Розділ І. Есхато-хіліазм, як об’єкт наукового дослідження 3 страница

Класичною працею, написаною в дусі реформаторських ідей можна вважати роботу Жана Кальвіна „Настанови у християнській вірі”, яку ще іменують довідником до вчення цього реформатора. Саме в 2-му томі цієї праці [9] аналізується вихідний принцип його сотеріології – доктрина першородного гріха; обгрунтовуєтсья необхідність викупної жертви Христа і Його місії як посередника та роль смерті й воскресіння для ствердження в християнській вірі в есхатологічному значенні. Тут же наводяться аргументи для підтвердження принципу спасіння по вірі, висунутого М.Лютером. Для 3-го тому цієї ж книги [10] характерним є аналіз вчення про виправдання вірою; співвідношення віри і справ; характеристика засобів вибрання на спасіння і невідворотності спасіння в контексті наріжного принципу кальвінізму – передвизначення. В цій роботі Ж.Кальвін не тільки обґрунтовує концепцію подвійного характеру воскресіння, але й описує хронологію цього процесу, розглядає різні точки зору щодо межового стану тіла й душі після смерті та піддає критиці вчення хіліазму. Першим дослідженням, де була проаналізована система есхатологічних та сотеріологічних ідей женевського реформатора узагальнених в „Настановах” стала робота історика Б.Порозовської „Йоган Ж.Кальвін. Його життя та реформаторська діяльність” [258]. Дослідниця звертає увагу на те, що Ж.Кальвін у своїй есхатології першорядне значення все ж таки надавав, як і Лютер, доктрині „виправдання вірою”, а не принципу „передвизначення”, хоча й розглядав їх в діалектичному зв’язку. Важливим у цій праці можна вважати зауваження Порозовської, що великий реформатор в основному вів мову про обмежене викуплення, а не всіх – як Лютер. Характерним для цієї роботи є й те, що Порозовська зробила критичний аналіз форм реалізації есхатологічних ідей „Настанов” в женевському експерименті реформатора.

Методологічно важливою можна вважати працю Генрі Мітера „Основні ідеї кальвінізму” [220], в якій аналізується один із основних принципів кальвінізму – доктрина про „всевладдя Бога” („Божий суверенітет”), на підставі якого Кальвін сформулював один із основних принципів своєї есхатологічної системи – принцип передвизначення. Сутнісні характеристики есхатології Кальвіна в контексті принципу передвизначення та 5-ти позитивних тверджень кальвінізму викладені в працях Л.Беркхова, П.Еннса, Т.Лейна, А.Маграта, С.Саннікова, Л.Спіца, які ми вже розглядали. Із цих праць слід звернути увагу, в першу чергу, на роботу Л.Беркхова „Історія християнських доктрин” [48], оскільки автор тут уперше спробував систематизувати есхатологічні ідеї кальвінізму та звернув увагу на те, що Кальвін розглядав ці ідеї в розрізі двох типів есхатології: особистої (фізична смерть та межовий стан) і загальної (вчення про другий прихід Христа, 1000-ліття, воскресіння мертвих, судний день і вирок Божого суду). Л.Беркхов визначає тут таку специфіку есхатології Кальвіна: безсмертя душі; наявність ознак, що передують приходу Христа; відкидання вчення про підхоплення; одне воскресіння; відсутність окремого тисячолітнього періоду; визнання вчення про вічні муки грішників. Дослідник дотримується думки, що другий прихід Христа, воскресіння мертвих і останній суд – явища синхронні в есхатологічній концепції Кальвіна як і в Лютера, за винятком того, що в Лютера необмежене викуплення і воскресіння. Л.Беркхов у своїй роботі розробив систематизовану концепцію судів, що в роботі самого Кальвіна відсутнє. В цьому контексті привертають до себе увагу праці Т.Лейна [192], А.Мак-Грата [206], Г.Мітера [220], в яких підтверджується думка Б.Порозовської, що доктрина передвизначення не була центром і основою есхатології Кальвіна, що це точка зору його учнів. Окремо слід відмітити раніше названу роботу Т.Лейна [192], з якої видно, що Кальвін запозичив вчення про виправдання вірою не від Лютера, а від М.Буцера.

