Розділ І. Есхато-хіліазм, як об’єкт наукового дослідження 6 страница

Другий напрямок досліджень неоортодоксальних есхатологічних ідей складають праці, в яких відображена переорієнтація богословської думки з людиноцентризму на Христоцентризм та робиться акцент на сотеріологічний бік есхатології. Це праці П.Еннса [145], Г.Зассе [152], Т.Лейна [192]. П.Еннс, звертаючись до аналізу поглядів К.Барта, стверджує, що починаючи з нього богослов’я знову стало Богоцентричним, як це було в лібералізмі і почало тяжіти до сотеріологічної сторони есхатології. П.Еннс, у свою чергу, розкриває специфічну рису сотеріології К.Барта – той, притримуючись принципів універсалізму, вірив, що спасенними можуть бути всі, оскільки Христос викупив гріхи усього людства і тим самим уже реалізував есхатологію.

Про спасіння всіх через Христа, як принцип бартівської „христологічної концентрації”, йде мова в роботі Т.Лейна „Християнські мислителі” [192] та в спільному російсько-німецькому виданні „Від Лютера до Вайцзеккера” [247]. В останній роботі підтримується думка П.Еннса, що К.Барт провів переорієнтацію есхатології з людини на Бога, з посюстороннього світу – на майбутній. Орієнтацію К.Барта на принципи універсалізму підтверджує і М.Еріксон [394], який звертає увагу на дві позиції неоортодокса в цьому питанні: а) вибраними можуть бути всі; б) але спасіння у руках самих людей. В такому ж контексті розглядає сотеріологічні погляди засновника неоортодоксії й Герман Зассе [152], який бачить реалізацію есхатології в переконаннях К.Барта, що перший прихід Христа виконав всі обітниці, а тому прийняття Христа по вірі є вибранням як на спасіння, так і входженням в Царство Боже. Подібні підходи щодо сотеріологічного тлумачення есхатологічних подій П.Еннс знаходить і в „Богослов’ї Христа” Юргена Мольтмана, який пропонує розглядати есхатологічну подію воскресіння з майбутнього часу, оскільки це дає надію на загальне воскресіння. П.Еннс у своєму „Підручнику з богослов’я” [145] показує, що Мольтман, як і ряд інших неоортодоксів, бачить вирішення всіх проблем не в соціальних змінах, а в тому, щоб людина приєдналася до Бога, який постійно відкриває себе у Слові.

На те, що Бог в есхатологічній концепції Мольтмана є глибиною процесу в часі, який рухається до майбутнього, де виконає свої обітниці, звертається увага і в „Теологічному енциклопедичному словнику”. В цьому довідниковому виданні також розкривається сотеріологчна сутність бартівського принципу парадоксу і кризи його ранніх творів через три есхатологічні ідеї: 1) протиставлення Бога гріховному світу; 2) діалектичний погляд на істину як ланцюг парадоксів; 3) ідея кризи, згідно якій Слово як самоодкровення Ісуса Христа утримує в собі суд і благодать. Доробком цієї роботи можна вважати думку, що бартіанська сотеріологічна концепція ставить під сумнів історичність втілення Христа і Його воскресіння (парадокс ідеї в тому, що зникає впевненість у майбутньому воскресінні – авт.). В цьому ж виданні на підставі аналізу концепції „богослов’я надії та очікувань” Еміля Бруннера, показано як неоортодокси розглядають проблеми есхатології, сотеріології та гамартіології, підводячи під них принцип лінійного розвитку історії. З позицій принципу парадоксу Е.Бруннера майбутнє спасіння тут розглядається наступним чином: 1) тайна останніх речей закладена у початковому парадоксі творення, яке обов’язково йде до кінця; 2) творчий процес досягне свого вирішення лише в „останніх днях”; 3) час іде до своєї мети викуплення, щоб зняти гріховність (гріх тут розуміється лише як відхилення. У виданні підтверджуються характерні для неоортодоксії положення: 1) прилучення до вічності (Царства) через віру у Христа – посередника; 2) Христовий перший прихід є початком нової ери як можливості вибору. Видання зауважує про відмінну рису сотеріології Е.Бруннера – Христос прийде не як викупитель, а як Суддя, що робить це вчення апокаліптичним.

