Військовий комісаріат барселони 14 страница

Священик налив склянку води, яку Фермін жадібно випив.

— Єдине, що в мене є, — м’ятні цукерки з евкаліптом. Вони не допоможуть?

— Боже вас благослови!

Фермін проковтнув цілу жменю цукерок, і за кілька хвилин природний колір його шкіри відновився.

— А той хлопчик... ну, син того сторожа, який героїчно втратив частину своєї мошонки, захищаючи колонії, — чи ви впевнені, що його ім’я дійсно Фумеро, Франсіско Хав’єр Фумеро?

— Так. Цілковито впевнений. Ви знайомі?

— Ні, — вигукнули ми в унісон.

Отець Фернандо подивився на нас несхвально.

— Мене б це не здивувало. На жаль, Франсіско Хав’єр став загальновідомою особою.

— Ми не впевнені, що зрозуміли вас правильно...

— Ви правильно зрозуміли мене. Франсіско Хав’єр Фумеро — головний інспектор кримінальної поліції. Його всі знають. Його репутація сягнула вух навіть тих людей, які ніколи не мали жодних клопотів із поліцією. Коли барселонець чує це ім’я, він меншає на зріст.

— Ну, тепер, коли ваша превелебність нагадала нам...

Отець Фернандо уважно подивився на нас.

— Цей юнак не син Хуліана Каракса. Я маю рацію?

— Духовний син, ваша превелебносте, — поспішив запевнити Фермін. — 3 моральної точки зору це навіть важливіше.

— У яку халепу ви двоє вскочили? Хто вас послав?

Я був майже впевнений, що зараз священик просто попросить нас геть зі свого кабінету, тож дав Фермінові знак мовчати і вирішив хоча б раз сказати правду.

— Ви маєте рацію, святий отче. Хуліан Каракс не мій батько. Але нас ніхто не посилав. Багато років тому сталося так, що я натрапив на книжку Хуліана Каракса. Книжку, яку вважають зниклою. Відтоді я намагаюся дізнатися про нього якнайбільше й з’ясувати обставини його смерті. Пан Ромеро де Торрес допомагає мені...

— Що за книжка?

— «Тінь вітру». Ви читали?

— Я читав усі Хуліанові романи.

— У вас вони збереглися?

Священик похитав головою.

— Можна запитати, чому?

— Кілька років тому хтось удерся до моєї кімнати й спалив їх.

— Ви когось підозрюєте?

— Звичайно. Я підозрюю Фумеро. Хіба не через це ви тут?

Ми з Ферміном обмінялися здивованими поглядами.

— Інспектора Фумеро? Чого б він спалював книжки?

— Хто ж іще? У старшому класі Франсіско Хав’єр намагався вбити Хуліана з батькового дробовика. Якби Мікель не зупинив його...

— Але ж чому він намагався вбити Хуліана, свого єдиного друга?

— Франсіско Хав’єр божеволів від Пенелопи Алдаї. Ніхто про це не знав. Я гадаю, Пенелопа навіть не помічала його існування. Хав’єр тримав свої почуття в таємниці багато років. Безсумнівно, він переслідував Хуліана. Думаю, того дня він побачив, як вони з Пенелопою цілувалися. Не знаю. Що мені відомо, так це те, що Хав’єр прилюдно намагався вбити Хуліана. Мікель Молінер, який ніколи не довіряв Фумеро, кинувся на того й в останню мить підбив рушницю. Але дірку від кулі досі можна побачити біля входу. Щоразу, проходячи повз двері, я згадую той день.

— А що після того сталося з Фумеро?

— Його з родиною викинули геть зі школи. Гадаю, на якийсь час Хав’єра відіслали до інтернату. Про нього нічого не було чути, доки його мати не загинула від кулі кілька років по тому. Але то не був нещасний випадок. Франсіско Хав’єр Фумеро — вбивця.

— Якби я міг вам розповісти... — пробурмотів Фермін.

— Так, було б непогано, якби хтось із вас розповів-таки мені щось. І бажано правду.

— Ми можемо сказати вам, що Фумеро не той, хто спалив книжки.

— Тоді хто їх спалив?

— Обличчя цього чоловіка спотворене опіками. Він називає себе Лаїном Кубертом.

