Загальнонаукові методи пізнання

Загальнонаукові методи знаходять застосування у всіх або майже у всіх науках. І своєрідність і відмінність від загальних методів в тому, що вони знаходять застосування не на всіх, а лише на певних етапах процесу пізнання.

Зупинимося коротко на характеристиці деяких загальнонаукових методів дослідження. Звернемося насамперед до методів, які знаходять застосування на емпіричному рівні наукового пізнання - до спостереження і експерименту.

Спостереження - це навмисне та цілеспрямоване сприйняття явищ і процесів без прямого втручання в їх перебіг, підпорядковане завданням наукового дослідження. Основні вимоги до наукового спостереження наступні:

1) однозначність мети, задуму;

2) системність в методах спостереження;

3) об'єктивність;

4) можливість контролю або шляхом повторного спостереження.

Спостереження використовується, як правило, там, де втручання у досліджуваний процес небажано або неможливо.

Експерімент - на відміну від спостереження - це метод пізнання, при якому явища вивчаються в контрольованих і керованих умовах.

Експеримент, як правило, здійснюється на основі теорії або гіпотези, що визначають постановку задачі та інтерпретацію результатів.

Позначимо деякі методи обробки та систематизації знань емпіричного рівня. Це перш за все аналіз і синтез. Аналіз процес уявного, а нерідко і реального розчленування предмета, явища на частини (ознаки, властивості, відношення). Процедурою, зворотного аналізу, є синтез. Синтез - це з'єднання виділених в ході аналізу сторін предмета в єдине ціле.

Значна роль в узагальненні результатів спостереження і експериментів належить індукції (від лат. Inductio - наведення), особливому увазі узагальнення даних досвіду. При індукції думка дослідника рухається від приватного (приватних факторів) до загального. Протилежністю індукції є дедукція, рух думки від загального до приватного. На відміну від індукції, з якою дедукція тісно пов'язана, вона в основному використовується на теоретичному рівні пізнання.

А тепер звернемося до методів пізнання, які використовуються на теоретичному рівні наукового пізнання . Це, зокрема, абстрагування - метод, зводиться до відволікання в процесі пізнання від якихось властивостей об'єкта з метою поглибленого дослідження однієї певної його сторони. Результатом абстрагування є вироблення абстрактних понять, які характеризують об'єкти з різних сторін.

В процесі пізнання використовується і такий прийом, як аналогія - умовивід про схожість об'єктів в певному відношенні на основі їх подібності в ряді інших відносин.

Істотне місце в сучасній науці займає системний метод дослідження або системний підхід. Системний підхід - це спосіб теоретичного подання і відтворення об'єктів як систем.

При історичному методі теорія відтворює реальний процес виникнення і розвитку об'єкта аж до теперішнього часу, при логічному вона обмежується відтворенням сторін об'єкта, як вони існують в предметі в розвиненому його стані. Історичний і логічний методи тісно взаємопов'язані. Адже в результаті розвитку зберігається все позитивне, що накопичуються у процесі розвитку об'єкта.

Методологія індуктивізму.

Однiєю з найбiльш впливових методологiй науки є iндуктивiзм. Згiдно цiєї методологiї, тiльки тi судження можуть бути прийнятi як науковi, котрi або описують чiтко встановленi факти, або є їх неспростовними iндуктивними узагальненнями. Коли iндуктивiзм прий­­­має наукове положення, тодi вiн приймає його як достовірно-iстин­­­не, i, якщо воно не є таким, то iндуктивiзм його вiдкидає. Суджен­­­ня має бути або доведене фактами, або виведене - дедуктивно чи iндуктивно - з ранiше доведених суджень.

Iндуктивiзм прагне показати, що судження не доведене - тобто є псевдонауковим - а не те, що воно хибне. Науковий прогрес, згiдно з iндуктивiзмом, полягає у розвiнчаннi iррацiональних уявлень, котрi необхiдно видалити з науки i перевести в iсторiю вiрувань (псевдонауки). Справжня наука, на думку iндуктивiстiв, починається з самих останнiх емпiричних даних.

У межах цiєї методологiї вдалося довести, що взаємозв'язки в системi наукового знання можуть розглядатися як предмет емпiрично­­­го аналiзу ("логiчний емпiризм"). Як виявилося, система знань має власнi унiкальнi особливостi, якi неможливо звести до властивостей матерiальної дiйсностi.

Iндуктивiстська концепцiя, як це було зазначено в працях I.Ла­­­катоса, не може запропонувати рацiонального "внутрiшнього" пояснення того, чому саме цi, а не iншi, факти, були вибранi в якостi предмета дослiдження. Для неї це нерацiональна, емпiрична, зовнiшня проблема. Являючи собою "внутрiшню" теорiю рацiональностi, iндуктивiзм суміщається з рiзноманiтними доповнюючими його зовнiшнiми гiпотезами, котрi по­­­яснюють той чи iнший вибiр наукових проблем.

Сьогоднi настанови методологiї iндуктивiзму використовуються не тiльки в природничих науках. За допомогою вчення "логiчного емпiризму" будь яка система знання у якостi iнформацiйної системи може стати предметом емпiричного дослiдження. Навiть фiлософськi теорiї та концепцiї (витвори мистецтва), як це, нап­­­риклад, демонструють працi Ж.Деррiди, можуть ставати предметом конкретно-наукового емпiричного аналiзу.