Про апокаліптичну спрямованість вчення Е.Бруннера, йде також мова в уже названому нами російсько-німецькому виданні [247], де з другим приходом Христа парадоксально пов’язується надія і покарання. Очікування суду тут пропонується у формі надії, оскільки він повинен припинити невпевненість людини у розвитку історії. Певним відкриттям для дослідників у цій праці є ряд важливих тез Е.Бруннера, що є результатом його структурно-функціонального аналізу есхатології: смерть є надією, оскільки пропонує людині перспективи вічності; кінцева смерть – відпадання від Бога, а не вічні муки; душа безсмертна; воскресіння тільки одне (без підхоплення), духовне.

Характерним для досліджень неоортодоксії є й розкриття ідей соціального оптимізму, хоча й у меншій мірі, ніж у лібералів. Значимою у цьому плані є робота, до якої ми вже неодноразово звертались [247], оскільки її автори звернули увагу на той факт, що в 60-х – 70-х рр. ХХ ст. в ряді напрямків неоортодоксії відбулася переорієнтація з Христоцентризму на людиноцентризм. Посилаючись на „теологію надії” Ю.Мольмана, дослідники показали як в ряді видань актуалізуються ідеї соціального оптимізму та проводиться спроба поєднати біблійну апокаліптику з революційною утопією. В цьому розрізі показано розуміння К.Бартом завдань есхатології – не залякувати апокаліпсисами, а допомагати людині зрозуміти життя та знайти в ньому свій шлях. Засадничими тут виступають дві позиції: а) відповідальне відношення до суспільних обов’язків; б) орієнтація на майбутнє Боже Царство. З другого боку, це видання вирізняється серед інших тим, що в ньому співставляються дві крайні точки зору на есхатологію: орієнтація на апокаліптичне майбутнє для суспільства та використання релігійного потенціалу у соціальних змінах; ці контрастні позиції відображені у співставленні есхатологічних поглядів К.Барта, Р.Бультмана та П.Тілліха. В роботі з одного боку, показано, що засновник неоортодоксії К.Барт ізолював теологію від суспільних проблем і називав громадянські інституції злою системою речей, яка приречена на загибель; з іншого боку – пропонується точка зору П.Тілліха, згідно якій призначення теології в тому, щоб шукати вирішення проблем людського буття в цьому світі. Окреслюється тут також позиція П.Тілліха, що є подібною до поглядів Р.Бультмана, у відповідності з якою він зводить есхатологію не до майбутніх космічних катастроф, а хоче поставити релігію на службу соціальним змінам. Вирішення питань есхатології, в розумінні Тілліха, в роботі інтерпретується наступним чином: 1) Бог присутній в цьому світі, Він не суддя, а координатор; 2) входження в Царство Боже – це об’єднання зусиль світської культури і релігії для побудови „суспільства духовного відродження”; 3) есхатологічна мета історії – поєднання з Богом як шлях вирішення всіх проблем без апокаліпсисів.