— Як? Лаїном Кубертом?! Але ж це...

Я кивнув головою.

— Один з героїв Каракса. Диявол.

Отець Фернандо відхилився у фотелі, так само збентежений, як і ми.

— Принаймні очевидно, що справа крутиться навколо Пенелопи Алдаї. Але якраз про неї ми не знаємо майже нічого, — зазначив Фермін.

— Не думаю, що зможу вам тут допомогти. Я бачив її двічі або тричі, й то з відстані. Усе, що я знаю про неї, повідомив мені Хуліан. І ще Хасінта Коронадо.

— Хасінта Коронадо?

— Гувернантка. Вона виростила Хорхе й Пенелопу. Любила їх до нестями, особливо Пенелопу. Іноді вона приходила до школи забрати Хорхе, бо пан Рікардо Алдая вимагав, щоб за його дітьми постійно наглядав хтось із домочадців. Хасінта була янголом. Вона чула від Хорхе, що ми з Хуліаном походимо з бідних родин, тож завжди приносила нам вечерю, вважаючи, що ми голодні. Я казав їй, що мій батько кухар і в мене завжди є щось їстівне, але вона наполягала. Час від часу я чекав на неї, щоб погомоніти. Хасінта — найдобріша людина, яку я будь-коли зустрічав. Вона не мала власних дітей, не мала нареченого; сама-самісінька у цілому світі, жінка присвятила своє життя дітям Рікардо Алдаї. Вона просто обожнювала Пенелопу. Вона й досі згадує про неї...

— Ви досі спілкуєтеся з Хасінтою?

— Відвідую її у притулку Святої Лусії. У Хасінти більше нікого немає. З причин нам невідомих Бог не завжди винагороджує нас протягом життя. Хасінта вже стара жінка й самотня, як завжди.

Ми з Ферміном обмінялися поглядами.

— А Пенелопа? Вона її не відвідує?

Очі отця Фернандо стали темними та непроникними.

— Ніхто не знає, що сталося з Пенелопою. Ця дівчинка була всім життям Хасінти. Коли Алдаї переїхали до Америки, Хасінта втратила її, втратила все.

— Пенелопа теж переїхала до Аргентини, як і вся її родина? Чому ж вона Хасінти не взяла із собою? — спитав я.

Священик знизав плечима.

— Не знаю. Після 1919 року ніхто не бачив Пенелопи й нічого про неї не чув.

— Це рік, коли Каракс поїхав до Парижа, — зазначив Фермін.

— Ви повинні пообіцяти мені, що не станете обтяжувати старої дами такими болісними для неї спогадами.

— За кого ви нас маєте, падре? — роздратовано кинув Фермін.

Отець Фернандо змусив нас заприсягнутися, що ми триматимемо його в курсі нашого розслідування. Фермін хотів навіть скласти присягу на Новому Заповіті, який лежав у священика на письмовому столі.

— Облиште Євангеліє. Мені достатньо вашого слова.

— Ви бачите людей наскрізь, святий отче.

— Дозвольте провести вас до дверей.

Отець Фернандо провів нас садом до шпилястої брами й зупинився на прийнятній відстані від входу, дивлячись на вулицю, що вилася вниз, до справжнього світу. Священик наче боявся, що розтане в повітрі, якщо наважиться зробити кілька кроків уперед. Цікаво, коли востаннє отець Фернандо залишав шкільний двір?

— Я дуже сумував, коли почув, що Хуліан помер, — лагідно проказав він. — Ми були добрими друзями: Мікель, Хорхе Алдая, Хуліан і я. І навіть Фумеро. Я гадав був, що ми завжди залишимося нерозлучними, але життю відомо те, що невідомо нам. Більше таких друзів я не мав і навряд чи матиму. Сподіваюся, ви знайдете те, що шукаєте, Даніелю.

Була майже десята ранку, коли ми, заглиблені у власні думки, дісталися бульвару Бонанова. Завіса темно-червоних хмар кривавими смугами перетинала небо, де-не-де простромлене блякло-жовтими промінцями. Я майже не сумнівався: Фермін розмірковує над зловісною постаттю інспектора Фумеро. Я кинув погляд на приятеля — його з’їдала тривога.