Про сотеріологічий контекст есхатології Ж.Кальвіна йде мова в дослідженні Алістера Мак-Грата „Вступ до християнського богослов’я” [206], в якому автор сформулював ряд ідей, що по-новому інтерпретують Кальвінове розуміння доктрин виправдання та передвизначення. По-перше, богослов висуває гіпотезу, що засобом спасіння в Кальвіна є не передвизначення, а містичне об’єднання з Христом, що у свою чергу, веде до виправдання. По-друге, автор переконує, що за Кальвіном діє лише подвійна благодать: об’єднання з Христом та переродження створюють підґрунтя для спасіння. Для цієї роботи характерним є також обґрунтування концепції Кальвіна про „подвійне виправдання”, згідно якій – виправдання реалізується не тільки за вірою, але й за справами, що вимагає від віруючого соціальної відповідальності. Саме цей принцип був покладений в основу соціальних програм сучасних реформатських церков.

Особливий інтерес в царині есхато-хіліастичних ідей кальвінізму визиває робота сучасного богослова Олександра Негрова „Кальвінізм і армініанізм. Порівняння доктрин” [228], оскільки вона визначає специфіку цих ідей в кальвінізмі з одного боку, та показує як вони розглядалися альтернативною течією – армініанізмом з іншого. Ця робота методично значима для дослідників цілою низкою нових ідей та узагальнень. О.Негров, наприклад, сформулював та обґрунтував дві основоположних доктрини кальвінізму: безумовного подвійного вибрання (на спасіння та знищення) та обмеженого викуплення (спасіння лише вибраних) і показав, що армініани тлумачать доктрину передвизначення не як право на абсолютне вибрання, а лише як відносну можливість. Думку О.Негрова як і Б.Порозовської про абсолютизацію доктрини обмеженого викуплення в кальвінізмі також підтримує богослов Деніел Корнер в роботі „Вічне спасіння на умовах віри” [183].

Ряд праць інтерпретаційного характеру присвячені поглядам Ж.Кальвіна на Царство Боже. Про це йде мова в раніше названій праці Г.Мітера [220]. Автор цієї праці показав, що реформатор як і Лютер, не вірив у можливість створення ідеальних соціальних умов внаслідок дії земних урядів і відносив це до прийдешнього надприродного втручання Ісуса Христа. Мітер зробив ряд зауважень щодо уявлень Кальвіна про есхатологічну роль держави, які відсутні у працях інших дослідників. Держава, у Кальвіна, за концепцією Мітера, тимчасово відіграє важливу регулятивну роль; вона не протистоїть царству Божому, а опосередковано через Церкву допомагає його встановленню. В контексті такого підходу Г.Мітер відзначає, що сучасні реформати, не акцентуючи увагу на другому приході Христа, проявляють законопослушність, добросовісно виконують свій громадянський обов’язок, хоча й відкидають віру у можливість створення ідеального суспільства в земних умовах. Варто відзначити, що Мітер чи не єдиний, хто говорить про позитивну роль принципу передвизначення у розвитку політичних свобод.

Певні узагальнення щодо того, яку роль повинна виконувати держава як прототип Царства Божого можна знайти у багатьох нарисах про реформаторів. В одному з таких нарисів [98] відображено погляди Кальвіна на його ідеал держави більш широко, ніж це було у Мітера: це теократична держава, яка побудована на засадах релігії і сліпої покори; в цій моделі Церква і держава поєднанні, що відповідає формі правління давніх євреїв. Поглиблений образ кальвінівської моделі теократії ми знаходимо в Ф.Кантценбаха та В.Штедтке [65], які стверджують, що реформатору були неприйнятні ідеї рівності, релігійної терпимості, суверенітету народів, права на політичні свободи. Форми реалізації ідей Кальвіна про теократичну державу також висвітлені в одному із досліджень Д.Дойчландера [106] та доповнені в роботі Т.Грановського „Лекції з історії середньовіччя” [93]. В останній розкриті жорсткі методи проведення Кальвіном реформ у Женеві та поліцейського нагляду за життям городян. Ця робота якраз відкриває маловідому сторінку негативного боку церковних реформ Кальвіна: кодекс заборон щодо поведінки, нагляд за моральністю громадян, переслідування інакомислячих, різноманітні покарання та смертні вироки за порушення.