Роботою, в якій актуалізуються ідеї соціального есхатологізму є також праця Т.Лейна [192]. Аналізуючи „теологію надії” Ю.Мольтмана, дослідник проводить тезу, що есхатологія в ній не зводиться до „останніх днів”, а стає центром богослов’я. Християнство звідси, як есхатологія, є для Мольтмана революціонізуючим засобом. Відповідно, об’явлення в роботі тлумачиться як обітниця для майбутньої надії; його основна місія – перетворення світу (рушійна роль Слова). Цінною ідеєю цієї роботи є висновок Т.Лейна, що Церква, в контексті завдань „теології надії”, повинна працювати заради соціальних змін на підставі майбутньої надії. Соціальний оптимізм цього напрямку Т.Лейн бачить в тому, що очікування спасіння тут означає не пасивне існування, а заохочення до активної праці. Ще одним важливим положенням цієї роботи є думка Т.Лейна про те, що Ю.Мольтман поєднав есхатологію з ідеями соціальної перебудови суспільства, що, як програма дій, отримало реалізацію в його „політичному богослов’ї”. Посилаючись на працю Мольтмана „Шлях Ісуса Христа” Т.Лейн розкриває специфіку есхатологічного дуалізму богослова: вирішення всіх проблем у Бозі, але який активізує соціальну діяльність. Доповнює інформацію про радикалізм поглядів соціального реформаторства Ю.Мольтмана системне дослідження П.Еннса [145]. В ньому, на відміну від названих вище, показано своєрідне бачення Мольтманом характеру соціальних змін: ліквідація всіх форм нерівності; Церква в цьому процесі – Божий інструмент для проведення змін, розбудови майбутнього; для реалізації цих есхатологічних ідей допускається використання революційних методів. Певною знахідкою для дослідників в цій роботі є показ П.Еннсом того, як під впливом „богослов’я надії” розвивався рух „богослов’я визволення”, який пропагував вирішення соціально-економічних проблем на принципах християнських цінностей. Підтверджує тенденцію актуалізації ідей соціального есхатологізму й О.Мень [216], який стверджує, що представник неоортодоксії П.Тілліх також схилявся до думки про необхідність поєднання євангельської віри з соціалізмом, де вона знайде духовні основи (П.Тілліх робив вибір на користь соціалізму – авт.).

Певним внеском у вивчення ідей соціального есхатологізму є ряд розробок, присвячених поглядам представника американської неоортодоксії Райнгольда Нібура. З його працями, де викладені проблеми соціального реформізму („Моральна людина і моральне суспільство”, „Природа і призначення людини”) знайомить „Теологічний енциклопедичний словник” [352]. Погляди Р.Нібура на Біблію як на соціальний порадник, а не пророцтво про кінець світу, та те, що вона є методичним посібником для вирішення соціальних проблем і усунення несправедливості, викладені в роботі П.Еннса [145].

Певний розвиток в останній час отримала в літературі проблема пророчих есхатологічних ознак, як засобу актуалізації питань кінця світу (часів), Армагеддону, другого приходу Христа. Найбільше досліджень з цієї проблематики присвячено аналізу єговістської апокаліптичної есхатології як з боку науковців, так і богословів. Мало надають уваги цій проблемі адвентисти і п’ятидесятники. Загалом література цієї спрямованості загострює увагу на питаннях визначення основних ознак як пророчих та їх класифікації; обґрунтування наявності ознак як символів, що свідчать про близький кінець часів, прихід Христа, доказ неспроможності земних режимів встановити едемську гармонію на землі при розриві відносин з Богом. Обґрунтовується також необхідність заміни земних режимів урядом Христа та встановлення на землі Царства вічності, як і відповідно пропагуються його блага. В цих дослідженнях існує два підходи до тлумачення глобальних проблем сучасності як ознак: єговісти актуалізують ознаки як апокаліптичні і загострюють увагу на невідворотності покарання в Армагеддоні; адвентисти і п’ятидесятники ведуть мову про глобальні кризові явища лише як передвісники приходу Христа. Разом з тим, якщо адвентисти і п’ятидесятники звертаються до вирішення цих проблем в ряді серйозних системних праць, то у Свідків Єгови ця проблема масово розглядається в таких періодичних виданнях як „Вартова башта” чи „Пробудись”.

