Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. €

Проблема визначення частин мови вважається однією з найбільш дискусійних у лінгвістиці. Номенклатура частин мови у кожній окремій мовній системі, як свідчать історія мовознавства і сучасна лінгвістика, постійно змінюється. Це зумовлено насамперед застосуванням різних класифікаційних схем у визначенні системи частин мови. О.С. Кубрякова зауважує: “… незрозуміло, чи може єдина класифікаційна схема відобразити таку різноманітність слів, як і не зрозуміло те, вибір яких саме критеріїв забезпечує найраціональнішу класифікацію слів і чи можна запропонувати таку класифікацію, яка була б оптимальною” [3, с. 119].

У межах семантико-граматичної методології В.В. Виноградов запроваджує п’ять критеріїв у класифікації частин мови: 1) відмінності тих синтаксичних функцій, які виконують різні категорії слів у мовленні, у структурі речення; 2) відмінності морфологічної будови слів та форм слів; 3) відмінності речових (лексичних) значень слів; 4) відмінності у способі відображення дійсності; 5) відмінності в природі граматичних категорій [1, с. 38].

Сучасне російське мовознавство, а зокрема морфологія, переважно ґрунтується на гетерогенній дворівневій класифікації слів В.В. Виноградова, у якій критерієм першого рівня виступає функціонально-синтаксичний, що дозволяє поділити слова на частини мови і частки мови (рос. частицы речи). На другому рівні враховуються всі інші критерії, за якими частини мови класифікуються на імена (іменник, прикметник, числівник), займенник, дієслова, прислівники, а частки мови ‒ на частки-зв’язки, власне частки, прийменники, сполучники. Окремо розглядаються модальні слова та вигуки.

Отже, кожен клас слів має свої власні синтаксичні функції, морфологічну будову, категорійну семантику та способи відображення дійсності у супідрядних граматичних категоріях, які пов’язані з тією чи іншою частиною мови. Все це обумовлює класифікаційні критерії. Послідовне застосування всіх критеріїв дозволяє виділити чотири основні частини мови: іменник, прикметник, дієслово, прислівник. Інші частини мови периферійні, оскільки вони виділяються на основі одного або двох критеріїв. Чотирикомпонентна система частин мови відображена у багатьох сучасних граматичних теоріях.

Є. Курилович [4] виділяє чотири кардинальні частини мови, зазначаючи, що слова мають первинну синтаксичну функцію залежно від їх лексичного значення: іменник ‒ підмет, прикметник ‒ означення до іменника, дієслово ‒ присудок, прислівник ‒ означення до дієслова. О.П. Суник [5, с. 40] визначає частини мови на базі чотирикомпонентної системи, вважаючи справжніми частинами мови тільки іменник, дієслово, прикметник і прислівник відповідно до їхніх загальнограматичних значень. Усі інші розряди слів виділяються за іншими ознаками, а отже не можуть уважатися частинами мови. На думку українського лінгвіста І.Р. Вихованця [2, с. 16], сукупність різнорідних критеріїв, але з основним характером семантичного критерію, дозволяє визначити два центральні лексико-граматичні класи (іменник і дієслово) і два різнорідні периферійні класи (прикметник і прислівник). Семантичний критерій у повній мірі охоплює іменник та дієслово.

4. Термін «транспозиція» тлумачать у

широкому та вузькому значенні. У широкому розумінні – це будь-яке

переносне вживання мовної форми, зокрема транспозиція грамем дієслівного

часу (наприклад, уживання теперішнього часу замість минулого або

майбутнього), способу (наприклад, функціонування наказового способу в

значенні умовного), комунікативних типів речення (наприклад, використання

розповідного речення в ролі наказового) і под. Цей термін поширюється також і

на позначення метафоричного та ін. перенесення значень слів. У транспозиції

прийнято вирізняти три елементи: вихідну форму (транспоноване), засіб

транспозиції (транспозитор) і результат (транспозит). У вузькому значенні

транспозиція, або функціональна транспозиція, засвідчує перехід слова з однієї

частини мови до іншої або його використання у функції іншої частини мови.

Традиційно транспозицію поділяють на: 1) неповну, або синтаксичну, за якої

змінюється тільки синтаксична позиція вихідної одиниці без зміни її

морфологічної належності до відповідної частини мови; 2) повну, або

морфологічну, за якої утворюється слово іншої частини мови [4, с. 692].

Відповідно до того, в яку частину мови переходить те чи те слово, вирізняють

субстантивацію (перехід в іменник), ад’єктивацію (перехід у прикметник),

вербалізацію (перехід у дієслово), адвербіалізацію (перехід у прислівник) тощо

До ядра кожного лексико-граматичного розряду належать одиниці, які

«характеризуються всіма властивими даному класові ознаками», з-поміж яких

семантичні «є глибинними факторами…, що визначають синтаксичну і

морфологічну спеціалізацію» [2, с. 19]. Проте досить часто під впливом

функціональних потреб відбувається транспозиція однієї частини мови до

іншої, так звані міжкатегорійні переходи.

