Розділ 1. Історіографія та джерельна база дослідження
Кафедра реклами та зв’язків з громадськістю
Курсова робота
на тему:
«Друкована книга ХVI -ХVIII ст. як фактор духовної культури України»
Студента групи КББб-1-12-4.0д
Купрієнка Володимира Миколайовича
Викладач:
кандидат культурологічних наук, доцент
Макарова Марія Володимирівна
Київ – 2015
ЗМІСТ
Вступ3
Розділ 1. Історіографія та джерельна база дослідження 6
1.1. Історіографія проблеми6
1.2. Джерельна база дослідження11
Розділ 2. Вплив друкованої книги на поширення української
духовної культури XVI -XVIII ст. 20
2.1. Книговидавничі контакти та співробітництво між друкарськими осередками20
2.2. Шляхи та форми поширення книжкової продукції, їх особливості
в різних регіонах України25
Висновки32
Список використаної літератури34
ВСТУП
Актуальність дослідження. У становленні, збереженні і трансляції духовних цінностей вітчизняної культури значна роль належить книзі. Писемність завжди суттєво розширювала можливості поширення і збереження духовної культури, а запровадження друкарства дало змогу залучати до культурного й політичного життя в Україні значно ширші верстви населення, сприяючи єдності розвитку культури різних регіонів України. Поширення друкарства стало складовою частиною національно-культурного та духовного відродження українського народу в останні десятиріччя XVI — першій половині XVII ст. Публікація Біблії церковнослов’янською мовою 1581 року та поширення друкованої полемічної літератури, в якій дискутувалися питання церковного й етнічного поділу, були важливими факторами кристалізації елементів національної свідомості в тогочасному суспільстві.
Друкована книга, окрім свого функціонального призначення, започаткувала й новий етап в історії культури – розвиток мистецтва книгодрукування. Українські майстри вели пошуки нових засобів та форм як в організації друку, так і в оздобленні книг. Спроба реформувати церковнослов’янський кириличний шрифт, збагатити книги новими високохудожніми прикрасами, що поєднували елементи мистецтва Відродження з творчістю українських народних майстрів, свідчать про плідний розвиток друкарства в означений період.
Для України, як країни східноєвропейського регіону книжкова продукція мала свої особливості. Вона визначалася, з одного боку, значно нижчим, порівняно з Центральною і Західною Європою, рівнем видавничої справи, а з іншого, її винятковим значенням для українського народу як засобу духовної консолідації, особливо в умовах тривалої епохи бездержавності та роз’єднання українських земель.
У цей період розвиток друкарської справи зосереджувався в церковних та монастирських осередках. Особлива роль видавничих осередків збереглася з постанням Української козацької держави. Вважаючи на це, вивчення книгописання і книгодруку допомагає простежити інтеграційні процеси в українській культурі, у сприянні її поширенню та забезпеченню спадкоємності. У вітчизняній науці є чимало праць загально історичного, філософського і культурологічного характеру з досліджуваної теми (О. Антоновича, М. Возняка, Т. Горбаченко, М. Грушевського, В. Микитася, О. Мишанича, М. Поповича, В. Смолія, Д. Степовика, К. Студинського, О. Толочко, І. Франка, В. Щурат, Н. Яковенко та ін. Серед них історико-книгознавчі та мистецтвознавчі дослідження (М. Видашенко, Л. Дубровіної, Я. Запаска, Д. Зубрицького, Я. Ісаєвича, С. Кагамлик, Г. Ковальчук, Г. Логвиної, М. Максимович, С. Маслова, В. Микитася, І. Огієнка, І. Панькевича, А. Петрушевича, І. Свєнціцького, Д. Степовика, М. Тимошика, М. Шамрай, Ю. Яворського ) та ін. Значний інтерес становляють праці російських дослідників (Л. Гусєвої, А. Зьорнова, Г. Камєнєвої, І. Каратаєва, М. Кубанської-Попової, Ф. Максименка, Є. Немировського, А. Родоського, О. Сидорова, В. Сопікова, В. Ундольського).
Разом з тим, лишається чимало нез’ясованих питань. Зокрема, назріла потреба системно дослідити значення і роль друкованої книги в духовному житті українського народу.
Об’єкт дослідження – книга і книжкова справа другої половини XVI - XVIII ст.
Предмет дослідження – розвиток і поширення друкованої книги другої половини XVI -ХVІІІ ст. як фактор спадкоємності духовної культури в Україні.