— Якщо ми не поквапимось, потрапимо під зливу, — сказав я.

— Ні. Ці хмари схожі на синці. Такі почекають.

— Не кажи мені, що ти знаєшся на хмарах, Ферміне.

— Тривале життя на вулиці має побічні результати освітнього характеру. Послухай, сама лише думка про цього Фумеро стискає мої нутрощі. Ти не заперечуватимеш, якщо ми пригальмуємо в барі на площі Саррія та прикінчимо кілька смачних сандвічів з омлетом і гарніром?

Група дідуганів, завсідників площі Саррія, вешталася навколо місцевої голуб’ячої спільноти; це був найцікавіший у житті старих людей ритуал — розкидання хлібних крихт. Ми присіли до столу біля входу, й Фермін умить проковтнув обидва сандвічі — свій та мій, півлітра пива, два шоколадні батончики й потрійну каву з чималою кількістю рому та цукру, а на десерт замовив тістечко. Чоловік, що сидів за сусіднім столом, ошелешено поглядав на Ферміна поверх газети, певно, розмірковуючи над тим самим, над чим і я.

— Не знаю, як усе це влізає у тебе, Ферміне.

— Моя родина завжди славилася швидким травленням. Моя сестра Хесуса — нехай спочиває з миром! — могла з’їсти омлет із шести яєць та добрий шмат кров’яної ковбаси за обідом, а потім за вечерею наминати їжу, мов той зголоднілий козак. Бідолаха. Вона була схожа на мене, розумієш? Те саме обличчя, та сама класична, дещо худорлява, фігура. Лікар з Касересу якось сказав моїй матері, що родина Ромеро де Торрес є проміжною біологічною ланкою між людиною та рибою-молот: наші тіла на дев’яносто відсотків складаються з хрящів, причому зосереджені ці хрящі здебільшого в носі та зовнішньому вусі. Хесусу в селищі часто приймали за мене, бо груди в неї так і не виросли, а голитися вона почала раніше від мене. Вона померла на туберкульоз легенів, коли їй виповнилося двадцять два, так і залишившись незайманою. Вона таємно кохала священика — буквально святого життя людину. Той, зустрічаючи її на вулиці, завжди вітався: «Привіт, Ферміне, ти стаєш привабливим парубком». Іронія долі!

— Тобі їх бракує?

— Родини?

Фермін знизав плечима. Його усмішка була сповнена суму.

— Звідки я знаю?.. Спогади — річ ненадійна... А ти? Тобі. бракує мами?

Я опустив очі додолу.

— Дуже.

— Знаєш, що я найкраще пам’ятаю про свою? — спитав Фермін. — Її запах. Вона завжди пахла чистотою, як смачна паляниця. І байдуже, що вона працювала в полі й цілими тижнями не скидала старого лахміття. Не забувай, вона була проста жінка. Пітніла, немов кавалерист, але пахло від неї, як від казкової принцеси. Чи не дивина? А може, то мені так лише здавалося... А ти? Що ти пам’ятаєш про свою маму, Даніелю?

Хвилину я вагався, хапаючись за слова, що ніяк не хотіли злітати з вуст.

— Нічого. Багато років я не можу нічого згадати про маму. Я не пам’ятаю її обличчя, її голосу, її запаху. Я втратив спогади того самого дня, коли відкрив для себе Хуліана Каракса. Більше вони не поверталися.

Фермін обережно подивився на мене, зважуючи слова.

— Ти не маєш її фотографій?

— Я ніколи не хотів дивитися на них, — відповів я.

— Чому?

Цього я нікому не казав. Навіть батькові. Навіть Томасові.

— Бо я боюся. Боюся подивитися на мамин знімок і з’ясувати, що вона для мене — незнайомка.... Ти, мабуть, уважаєш, що це дурниці?

Фермін похитав головою.

— Як гадаєш, чи зможеш ти пригадати мамине обличчя, якщо тобі вдасться розкрити таємницю Хуліана Каракса та врятувати його від забуття?

Я приголомшено подивився на нього. У його голосі не вчувалося ані іронії, ані осуду. На мить Фермін Ромеро де Торрес здався мені наймудрішою людиною у всесвіті.

— Можливо, — вирвалося в мене.

