Фонемний морфемний синтаксичний лексико-семантичний

фонема морфема речення слово

фонема слово

слово

морфема

фонема

Таке співвідношення слова з мовними рівнями свідчить про багато- аспектний характер цієї мовної одиниці. Вона може бути предметом фонологічного, морфологічного і синтаксичного аналізу. З погляду матеріального вираження звукової оболонки слово головою являє собою послідовність фонем /голово`jу/. Предметом морфологічного аналізу виступають такі його показники: належність до класу іменників, граматична категорія жіночого роду, форма орудного відмінка однини, виражена за допомогою закінчення – ою. На синтаксичному рівні розглядуване слово виступає як складова частина речення, як компонент з відведеною йому роллю в організації комунікативної одиниці. Слово головою, перебуваючи в безпосередній синтаксичній залежності від дієслова-присудка розбила, виконує функцію додатка, реалізує об’єктне відношення в межах словосполучення розбила головою. При цьому важливо наголосити, що морфологічна за своєю суттю форма орудного відмінка голов-ою мотивується в аналізованому конкретному випадку власне синтаксичними чинниками, зокрема специфікою керування відповідного дієслова.

На лексико-семантичному рівні, який становить предмет лексикології, слово виступає як найменша мовна одиниця, що має самостійне, закріплене суспільно-комунікативною практикою, значення, називає предмет, явище, дію або ознаку з позамовної дійсності і входить з властивим йому індивідуальним значенням до словникового складу.

Під словниковим складом слід розуміти не механічну множинність слів, властивих мові на відповідному етапі її функціонування як засобу спілкування, а упорядковану за певними закономірностями лексико-семантичну систему, елементи якої пов’язані різними типами значеннєвих відношень, розрізняються за сферами вживання в комунікативній практиці суспільства, характеризуються найвиразнішою порівняно з одиницями інших мовних рівнів динамікою якісного і кількісного розвитку, перебувають у безпосередній залежності від позамовної дійсності, відображаючи пізнавальну діяльність, широкий соціально-історичний досвід носіїв мови.

Таким чином, предмет лексикології потрібно розглядати диференційовано, виділяючи в окрему галузь проблематику окремого слова, що виступає в мовній системі мінімальним незалежним носієм значення і характеризується відповідними планом вираження, і різнопланову стратифікацію (лат. stratum – настил, шар + ...фікація; розміщення шарами)- поділ на окремі підгрупи, що характеризуються різними ознаками внутрішньої організації словникового складу.

У лінгвістичній літературі можна спостерігати труднощі з визначенням мовних одиниць, а часто і розбіжності, що пояснюється кількома причинами: складну природу має сам об’єкт дослідження – мова, лексико-семантичний рівень якої виявляє багатоплановість ознак, перебуває у складних неформалізованих відношеннях як з об’єктивною позамовною дійсністю, так і з суб’єктивним світом носіїв мови; розбіжності у поглядах на слово зумовлюються також тим рівнем лінгвістичних знань, якого досягає наука про мову на кожному новому етапі свого розвитку, відмінностями в методологічній орієнтації різних мовознавчих шкіл, напрямів.

Слово, „незважаючи на всі труднощі, пов’язані з визначенням цього поняття, являє собою одиницю, яка невідступно уявляється нашому розумінню як щось центральне в механізмі мови” (Соссюр Ф. де. Труды по языкознанию. – М., 1977. – С. 143).Для усвідомлення реального існування слова першорядну вагу мають диференційні ознаки, які своєю єдністю і взаємодією формують його лінгвістичну природу, виділяючи з-поміж інших мовних одиниць, а саме: лексичне значення, номінативна функція, відокремленооформленість, внутрішньоструктурна цілісність, позиційна рухливість.

Номінативна функція. Знаковий характер слова відбиває його основну функцію – номінативну, тобто функцію бути назвою предмета, явища, властивості, дії (пор.: номінація – від лат. nominatio від nomino - називаю). Номінативна діяльність полягає в називанні, вичленовуванні за допомогою мовних засобів найрізноманітніших предметів об’єктивної реальності, фіксації їх у свідомості. Слово є граничною щодо використання мовних засобів, мінімальною одиницею, здатною називати предмет об’єктивної реальності в широкому розумінні цього поняття. Використовуючись як назва, воно і виконує номінативну функцію.