На противагу існуючій думці про негативний бік реформ Кальвіна ряд авторів, в тому числі й названих вище: Ф.Кантценбах і В.Штедтке, Т.Лейн оцінюють женевський експеримент реформатора позитивно за ряд соціальних нововведень: благодійність; опікунство над малозабезпеченою групою населення; контроль над цінами та знищення корупції; розвиток мережі медицини та освіти.

Специфічною групою досліджень, які з одного боку, дають додаткову інформацію про есхатологію кальвінізму, а з іншого - пропонують відмінні погляди на принципи передвизначення, вибрання та спасіння, є література про армініанізм. Ця відмінність, яка мало – відома світським науковцям, відображена в роботі Тоні Лейна „Християнські мислителі” [192]. Її можна вважати певним внеском в дослідження протестантської есхатології, оскільки в книзі наведені факти, що Арміній, на відміну від Кальвіна, відкидав ідею безумовного вибрання на спасіння (предестинації), наділяв людину свободою приймати чи не приймати благодать та робив акцент не на принципі передвизначення, а не передзнанні людського вибору. Без сумніву, значним доробком роботи Т.Лейна є й те, що він дає характеристику армініаністського „Ремонстранта”, який включав протест проти супралапсаризму, інфрасупралапсаризму і кальвіністських теорій обмеженого викуплення та стійкості святих. Подібні погляди на армініаністську сотеріологію ми зустрічаємо і в роботі Д.Корнера „Вічне спасіння на умовах віри” [183], який вводить ряд додаткових зауважень щодо есхато-хіліазму армініан: вони визнавали, але не абсолютизували добрі справи у вибранні на спасіння; армініани відкидали віру в те, що отриману благодать не можна втратити; вони вірили у всезагальну благодать і відкидали вчення про вічний осуд.

Більш високе теоретичне осмислення армініанської есхатології викладено в роботі сучасного знавця протестантизму О.Негрова [228]. Здобутком цієї роботи є висновки автора про особливу роль волі людини в процесі спасіння (прийняття чи неприйняття благодаті); відкидання принципу незаперечності вибрання на спасіння (вибраний може відпасти). О.Негров також звертає увагу на армініаністську теорію повторного навернення, згідно якій той, хто відпав може отримати через каяття друге прощення чи оновлення початкового каяття.

Певну соціальну спрямованість та міленіалістську змістовність носять дослідження присвячені радикальним поглядам реформаторів та їх спробам реалізувати есхатологічні ідеї встановлення Царства рівності в земних умовах, навіть насильницькими методами. В розряд такої літератури, що включає як дослідження авторів радянської доби, так і сучасних богословів слід віднести роботи про реформістські погляди та практичну діяльність одного із представників радикальної реформації Томаса Мюнцера. Безумовно, серед ряду досліджень цього характеру найбільш глибокими і змістовними є монографії М.Сміріна, який узагальнив соціальні погляди цього радикала – реформатора та описав практичні форми їх реалізації. В одній з цих праць [303] проаналізовані 4-и типи ідей соціально-радикального характеру Т.Мюнцера: 1) сутнісні характеристики есхатологічної віри; 2) тлумачення соціального ідеалу земного Царства; 3) засоби встановлення Царства справедливості; 4) типологізація людей, що будуть розбудовувати Царство. М.Смірін, називаючи Мюнцера ідеологом селянсько – плебейського руху, відзначає, що віра у нього, на відміну від інших реформаторів, не пасивне споглядання, а активний початок, спрямований на зміну суспільного ладу. Він її опосередковано, через вчення Мюнцера, бачить як революційний процес по досягненню моральної досконалості особи та реалізації волі Бога по створенню Царства Божого в земних умовах . В цьому контексті Смірін інтерпретує релігію теолога революції як теорію і практику перетворення земного життя, де допускається й насильство для захисту віри. Відповідно, Мюнцерівське царство інтерпретується як соціальний ідеал, в якому немає нерівності та насилля. У вченні цього реформатора С.Смірін виокремлює таку центральну ідею, як встановлення Царства насильницькими методами, що виправдовується як Божа справа по викоріненню зла. Важливим відкриттям цієї праці можна вважати те , що Смірін висвітлює позицію реформатора щодо провідної ролі народних мас, об’єднаних в „Союз вибраних” як єдиного носія Божої справедливості у світі. Ще одним здобутком цієї роботи можна вважати аналіз одного із основоположних документів народної реформації – „Статейного листа” як ідеологічної програми Селянської війни в Німеччині в 1524-1525 рр. В даній роботі також проведена специфічна типологізації людей: вибрані (народ) та відкинуті (ті, які не працюють), які мають відношення до встановлення Царства; перші – активна сила, другі – не здатні оцінити діяльнісну силу перших. Загальним надбанням даної монографічної праці є чітке визначення специфіки соціально – хіліастичного вчення ідеолога селянсько – плебейського руху: встановлення Царства Божого на землі негайно (а не з приходом Христа) руками народних мас; надання права вершити суд Божий самим людям; уявлення про земне Царство як досконале суспільне утворення, що приближене до небесного. Подібні підходи спостерігаються і в іншій роботі М.Сміріна [304], в якій автор в дещо зміненій інтерпретації пропонує бачення Мюнцером шляхів встановлення Царства справедливості: через постійно присутнього в людині Христа, що моралізує особистість та знищує гріховність. Ця робота відрізняється від попередньої тим, що тут розв’язання ділеми – зміна людини і зміна суспільних відносин інтерпретується як справи, через які з одного боку, встановлюється Царство; з іншого – отримується право на вибрання для спасіння.

