Освіта, меценатство, музеї.

ІСТОРІЯ І КУЛЬТУРА УКРАЇНИ

ТЕМА 13

ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ (ХIХ ст.)

Основні поняття :

Національне Відродження

Меценатство

Садово-паркове мистецтво

Еклектизм

План:

Загальна характеристика і періодизація українського Відродження.

Освіта, меценатство, музеї.

Наука, література, театр.

Музика, живопис, архітектура.

Загальна характеристика і періодизація українського Відродження.

Український народ належить до тих народів Європи, які впродовж ХIХ ст. змагалися за національне відродження. Сутність та періодизація національного відродження у наукових дослідженнях оцінюється по-різному. На думку одних дослідників – це однобічний процес утвердження національної свідомості в середовищі інтелігенції та поширення її в масах. Інший підхід розглядає національне відродження як достатньо складний і тривалий процес із різними стадіями розвитку.

Чеський історик і політолог, професор Празького університету М.Грох виділяє в історії кожного національного руху три основні етапи: академічний, культурний та політичний.

На першому етапі певна спільнота стає предметом уваги дослідників-етнографів, мовознавців, фольклористів. Вони збирають і публікують народні пісні та легенди, вивчають звичаї та обряди, складають словники, досліджують історію. Однак усе це робиться мовою іншого народу (російською або німецькою).

Другий етап національного відродження – культурна фаза. Мова, яка на першому етапі є предметом вивчення, стає літературною. Саме на ній письменники творять національну літературу. Національна мова використовується у наукових дослідженнях, застосовується у політиці, громадському житті, побуті.

На третьому етапі – політичному – відбувається організаційне оформлення політичних партій і рухів за самовизначення.

В українській історіографії є інші періодизації відродження. Так, американський вчений українського походження Р.Шпорлюк вважає, що культурна фаза в підросійській Україні розпочалася тільки у 1905р. Саме відродження не закінчилося до 1920-х рр.

В радянській історіографії початок відродження пов’язують з виходом у світ «Енеїди» І.Котляревського, а кінець - 1917р. У Галичина національно-культурне відродження починається з руської трійці (Шашкевич, Вагилевич, Головацький).

Важливим чинником стала ідея народності. Зацікавлення історичним минулим народу було вагомою причиною появи українського романтизму. Ця течія поширилася у літературі і мистецтві. За ідейним спрямуванням і суспільними ідеалами склалося дві течії: прогресивна і революційна.

Цікаві й оригінальні думки з приводу генези та періодизації національного відродження в Україні висловив відомий представник новітньої української історіографії І.Лисяк_Рудницький. Він виділив такі етапи: шляхетський або дворянський (1780-1840 рр.), народницький (1846-1880 рр.), модерністський (1890-1914 рр.).

Українське відродження має відношення до романтизму. Це течія у мистецтві і літературі Європи 19ст. Сутністю якої є ідеалізація старовини (раніше був «золотий вік»), захоплення пригодами та мода на культуру країн Сходу (Китай , Індія, Японія). Романтизм в українській культурі пов’язаний із ідеєю народності.

Освіта, меценатство, музеї.

ОСВІТА. За царя Олександра I з’явилось Міністерство Народної освіти, у кожному губернському місті відкривалася гімназія, а у кожному повіті – повітове училище. Набули поширення ліцеї, ремісничі училища. фельдшерські школи, приватні пансіонати. Пізніше (1850р.) була відкрита перша жіноча гімназія. Однак освіта залишалась становою і вже в наслідок цього не могла охопити значного прошарку населення України, переважно кріпаків.

В Україні виникають університети: Харківський (1804р.), Київський (1834р.), Новоросійський (1865р.). Створюються наукові установи: Тимчасовий комітет з розшуку старожитностей , Київська тимчасова комісія для розгляду давніх актів, Одеське товариство історії та старожитностей, музеї та бібліотеки.

Протягом останньої чверті 19 ст. створено низку вищих спеціальних навчальних закладів, а саме: Ніжинський історико-філологічний інститут (1875), Глухівський учительський інститут (1874), Південноросійський технологічний інститут у Харкові (1885), Київський політехнічний інститут (1898), Вище гірниче училище в Катеринославі (1899), Харківський ветеринарний інститут (1873).

Рівень письменності в Україні був нижчим порівняно з європейським: 70 % населення не вміли читати й писати, у початкових, неповних середніх і середніх школах навчалося надзвичайно мало учнів. У 1914–1915 рр. на території Наддніпрянської України діяло 252 середні школи, у яких навчалися 140 тис. учнів. У 27 вищих навчальних закладах, зокрема, в трьох університетах – Харківському, Київському, Новоросійському, навчалися 35,2 тис. студентів.