Однак між словом і предметом позамовної дійсності не існує прямолінійного зв’язку однослівна назва – один предмет. Крім однослівних (монолексичних) в українській мові широко використовуються також аналітичні, такі, що об’єднують у своєму складі кілька слів, наприклад: стіл – адресний стіл, стіл замовлень; фантазувати – витати в емпіреях; радіо – газета без паперу і відстаней. Якщо при з’ясуванні лексичного значення своєрідною вихідною точкою аналізу виступає готова, реальна форма слова, тобто властивий йому план вираження, то для процесу називання актуальним якраз є пошук відповідного плану вираження, мовної форми, яку необхідно закріпити за виділеним і відображеним у свідомості предметом (пор. запитання: Як називається пристрій (апарат), що передає інформацію на відстань без дротів за допомогою хвиль? У відповідь має прозвучати назва: - Радіо). За основу номінації береться яка-небудь характерна ознака предмета, виділена й узагальнена носіями мови. Ця ознака становить так звану внутрішню форму слова.

З функціонально-генетичного погляду номінації поділяють на два типи: а) первісні (непохідні) і б) вторинні (похідні). У словах, за допомогою яких виражаються первісні номінації, як правило, зневиразнюється зв’язок з ознакою – представником предмета, і тільки шляхом цілеспрямованого лінгвістичного аналізу, зокрема етимологічного, можна з’ясувати втрачені в ході історичного розвитку мови мотиви називання. Так, щось, непридатне після закінчення строку або використання має в українській мові назву ветхий, якій у давньоруській і старослов’янській відповідає вєтъх-ъ (ветох) „остання чверть місячного циклу”, яке споріднене етимологічно з індоєвропейським * uetuso- „старий, перестарок” (Етимологічний словник української мови. – К., 1982. – Т. 1. – С. 385).Етимологічний аналіз назви ветхий дає змогу реставрувати прихований у ній мотив номінації, з’ясувати внутрішню форму, зміст відповідного слова.

Вторинні (похідні) номінації, на відміну від первісних, характеризуються, як правило, прозорістю внутрішньої форми. Цьому сприяють такі чинники, як виразна словотвірна структура відповідних слів (ветхозавітний), вторинне використання готових назв унаслідок їх переосмислення. У говорах української мови засвідчено значну кількість таких переосмислень, позначених досить виразними мотивами номінації (який давно народився; який став несвіжим; який давно минув, колишній; характерний для минулого; якого давно виготували...).

За характером предметів об’єктивної реальності, позначуваних відповідними назвами, виділяють так звані „речові” номінативи, до яких належать насамперед іменники з власне предметним і речовинним значенням, наприклад, груша, хата, глина, вода. Таким номінаціям у реальній дійсності відповідають елементи предметного ряду. Іншу групу назв утворюють ознакові номінації. Вони позначають ознаки і властивості предметів, стани і процеси, абстрактні поняття (несубстанціональні елементи дійсності), наприклад, синій (ознака), повільно (властивість), стрибати (процес), мріяти (стан), жаль (абстр.). Як проміжні між названими двома типами кваліфікуються назви осіб за діяльністю, родинними зв’язками і под., а також опредмечені імена процесів, наприклад, сіяч/сівба, викладач, дружба, сестра, хитрун. Максимально виражений ступінь абстрагування щодо співвіднесеності з відповідними предметами властивий службовим словам, функція яких зводиться до вираження відношень. Саме таким характером номінації позначені прийменники і сполучники, їх ще називають словами-морфемами (Вихова- нець І.Р. Теоретична морфологія української мови: Академ. граматика укр. Мови / І.Вихованець, К.Городенська; За ред. І.Вихованця. – К.: Унів. Вид.-во „Пульсари”, 2004. – С. 328 - 368). Так, прийменники звичайно переводять субстантиви у прислівникову (адвербіальну) позицію, вказуючи на їхню залежність від інших компонентів речення або словосполучення, наприклад, віддалік, довкруг, назустріч, поперек, наприкінці... Сполучники обслуговують одиниці вищого рангу – речення. Вони виражають два типи синтаксичного зв’язку між предикативними частинами складного речення: сурядний, поєднуючи граматично рівноправні частини, і підрядний, зв’язуючи граматично нерівноправні частини, наприклад: Світ ... широкий, Танема де прихилитись В світі одиноким (Т.Шевченко); Як я умру, на світі запалає Покинутий вогонь моїх пісень (Леся Українка).