Близькою по духу до праць М.Сміріна є робота Луїса Спіца „Історія Реформації. Відродження і рух реформації” [310], в якій розглядається думка, що Мюнцер бачив земне Царство, як об’єднання рівних із спільною маєтністю. Схожі висновки щодо бунтарського руху вчення Мюнцера прослідковуються і в реінтерпретаційній роботі Лютера [202]. Тут, як і в Сміріна, висувається думка, що основним завданням вибраних Мюнцер бачив створення ядра прибічників, які будуть готувати народ до прийдешніх революційних звершень. В роботі також підтверджується висновок, що Мюнцер вів мову про побудову Царства на землі руками вибраних, а не відносив це на майбутнє. Новими в цій праці є наступні умовиводи про погляди радикального реформатора – вибраність на передвизначення досягається справами; зло не буде знищене месіанським шляхом – це справа активної, революційної віри; Реформація – це не просто церковні зміни, а світовий соціально – політичний переворот, який приведе до утвердження Царства на землі. В роботі „Від Лютера до Вайцзеккера” [247] також дається характеристика Мюнцером вибраних, як головної сили по встановленню Царства на землі, однак тут вводяться ще дві їх характеристики: це ті, які здатні відказатися від приватних інтересів на користь загальних; вони для загального блага повинні знищити невіруючих (відкинутих). Ще однією роботою, яка підтверджує акцент Мюнцера на революційних формах змін є „Історія баптизму” [158], де звертається увага на переконання реформатора, що організуючим началом повстання народних мас є таємні товариства.