На західноукраїнських землях стан освіти був не кращим. На початку 20 ст. третина галицьких сіл не мала початкових шкіл, а кожне шосте село не мало жодної школи. У Галичині налічувалося 49 середніх шкіл, і тільки в чотирьох з них навчали українською мовою; на Буковині діяла лише одна українська гімназія. На Закарпатті в початкових школах мовою викладання була угорська.

На території України на початку 20 ст. не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою навчання, не було жодної української школи на державному утриманні. Лише під час революційних подій 1905–1907 рр. царський уряд дозволив викладати в школах України місцевою говіркою. У Львівському університеті мовою викладання бул польська, у Чернівецькому – німецька. При цьому у Львівському університеті в 1911 р. серед студентів українці становили 21 %, у політехнічному інституті – 4,4 %, у Чернівецькому університеті – 17,6 %.

УКРАЇНСЬКІ МЕЦЕНАТИ. Серед українських благодійників почесне місце посідає Григорій Ґалаґан. Він заснував у с. Сокиринці Допомогово-ощадне товариство, ремісниче училище, інтернат. Його коштом було ви дано чимало книг (зокрема, журнали «Киевская старина» та «Основа»), зібрано цінну бібліотеку, колекцію живописних полотен. Втративши сина Павла, Г. Ґалаґан створює своїм коштом знамениту колегію Ґалаґана, яка мала свою церкву, музей, лабораторії, спортзали, бібліотеку з 11 тис. томів, їдальню та гуртожиток (бурсу) для учнів і стала зразковим навчальним закладом всієї Російської імперії.

Не менш відомі своєю благодійністю родини Тарновських, Терещенків, Ханенків, Харитоненків та ін. На особливу пошану заслуговує сім’я Симиренків (Платон, Лев, Василь, Володимир) та Євген Чикаленко (1861–1929). Перші уславилися як успішні підприємці й науковці (так, Лев виплекав новий сорт яблук), які активно допомагали діячам української культури, передали для Товариства допомоги українській літературі величезний капітал.

Є. Чикаленко домігся неабияких статків за рахунок власних талантів як практик сільського господарства. З кінця 19 ст. він став надавати систематичну допомогу українським ініціативам, вкладаючи в них більшу частину своїх прибутків. Саме він фінансував газети «Громадська думка», «Рада», створив фонд допомоги українським письменникам при Науковому товаристві ім. Т.Шевченка, заснував Академічний дім (гуртожиток для українських студентів) у Львові. Всіляко підтримував Чикаленко й українські політичні сили, які прагнули домогтися самостійної Української держави, а тому в 1919 р. мусив емігрувати.

МУЗЕЇ. У другій половині 19 – на початку 20 ст. формуються історичні та художні музеї, які діють і по сьогодні. Меценати Тарновські з Качанівки (Чернігівщина) створили музей, який поповнювали за рахунок придбаних у різних колекціонерів унікальних речей (шабля Богдана Хмельницького, пояс Петра Дорошенка та ін.), археологічних розкопок. Колекція Ханенків лягла в основу колекцій нинішніх Національного історичного музею та Музею східного та західного мистецтва. Останній у наш час (з 1999 р.) нарешті дістав свою справжню назву – Музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків. Учений і гірничопромисловець Олександр Поль, який почав розробки криворізької руди, створив музей старовини й заповів його місту Катеринославу. У 1902 р. музей очолив видатний історик Дмитро Яворницький, і через деякий час цей осередок став найкращим у світі зібранням речей козацької старовини, а також пам’яток середньовічних кочівників.

Наука, література, театр

НАУКА. Чимало українських патріотів активно вивчало історію свого народу і країни, розуміючи виняткове значення розвитку історичної свідомості народу. Справу Д.Бантиша-Каменського продовжив Микола Маркевич (1804 – 1860 рр.), представник відомого козацького роду, творець «Історії Малоросії», у котрій історія України знайшла яскраве й поетичне висвітлення з найдавніших часів до кінця 18 ст. Не менш успішно діяв Михайло Максимович (1804 – 1873 рр.). Учений, що поєднав у собі природознавчі та гуманітарні зацікавлення, був членом-кореспондентом Петербурзької Академії Наук, ректором Київського університету.