Ознака відокремленооформленості полягає в тому, що слово – це мінімальна вільна форма, яка може вичленовуватись у потоці мовлення, тобто у складі одиниць комунікативного плану, характеризуючись при цьому відповідною предметною співвіднесеністю. Але крім позначення відповідного предмета, відрізка об’єктивної дійсності, обов’язковою умовою існування слова є його власне граматичні, не орієнтовані на предметну співвіднесеність значення. У мовній реальності лексичне значення слова підводиться під ту або іншу граматичну категорію або ж відразу під кілька категорій. Граматичне значення органічно входить до семантичної структури слова, утворює діалектичну єдність з нею. Так, усі слова з найзагальнішим значенням предметності, зберігаючи індивідуальні, тільки їм властиві лексичні значення (вогонь, сіль, поле, знання, ведмежа), об’єднуються у клас іменників, граматичну специфіку яких визначають категорії роду, числа, відмінка, причому дві останні функціонують в українській мові як словозмінні. Отже, єдність слова, що належить до класу іменників, виявляється у межах парадигми (гр. paradeigma – приклад, взірець – система флективних змін, що є взірцем формотворення для даної частини мови), утворюваної відмінковими формами однини і множини, які зберігають без змін відповідне лексичне значення слова.

Ідентичність слова при збереженні спільного, інваріантного лексичного значення, по суті, регулюється тими межами словозміни, які допускає граматична будова української мови. У складі парадигми як системно організованої, кількісно обмеженої множини форм виділяється початкова форма. Вона репрезентує слово як номінативну одиницю в ізольованому вживанні, а з морфологічного погляду вважається вихідною для творення всіх інших можливих форм. В іменниковій парадигмі у ролі початкової виступає форма називного відмінка однини, у прикметниковій – форма називного відмінка однини чоловічого роду, в дієсловах – інфінітив.

За ознакою внутрішньоструктурної цілісності, безпосередньо пов’язаної звичайно з відокремленооформленістю, слово виступає як суворо визначена, нероздільна послідовність спеціалізованих з функціонального погляду складових частин, до яких в українській мові належать кореневі і службові морфеми. Останні (службові), у свою чергу, поділяються на словотворчі (суфіксальні і префіксальні) і формотворчі. Серед формотворчих абсолютно переважають закінчення (флексії) як морфеми з власне граматичною функцією. Орієнтиром, за яким визначається незмінна послідовність складових частин слова, виступає коренева морфема. По відношенню до неї префіксальні морфеми завжди перебувають у препозиції, словотворчі і формотворчі суфікси – у постпозиції, закінчення займає абсолютно кінцеву позицію у слові. Цілісність слова, позначувана в науковій літературі терміном к о г е з і я (з лат. cohaerere – зростатися, щільно поєднуватися), не допускає порушення послідовності морфем, а також появи будь-яких інших складових частин між ними. У разі порушення послідовності морфем ідентичність слова втрачається (наприклад, ийнбережпри - прибережний) або із втратою ідентичності з’являється нове слово (наприклад, оберег - обережний).

Лексичне значення. Лексична семантика. Як самостійна наукова дисципліна семантика виділилася порівняно недавно, в кінці XIX ст. Автором назви, закріпленої за цією галуззю знань, вважається Мішель Бреаль, який випустив у 1897 р. свою працю, де вперше було введено в науковий обіг термін семантика. У працях російських і німецьких вчених як синонім використовувався термін семасіологія,який сьогодні вживається як синонім лексичної семантики, а лінгвістів, що спеціалізуються в цій галузі, називають самасіологами. Обидва терміни утворені від грецьких основ, пов’язаних з ідеєю „означати, позначати” (пор. semantikos „те, що позначає”).

Із цього не слід робити висновок, що вивчення значення почалося менше, ніж сто років тому. Навпаки, у найдавніших лінгвістичних традиціях пробували вже вирішувати питання, пов’язані з тлумаченням окремих знаків. Але подальший розвиток семантичної проблематики пов’язаний саме з названою точкою відліку.

Термін значення,один з головних у семантиці, сумнозвісний своєю неоднозначністю. Для цього існують об’єктивні причини, заховані в складності навіть найпростішого мовного знака. Справа в тім, що в мовному знакові взаємодіють щонайменше чотири типи сутностей:

1) категорії дійсного світу;

2) мислительні категорії, притаманні логіці й психології людського пізнання;

3) прагматичні чинники, тобто те, що пов’язане з цілеспрямованим використанням мови в людській діяльності;

4) відношення між знаками – одиницями мовної системи.

Відповідно, як правило, знак містить в собі чотири різних типи інформації: про якийсь фрагмент світу; про те, в якій формі цей фрагмент світу відображений у свідомості людини; про те, в яких умовах цей знак має використовуватися; про те, як він пов’язаний з іншими знаками.