Значна кількість історичних та аналітичних розвідок, що були опубліковані в ХХ та ХХІ століттях, присвячені ще одному феномену радикального релігійного руху – анабаптизму. Сутнісні характеристики цього руху визначені в історичній розвідці С.Головащенко [87]. Автор тут стверджує, що анабаптистський рух був стрижнем Селянської війни в Німеччині, другим напрямком реформаційного руху – його народним, плебейським, соціально-радикальним крилом. Його радикалізм науковець бачить у пропаганді рівності людей перед Богом, закликах до боротьби проти соціальної несправедливості. Підтвердження хіліастичного характеру та соціальної спрямованості ідеології анабаптизму можна також знайти у 5-му томі десятитомної „Історії релігії в Україні” [160], де окрім питань релігійної та громадянської рівності, розглядаються форми реалізації анабаптистами принципів зрівняльно-споживчого комунізму на прикладі Мюнстерської комуни. Характерним для цієї роботи є дослідження історії проникнення окремих мюнстерських анабаптистів на українські етнічні території та виникнення тут першого утопічно-комуністичного трактату „Про справжню спільноту святих”. На хіліастичній спрямованості вчення анабаптистів та їх вірі у можливість побудувати християнське суспільство на засадах рівності акцентує увагу Ерл Кернс в роботі „Дорогами християнства” [170]. На відміну від інших дослідників, Кернс звертає увагу на те, що анабаптисти – хіліасти не виключали збройний шлях встановлення Царства в земних умовах, кінцеве завершення якого відносили на другий прихід Христа, вказуючи його точні дати. На конкретних фактах Ерл Кернс показує як анабаптисти – хіліасти спробували реалізувати ранньохристиянські ідеї хіліазму у Мюнстерській комуні, та особливу увагу звертає на деструктивні дії комунарів: вигнання з міста інакомислячих; руйнація храмів; грабежі; насильне запровадження спільної маєтності; аморалізм керівництва комуни. Цю ж тезу проводить у своєму дослідженні С.Санніков [297].

Доповнює характеристики цього радикального руху робота В.Гаєвського „Християнські єресі та секти І – ХХІ століть” [76], в якій автор визначає таку його специфіку: невизнання влади, відмова платити податки, заклик до знищення феодальних та церковних привілеїв, пропаганда ідей спільного землекористування. В.Гаєвський проводить у своїй роботі тезу, що анабаптисти вважали реалізацію вищенаведених ідей початком фактичного встановлення Царства Божого.

Історію становлення анабаптистського руху, аналіз його есхатологічних ідей та бачення форм упровадження Царства у земних умовах відображено у збірнику праць „Історія баптизму” [158]. Тут також розглядаються хіліастичні погляди та форми їх реалізації такими ідеологами цього руху як Ян Маттійс, Іван Лейденський, Фелікс Манц, Георг Блаурок, Бальтазар Губмайер, Вільгельм Рейблін. В такій же площині досліджувалися погляди представників радикального анабаптизму і в роботі Е.Кернса [170], щоправда Кернс висуває тезу, що витоки радикалізму слід шукати в середовищі пророків із Цвіккау: М.Шторха і М.Штюбнера та окрім того аналізує хіліастичні погляди Я.Гуттера, К.Гребеля, Б.Ротмана, М.Хофмана, Г.Хута та Г.Денка, Я.Видемана і Д.Йорса, які пропагували ідеї насильницького введення релігійних комун на принципах ідеалів ранньохристиянських громад.

Більш широка характеристика руху анабаптистів – хіліастів, і у першу чергу, їх спроби реалізувати хіліастичні ідеї, викладені в дослідженні Л.Спіца [310]. В роботі описані раніше не відомі факти про пророцтва радикальних містиків Г.Хута та Д.Йорса щодо близького приходу Христа і призначення М.Хофманом на 1533 р. страшного суду в Стразбурзі, як новому Єрусалимі. Л.Спіц підтверджує орієнтацію анабаптистів (особливо в його войовничому – мельхіоритському крилі – авт.) на збройне запровадження царства та віру у його буквальне тисячолітнє існування. Певну новизну несе й інформація Л.Спіца про створення громад відродження ремісників у східній Фрісляндії та Мюнстерської комуни, що він називав диким анабаптистським експериментом. Аналіз форм практичної реалізації хіліастичних ідей також відображено в історичному дослідженні Б.Порозовської „Джон Кальвін. Його життя і реформаційна діяльність” [258], де вона наводить факти, що задовго до Мюнстерської комуни швейцарські анабаптисти Конрад Гребель та Фелікс Манц створили щось подібне до ранньохристиянських комун, і тому називає їх комуністами ХVІ ст.

Вперше у вітчизняній практиці проведено об’єктивний і деталізований аналіз феномену анабаптизму у всіх його проявах в богословському дослідженні Костянтина Прохорова „Мюнстерське Царство в 1534-1535 роках” [282]. Воно відрізняється від попередніх широким аналізом різних точок зору на явище анабаптизму, показує його витоки та причини радикалізму, висвітлює антисоціальний характер Мюнстерської комуни. Великим здобутком праці Прохорова можна вважати ряд його висновків щодо радикалізації та елементів екстремізму в анабаптизмі: негативне відношення суспільної думки щодо соціальних вимог з боку анабаптистів; переслідування та страта ідеологів руху; сильні есхатологічні настрої в оточенні анабаптистів.