Вперше теорія транспозиції була цілісно описана відомим швейцарським

мовознавцем Ш. Баллі, учнем та послідовником Ф. де Соссюра. Учений

констатував, що «категорії представляють собою реальність, і якщо мова з

такою легкістю переводить знаки з однієї категорії в іншу, то це робиться з

допомогою сукупності спеціальних засобів транспозиції, які мова передає в

розпорядження мовлення …» [цит. за – 6, с. 396]. Ш. Баллі здійснив поділ

транспозиції на два типи: живу та застиглу.

У сучасній українській мовознавчій науці проблеми транспозиції активно

вивчають І. Вихованець, К. Городенська, Н. Клименко, А. Загнітко, В. Ожоган,

Є.Карпіловська, Н.Гуйванюк та ін.

І. Вихованець розрізняє повний і неповний перехід у системі частин

мови. Учений розуміє транспозицію як триступеневий процес, який під

впливом функціональних потреб може набувати синтаксичного,

морфологічного і семантичного вираження [2, с. 19-23; 3, с. 57-60, 5, с. 26-28].

Найнижчим, початковим ступенем транспозиції, що засвідчує

переміщення слова в нетипову для нього формально-синтаксичну позицію,

І.Вихованець вважає синтаксичний ступінь частиномовного переходу.

Синтаксична транспозиція зумовлює модифікацію категорійних одиниць

вихідної частини мови і веде до зміни синтаксичної функції слова в межах того

самого лексичного значення. Вищим, порівняно з початковим, синтаксичним,

ступенем переходу, – на думку дослідника, – є морфологічний ступінь, за якого

вторинні формально- і семантико-граматичні функції трансформованих

компонентів набувають нових категорій тієї частини мови, у складі якої вони

поширюються. Морфологічна транспозиція засвідчує «системну мовну

граматикалізацію відповідного елемента». Завершальним ступенем, ступенем

найвищого рангу І.Вихованець називає семантичний ступінь транспозиції. Він

сигналізує про набуття дериватом іншого, порівняно з вихідною лексичною

семантикою, значення [2, с. 19-23; 5, с. 26-28].

Синтаксичний ступінь транспозиції реалізується в межах основних

частин мови, тому що тільки вони, крім категорійно зумовленого використання,

здатні до вторинного синтаксичного вживання.

Іменникові, прикметникові, числівникові,

прислівникові форми, поєднуючись з морфемою-зв’язкою бути, рідше з

іншими напівзв’язками типу ставати (стати), здаватися (здатися),

виявлятися (виявитися) і под., набувають синтаксичного статусу дієслова.

У вторинній синтаксичній позиції слова набувають функціональних ознак

тієї частини мови, для якої ця позиція є первинною. Дієслово, наприклад, у

ролі підмета або керованого другорядного члена речення набуває

функціональних ознак іменника: Нам не подобається Ваше «зачекайте»; у

ролі означення – ознак прикметника: Бажання вижити було сильним; у

детермінантній ролі – ознак прислівника: Іду господарювати і под.

З огляду на це, І. Вихованець диференціює

синтаксичні зміни на: морфологізовані та неморфологізовані [2, с. 20 ; 5, с. 26].

Неморфологізовані синтаксичні зміни – це зміни, які за переходу відповідної

частини мови в іншу морфологічно не відображаються. До морфологізованих

синтаксичних змін належать такі зміни, що за переходу однієї частини мови в

іншу морфологічно відображаються. У свою чергу морфологізовані зміни

частин мови учений поділяє на два різновиди: 1) неповні морфологізовані

зміни, які оформлені засобами тієї самої, тобто вихідної, частини мови, або

морфологізовані в межах вихідної частини мови, зміни першого (початкового)

порядку; 2) повні морфологізовані зміни, оформлені засобами частини мови, в

яку переходить відповідна частина мови, тобто морфологізовані зміни в межах

іншої (невихідної) частини мови, зміни другого (завершального) порядку [2,

с. 20 ; 5, с. 26].

Неморфологізований синтаксичний перехід частин мови передбачає

морфологічну або іншого роду зміну (редукцію компонента, переміщення

тощо), яка поширюється на компонент речення, від якого залежить (або з яким

пов’язана) певна синтаксично трансформована частина мови.

Про неповний (частковий) морфологізований синтаксичний перехід частин

мови йдеться за умови, якщо компонент, який синтаксично переходить в іншу

частину мови, не зберігає своєї попередньої морфологічної форми, а

змінюється на інший, спорідненої морфологічної природи компонент, що не

виступає морфологічним показником частиномовного переходу. Наприклад, в

українській літературній мові іменник у називному чи знах.

Неморфологізований ступінь синтаксичної ад’єктивації або частково

морфологізований її різновид,– на думку вченого,– стають передумовою

завершальної морфологізації переходу однієї частини мови в іншу

Остаточне завершення частиномовної транспозиції І.Р.Вихованець

пов’язує із семантичним ступенем, який дослідник кваліфікує як «найвищий

ступінь переходу у системі частин мови».