Мовні вирази, чи мовленнєві відрізки, що є носіями значення, належать або до одного з рівнів мови як системи, або до одного з рівнів аналізу мови як діяльності (= аналізу мовлення). Із цього випливає, що можна класифікувати значення за їхнім зв’язком з одиницями того чи іншого рівня. Для того щоб навести лад у „просторі” значень, в лінгвістичній семантиці розроблений набір параметрів, своєрідних „вимірів”, відповідно до яких можна охарактеризувати місце будь-якого значення в цьому просторі. Зокрема, можна виділити чотири таких параметри, кожен з яких розглядає значення під певним кутом зору:

- рівнева приналежність означувача;

- рівень узагальненості значення;

- характер інформації, що передається;

- тип знань, використовуваних для ідентифікації значення.

Кожному з параметрів відповідають певні типи значень. Розглянемо їх послідовно.

Типи значень, що виділяються за рівневою належністю означувача. Не підлягає сумніву, що значення одиниць більш високого рівня виводиться зі значень одиниць більш низького рівня. Справді, розуміння смислу цілого тексту спирається на розуміння речень, які його утворюють, розуміння речень спирається на знання значень слів, які входять до їх складу, а розуміння (невідомих) слів спирається на значення морфем. У сфері семантики речення принцип, згідно з яким речення являє собою сукупність значень його частин, називається принципом композиційності, або принципом Фреге, за іменем німецького філософа й логіка, який уперше висунув гіпотезу про те, що значення (семантична інтерпретація) речення будується, збирається за певними правилами, які послідовно об’єднують складники речення (слова й словосполучення), синтаксично пов’язані один з одним.

Важливо підкреслити, що значення одиниці більш високого рівня не зводиться до простої суми значень тих складників, які його утворюють. Так, зміст тексту не зводиться до простої суми значень речень-висловлювань у його складі. Наприклад:

(1) Іван Петрович вилетів з Москви о 6 вечора. О 8 він вже сидів за чашкою кави в затишній квартирі свого ризького колеги Семена Семеновича.

У зміст цього тексту входить не лише та інформація, котру пропонують два речення-складники. Це доводиться тим, що кожен, кому запропонують цей текст, не замислюючись відповість на запитання Куди вилетів Іван Петрович?, хоч відповідна інформація не входить у значення ні першого, ні другого речення.

Аналогічним чином значення речення-висловлювання не зводиться до одержаної за певними правилами суми значень слів, що його утворюють, і значень синтаксичних відношень між ними. Так, ми цілком розуміємо, що висловлювання Мені необхідно готуватися до іспиту у відповідь на пропозицію піти в кіно означає відмову, хоча ця інформація не міститься в комбінації значень слів, котрі утворюють висловлювання.

І нарешті, значення слова не тотожне сумі значень тих морфем, які його утворюють. Так, слово місиво складається з трьох морфем міс-, -ив- та -о, кожна з яких має своє значення: міс- „дія місити”; -ив- - „сукупність предметів, що є результатом чи об’єктом дії, позначуваної кореневою морфемою”; -о – морфема з граматичним значенням „предметності, сер. роду, однина, наз./ знах. відмінка”. Але значення слова місиво містить компонент, що не виявляється серед значень морфем, які його утворюють, - це компонент презирливого ставлення мовця до позначуваного предмета, так зване пейоративне значення.

Розглядаючи класифікацію значень за рівневою належністю, не можна обійти питання про те, чи існує значення, яке відповідає одиницям мови меншим, ніж морфема, тобто чи існує так зване „фонетичне значення” – інформація, пов’язана безпосередньо зі звуками даної мови. І так, і ні. Як правило, послідовність звуків самі по собі, поза членуванням на значимі одиниці, що зберігаються в пам’яті носіїв мови, не сприймається як носій якоїсь інформації. Але в деяких випадках звукова форма немовби висувається на перший план і таким чином визначає сприйняття значення слова.

Давно і плідно дослідженням фонетичного значення займається А.П. Журавльов, автор монографії „Фонетичне значення” (Журавлёв А.П. Фонетическое значение. – Л., 1974.).На його думку, під час сприйняття звуконаслідувальних слів фокус сприйняття зосереджується на звучанні слова. Найбільш цікавим є сприйняття звуконаслідувальних слів, коли їх понятійно неозначена семантика затьмарюється яскраво вираженою змістовністю звучання, котра і стає основою значення слова. Так, важко визначити понятійне значення слів зюзя, карга, хрич і под., але їх виразне звучання створює певний образ, який припускає опис за допомогою ознак „неприємний”, „потворний”, „сварливий” і т. ін.