Уже надвечір ми сіли в автобус, щоб повернутися назад до середмістя. Сіли попереду, поряд із водієм; цією обставиною Фермін скористався як приводом завести з водієм розмову про те, якого поступу — як технічного, так і естетичного — досяг міський громадський транспорт з 1940 року (саме того року Фермін востаннє тим транспортом користувався). Особливо зворушував мого друга напис «ПЛЮВАТИ ТА ЛАЯТИСЯ СУВОРО ЗАБОРОНЕНО». Кинувши побіжний погляд на попередження, Фермін вирішив перевірити його й прочистив рот від слини. Відразу ж нас окинули різкими осудливими поглядами три черниці, які подорожували, наче підрозділ командос: кожна озброєна молитовником.

— Дикун! — пробурмотіла фанатичка зі східного флангу, схожа на офіційний портрет дуче, хіба що з кучерями.

— Ось вони, — сказав Фермін. — Три святі володіють моєю Іспанією: святе Лицемірство, святий Дідько та святий Тьху. Суто між нами: ми перетворили країну на сміховисько.

— Можу підтвердити, — погодився водій. — За часів Республіки було краще. Що вже й казати про транспорт. Усюди сморід.

Чоловік, який сидів на задньому майданчику, розсміявся, втішаючись цим обміном думками. Я впізнав у ньому того самого типа, який сидів за сусіднім столиком у барі. З виразу його обличчя було зрозуміло, що Фермін йому набагато симпатичніший, ніж консерватори. Ми обмінялися швидкими поглядами. Чоловік дружньо посміхнувся до мене й повернувся до своєї газети.

Коли ми дісталися вулиці Ґандуксер, я помітив, що Фермін скрутився калачиком під плащем та дрімає, розтуливши рота; на обличчі — вираз щастя та невинності.

Прокинувся Фермін, коли автобус уже пропливав між розкішними садибами проспекту Св. Жервазіо.

— Мені наснився отець Фернандо, — сказав він. — Уві сні я був одягнений як центрфорвард мадридського «Реалу», а біля священика стояв Кубок Ліги, що сяяв, немов святий Грааль.

— З якого б це дива? — спитав я.

— Якщо Фройд не помиляється, це, певно, означає, що священик щось собі має на думці.

— Він здався мені чесною людиною.

— Надто чесною. Хтозна, яка в нього місія? Усіх священиків з особливими нахилами до святості рано чи пізно призначають місіонерами, і врешті-решт вони стають поживою москітам або піраньям. Відтак, ті, що лишаються, — не такі вже й святі.

— Не перебільшуй.

— Що за наївність, Даніелю! Може, ти й у добрих фей віриш? Гаразд, наведу тобі лише один приклад: казочку про Мікеля Молінера, яку навісила тобі на вуха Нурія Монфорт. Гадаю, брехні в тій казочці більше, ніж у передовій статті ватиканського офіціозного видання «Оссерваторе Романо». Виявляється, що вона одружена з другом дитинства Алдаї та Каракса, — і ти хочеш мені сказати, що це звичайний збіг обставин?.. І на додачу до всього, в нас є історія Хасінти, доброї няньки, — історія, може, й правдива, але надто вже схожа на останній акт п’єси Александра Дюма-сина. Що вже казати про зіркову появу Фумеро!

— Отже, ти вважаєш, що отець Фернандо сказав нам неправду?

— Ні. Я згоден з тобою, що він здається чесною людиною; але... бачиш, сутана обтяжує. Хтозна, скільки тузів він ховає у рукаві? Утім, якщо він і збрехав, то суто з етичних міркувань. По-перше, він незлий, а по-друге, я не думаю, що він спроможний вигадати таку історію. Якби він був майстерним вигадником, то не викладав би алгебри та латини у школі Святого Ґабріеля, а мав би сан єпископа, заростав би жирком у кардинальській канцелярії, вмочаючи м’які булочки у каву.

— Що ж ти пропонуєш робити далі?

— Рано чи пізно нам доведеться відкопати муміфіковане тіло няньки-янгола та потрусити його кісточки, щоб побачити, що з нього випаде. Крім того, я збираюся потягти за кілька мотузочок, які допоможуть мені здобути інформацію про Мікеля Молінера. І було б непогано приглядати за тією Нурією Монфорт. Здається мені, вона з тих, кого моя покійна матуся називала хитрими лисицями.

