Пан Рікардо бив її, доки в неї з вух не потекла кров. Він погрожував, що вб’є її, якщо вона наважиться комусь розповісти про їхні зустрічі й зізнається, чия це дитина.

Коли Софі сказала капелюшникові, що якісь покидьки на Пласа-дель-Піно зґвалтували її, він повірив їй. Коли сказала, що хоче бути його дружиною, він повірив їй. У день її весілля хтось надіслав до церкви похоронний вінок. Усі дещо знервовано засміялися, вважаючи, що то квітникар помилився, — усі, за винятком Софі, яка здогадувалася: пан Рікардо Алдая не забув про день її весілля.

Софі Каракс ніколи не думала, що через багато років знов побачить Рікардо — вже зрілого чоловіка, на чолі родинної імперії, батька двох дітей. Не думала, що він повернеться, щоб побачити хлопчика, якого хотів здихатися за п’ятсот песет.

— Можливо, я старішаю, — було його єдине пояснення, — але хочу познайомитися із сином і надати йому життєвий шанс, на який заслуговує моя плоть і кров. Усі ці роки я навіть не згадував про нього, а останнім часом — дивина! — він не йде мені з голови.

Якось пан Рікардо прокинувся в ліжку однієї зі служниць із відчуттям, що тіло його зістарілося й він утрачає Божу ласку. Настрахавшись, він голий побіг до дзеркала. Дзеркало бреше, вирішив він. Цей чоловік — не Рікардо Алдая. Тепер він хотів знайти колишнього Рікардо Алдаю — того, яким він був замолоду.

Алдая вирішив, що його первісток Хорхе зовсім на нього не схожий. Хлопчик був слабкодухим, потайливим, йому бракувало батьківської рішучості. Словом, йому бракувало геть усього — усього, крім прізвища Алдая.

Панові Рікардо було відомо про сина капелюшника. Не забув він і Софі — пан Рікардо Алдая ніколи нічого не забував. Настав час зустрітися з хлопчиком. І вперше за п’ятнадцять років він зустрівся з людиною, яка його не боялася, яка наважилася кинути йому виклик, навіть посміятися з нього! Він побачив у хлопцеві мужність, приховану амбітність, яка, без сумніву, в Хуліанові була, навіть якщо дурні не помічали цього. Так Бог повернув Алдаї його молодість.

Софі, від якої залишилася бліда тінь тієї жінки, яку він пам’ятав, не наважилася стати між батьком та сином. Капелюшник був лише блазнем — злим, ображеним на життя простолюдином, чию прихильність Алдая розраховував купити. Він вирішив вирвати Хуліана з цього задушливого світу злиденних буднів, відчинити перед ним двері фінансового раю Алдаїв. Хлопець навчатиметься у школі Св. Ґабріеля, користуватиметься всіма привілеями статусу Алдаїв і врешті-решт стане на той шлях, який для нього обрав батько. Пан Рікардо бажав мати гідного нащадка.

Хорхе, розбещений привілеями свого суспільного прошарку, завжди буде пересічністю, яка прагне тільки комфорту. Пенелопа, прекрасна Пенелопа — жінка; жінка призначена бути скарбом, а не охороняти скарби. Хуліан має душу поета, а душа поета — все одно що душа вбивці. Тож Хуліан відповідав усім вимогам пана Рікардо; решта становила лише питання часу. Десять років — ось той строк, за який пан Рікардо перетворить хлопця на свою подобу.

За весь той час, що його Хуліан провів у Алдаїв на правах члена родини, панові Рікардо й на мить не спадало на думку: єдине, чого бажає Хуліан, — це Пенелопа. Пан Рікардо й гадки не мав, що Хуліан таємно зневажає його, що люб’язність юнака з ним — лише облуда, привід, щоб бути ближчим до Пенелопи, щоб урешті-решт заволодіти нею цілковито й остаточно. Ось у цьому прагненні батько й син справді були схожі.