Типи значень, виділених за рівнем їх узагальнення. Даний аспект типології значень пов’язаний з протиставленням двох іпостасей мови – мови як системи і мови як діяльності, інакше кажучи, з дихотомією мови і мовлення. Одному й тому самому мовному виразу будуть протиставлені різні типи значення залежно від того, чи розглядається цей вираз абстрактно, як одиниця мови, чи конкретно, як одиниця мовлення.

Розглянемо для початку, як різні за рівнем узагальнення типи значень можуть бути виділені у слова. Скористаємося для цього аналізом семантики слова вогонь, даним у роботі Вайнріха (Вайнрих Х. Лингвистика лжи // Язик и моделирование соціального взаимодействия. М., 1987. С. 44 - 87).

Що являє собою значення слова вогонь, якщо розглядати його лише як одиницю лексичної системи мови? Для цього слід уявити собі таку штучну ситуацію. Є мовець і слухач. Мовець, звертаючись до слухача, вимовляє слово вогонь. Припустимо, що контекст відсутній, тобто, що до цього нічого не було сказано і що життєва ситуація, в якій вимовленодане слово, ніяк не фіксована, тобто довільна. Слухач, який згідно з описаним сценарієм одержує повідомлення, що складається зі слова вогонь, дізнається зовсім небагато. Інформаційна цінність отриманого повідомлення нікчемна. І все ж, хоча б щось слухач вже знає. Те, що він знає, збігається зі значенням слова вогонь у системі мови, яке називається віртуальним значенням. З дуже великої кількості слів обрано одне, і тим самим багато предметів уже не мисляться в якості потенційної теми розмови. Але слухач ще не знає, про який саме вогонь ідеться. Це може бути вогонь у ватрі, пожежа чи полум’я свічки, вогонь, що палає чи тліє, реальний чи уявлюваний. Слухач навіть не може бути впевненим, чи про вогонь, власне, іде мова. Адже, можливо, що йдеться про метафоричний вогонь (наприклад, вогонь в крові) чи про артилерійський залп. Таким чином, віртуальне значення за своїм обсягом розтягнуте (обсяг словникової статті слова вогонь у тлумачному словнику відображає цю розтягнутість значення фізично). Через цю розтягнутість віртуальне значення є невизначеним у тому розумінні, що слухач не знає, яке з можливих розумінь слова вогонь він має обрати. Разом з тим віртуальне значення є соціальним. Знаючи тільки його, носій мови має небагато, але це небагато є спільним для всіх людей, що належать до однієї мовної спільноти. Усі її представники мають однакові очікування щодо подальшої інформації.

Тепер припустимо, що ми, нейтральні глядачі, з якихось причин зробили висновок, що з допомогою слова вогонь мовець повідомляє про пожежу, свідком якої він став. Ця пожежа з усіма її особливостями, в принципі, може бути описана як одинична подія. З усіх цих ознак слухач, якому дане лише слово вогонь та його віртуальне значення, отримає мізерну інформацію, яка може бути описана ознаками „гарячий”, „що горить”. Жодних ознак конкретного вогню він не узнає. Таким чином, у віртуальне значення слова вогонь входять лише ті кількісно обмежені ознаки вогню котрі вважаються релевантними. Процес відбору ознак предмета з точки зору їх релевантності називається актом абстрагування. У цьому розумінні можна стверджувати, що віртуальне значення завжди абстрактне.

Отже, віртуальне значення – це один полюс на осі узагальнення – найбільш узагальнене з усіх видів значень. Віртуальне значення одночасно і бідне, і багате. „Яка обмеженість інформації у слові квітка порівняно з багатством ознак у кожній квітці. Але справедливе і протилежне: яка обмеженість у окремої речі порівняно з називною силою слова!” – зауважує А.Вайнріх.