У другій половині 19 – на початку 20 ст. неабияких успіхів досягли вчені-природознавці. Уперше у світовій практиці епідеміолог і мікробіолог Данило Заболотний відкрив шляхи поширення чуми й за пропонував ефективні методи боротьби з нею. Чимало вчених-українців працювали в інших країнах. Уродженець Тернопільщини Іван Пулюй був першим деканом першого в Європі електротехнічного факультету (Німецька вища технічна школа в Празі). 28 років (з 1887 р.) пропрацював в Інституті Луї Пастера в Парижі уродженець Харківщини Ілля Мечников. До того часу вчений очолював кафедру зоології та порівняльної анатомії в Новоросійському університеті та завідував організованою ним (разом з М. Гамалією) першою в Російській імперії Одеською бактеріологічною станцією. Саме він був засновником клітинної (фагоцитарної) теорії імунітету. У 1908 р. отримав Нобелівську премію за вивчення імунної системи. Україна була одним з центрів розвитку повітроплавання. У 1908 р. в Одесі виник перший у Росії аероклуб, члени якого М. Єфімов та С. Уточкін демонстрували польоти на аеропланах. Військовий льотчик П.Нестеров, який першим у світі опанував техніку вищого пілотажу, під час служби в Україні у 1913–1914 рр. виконав низку фігур, зокрема «мертву петлю». Авіа конструктор Ігор Сікорський створив у 1913 р. найбільший на той час у світі літак «Ілля Муромець». Надзвичайно плідно розвивалася історична наука. Серед тогочасних теоретиків історії вирізняються постаті Михайла Грушевського та В’ячеслава Липинського, чиї праці та ідеї відіграли важливе значення у формуванні національної свідомості українців. М. Грушевський, автор багатотомної фундаментальної «Історії України-Руси», обґрунтував ідею тяглості української історії від часів Київської Русі до сучасності. В. Липинський розробив концепцію провідної ролі еліти в державному будівництві та суспільному житті. В історичній науці продовжувала успішно працювати Олександра Єфименко, чия «Історія українського народу» вийшла у світ російською мовою в Петербурзі. Вона була першою жінкою в Україні та Росії, якій Харківський університет присудив учений ступінь почесного доктора історичних наук (1910 р.). Вагомий внесок у дослідженні історії Слобідської України належить Дмитрові Багалію. Не менших успіхів досягнув Дмитро Яворницький, автор книжки «Історія запорозьких козаків», визнаної класичною працею з історії українського козацтва. Федір Вовк – один з найавторитетніших у Європі антрополог та археолог, присвятив себе дослідженню походження українців. Учений дійшов висновку, що українці за антропологічними ознаками близькі до південних слов’ян. Знаним географом та істориком, автором десятків наукових праць, підручників, докладних карт України був Степан Рудницький. Його вважають засновником української наукової географії. Велике значення і для науки, і для піднесення національної свідомості мали вихід у світ у 1907–1909 рр. чотиритомного «Словника української мови», упорядкованого Борисом Грінченком, три томної «Української граматики» за редакцією видатного вченого-мовознавця і сходознавця, поліглота (володів майже 60 мовами) Агатангела Кримського.

ЛІТЕРАТУРА. Після смерті Великого Кобзаря найяскравішою постаттю в літературі став Пантелеймон Куліш – автор першого в новій українській літературі історичного роману «Чорна рада». П. Куліш зажив слави першого професійного українського літературного критика й творця українського правопису, чимало правил якого діють і нині. Мав власну друкарню, в якій протягом трьох років випустив 40 книжечок серії «Сільська бібліотека» з найкращими творами Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, Г. Барвінок. Важливе значення мали його переклади українською мовою Біблії, творів Шекспіра, Байрона, Гете.

У 70–90-х роках українське письменство зосереджується на соціальних і психологічних проблемах. Чи не найбільшої слави з-поміж тогочасних українських письменників зажив Іван Нечуй-Левицький («Бурлачка», «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я» та ін.). Він утвердив в українській літературі жанр соціальної повісті. Визначне місце в українському літературному процесі посідав Панас Мирний – автор соціально-психологічних романів і повістей. Правдивим літописом українського села є його роман (у співавторстві з І Біликом) «Хіба ревуть воли, як ясла повні».

На межі 19–20 ст. в українській літературі утверджуються нові мистецькі принципи – нова естетика, нові прийоми, що свідчило про модерністський переворот. Ознаками нового творчого методу були естетизм («мистецтво для мистецтва»), інтелектуалізм, європеїзм, глибокий психологізм, інтерес до внутрішнього життя й світогляду людини.