Коли дружина розповіла йому, що застала Хуліана та Пенелопу оголеними, увесь світ пана Рікардо зазнав краху. Жах від зради, лють від усвідомлення того, що його неймовірно скривдили, ошукали у його власній грі, принизили, встромили ножа у спину — і хто? — хлопець, якого він обожнював як свою подобу! — усі ці почуття зненацька охопили пана Рікардо, й ніхто не міг зрозуміти причини аж такого шаленства. Коли лікар, оглянувши Пенелопу, підтвердив, що дівчину позбавили незайманості й вона, можливо, вагітна, душа пана Рікардо наче перетворилася на густу в’язку рідину, й ім’я цій рідині було Ненависть. Він мріяв устромити ножа в Хуліанове серце — він навіть бачив, як його рука робить це, і насолоджувався картиною помсти. Але пан Рікардо не усвідомлював: день, коли він наказав замкнути Пенелопу у спальні на четвертому поверсі, був тим днем, коли він, Рікардо Алдая, почав умирати. Відтоді все його життя перетворилося на передсмертну агонію.

Змовившись із капелюшником, якого він глибоко зневажав, пан Рікардо вирішив запроторити Хуліана до війська, де, за наказом того ж пана Алдаї, хлопця мала спіткати смерть унаслідок «нещасного випадку». Пенелопа довгі місяці провела в кімнаті, де пахло хворобою та смертю. Усім: лікарям, слугам, навіть членам родини, за винятком себе самого й своєї дружини, — усім пан Алдая заборонив бачитися з дівчиною.

На той час компаньйони Алдаї таємно привласнили його рахунки й тепер інтригували за його спиною, щоб захопити владу, використовуючи гроші, доступ до яких він сам їм і відкрив. Імперія Алдаїв почала тріщати по швах. Кожна таємна зустріч правління — чи то в Мадриді, чи то в кулуарах, чи то в женевських банках — завдавала їй чергових нищівних ударів.

А Хуліан, як і підозрював Алдая, втік. Глибоко всередині пан Рікардо відчував гордість за хлопця, попри те що бажав тому смерті. Хуліан зробив точнісінько те, що на його місці зробив би сам пан Рікардо. Отже, заплатити за те, що накоїв Хуліан, мусив хтось інший.

26 вересня 1919 року Пенелопа Алдая народила мертвого хлопчика.

Якби кількома днями раніше її оглянув лікар, він би побачив, що життя дитини в небезпеці, що Пенелопі слід робити кесарів розтин. Якби лікар був присутній під час пологів, він, можливо, зупинив би кровотечу, що забрала життя Пенелопи. Але лікаря не було. Пенелопа кричала й шкреблася у замкнені двері, з іншого боку яких мовчки плакав її батько, а мати зіщулилася, невідривно дивлячись на чоловіка. Якби там був лікар, він би звинуватив пана Рікардо Алдаю у вбивстві, бо іншого слова на позначення того, що відбувалося в темній, заплямованій кров’ю камері, не існує. Але лікаря не було.

Коли двері нарешті відчинили, Пенелопа була вже мертва. Вона лежала в калюжі власної крові, обіймаючи лискуче рожеве тільце немовляти. Ані дружина, ані чоловік не були в змозі промовити ані слова.

Два тіла поховали у підвальному склепі без жодних церемоній та свідків. Простирадла з послідом кинули в піч, а саму кімнату ізолювали цегляною стіною.

Коли Хорхе Алдая, мало не втративши розуму через відчуття сорому та провини, розповів Мікелеві, що трапилося, той вирішив-таки надіслати Хуліанові листа, підписаного ім’ям Пенелопи, в якому вона стверджувала, що ніколи не кохала його, благала її забути й сповіщала про своє вигадане весілля. Хай краще Хуліан повірить тій брехні й розпочне життя спочатку; хай краще він почуватиметься зрадженим, ніж пізнає правду.

Через два роки померла пані Алдая. Дехто винуватив у її смерті прокляття, що панувало над будинком, але Хорхе знав: матір згубило полум’я, яке буяло в ній. Полум’я спогадів про Пенелопині крики, про той несамовитий стукіт у двері, який молотом відлунював у голові пані Алдаї.

На той час імперія Алдаїв розсипалася, наче замок із піску, стертий з лиця землі чужою захланністю та мстивістю. Авторитет Алдаїв занепав. Секретарі та бухгалтери порадили Алдаям утекти до Аргентини й розпочати там новий, скромніший бізнес — подалі від привидів, які сновигали коридорами «Янгола Імли».

Алдаї поїхали 1926 року, якось на світанку: сіли на борт пароплава, що мав їх перевезти через Атлантику до порту Ла-Плата. Подорожували батько та син в одній каюті, під вигаданими іменами.

