ІІ рівень: Загальнонаукові методи

1) емпіричні – фіксують існуючий стан дійсності:

- опис – описування ознак, властивостей, функцій об’єкта;;

- спостереження – метод пізнання дійсності, що ґрунтується на безпосередньому сприйнятті процесів, явищ, об’єктів, за допомогою органів чуття, без втручання дослідника у їх буття;

- експеримент – метод пізнання об’єктивної дійсності, завдяки науково-організованому досліду, ініціюванню процесів, явищ;

- моделювання – метод пізнання явищ і процесів, який ґрунтується на теоретичній або експериментальній заміні об’єкта досліджень (оригінала) подібним йому (моделлю).;

2) теоретичні – пов’язані з узагальненням емпіричних даних, проникнення у сутність явищ, що вивчаються:

- системний – явище розглядається як система, що складається з підсистем і має певну структуру. Завдання – виявити цю структуру, дослідити звязки у ній та з іншими системами. Різновид – структурно-функціональний підхід;

- діяльнісний – виявлення компонентів людської діяльності, визначення місця явища у загальній структурі людської діяльності;

- функціональний – дослідження документа взагалі та його різновидів зокрема;

- типологічний – виявлення подібностей та відмінностей у множині об’єктів, пошук способів їх ідентифікації, групування.

ІІІ рівень: спеціально-наукові (спеціальні) методи, розроблені в окремих наукових дисциплінах, але такі, що стали самі загальнонауковими:

- логічні;

- соціологічні;

- психологічні;

- математичні;

- історичного підходу;

- бібліографічні (виявлення та складання бібліографічних характеристик документа, їх групування та створення бібліографічних посібників);

- бібліометричний (різновид науковометричного) – ґрунтується на бібліографічному методі – інтенсивність розвитку, актуальність окремих напрямів і проблем, взаємозв’язки між галузями, внесок окремих фахівців, колективів, країн у розвиток галузі та дослідження проблеми.

ІV рівень:

методи специфічні для низки споріднених наукових дисциплін, що вивчають спільний об’єкт. Специфічні для книгознавства:

- книгознавчо-функціональний;

- аналітико-тематичний;

- структурно-типологічний;

- типографічний.

V рівень:

конкретні методи, що їх застосовують у документознавчих, документологічних дослідженнях. Рівень, на якому усі перелічені вище методи застосовуються для пізнання конкретних явищ документної діяльності.

Г Швецова-Водка позначає як методику досліджень

І. Методи вивчення документа:

- структурно-функціональний аналіз;

- розуміння та осмислення;

- джерелознавчий аналіз;

- статистичний аналіз;

- психологічний аналіз.

ІІ. Методи вивчення діяльності комунікаційних посередників або споживачів інформації:

- бібліографічний;

- спостереження;

- самоспостереження;

- експертна оцінка;

- соціально-опитувальний.

ІІІ. Методи обробки одержаних даних:

- описування;

- порівняння;

- узагальнення;

- застосування математичних методів оброки даних.

Отже, на сучасному етапі проблема методів документознавства та документології перебуває в стадії дослідження.

Лекція 4.

Тема: Закони документології.

План

1. Поняття «закон», його дефініція.

2. Внесок Ю. Столярова у відкриття законів документології.

3. Загальні закони документології.

4. Часткові закони функціонування документних множин: потоків, масивів, ресурсів, фондоутворень.

1934 р. у своїй роботі Отле вказав, що необхідно створити загальну науку про документ, а саме документологію, яку називав документацією.

Отле: «у нас ще не сформувалась документологія, тобто узагальнююча наука, яка б охоплювала систематизовану сукупність фактів і явищ, що стосуються створення, зберігання, обороту, використання як текстових, так і будь-яких інших документів».

Ініціатором перейменування документознавства в документологію був Столяров.

Закон – це об’єктивність, те, що залежить від волі й бажання людини, її свідомості.

Ознаки законів:

1) відображення об’єктивного стану речей;

2) наявність зв’язку між старим і новим у процесі розвитку (Гегель: «у законі є сталість, що зберігається»);

3) наявність зв’язку між сутностями.

Закон – необхідне, суттєве, стале співвідношення між окремими явищами.

Можна виділити 3 групи законів:

1) загальні, фундаментальні, універсальні закони (закони діалектики). Використовуються у будь-якій науці;

2) особливі – притаманні всім або багатьом формам руху матерії, стосуються деякою мірою суміжних наукових галузей (закони математики, збереження, періодичності);

3) окремі, часткові закони, які притаманні певним формам руху матерії (закони механіки, біології, хімії).