Позиція Церкви АСД щодо розуміння глобальних проблем та їх есхатологічної ролі доктринальноо обгрунтована в праці О.Уайт „Свідчення для церков” [31]. Вісниця в цій праці кваліфікує природні та соціальні катаклізми як ознаки близького приходу Христа, кінця Великої боротьби (між добром і злом), початку судів як заключних подій земної історії або виконання пророцтв. Інше бачення цього феномену як деструктивних дій Сатани, щоб піддати сумніву здатність Бога навести порядок у світі, викладено у такій фундаментальній роботі О.Уайт як „Велика боротьба” [261]. В цій же роботі визначена специфічна риса есхатології адвентистів: ознакою початку „кінця” стане масове переслідування „залишку”, або тих, хто святкує суботу. З посиланням на доктрину „христологічної есхатології” думки, викладені О.Уайт обґрунтовує в системному богословському дослідженні „ Ісус гряде” [78] Н.Галлі. Він акцентує увагу саме на адвентистскій позиції щодо тлумачення глобальних проблем – актуалізувати не їх, а невидимий прихід в 1844 р. Ісуса Христа та Його другий прихід. У цьому виданні наводиться ще одна специфічна риса вчення адвентистів – після духовної війни в 1844 р. Сатана був скинутий з неба на землю і став основним фактором дестабілізації ситуації і виникнення глобальних криз; він же стане ініціатором переслідування тих, хто святкує суботу, що буде ознакою близького кінця. Новою ідеєю, яку висуває в цій роботі Н.Галлі, є те, що апогей кризових ситуацій відноситься саме на період, коли буде заборонена субота.

Апокаліптична сутність явища Армагеддону, який стане завершенням всіх кризових ситуацій, показана в одному із методичних видань Церкви АСД – „Настільній книзі служителя” [12]. Саме в ній визначена специфіка апокаліптичного тлумачення природних криз – спустошення землі в Армагеддоні до 1000-ліття та другого приходу Христа.

Конфесійне визначення основних типів глобальних проблем (перенаселення, нестача продуктів харчування та енергоресурсів, парниковий ефект та руйнація озонового шару, СНІД) як ознак, що попереджають про наближення приходу Христа, проведена в книзі Д.Паулін „Що говорить Біблія про останні часи” [252]. Тут же розкривається сутність вчення „постапокаліптики”, яке описує життя після термоядерного Армагеддону. Всі кризові ситуації сучасного суспільства пов’язуються в роботі із гріхопадінням як розривом стосунків з Богом. Системний конфесійний підхід до тлумачення глобальних проблем прослідковується і в книзі П.Кліфорд „Останні часи: Історія питання” [175], де розглядається два класи проблем: 1) форми подолання глобальних криз (боротися з ними та віднесення їх розв’язання у Царство Боже); 2) два бачення майбутнього людства (оптимістичне – людство подолає проблеми; песимістичне – людство йде до свого кінця).

Конструктивна позиція Всесвітньої Церкви АСД щодо глобальних проблем сучасності викладена в часописі „Майже дома” [261], сама назва якого актуалізує проблему повернення до Едемського саду. Мова тут йде про концепцію поміркованої есхатології: не просто говорити про стихійні лиха як ознаки, а по мірі можливості приймати участь в ліквідації їх наслідків в переддень „кінця світу”. Книга також пропонує інформацію про програми та заходи, які розробляє Церква для подолання існуючих глобальних проблем, у першу чергу тих, які є порушенням реформи здоров’я: наркоманія, алкоголізм, паління, СНІД. Розкриті також форми соціального служіння як широкомасштабна програма заходів по ліквідації соціальних і природних криз в такому виданні як „Християнські читання” [379]. Тут також проводиться ідея, що про проблеми слід не говорити, а вирішувати їх.

Відношення адвентистського співтовариства України до кризових ситуацій, та його позиція щодо їх розв’язання викладено в дослідницькій роботі Миколи Жукалюка та Вікторії Любащенко „Історія Церкви Християн Адвентистів сьомого дня в Україні” [150]. В контексті соціальної доктрини Церкви в цьому виданні визначена її позиція відносно свого місця в житті суспільства – як „поміркована есхатологія” на відміну від „безальтернативної” єговістської: 1) приймати участь у подоланні всіх природних і соціальних катаклізмів; 2) віднесення кінцевого вирішення всіх проблем у Царство небесне. В роботі чітко визначені програми, плани, заходи Церкви як в попередженні, так і в розв’язанні соціальних криз, покращенні стану оточуючого середовища. Разом з тим, тут як і в єговістів піддаються сумніву можливості соціального прогресу та критикується процес глобалізації.