Від старого Алдаї тхнуло гноєм та смертю. Він ледве міг триматися на ногах. Лікарі так боялися його, що не казали правди, але він сам знав: разом із ним на корабель зійшла смерть. Сидячи на палубі, тремтячи під кількома ковдрами та дивлячись у безмежну порожнечу океану, пан Рікардо знав, що ніколи більше не побачить землі. Іноді, стоячи на кормі, він спостерігав за зграєю акул, які переслідували їх від самих Канарських островів. Один з капітанів сказав, що такий зловісний ескорт — звична річ для трансатлантичних подорожей: хижі риби поїдають тварин, яких убиває на своєму шляху судно й трупи яких лишаються в його кільватері. Але пан Рікардо був переконаний, що ці дияволи переслідують його. «Ви чекаєте на мене», — думав він, вбачаючи в акулах подобу Господа.

Одного дня пан Рікардо наблизився до свого сина Хорхе, яким нехтував раніше і в якому бачив свою останню втіху тепер. Батько примусив сина присягнути, що той виконає його останню волю.

— Ти знайдеш Хуліана Каракса і вб’єш його. Присягайся, що зробиш це.

...За два дні до прибуття в Буенос-Айрес Хорхе на світанку прокинувся й побачив, що батьківська койка порожня. Він пішов його шукати; на палубі нікого не було — лише імла та бризки. Хорхе знайшов батьків халат, досі теплий, який лежав на кормі судна. Кільватерний струмінь зникав у яскраво-червоній плямі на спокійній воді, немов сам океан спливав кров’ю.

І Хорхе помітив: акули їх більше не переслідували. Він побачив їх удалині: вони танцювали у колі, й їхні спинні плавники гамселили по воді. Ніхто з пасажирів більше їх не бачив.

Коли Хорхе Алдая зійшов у Буенос-Айресі на берег і митник запитав його, чи сам він подорожує, Хорхе кивнув головою.

— Так. Я вже давно подорожую на самоті.

5

Через десять років після того, як він зійшов на берег у Буенос-Айресі, Хорхе Алдая — точніше, те, що від нього залишилося, — повернувся до Барселони. Нещастя, що переслідували родину Алдаїв у Старому Світі, в Аргентині помножилися. Хорхе залишився віч-на-віч із ворожим йому світом, а щоб боротися, йому бракувало батькової сили й холоднокровності.

Коли Хорхе дістався Буенос-Айреса, серце його заціпеніло й сповнилося смутку.

— Новий Світ, — пізніше казав Хорхе, чи то на власне виправдання, чи то просто для гарного слівця, — це марево. Земля хижаків.

Хорхе ж був вихований у привілеях та фривольній витонченості Старої Європи — мертвого континенту, що лише за інерцією не розпадався на окремі країни. За кілька років він утратив усе, починаючи від репутації й закінчуючи золотим батьківським годинником, подарованим йому, Хорхе, у день першого причастя. Завдяки цьому годинникові він зміг купити зворотний квиток до Іспанії.

Хорхе Алдая повернувся на батьківщину майже жебраком. Це був невдаха, сповнений люті, отруєний гіркими спогадами та ненавистю до людини, яку він звинувачував у всіх своїх нещастях, — до Хуліана Каракса. Обіцянка, яку Хорхе дав батькові, врізалася йому в пам’ять.

Як тільки він повернувся, відразу ж спробував натрапити на Хуліанів слід, але дізнався лишень, що Каракс, як і сам Хорхе, утік з Барселони. Натомість — чи то через примхи долі, чи то завдяки звичайній випадковості — Хорхе зустрів іншого приятеля своєї юності.

Після видатної кар’єри у державних тюрмах та виправних закладах для малолітніх злочинців Франсіско Хав’єр Фумеро приєднався до лав армії й здобув чин лейтенанта. Багато хто пророкував, що це майбутній генерал, але через якийсь темний скандал Фумеро звільнили з війська — його репутації не зміг урятувати навіть військовий чин. Про Фумеро багато говорили, а ще більше його боялися. Франсіско Хав’єр Фумеро — той сором’язливий, тривожний хлопчик, який колись прибирав пожовкле листя у дворі школи Св. Ґабріеля, — став убивцею. Ходили чутки, що саме він убиває відомих осіб, зокрема політиків, на замовлення. Фумеро став уособленням смерті.