— Ти помиляєшся щодо неї! — твердив я.

— Тобі показали пару гарних грудей — і ти вже вважаєш, що зустрів святу Терезу. У твоєму віці таке пробачається, але не лікується. Просто залиши її мені. Аромат вічної жіночності більше не впливає на мене так чарівливо, як на тебе. У моєму віці кров спочатку дістається мозку, а потім уже крижів.

— Хто б казав!

Фермін витяг гаманець і почав рахувати гроші.

— Ти сьогодні багатий, — зауважив я. — Це ота здача, що залишилася з ранку?

— Частково. Решта — мої законні. Сьогодні я веду Бернарду вечеряти, тож не можу ні в чому їй відмовити. Якщо виникне потреба, пограбую Центральний банк Іспанії, щоб задовольнити будь-яку її примху. А ти? Які в тебе плани на сьогодні?

— Нічого особливого.

— А як щодо дівчини?

— Якої дівчини?

— Тієї файної крихітки. Томасової сестри.

— Не знаю. У мене жодних планів.

— Даніелю, чого тобі насправді бракує, так це мужності, щоб узяти бика за...

Тут до нас підійшов кондуктор зі стомленим обличчям. З його рота стирчала зубочистка, яку він обертав між зубами з цирковою вправністю.

— Перепрошую, але ті дами бажають знати, чи не могли б ви висловлюватися пристойніше.

— Нехай займаються своїми чортовими справами! — голосно сказав Фермін.

Кондуктор повернувся до трьох жінок та знизав плечима: він, мовляв, зробив усе, що міг, не розпочинати ж йому з нами бійку через стилістичні тонкощі!

— Люди, які не мають власного життя, завжди пхають носа в чуже, — підсумував Фермін. — То про що ми розмовляли?

— Про те, що мені бракує мужності.

— Точно. Хрестоматійний випадок. Повір мені, юначе. Іди до своєї нареченої. Життя швидко плине, особливо найкращі його миті. Наче спалах.

— Вона не моя наречена.

— Гаразд, тоді зроби її своєю, перш ніж це зробить хтось інший, наприклад, отой маленький олов’яний солдатик.

— Ти кажеш так, немов Беа — трофей.

— Ні. Я кажу так, немов вона — благословення[Натяк на ім'я Beatriz — «благословенна». (Прим. перекл.)], — виправив Фермін. — Послухай, Даніелю. Доля здебільшого чигає десь за рогом. Бона схожа або на грабіжника, або на шльондру, або на торговця лотерейними квитками: ось три найбільш звичні її втілення. Але знаєш, чого доля таки не зробить ніколи? Не завітає в гості. Ти маєш іти по неї сам.

Решту подорожі я провів, висіваючи у власних думках ці зернини мудрості, а Фермін тим часом знов задрімав — до цього він мав просто-таки наполеонівський талант.

Нарешті ми вийшли з автобуса на розі Ґран-Віа та бульвару Ґрасіа й опинилися під сірим небом. Здавалося, хтось украв денне світло. Застібнувши на всі ґудзики, аж до підборіддя, свій плащ, Фермін повідомив, що поспішає до пансіону, щоб причепуритися перед зустріччю з Бернардою.

— Ти маєш зрозуміти, що з такими скромними зовнішніми даними, як у мене, і мінімальне чепуріння забере щонайменше півтори години. Зовнішність таки важить щось; це — сумна правда наших нечесних часів. Vanitas peccata mundi[Гріховна марнота світу. (Прим. ред.)].

Я бачив, як він іде вздовж Ґран-Віа, бачив, як на тротуарі стрибає тінь маленького чоловіка, закутаного в темно-брунатний плащ, що тріпотів на вітру, наче подертий прапор.

І я попрямував був додому, де збирався взяти гарну книжку та сховатися з нею від усього світу. Але раптом, коли я звернув за ріг Пуерта-дель-Анжель на вулицю Св. Анни, моє серце впало.

Як завжди, Фермін мав рацію. Доля чекала на мене перед книгарнею, вбрана в обтислий костюм із сірої вовни, нові черевики та шовкові панчохи, й вивчала своє віддзеркалення у вітрині.