Важливою рисою літературного модерну в Україні було створення жіночої мистецької традиції. Наприкінці 19 ст. у царині літератури працювала плеяда українських авторок, найяскравішими з-поміж яких були Леся Українка та Ольга Кобилянська. Леся Українка – творчий псевдонім Лариси Петрівни Косач. Світове визнання Леся Українка здобула як драматург-новатор («Одержима», «Вавилонський полон», «Кассандра», «Руфін і Прісцілла», «Оргія», «Кам’яний господар», «Лісова пісня»). Західноукраїнська письменниця Ольга Кобилянська в новелах «Природа», «Меланхолійний вальс», «Некультурна» тонко відтворила злам у суспільній свідомості, пов’язаний зі зміною становища жінки, її новими соціальними ролями. Лідерами українського модернізму справедливо вважають Михайла Коцюбинського та Василя Стефаника. Імпресіоністський характер властивий творам М. Коцюбинського «Intermezzo», «Сміх», «Цвіт яблуні», «Хвала життю», «Тіні забутих предків». У повісті «Fata morgana» органічно поєднувалися риси реалістичного та імпресіоністського зображення соціальної дійсності. Слави неперевершеного майстра соціально-психологічної новели зажив західноукраїнський письменник В. Стефаник. Для новел В. Стефаника характерна неповторність стилю, своєрідність оповідної манери. У новелах «Новина», «Виводили з села», «Синя книжечка», «У корчмі», «Катруся», «Кленове листя», «Стратився», «Бесараби» він змальовує злиденне життя простих селян – страшне через безвихідь. Однією з тем творчості В. Стефаника була вимушена еміграція галицьких українців до Канади і США (новела «Камінний хрест»). Прикладом реалістичного підходу до зображення того часного життя українського суспільства була творчість Володимира Винниченка. У його творах «Краса і сила», «Голота», «Талісман», написаних напередодні та під час революції 1905–1907 рр., яскраво й психологічно точно змальовано мешканців провінційних містечок, робітників сільського господарства, підприємців, жахи солдатчини та царських в’язниць.

На початку 20 ст. в українську літературу ввійшов поет-лірик Олександр Олесь (Кандиба), який був щиро перейнятий демократичними ідеалами. Заживши слави короля української лірики, він створив чимало віршів громадянського звучання, у яких революційні гасла поєднав із людськими почуттями.

ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО. Біля витоків українського професійного театру стояли геніальні актори й драматурги. Це насамперед Микола Гоголь, Михайло Щепкін та Карпо Соленик. Майже одночасно сформувалися аматорські гуртки на Західній Україні. Професійна сцена тривалий час тут була зайнята німцями, поляками та угорцями. У 1864р. у Львові було відкрито перший український театр Омеляна Бачинського, в якому грали й актори-наддніпрянці.

Провідним осередком театрального життя другої половини 19 ст. стало провінційне місто Єлизаветград. Ще від 1864 р. тут активно діяв аматорський театр, у якому робили свої перші кроки майбутні творці українського театру. Емський указ 1876 р. призупинив розвиток українського театру, але в 1882 р. єлисаветградці створили першу професійну театральну трупу. Біля її джерел стояла група драматургів та акторів, за якою закріпилося визначення «корифеї українського театру». Це – Марко Кропивницький і брати та сестра Тобілевичі, які діяли під різними псевдонімами (Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський,Микола Садовський та Марія Садовська-Барілотті). Пізніше до них долучилися найвидатніша українська актриса Марія Заньковецька, драматург Михайло Старицький, актриса Ганна Затиркевич та ін. Саме вони створила класичний репертуар українського театру. Ця трупа і її філії об’їздили майже всю Україну. У 1885 р. трупа розпалася на дві частини: однією керував Марко Кропивницький, другою – Михайло Старицький. За їх прикладом пішли інші, і вже через кілька років на Україні діяло понад 30 мандрівних театрів. Але тільки з 1907 р. український професійний театр дістав своє перше по стійне приміщення – у Києві, у Троїцькому народному домі (нині Театр оперети), і тут успішно працювала трупа Миколи Садовського.

На початку 20 ст. у Львові продовжував діяти єдиний у західноукраїнських землях український професійний театр «Руська бесіда», основу репертуару якого складали класичні п’єси М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого. Проте театральні колективи дедалі частіше зверталися до творів Лесі Українки, І. Франка, Г. Хоткевича, а також російських і західноєвропейських класиків.