Алдая та Фумеро відразу впізнали один одного крізь імлу кав’ярні «Новедадес». Алдая хворів: він страждав на дивну лихоманку; в якій винуватив комах з південноамериканських джунглів.

— Там навіть москіти — сучі сини, — жалівся він.

Фумеро слухав його зі змішаними почуттями. Він благоговів перед москітами та комахами в цілому. Він поважав їхню дисципліну, силу духу та організованість. Серед них не існувало ледарства, непоштивості чи расового звиродніння. Однак найдужче шанував Фумеро павуків: їх Бог нагородив рідкісним умінням виплітати з власного тіла пастку, у якій вони з безмежною терплячістю чекають на свою жертву, знаючи, що рано чи пізно жертва через власне недбальство все одно потрапить до їхніх лап. На думку Фумеро, суспільство могло б багато чого навчитися в комах.

Вигляд Алдаї навіював думку про духовну та фізичну загибель. Хорхе помітно постарішав, тіло його було занедбане, з кволими м’язами. Фумеро терпіти не міг людей з кволими м’язами. Вони збуджували в ньому огиду.

— Хав’єре, я почуваюся жахливо, — зізнався Алдая. — Ти не міг би прихистити мене на кілька днів?

Фумеро погодився взяти Хорхе Алдаю пожити до себе. Сам він мешкав у темній квартирі, що у кварталі Раваль на вулиці Кадена, разом із численними комахами, яких він зберігав у слоїках, та півдесятком книжок. Фумеро ненавидів книжки так само палко, як обожнював комах, але то були незвичайні книжки: то були романи Хуліана Каракса, видані у видавництві Кабестані. Напроти мешкали дві повії — мати й дочка; коли клієнтів було мало, зокрема в кінці місяця, вони дозволяли себе щипати, й об них навіть можна було гасити сигари. Фумеро заплатив їм, щоб вони подбали про Алдаю, поки він на службі. Фумеро не мав жодного бажання бачити смерть Алдаї. Принаймні ще не зараз.

Франсіско Хав’єр Фумеро працював у карному розшуку. Там завжди знаходилася робота для людей, які вміли орієнтуватися в надзвичайних ситуаціях, уміли мовчки залагоджувати дражливі проблеми, залишаючи шановних громадян жити в блаженному невіданні. Лейтенант Дюран, чоловік, схильний до урочистих промов, під чиїм командуванням і працював Фумеро, говорив так:

— Бути поліціянтом — це не просто робота. Це місія. Іспанії потрібно більше куль і менше балачок.

На жаль, лейтенант Дюран невдовзі загинув у прикрому нещасному випадку під час поліційного рейду районом Ла-Барселонета: у сутичці з групою анархістів він випав з вікна шостого поверху та розбився на смерть. Усі зійшлися на думці, що Іспанія втратила видатну людину, національного героя з великими мріями про майбутнє, мислителя, який не боявся діяти. Фумеро з гордістю зайняв його місце, знаючи, що зробив добре, виштовхнувши Дюрана у вікно: той був уже застарий для цієї роботи. Літні люди були огидні Фумеро, так само як каліки, цигани та божевільні, й навіть не мало значення, які в них м’язи, — іноді й Господь помиляється. Обов’язок кожного чесного громадянина — виправляти малі Господні помилки й зберігати світ у пристойному вигляді.

У березні 1932 року, за кілька місяців після їхньої зустрічі в кав’ярні «Новедадес», Хорхе Алдаї стало краще, й він відкрив Фумеро свою душу. Зі сльозами на очах благав пробачення за шкільні образи. Розповів про себе все, нічого не приховуючи.

Фумеро мовчки слухав, кивав, вірив, розмірковував: чи вбити Алдаю зараз, чи ще трохи почекати? Цікаво, чи настільки Алдая кволий, щоб лезо ножа без опору ввійшло в його теплувату огидну плоть, ослаблу після років байдикування?.. Та кінець-кінцем Фумеро вирішив відкласти вівісекцію. Його інтригувала вся ця історія. Тим паче що в ній ішлося про Хуліана Каракса.