Закони діалектики:

1) переходу кількості в якість;

2) єдності та боротьби протилежностей;

3) заперечення заперечення.

З категорією «закон» має зв’язок категорія «закономірність». Це однопорядкові, але не тотожні поняття.

«Закономірність» є ширшим поняттям ніж закон.

Закономірність – сукупна дія багатьох законів, що конкретизують, наповнюють її (закономірність) певним змістом про розвиток природи й суспільства.

Закон є результатом пошуку та усвідомлення причинно-наслідкових зв’язків між суспільними явищами.

Ю. Столяров, Н. Кушнаренко, А. Соляник розрізняють загальні й часткові закони документології.

Закон документології – об’єктивно існуючий, постійний і необхідний взаємозв’язок між документально-комунікаційними явищами або процесами, що випливає з їх внутрішньої природної сутності.

У статті Столярова «Другий закон документології» висловлено таке своє бачення законів документології.

«Перший закон документного забезпечення передбачає, що будь-який акт, який має соціальне значення, потребує підтвердження, забезпечення відповідними документами».

Ці документи або залучають із зовнішнього середовища (наприклад, управлінський процес у будь-якому соціальному інституті забезпечує уніфікованою номенклатурою документів, що характерні для галузі справочинства), або створюють силами, можливостями цієї системи.

Таким чином, із зазначеного закону випливає наступний другий закон:

«Кожна соціальна система здатна створити документ (номенклатуру документів), який буде специфічним саме для неї, але можливим для використання іншими соціальними системами».

Наприклад, медичний заклад оперує такими специфічними для нього документами, як медична картка, кардіограма, ефограма, результат медичного аналізу, направлення (талон) до лікаря тощо; у міжнародному праві використовують такі види документів, як конвенція, нота протесту, меморандум тощо.

Особливо багато специфічних видів документів з’явилося в останні роки в ринковій економіці, комерційній діяльності. Тому необхідно визначити наявність у кожній галузі власного специфічного документознавства.

Кожна система запозичує або продукує власні документи. Постає необхідність створити галузеве документознавство. Тоді наука «документологія» вивчала б загальну теорію.

Групи законів:

І. Загальні закони:

1. Закон документативної підтримки всіх суспільних відносин (будь-яке соціальне явище або процес супроводжуються документами).

2. Закон генерації документів соціальними системами (будь-яка система генерує в соціум документи, що відбивають процеси й результати її діяльності) або закон дифузності (переплетення).

3. Закон зумовленості існування документа, його якісними перевагами.

Кількість документів відображена в держстандартах.

4. Закон акумулювання в діяльності всіх знань людства.

5. Закон співвідношення інформації та носія (атрибутивності). Зміст – форма.

6. Закон відповідності обсягу документованої інформації пропускним можливостям документальної комунікації суспільства. Тут використовується ознака функціональності в суспільстві.

ІІ. Часткові закони функціонування документних множин (потоків, масивів, ресурсів, фондоутворень):

1. Закон відповідності змісту й типово-видового складу документного потоку інформаційним потребам суспільства. Змістове й типово-видове різноманіття документів зумовлене інформаційними потребами суспільства.

2. Закон зростання обсягів документних потоків.

3. Закон старіння документів у потоці.

4. Закон розсіювання концентрації документів у потоці.

5. Закон утворення генетично споріднених фондів.

6. Закон відповідності пропорційності обсягу та змісту документопотоків масштабам розвитку сфери діяльності (усі соціальні інститути є документними).

7. Закон самоорганізації документів (документи здатні організовуватися в динамічні й статичні системи).

Лекція 5.

Тема: Теоретичний апарат документології.

План

1. Системний розвиток документологічної термінології.

2. Базові документологічні поняття.

3. Роль довідкових видань у формуванні терміносистем документології.

Термін – слово або словосполучення, яке виражає точно визначене спеціальне наукове або технічне поняття.

Термін позначає поняття.

Синонім до поняття «визначення» - «дефініція».

Особливості терміна:

- чітка дефініція;

- відсутність емоційного забарвлення;

- вживається лише у прямому значенні;

- однорідність (у межах однієї галузі);

- відсутність термінологічних синонімів.