— Батько гадає, що я пішла до полуденної меси, — сказала Беа, не відводячи погляду від свого віддзеркалення.

— Що ж, ти цілком могла опинитися тут. Церква Святої Анни менш ніж за п’ятнадцять метрів звідси.

Ми розмовляли, наче двоє незнайомців, які випадково зупинилися біля крамниці, але очі мої шукали у вітрині очей Беа.

— Не глузуй, Даніелю. Я мушу десь узяти церковний буклет, щоб побачити, про що була проповідь. Батько вимагає від мене детального звіту.

— Твій батько про все подбав.

— Він заприсягнувся, що переламає тобі ноги.

— Спершу йому потрібно з’ясувати, хто я. А поки мої ноги при мені, я можу бігати швидше за нього. Беа напружено дивилася на мене, поглядаючи через плече на людей, які проходили повз нас крізь імлу та пориви вітру.

— Не знаю, з чого ти смієшся, — сказала дівчина. — Він зробить те, що сказав.

— Я не сміюся. Я до нестями наляканий. Але я страшенно радий бачити тебе.

Натяк на посмішку — знервовану, ледь помітну.

— Я теж, — зізналася Беа.

— Ти говориш про це так, немов це хвороба.

— Гірше, ніж хвороба. Я ж бо сподівалася: якщо побачу тебе іще раз удень, то прийду до тями. Але не вдається.

— Цікаво, це комплімент чи докір?

— Ми більше не можемо зустрічатися, Даніелю. Не можемо отак стояти разом на очах у всіх.

— Якщо волієш, можемо зайти до книгарні. Там, у задній кімнаті, є кавник і...

— Ні. Не хочу, щоб хтось побачив, як я заходжу або виходжу звідси. Краще вже надворі — так я принаймні завжди зможу сказати, що випадково натрапила на приятеля свого брата.

Я зітхнув.

— А хто нас побачить? Кого це взагалі стосується?

— Люди завжди бачать те, що їх не стосується, а мого батька знає половина Барселони.

— Тож навіщо ти тут на мене чекаєш?

— Я не на тебе чекала. Я прийшла до церкви, забув? Ти ж сам казав, у п’ятнадцятьох метрах звідси...

— Ти лякаєш мене, Беа. Ти брешеш навіть краще за мене.

— Даніелю, ти зовсім мене не знаєш.

— Так каже й твій брат.

Наші очі зустрілися у склі вітрини.

— Того вечора ти показав мені те, чого я ніколи раніше не бачила, — прошепотіла Беа. — Тепер моя черга.

Я звів брови, заінтригований. Беа відкрила сумку, витягла згорнуту навпіл картку й передала мені.

— Ти не єдина людина в Барселоні, яка володіє таємницями, Даніелю. Маю для тебе сюрприз. Сьогодні о четвертій чекатиму на тебе за цією адресою. Ніхто не повинен знати, що ми домовилися там зустрітися.

— А як я здогадаюся, що знайшов саме те місце?

— Здогадаєшся.

Я кинув на неї швидкий погляд, благаючи, щоб усе це не було лише жартом.

— Якщо ти не прийдеш, я зрозумію, — додала Беа. — Зрозумію, що ти не хочеш мене більше бачити.

Не давши мені й хвилини на відповідь, вона крутнулася на підборах і поспішила у напрямку Рамблас.

Я залишився з карткою в руці — слова завмерли на губах, очі стежили за Беа, доки її силует не розтанув у напівтемряві, що передувала бурі. Розгорнув картку. Усередині синіми чорнилами від руки було написано добре відому мені адресу:

Проспект Тібідабо, 32.

Буря не стала чекати, доки впаде ніч. Перші спалахи блискавки наздогнали мене, коли я поспішав на 22-й автобус. Я вскочив у автобус; коли він обігнув площу Моліна й виїхав на вулицю Бальмес, місто вже ховалося за завісою рідкого оксамиту. Я згадав, що лишив удома парасольку.

— Саме це я називаю хоробрістю, — зауважив кондуктор, коли я попросив зупинити автобус, збираючись стрибнути прямісінько в пелену дощу.