Деталізація сучасного розуміння глобальних проблем, відношення до них та позиція Церкви щодо їх розв’язання, проведена у виданні, яке носить характер соціального вчення Церкви (Основи) під назвою „Історія Церкви Християн Адвентистів Сьомого Дня в Україні” [162]. Це видання, на відміну від попереднього, висуває чітку програму дій Церкви в період, який називається „передднем приходу Христа”. В цій роботі не тільки перераховані проблемні питання людства, але й названа їх першопричина: опоганений внутрішній світ людини, розрив стосунків з Богом. Важливими в цьому дослідженні є наступні узагальнення: 1) неможливість створити рай на землі без допомоги Бога; 2) віра в те, що без Бога людей чекає соціальний та природний колапс; 3) позиція, згідно якій Церква не пасивно повинна очікувати приходу Христа, а турбуватися про світ, розробляючи програми його покращення. В роботі підтримується теза єговістів, що причинами війн, тероризму, насилля є як гріхопадіння, так і деструктивні дії Сатани. Проблеми типологізації глобальних криз, пророцтва про їх поглиблення, критика прогресу та процесу глобалізації, обгрунтування факту реалізації пророцтв, викладені в ряді періодичних видань Церкви АСД [239; 240; 241; 242; 244; 245].

Єговістська література, на відміну від адвентистскьої, більше тяжіє до критики земних урядів як „системи зла”, що породила глобальні проблеми; Армагеддону як засобу покарання; пропаганди Царства, початок якого відноситься на 1914 р. та благ раю, який пророкується на час 1000-ліття.

Аналіз глобальних проблем сучасності як результату гріховності людини, недієздатності земних режимів управляти без Бога, проявів правління Сатани, проведено в ряді випусків „Вартової башти” та журналу „Пробудись” [60; 227; 270; 277; 280; 332; 333]. Актуалізація питань про інтенсивність наростання, масштабність соціальних та природних лих як попереджувальних пророчих біблійно-закономірних ознак про наближення Армагеддону, соціальні та природні катаклізми піднімається в ряді таких же видань [70; 272; 274; 275; 320; 330; 332; 337].

Підкреслювання значимості 1914 р. як початку періоду „кінця”, „початку терпінь породільних” (Великої скорботи) проводиться також у цьому типі видань [Див.: 274; 280; 330; 333]. Тлумачення прогресу та глобалізації як відхилення від плану розвертання божественної історії та фактору загострення проблем піднімають інші періодичні видання [98; 272; 327]. Подібні питання, але в контексті реалізації пророцтв як ознак наближення кінця та Армагеддону розглядається в ряді інших видань [60; 270; 271; 335].

Велика кількість періодики присвячена пропаганді ідей необхідності знищення „злої системи речей” (земних урядів) та захисту позиції, що лише небесний уряд Христа, який уже править світом з 1914 р. зможе вирішити всі проблеми [60; 272; 333; 337]. Окремі видання популяризують тезу про Товариство Свідків Єгови як прообраз уряду Христа, що актуалізує віру у прийдешнє Царство [337].

В ряді видань Свідків Єгови проведена класифікація функціональності соціальних та природних катаклізмів: ознаки приближення Армагеддону; форма перевірки на вибрання для спасіння; форма покарання людей за розрив стосунків з Богом [60; 276].

Актуальними в єговістській літературі останнього часу стали ідеї звеличування райських благ 1000-літнього періоду на фоні існуючих проблем сьогодення. Цьому присвячуються окремі видання з інтригуючими назвами: „Дивись, Я створюю все нове” [305], „Ти можеш жити вічно в раю” [358], не говорячи про те, що кожен випуск „Вартової башти” виходить під гаслом „Вартова башта проголошує Царство Єгови”.