Всі вищеозначені дослідження в основному давали критичну оцінку різним формам насильницького встановлення аналогів земного Царства. Разом з тим, в одному із довідникових видань з історії християнства [380] показані позитивні моменти діяльності Мюнстерської комуни: передача підприємств у комунальну властність, урівняльні засади, задоволення матеріальних потреб жителів міста.

Дослідженням есхато-хіліастичних ідей центристського напрямку анабаптизму займалися Е.Кернс [170], Т.Лейн [192], В.Крестьянінов [186], А.Мак-Грат [206], К.Прохоров [272] та С.Санніков [297]. Так, еволюція цього напрямку та створення комун із зрівняльною і закритою общинною формою життя на цінностях ранньої церкви знайшла своє відображення у збірнику „Історія баптизму” [158], роботі Е.Кернса „Дорогами християнства” [170], дослідженні українських релігієзнавців „Історія релігій в Україні” [160].

До грунтовних досліджень цього напрямку анабаптизму можна віднести, в першу чергу, роботу Віктора Крестьянінова др. пол. XX ст. „Менноніти” [186], який не тільки розкрив витоки та еволюцію поміркованого крила анабаптизму – меннонітів, але й піддав аналізу його провідні есхатологічні принципи та різноманітні форми реалізації хіліастичних ідей у Новітній історії. До важливих здобутків цієї роботи слід віднести зауваження автора про ряд запозичень меннонітами ідей від реформаторів, що стали ключовими для їх вчення: спасіння по вірі – від лютеранства, передвизначення до спасіння та про справи як результат віри – від кальвіністів. Витоки та еволюція есхатологічних ідей меннонітства також розглядаються в енциклопедичному виданні під редакцією Елвелла Уолтера [352; 353], однак тут, на відміну від інших праць, аналізується діяльність такого напрямку анабаптизму як „Швейцарські брати”, від якого менноніти запозичили основні есхато-хіліастичні ідеї, викладені в „Шляйтхаймському віросповіданні” та проведено аналіз меннонітської історіографії. Новим для дослідників у цьому виданні є маловідома інформація про створення в 1527 році в Шафгаузені комуни, яка передувала Мюнстерській і яку можна вважати творцем віроповчальних принципів меннонітів – „Шляйтхаймського віросповідання”.

Хоча не має окремого видання, де були б викладені основні положення есхатології мирного крила анабаптизму, разом з тим, у праці Т.Лейна „Християнські мислителі” [192] йде мова про принципи побудови царства Божого (мирними методами), піддаються тлумаченню феномен смерті і воскресіння, визначені форми ставлення громадян до держави та відносин між ними.

Третю групу джерел та літератури складають дослідження, в яких есхатологія носить специфічний конфесійний характер і яка покладається на загальні принципи, що були сформульовані в період раннього протестантизму. Специфіка цього типу літератури полягає ще й в тому, що в ній не дискутуються сотеріологічні доктрини про вибрання і передвизначення; на передній план тут виноситься центральна доктрина про прихід Христа та визначається сутність провідних есхатологічних категорій. Доцільно зауважити, що пожвавлення інтересу до християнської, в тому числі й протестантської есхатології, можна віднести до середини 50-х років XX століття, що визвало інтенсивні дослідження та публікації. Характерним для літератури цього періоду є різноспрямованість досліджень: на Заході виходила література, що обгрунтовувала істинність пророцтв про кінець світу; в країнах соцтабору, навпаки, есхатологія розглядалась як засіб відволікання мас від нагальних проблем їхнього буття. В більшості цих праць причинами актуалізації есхатологічних ідей називалось загострення соціальних протиріч в умовах кризи капіталістичного суспільства. До найбільш відомих із цього типу досліджень можна віднести роботи В.Гараджі „Протестантизм” [80], Е.Бартошевича і Є.Борисоглібського „Вони чекають кінця світу” [43], І.Бражніка „Сектанство і сектанти: від минулого до сучасності” [54], П.Гопчкенко „Критика релігійних концепцій про кінець світу” [89], А.Чанишева „Протестантизм” [387]. Оскільки більшість з цих досліджень не дають об’єктивного уявлення про протестантську есхатологію, автор не буде звертатись до їх глибокого аналізу, а зосередить свою увагу на працях, які розглядають з релігієзнавчих позицій конфесійну есхатологію. Пріоритет буде надаватися богословським виданням, вивчення яких з допомогою компаративного аналізу і основних релігієзнавчих методів дозволить отримати достовірну інформацію та зробити неупереджені висновки. Аналіз цієї групи праць буде проводитися в тій послідовності, в якій викладено матеріал нашого дослідження в цьому напрямку.