Коли ми розглядаємо мовний вираз, чи то слово чи речення, в мовленні, значення його конкретне, бо кожний мовець або слухач вкладає цілком певний зміст у те, що він говорить чи сприймає. Так, якщо від штучної ситуації, яка знадобилася для пояснення віртуального значення слова, перейти до природної, коли те ж саме слово вогонь вжите у складі цілісної комунікативної одиниці – реченні (наприклад, речення Загаси вогонь), яке постає в певному мовному й ситуативному контексті (наприклад, коли двоє сидять перед каміном, що палає, і вимовлянню даного речення передувало інше висловлювання, наприклад, Нам пора іти), то трансльована інформація буде вже набагато визначенішою і конкретною. Значення, яке має мовний вираз, вжите в конкретній ситуації мовленнєвого спілкування, називають актуальним значенням цього вислову. У нашому прикладі актуальним значенням слова вогонь буде конкретний вогонь у каміні, перед яким сидять мовець і його адресат.

Актуальне значення мовного виразу пов’язане з мінімальною (аж до нульової) мірою узагальнення інформації, що передається, а віртуальне значення – з максимальною. Актуальне й віртуальне значення мовного знака діалектично взаємопов’язані. Віртуальне значення є абстракцією від актуальних значень, формується на їх основі, але з іншого боку, віртуальні значення служать семантичним базисом для актуальних значень.

Між двома полюсами – актуальним і віртуальним значеннями – можна виділити проміжний рівень – відносно актуалізоване, або узуальне значення. Узуальне значення природно виділяється для слів і морфем, але не для речень. Узуальне значення – це значення, пов’язане з певним класом однорідних вживань. Усі вживання слова чи морфеми можна розбити на кілька класів однорідних вживань, причому в межах кожного класу слово чи морфема визнаються як такі, що мають однакове „значення”. Здатність визнавати однаковість „значень” у двох різних вживаннях є частиною мовної здатності носіїв мови. Так, для слова філологусі його вживання визнаються однорідними, тому його віртуальне й узуальне значення збігаються. У слова форма виділяється щонайменше чотири класи однорідних вживань:

1) круглої форми, у формі зірки, форма і зміст і под.;

2) ошатна форма, шкільна форма, одягнутий у форму і под.;

3) для литва виготовили п’ять форм і под.;

4) я сьогодні не в формі, спортсмени сьогодні у гарній формі і под., в кожному з яких дане слово має одне й те саме узуальне значення. Віртуальним значенням слова форма буде сукупність усіх узуальних значень цього слова.

Аналізуючи план змісту мовного виразу, необхідно чітко уявляти собі, на якому рівні узагальнення ми знаходимося: чи описується актуальне значення мовного виразу в мовленні, чи віртуальне значення, абстраговане від усіх можливих випадків уживання, що містить їх у потенційному вигляді, чи проміжне між ними – узуальне значення.

Типи значень, що виділяються за характером трансльованої інформації. Значення мовного виразу, як актуальне, так і віртуальне, не являє собою моноліту. Це складне структурне утворення, що складається з компонентів, які також називають „значеннями”, додаючи при цьому уточню вальні визначення: „денотативне”, „сигніфікативне”, „конотативне” і т. ін.

У значенні кожного виразу виділяється кілька шарів, кожен з яких несе особливу інформацію. Таких шарів, як правило, виділяють чотири, хоча вони по-різному називаються у різних дослідників. Чому чотири?

Згадаймо ті виміри семіозису, які виділяються в семіотиці, і відповідні їм аспекти змістового боку знака. Їх три: синтактика, семантика і прагматика. Але якщо враховувати поділ семантики на власне семантику й референцію, чи предметну віднесеність, то вийде якраз чотири аспекти: Аспекти семіозису Типи (шари) значення за характером інформації семантика денотативне значення

сигніфікативне значенн

прагматика прагматичне значення

синтактика синтаксичне значення

Денотативний шар значення, або денотативне значення, або просто денотат мовного виразу, - це інформація про немовну дійсність, про той реальний чи уявлюваний світ, про який мовиться. Аби щоразу не зауважувати про реальність / ірреальність світу, з яким співвідноситься мовний вираз, використовується нейтральний у цьому відношенні термін світ дискурсу. Денотативне значення виступає в мові у двох модифікаціях – актуальній і віртуальній. Актуальний денотат мовного виразу – це той предмет чи ситуація зі світу дискурсу, який має на увазі адресант, вживаючи цей вираз у мовленні. Віртуальним денотатом мовного вираження є множинність об’єктів світу дискурсу (предметів, властивостей, ситуацій і под.), що можуть називатися даним іменем. Аби не плутати два види денотатів – актуальний і віртуальний, замість терміна „актуальний денотат” краще вживати термін референт, а замість терміна „віртуальний денотат” – термін денотат. У цьому ж значенні широко використовується термін екстенсіонал (= „обсяг поняття”), що прийшов у лінгвістику з логіки.