Кулешов «Основи теорії. Історії документознавства». Дискусія щодо терміну «документальний» (Столяров, Кулешов) чи «документний».

Способи творення термінів:

1. Морфологічний:

1) суфіксальний;

2) безафіксний;

3) префіксальний;

4) суфіксально-префіксальний;

5) постфіксальний;

6) основоскладання;

7) абревіація.

2. Переосмислення власних назв.

3. Знаходження власне українських відповідників запозиченим словам.

4. Запозичення.

Українська документознавча термінологія розвивається разом із літературною мовою та дозкументознавством. На різних етапах розвитку відбиває поняттєву базу царини знань, пов’язану зі створенням, збереженням, використанням документів (від старослов’янських пам’яток до сучасних документів).

Першу основу УДТ становлять лексеми, що зародилися в часи манускриптів, інкунабул і репрезентують назви, пов’язані з книгою, різновидами друкованої продукції, ремісничими друкарськими процесами.

Визначальним фактором становлення й розвитку УДТ була діяльність товариства «Просвіта» (Київ, Харків), наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка (Львів).

Підвалини загальнонаціональної уніфікованої УДТ були закладені Комаровим.

Це був етап свідомої номінації документознавчих понять, що припадає на кінець ХІХ ст. (орієнтація на різномовний ґрунт і поширення інтернаціоналізмів греко-латинського походження).

20-ті рр. ХХ ст. – кульмінаційний момент термінотворення.

На цей час припадає діяльність Всенародної бібліотеки України (Українського наукового інституту книгознавства).

Виходять перші підручники з бібліотечної справи: «Бібліотечна техніка» Ю. Меженка, 1921 р., Київ; «Короткий курс бібліотекознавства» С.Сіроколка, 1924 р., Львів.

Ці підручники відповідають ідеям безперервності, спадкоємності та єдності термінологічного досвіду українських науковців Галичини та Наддніпрянщини.

Словники: «Короткий російсько-український словник бібліотечної термінології», Одеса, 1926 р.

У 20-ті рр. були закладені основи термінотворення, які можна звести до таких положень.

Термінологія має бути: всеукраїнською, використовувати ресурси української мови та водночас поєднувати національне та міжнародне; терміни мають бути однозначними, точними, стислими, мотивованими, уніфікованими; керувати термінологічною діяльністю повинен єдиний лінгвістичний центр (інститут української наукової мови).

У 30-ті-50-ті рр. українську мову було позбавлено пріоритетності. Жорстка централізація термінологічної діяльності зумовила занепад термінотворення.

У 60-х-80-х рр. розвиток термінології відбувався винятково шляхом наслідування та калькування з російської мови, що зумовило штучність унормованості мови.

У 90-х рр. почалось відродження УДТ на національній основі: інтенсивність поповнення термінології національними лексичними відповідниками, активізація українських словотвірних моделей, усунення негативного впливу позамовних чинників, надлишкової синонімії, непродуктивних словотвірних типів.

Сучасна УДТ забезпечує номінативними засобами поняттєву базу документно-комунікативної діяльності та є цілісною системою ієрархічно організованих мовних одиниць.

Кожне поняття, перебуваючи з однією зі своїх ознак, у логічному зв’язку з іншими поняттями має і своє словесне оформлення, й місце в родово-видовій ієрархії термінів.

Система організації УДТ реалізується на двох рівнях:

1) логічному;

2) лінгвістичному (використання законів словотвору, відповідних моделей).

Документ, документний, документальний, документісний тощо.

Документологія формується в наш час і має такі проблеми: методологічної бази; переведення досліджень з документознавства в документологію. Але для цього необхідна термінологія.

Початки документознавчої термінології знаходимо в терміносистемах бібліотекознавства, бібліографознавства, книгознавства, архівознавства, інформатики та інших пізніше сформованих дисциплін.

У спадок від радянської системи отримали зросійщений термінологічний апарат.

Це зумовило появу дискусійних питань в документології:

1) визначення методологічного підґрунтя практичного аналізу терміносистеми;

2) невідповідність між теоретичним тлумаченням термінів у сучасному документообізі;

3) незавершеність процесів унормування та стандартування термінології;

4) невпровадженість міжнародних стандартів;

5) невідповідність словотворчих моделей документознавчих термінів словотвірній системі української мови (наприклад, документісний).

Ґрунтовне дослідження з УДТ зробила Комова (Львівська політехніка).