Характерним для єговістської літератури починаючи з 90-х років ХХ ст. є переоцінка цінностей та зміна пріоритетів. По-перше, в ній актуалізуються ідеї, що земля не буде знищена під час Армагеддону, оскільки вона призначена для вічного проживання на ній людей [358]. Цей підхід в літературі живить надію на можливість близького спасіння. По-друге, проводиться ідея, що рай в 1000-літній період буде побудований руками людей, хоча й під керівництвом небесного уряду Христа [335]. Ця ідея з одного боку, дає надію на подолання всіх кризових ситуацій, з іншого - вирішує проблему так званої земної втраченості. По-третє, в ряді видань іде мова про необхідність „входження” Товариства у „світ”, участі у перебудовчих процесах [159; 270; 319] та пропонується досвід організації роботи і ліквідації соціальних криз: створення мережі реабілітаційних служб, допомоги злиденним та бездомним [358].

На відміну від адвентистів та єговістів, у п’ятидесятницькій літературі глобальним проблемам як пророчим ознакам уваги надається мало, більше звертається увага на сотеріологічний контекст розгляду шляхів вибрання на спасіння. Цей специфічний підхід можна побачити в методичній праці Василя Боєчко „Есхатологія Церкви Христової. Кінець світової історії” [51]. Тут, як і в інших протестантських виданнях, соціальні і природні катаклізми тлумачаться як результат відхилення від Божого плану розвертання історії, глобалізації, захищається теза про неможливість створення нормального суспільства без допомоги Бога. Однак, коли мова йде про суспільні проблеми, їх причинами називаються деструктивні дії „імперії Антихриста” як засобу руйнівної політики Сатани. Власне це і є характерною рисою п’ятидесятницької літератури, яка більше робить акцент на деструктивних діях Антихриста, а не Сатани. В.Боєчко не просто перераховує соціальні проблеми, а називає перелік чинників, із-за яких на людство чекає страшний суд: аборти, чарівництво, одностатеві шлюби, сатанізм, фальшиві доктрини, вульгаризація Духа Святого, ліберальний гуманізм, секуляризм, матеріалізм, розколи в Церкві, релігійна нетерпимість.

У певній мірі відповідь на позицію Церкви п’ятидесятників щодо глобальних криз висвітлює робота проповідника Біллі Грема „Чотири вершиники Апокаліпсису” [95], в якій ці проблеми інтерпретуються як ознаки кончини віку. Як і в єговістській літературі тут йде мова про прогресуючий характер криз, що є пересторогою про наближення „кінця” й Армагеддону і у зв’язку з чим визначаються три завдання для Церкви: 1) помірковано приймати участь у розв’язанні проблем; 2) пропагувати спасительне Євангеліє для світу; 3) удосконалювати світ та готувати людей до вічного життя. В роботі проводиться думка, специфічна саме для п’ятидесятників: апокаліптичні суди можуть відстрочуватися, якщо люди будуть прислухатися до пересторог Бога та звертатись до Нього в каятті і вірі. Тобто мова йде про моралізацію суспільства (як у лібералів і неоортодоксів), що вважається основним засобом встановлення раю на землі. У зв’язку з цим в роботі робиться два узагальнення: 1) проводити заходи по профілактиці та розв’язанню кризових проблем; 2) використовувати сьогоднішній час як період благодаті (двері до Христа ще відкриті). З роботи видно, що п’ятидесятники як і адвентисти притримуються позиції „постапокаліптики” - пророкують загальну, глобальну катастрофу Великої скорботи у формі ядерних пожарів і масових знищень, за допомогою біологічної чи хімічної зброї, якої уникнуть лише наверненні.

Проаналізовані в цьому розділі джерела та література не вичерпують всієї інформативної бази. Автор лише окреслив контури та проблематику тематичних досліджень. Разом з тим, опис всього обсягу опрацьованої літератури дозволив, в певній мірі, розкрити феномен есхато-хіліазму у протестантській літературі, визначити основні тенденції змін системи есхатологічних ідей та уявлень, форм їх впливу на формування світоглядних орієнтирів в різні історичні епохи. Ці аналітичні матеріали допоможуть дослідникам зрозуміти сутність есхатології та її призначення як в формуванні світоглядних орієнтацій, настроїв так і поведінкових нормативів віруючих.

Наши рекомендации