Спершу ми розглянемо літературу, присвячену аналізу адвентистської системи есхато-хіліазму, поділивши її на групи за такими принципами: історія формування пророчого вчення про другий прихід Христа; аналіз доктринальних засад та специфіки адвентистської есхатології; сучасні тенденції досліджень доктрини кінця світу. Дослідженням витоків та еволюції адвентистських пророчих уявлень про другий прихіх Христа та форми їх доктриналізації займалися Е.Бартошевич і Є.Борисоглібський [43], А.Белов [46], В.Горський [91], Г.Жосан [149], М.Жукалюк і В.Любащенко [150], О.Клібанов [177], М.Максвелл [209], М.Фінлі [364], Р.Фолкенберг [365]. Безперечно, основні узагальнення пророчого характеру щодо доктрини другого приходу Христа здійснила вісниця адвентизму Олена Уайт. Вона ж підвела під них біблійне підгрунтя в ряді своїх праць [Див.: 19, 20, 21, 23, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34]. Детальний аналіз розвитку доктрини про прихід Христа у вченні міллеритів (схема обчислень, згідно яким прихід був призначений на 1843р. – авт.) та кризи есхатологічних ідей проведено в „Ранніх творах” О.Уайт [27]. Прикметно, що в цій роботі адвентистська вісниця не тільки обгрунтувала помилку обчислень У.Міллером приходу Христа на 1843р., але й рекомендувала відмовитися від практики призначення строків приходу Христа. На відміну від більш пізніх праць вона дослідила в цій роботі еволюцію адвентистського хіліазму та вказала на його специфіку – Тисячолітнє Царство буде на небі. Проблему кінця часів в контексті розвитку доктрини про другий прихід Христа О.Уайт актуалізувала у 9-ти томній праці „Свідчення для церков” через екзегетичні тлумачення своїх видінь. Для цієї роботи, яку можна вважати доктринальною, характерним є висвітлення ряду позицій, які в подальшому отримали догматичний характер. В томі 5, наприклад, цієї праці вісниця в контексті тлумачення видіння № 36 визначає ознаки, що будуть свідчити про кінець часів. Тут же вона актуалізує новозавітну апокаліптику і застережує від орієнтації на земні цінності. В цій же роботі, але через видіння № 35, вісниця адвентизму визначає роль пророків та пророцтв в реалізації Божественного плану спасіння, закріплює за собою право говорити від імені Бога і висуває гіпотезу, що її „свідчення” є „малим світлом”, що веде до „Великого світла” (Біблії), але не замінює його [29].

Зв’язок трьохангельської вістки, декалогу та санітарної реформи, як складових есхатологічної системи адвентизму, обгрунтовано в третьому томі „Свідчень” О.Уайт через її видіння № 22 та 25, що в подальшому дало підстави Церкві з одного боку, у певній мірі доктриналізувати санітарну реформу (принципи здорового способу життя – авт.); з іншого – пов’язувати порушення принципів санітарної реформи з ознакою „останніх часів” [28]. Виходячи із есхатологічного значення доктрини санітарної реформи О.Уайт, посилаючись на своє видіння № 35, в томі 7 актуалізує цінності здорового способу життя та визначає необхідність розробки програм, розбудови мережі оздоровчих, реабілітаційних закладів і створення фабрик здорової їжі [30]. Ці рекомендації О.Уайт у подальшому сприяли актуалізації цієї проблеми у вченні Церкви. Відповідно, в томі 8 „Свідчень”, посилаючись на видіння №36, О.Уайт робить два важливих догматичних висновки: 1) необхідність для Церкви проведення медицинської місіонерської роботи; 2) глобальні екологічні та соціальні катаклізми (що приводять до проблем здоров’я) є ознаками приближення „Дня Господнього”, „кінця часів” земної історії, початку судів Божих як виконання пророцтв [30]. В такій же площині, але вже з посиланням на видіння № 37 авторка „Свідчень” пов’язує санітарну реформу з проблемою кінця часів в томі № 9 [31]. Основні положення „Свідчень” О.Уайт є важливими для дослідників в тому плані, що визначають витокові ідеї та специфіку адвентистської есхатології з одного боку, та показують, на що звертається увага представників цього напрямку при тлумаченні есхатологічних подій – з іншого боку.