Тепер я стояв десь у кінці вулиці Бальмес, перебуваючи у владі бурі й невідомості. На протилежному боці у водному міражі мигтів проспект Тібідабо. Я порахував до трьох і побіг. Кількома хвилинами пізніше, промоклий до нитки, я, тремтячи від холоду, зупинився, щоб перевести подих. Я намагався огледіти решту шляху, але примарні обриси вілл були повиті млою. Проте я побачив між ними темну башту будинку Алдаїв — здавалося, вона стала на якір між дерев, гілки яких несамовито хиталися від вітру. Відкинувши мокре волосся з очей, я побіг до башти, перетинаючи безлюдний проспект.

Маленька хвіртка у брамі розгойдувалася під поривами вітру, за нею звивиста стежка вела до будинку. Я прослизнув у хвіртку та попрямував до будівлі; крізь памолодь я міг розгледіти підніжжя повалених статуй. Наблизившись до особняка, я помітив, що одну зі статуй — фігуру янгола кари — було скинуто у центральний фонтан. Почорнілий мармур блищав, немов примара, під водою, яка вже струменіла через край басейну. Рука грізного янгола здіймалася над водою; перст обвинувачення, гострий, немов багнет, був спрямований просто на вхідні двері будинку.

Різьблені дубові двері були прочинені. Я штовхнув їх і насмілився зробити кілька кроків гротоподібним передпокоєм, на стінах якого блимали тіні світла від свічок.

— Я думала, ти не прийдеш, — сказала Беа.

У затіненому коридорі її силует ледь обрисовувався на тлі блідого світла з галереї, що відкривалася вдалині. Дівчина сиділа на стільці біля стіни. Поряд на підлозі стояла свічка.

— Зачини двері, — наказала вона, не підводячись із місця. — Ключ у замку.

Я послухався. Замок рипнув — від цього звуку холонула кров. Я почув кроки

Беа, що наближалися до мене ззаду, і за мить відчув дотик її рук до моєї промоклої одежі.

— Ти весь тремтиш. Із холоду чи з переляку?

— Сам не знаю. Навіщо ми тут?

Вона всміхнулася у темряві й узяла мене за руку.

— Невже не знаєш? Я думала, ти здогадаєшся...

— Це будинок Алдаїв — ось усе, що мені відомо. Як тобі вдалося потрапити всередину? І звідки ти знала?..

— Ходімо, запалимо камін, зігрієшся.

Вона провела мене коридором до галереї, що нависала над патіо[Патіо — внутрішнє подвір'я будинку. (Прим. ред.)]. Мармурові колони здіймалися до кесонної стелі, яка вже осипалася. Стіни були голі, та можна було здогадатися, де саме колись висіли картини та дзеркала; на підлозі залишилися сліди від меблів. У каміні було кілька дерев’яних колод. Біля коцюби лежала купа старих газет. Від каміна пахло вугіллям. Беа стала навколішки й почала прилаштовувати газети між колодами, потім витягла сірники й підпалила папір, який умить зайнявся, утворивши вогняний вінець.

«Вона, либонь, думає, що я вмираю з нетерплячки? — чомусь подумав я і спробував надати обличчю байдужного виразу. — Якщо вона грається зі мною, в неї всі шанси програти».

Але Беа переможно всміхнулася — певно, тремтіння моїх рук спростовувало мою гру.

— Ти часто сюди приходиш? — спитав я.

— Уперше. Заінтригований?

— Трохи.

Витягши з полотняної сумки чисту ковдру, Беа розстелила її. Ковдра пахла лавандою.

— Ну ж бо, сідай тут, біля вогню. Підхопиш запалення легенів, а я буду винна.

Тепло вогню наче повернуло мене до життя. Беа мовчки, мов зачарована, дивилася на полум’я.

— Ти розкриєш мені таємницю? — врешті-решт спитав я.

Беа зітхнула та підтягла один зі стільців ближче. Я залишився біля вогню, дивлячись, як від мого вбрання здіймається пара. «Немов душа злітає», — подумав я.