Від інформатора у видавництві Фумеро дізнався, що Каракс мешкає в Парижі, але Париж дуже велике місто, й ніхто зі службовців Кабестані не знав точної адреси. Ніхто, крім жінки на прізвище Монфорт, але вона тримала язика за зубами. Фумеро двічі чи тричі переслідував її, коли вона, нічого не помічаючи, поверталася додому. Він стояв у трамваї у трьох метрах від неї, та вона його не помічала: жінки ніколи не помічали його, а якщо й помічали, то відразу відверталися, вдаючи, що не бачать. Одного вечора, простеживши за жінкою аж до дверей на площі Св. Філіпе Нері, Фумеро повернувся додому й почав несамовито мастурбувати, уявляючи, як устромляє ножа в тіло цієї жінки — повільно, методично, щоразу глибше на сантиметр, не відводячи від неї очей. Можливо, тоді б вона зволила дати Хуліанову адресу, а до нього, інспектора Фумеро, поставилася б із повагою, на яку заслуговує поліціянт.

Якщо Фумеро вже вирішував убити когось, йому це зазвичай вдавалося. Хуліан Каракс був винятком — можливо, через те, що він мав стати першою жертвою Фумеро, а майстерність вимагає досвіду. Знову почувши ім’я Каракса, Фумеро всміхнувся — тією усмішкою, якої так боялися його сусідки-повії: він усміхався, не кліпаючи очима, облизуючи верхню губу. Він досі пам’ятав, як Каракс цілував Пенелопу Алдаю у великому особняку на проспекті Тібідабо. Його Пенелопу. Його кохання — справжнє, чисте, як те, що показують у кіно. Фумеро палко захоплювався фільмами, ходив до кінотеатру щонайменше двічі на тиждень. Саме фільми допомогли йому зрозуміти, що Пенелопа — любов усього його життя. Усі інші жінки — повії. Наприклад, повією була його мати.

Коли розповідь Алдаї добігла кінця, Фумеро вирішив, що не буде його вбивати, інспектор був навіть задоволений, що доля знову звела їх разом. У нього було видіння, як ті, що іноді показують у його улюблених фільмах: рано чи пізно всі опиняться в павутині інспектора Фумеро.

Узимку 1934 року братам Молінерам нарешті вдалося виселити Мікеля з будинку на вулиці Пуертаферріса, який і досі стоїть порожній та залишається без нагляду. Єдине, чого бажали брати, — побачити Мікеля на вулиці, позбавленого і книжок, і свободи. Незалежність Мікеля — ось що їх лютило, ось за що вони ненавиділи його.

Мені Мікель нічого не розповів, не звернувся по допомогу. Про оборудку я дізналася лише тоді, коли завітала до його будинку й зустріла там цілком легальних головорізів, які описували майно, щоб розпродати нечисленні речі Мікеля; цих молодчиків найняли Мікелеві брати.

Сам Мікель уже кілька днів провів у пансіоні, що на вулиці Кануда. То була сира й гнітюча халупа, яка скидалася на притулок і тхнуло в ній, як у притулку. Крихітна кімната Мікеля нагадувала труну: вікон нема, є лише тюремна койка.

Майже силоміць я відвела Мікеля до себе додому. Він безупинно кашляв, вигляд мав виснажений. Він сказав, що це всього лишень затяжна застуда — хвороба, яка пасує хіба що старим служницям.

— От набридне мені хворіти, й усе минеться, — говорив Мікель.

Але два тижні по тому йому стало гірше.

Як зазвичай, він був одягнений в чорне, й мені знадобився деякий час, щоб зрозуміти, що ті плями на його рукавах — плями крові. Я викликала лікаря, й він, оглянувши Мікеля, запитав мене, чому я так довго чекала з викликом. У Мікеля був туберкульоз. Збанкрутілий, хворий, тепер він міг жити лише спогадами та печалями. Він був найдобрішою людиною, яку я будь-коли зустрічала, — найдобрішою, але й найхворобливішою. Він був моїм єдиним другом.

Ми одружилися холодного лютневого ранку в окружному суді. Наша весільна подорож обмежилася автобусною прогулянкою до парку Ґуель й спогляданням Барселони — цього невеличкого імлистого світу — зі звивистих терас. Ми нікому не казали, що одружилися, — ані Кабестані, ані моєму батькові, ані Мікелевим родичам, які думали, що він уже помер. Зрештою я написала Хуліанові листа, в якому розповіла про наш шлюб, але так і не надіслала. Наш шлюб був таємницею.