Сучасний процес термінотворення характеризується поповненням документознавчими термінами, створеними на національній основі та за смисловою диференціацією словотвірних засобів.

Усунення негативного впливу іншомовних чинників сприяє підвищенню процесу системної організації україномовної документознавчої термінології шляхом звільнення її від недопустимих явищ синонімії й омонімії та непродуктивних для загальнолітературної мови словотвірних форм.

Активне використання україномовних документознавчих термінів в усній та писемних формах наукового та офіційно-ділового мовлення сприяє унормуванню, кодифікуванню, стандартизуванню документознавчої термінології.

Тема: Теорії класифікації документа

План

1. Класифікація як засіб теоретичного і практичного пізнання об’єкта.

2. Класифікація як теоретична проблема документології на сучасному етапі.

3. Особливості класифікації документів за Г. Швецовою-Водкою.

4. Класифікація документів за С.Кулешовим.

5. Класифікація документів за Н. Кушнаренко.

Питання типології (класифікації) документа є чи не найрозробленішим в документології. З числа праць, в яких вони порушувалися із загально документознавчих позицій, слід назвати роботи А. Соколова, Ю. Столярова,

Г. Швецової-Водки.

Н.Кушнаренко вважає, що класифікація є диференціацією документів за однією найсуттєвішою ознакою і ця сукупність групується у вид. Взагалі, класифікувати документи – це значить поділяти їх на роди, види, підвиди, різновиди.

Таким чином, типилогічна схема і схема класифікації створюються в результаті різних логічних процесів, а саме – в основі класифікації заходяться диференціація ознак (франц.differeciation – різниця; поділ, розчленування цілого на якісно відмінні частини), типологізації – їхня інтеграція (процес об'єднання в ціле будь-яких окремих частин).

Рід (клас) – сукупність (множина) документів, що мають певну загальну ознаку, яка відрізняє (за формою, за змістом) цю сукупність від інших об'єктів. В основу класу завжди покладають найважливішу ознаку документа, яка віжповідає завданням класифікації.

Типи документів формуються за сукупністю найбільш загальних і суттєвих ознак. Таким чином, типилогічна схема і схема класифікації створюються в результаті різних логічних процесів, а саме – в основі класифікації заходяться диференціація ознак (франц.differeciation – різниця; поділ, розчленування цілого на якісно відмінні частини), типологізації – їхня інтеграція (процес об'єднання в ціле будь-яких окремих частин). Тому, за Н.Кушнаренко при класифікації поділ здійснюється за однією суттєвою ознакою, а при типологізації – за комплексом, сукупністю. Так, у фасетній класифікації (фасетно-блочна схема класифікації документів) кожен фасет – це перелік видів, що подається за однією ознакою, але для характеристики документа його класифікують за різними ознаками і утворюють так званим „фасетну форму”. Таким чином, і класифікаційна схема документа виконується за сукупністю ознак (характеристик).

Г. Швецова-Водка зазначає, що класифікація є процедурою розподілу певних об'єктів на класи (роди, типи, види, жанри) відповідно до найсуттєвіших ознак, притаманних об'єктам, а процес здійснення класифікації називають класифікуванням.

Поняття „клас, вид, жанр, група, тип” є найзагальнішими назвами підрозділів класифікацій і виступають поняттям одного рівня.

Так, типологічна класифікація призначається для визначення видів документів, а типологія документа – це розділ наукового знання („наука про типи”), який визначає типи, види, групи, жанри документів.

Отже, для класифікації застосовується метод групування, у якому використовується операція поділу поняття за обсягом. А систематизація – це метод групування за властивостями окремих груп з метою встановлення відношень, зв'язків між ними і структури досліджуваної системи вцілому (це практичне впорякування документів за комплексним критерієм) – для типологізації. Тобто, якщо класифікація – це поділ за будь-якою ознакою, то типологізація – за найсуттєвішою(ими) для певного дослідження.

Тому статус типологічної надається класифікації, яка побудована за найсуттєвішою для конкретного завдання ознакою чи ознаками (за характером інформації, за функціональним призначенням)

С.Кулешов вважає, що класифікацією є поділ документів за будь-якими ознаками ) без поділу на суттєві чи несуттєві). Тобто, якщо класифікування – це представлення варіантів поділу за будь-якою ознакою, то типологізація – за найсуттєвішою для певної практичної роботи, теоретичного дослідження. Статус типологічної надається класифікації, яка побудована за найсуттєвішою для конкретного завдання ознакою.