Ряд основоположних ідей, які мають відношення до формування есхатологічної концепції, викладені в роботі основоположниці адвентизму „Вибрані вісті” [21]. Для роботи специфічним є те, що тут через видіння від 6 червня 1863 року принципи санітарної реформи пов’язуються із суботою, і тлумачаться як ознаки на вибрання для спасіння. Як і в „Свідченнях”, тут ставиться питання, що невиконання суботи і принципів санітарної реформи буде ознакою „кінця часів” та близького приходу Христа. Суботі, як доктринальному принципу, що визначає специфіку есхатології Церкви АСД, присвячено ряд праць [Див.: 12, 25, 28, 32, 150, 248, 364, 379]. Санітарна реформа, яка також вважається ознакою для вибрання на спасіння, розглядалася як в ранніх працях О.Уайт [21, 28, 30, 31, 32], так і в сучасних виданнях [12, 150, 261, 279].

Проблеми „евіонізму” (життя згідно принципам мирського аскетизму, взаємовідречення та самопожертви – авт.) розглядаються О.Уайт в „Наочних уроках Христа” [23]. Цінність цієї роботи полягає в тому, що в ній викладені рекомендації щодо того, як віруючий повинен себе вести в переддень приходу Христа.

Низка позицій есхатологічного характеру викладена в доктринально-тлумачному виданні О.Уайт „Велика боротьба” [19], яку можна віднести до ряду догматичних, оскільки вона викладає біблійний план боротьби добра і зла (Бога і Сатани). Для цієї роботи, на відміну від інших, характерним є ряд умовиводів, що отримали доктринальний статус у вченні адвентистів: велике релігійне пробудження (виникнення адвентизму) є ознакою близького приходу Христа; реалізація пророцтва про невидимий прихід Христа в 1844 році в небесне святилище; теза про смертність душі; положення про „спустошення” землі після Армагеддону перед Тисячолітнім небесним Царством. Три фізичних явища: спустошення землі, знищення її мешканців в Армагеддоні та знищення смерті на оновленій після тисячоліття землі, описано в іншій праці О.Уайт – „Пророки і царі” [26], яка доповнює апокаліптичний характер „Великої боротьби”. Ідейно близькою до цього дослідження є ще одна робота О.Уайт – „Христос – надія світу” [34], оскільки в ній обгрунтовуються розрахунки про дату входження в 1844 році Ісуса Христа в небесне святилище. Однак тут, на відміну від попередньої роботи, визначається есхатологічна роль суботи – її невиконання буде ознакою близького приходу Ісуса Христа. Роль суботи як нагадування про рай та обіцянку його повернення, вчення про смертність душі, розкриті ще в одній праці вісниці „Патріархи і пророки” [25]. Опис раю в цій книзі став логотипом для формування уявлень про „нову землю”, яка, згідно есхатологічній концепції адвентистів, виникне після завершення тисячолітнього періоду. Два есхатологіних явища – визначення кількості вибраних (144 тисячі) і великого натовпу, що наслідує вічність, як і характеристики святого міста Єрусалиму, що спуститься з неба в кінці тисячоліття, описано в книзі вісниці адвентизму „Дії апостолів” [20]. Ця робота, доповнюючи попередню, дозволяє побачити логіку розвертання есхатологічних подій – перехід від Тисячолітнього Царства до вічності.