— Те, що ти називаєш будинком Алдаїв, насправді має власну назву. Ця вілла зветься «Янгол Імли», але навряд чи комусь відомо про це. Фірма мого батька намагається продати цю власність уже п’ятнадцять років, але даремно. Того дня, коли ти розповідав мені історію Хуліана Каракса та Пенелопи Алдаї, я про цю віллу й не згадала. Пізніше, вночі, вже вдома, я додала два до двох і пригадала, що колись чула, як батько розповідав про родину Алдаїв і про цей будинок. Учора я завітала до кабінету батька, і його секретар Касасус розповів мені про будинок. Тобі відомо, що це була не офіційна їхня резиденція, а лише один з літніх будиночків?

Я похитав головою.

— Головною резиденцією Алдаїв був особняк, зруйнований у 1925 році. На його місці, на перехресті вулиць Брух та Мальйорка, зведено багатоповерховий будинок. Той особняк у 1896 році збудувала фірма «Пуїґ та Кадафалх» на замовлення дідуся Пенелопи й Хорхе, Сімона Алдаї. Раніше на тому місці були лише поля та зрошувальні канали. А «Янгола Імли» вже на початку століття купив старший син пана Сімона, Рікардо Алдая. Відомо, що він його придбав у досить ексцентричної особи за смішні гроші, бо будинок мав погану репутацію. Касасус сказав мені, що цей будинок — «проклятий». Навіть продавці не наважуються показувати його людям — шукають будь-якого приводу, щоб тільки не приходити сюди...

Отже, поки я грівся біля вогню, Беа розповідала історію того, як «Янгол Імли» став власністю родини Алдаїв. Ця історія мала всі риси трагічної мелодрами — щось подібне цілком могло б вийти з-під пера Хуліана Каракса. Особняк збудувала 1899 року архітектурна компанія «Наулі, Марторель і Берґада» для екстравагантного каталонського фінансиста на ім’я Сальвадор Хауса, який прожив у будинку лише рік. Сальвадор Хауса, попри те що осиротів у шість років, виріс і зумів стати магнатом; більшу частину свого капіталу він нажив на Кубі та в Пуерто-Рико. Подейкували, наче пан Сальвадор був однією з тих таємничих постатей, які стояли за змовою, що спричинилася до війни зі Сполученими Штатами — війни, в якій було втрачено Кубу й інші іспанські колонії. Додому з Нового Світу він повернувся не лише з грішми: привіз із собою дружину-американку — тендітну дівчину з вищого світу Філадельфії, яка не розуміла жодного слова іспанською, — та служницю-мулатку, яка працювала на нього з перших років його перебування на Кубі; служниця подорожувала з кліткою, де сиділа макака у строкатій сукні, та сімома валізами багажу. Хауси влаштувалися в кількох кімнатах готелю «Кельн», і пан Сальвадор узявся до будівництва резиденції, яка б задовольнила його вибагливий смак.

Ніхто ні на мить не сумнівався, що служниця — темношкіра красуня, наділена чудовими очима та фігурою, від якої, як пишуть у жовтій пресі, «мліло серце», — коханка магната, його, так би мовити, провідник до безкрайого світу заборонених насолод. Крім того, ходили чутки, наче вона чаклунка. Ім’я її було Марізела — принаймні так називав її Хауса. Невдовзі загадкова особа Марізели стала мало не найулюбленішою темою обговорення на світських вечірках, які влаштовували родовиті пані, щоб попити чаю, вбити час та пережити осінню негоду. На таких вечірках поширювалися плітки, ніби пан Сальвадор із Марізелою не просто чинять перелюб, а ще й роблять це в позиції «жінка зверху»: вона — «вершниця», він — «кінь». Та це ж гірше за всі смертні гріхи! — обурювались пані й неодноразово писали до єпископа скарги з проханням особистого благословення й захисту для незіпсованих, чистих душ усіх поважних родин Барселони. На додачу до всього, Хауса мав нахабство по неділях уранці роз’їжджати Барселоною в екіпажі разом зі своєю дружиною та Марізелою, виставляючи цю ганебну гріховність напоказ, простісінько перед очі всіх доброчесних юнаків, які об одинадцятій годині, як належить, прямували вулицею Ґрасіа до недільної меси. Навіть у газетах писали про гордовитий погляд поставної Марізели, яка «позирала на мешканців Барселони, немов королева джунглів на купку пігмеїв».