Мета курсової роботи – на основі комплексного аналізу архівних документів, опублікованих джерел та аналізу розвитку книжкової справи визначити роль друкованої книги в розвитку й трансляції української духовної культури другої половини XVI - XVIII ст.. Для досягнення поставленої мети слід було вирішити такі завдання:
- з’ясувати історико-культурні умови і тенденції розвитку української духовної культури другої половини XVI -ХVІІІ ст.;
- проаналізувати особливості діяльності видавничих осередків ХVI – ХVIII ст.;
- виявити книговидавничі контакти та способи співробітництва між окремими видавничими центрами на українських землях; шляхи і форми поширення книжкової продукції та особливості міграцій стародруків;
- охарактеризувати значення друкарства для розвитку, поширення і забезпечення спадкоємності української духовної культури другої половини XVI -ХVІІІ ст.
Методи дослідження. Методологічну основу курсової роботи становить система загальнонаукових і спеціальних методів дослідження: порівняльно-історичний, ретроспективний, системний, історико-хронологічний, метод моделювання. Метод книгознавчого аналізу грунтувався на трьох підходах: вивчення окремих, конкретних примірників книги; вивчення книжкового репертуару певного часу; вивчення книги як елементу певного книжкового зібрання.
Практичне значення роботи полягає, передусім, у тому, що матеріали і висновки дослідження можуть бути використані в навчальних курсах з дисциплін „Теорія та історія культури”, „Історія української культури”, “Книгознавство” і “Видавнича справа”, зокрема для написання підручників і посібників з них; введення в науковий обіг важливих історико-книжкових джерел сприятиме розширенню форм гуманітарного знання.
Структура курсової роботизумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг курсової роботи складає 35 сторінок. Список використаної літератури включає 24 позиції.
Розділ 1. Історіографія та джерельна база дослідження
Історіографія проблеми
Першою науковою працею з історії українского друкарства – в межах західноукраїнського регіону - стало польськомовне дослідження Дениса Зубрицького "Історичні дослідження про русько-слов’янські друкарні в Галичині" (1836), а 1912 р. вийшов її скорочений російський переклад. Водночас першу спробу комплексного дослідження історії початкового періоду друкарства всієї України здійснив Михайло Максимович. В праці «Книжная старина южнорусская» учений не тільки узагальнив матеріали попередніх істориків і бібліографів, але й впровадив до наукового обігу факти, встановлені на підставі проведеного ним дослідження самих стародруків, здебільшого з колекцій київських Софійського собору та Михайлівського монастиря, церков Переяслава, бібліотек І. Лукашевича, К. Свідзінського. Автор згрупував свої спостереження за історичними регіонами України, а в їхніх межах — за друкарнями. Важливо відзначити наявність у праці Максимовича елементів статистичного вивчення книжкової продукції. «Книжкова старовина» залишилася незакінченою. Доповненням деяких її розділів стали нариси відомого науковця про окремі стародруковані книги та про виникнення друкарства в Києві. На думку Я. Ісаєвича, «студії Максимовича настільки значний крок уперед у вивченні питання, що їх можна вважати початком нового етапу в дослідженні історії української книжки»
В контексті літературознавчих студій дослідженням стародруків, займалися Іван Франко, Кирило Студинський, Василь Щурат, Михайло Возняк. Особливо важливі наукові надбання Михайла Грушевського, який у своїй відомій праці «Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVIІ віці» (вперше видана 1912 p.) й у відповідних розділах «Історії України-Руси» досліджував книговидання як чинник і вияв національного відродження. Концепція «першого українського відродження» розгорнута вченим в його «Історії української літератури», справила значний вплив на наступних дослідників культурного життя, зокрема й друкарства.
Вартісним внеском у книгознавчу науку став доробок А. Петрушевича. Особливо вагомими є його напрацювання в галузі створення бібліографії стародрукованих видань, у складанні каталогів та хронологічних розписів книг.
Для дослідження історії українського книговидання особливо важливі фундаментальні праці київських дослідників церковної старовини професорів Київської духовної академії Сергія Голубєва та Федора Титова, а також здійснені ними публікації джерел.
Вихід книги Івана Огієнка "Історія українського друкарства" став важливою подією в науковому та культурному житті (т. 1, Львів 1925; передруки: Вінніпеґ 1983, Київ 1994) Книга, зокрема, містить багатий матеріал з історії української друкованої книги XVІ – XVIII ст. за регіонами, зокрема в Галичині, на Волині, Київщині, Чернігівщині, Поділлі, на східноукраїнських землях. Чимало місця автор відводить Києво-Печерській друкарні, підкреслюючи її значення як важливого культурно-освітнього осередку для історії українського народу. Праця І. Огієнка цінна ще й тим, що у ній зібрана широка бібліографія досліджень з історії українського друкарства.
Визначний український філолог Іван Панькевич, якому довелося працювати в тодішній Чехословацькій республіці, відновив започатковане ще до війни вивчення покрайних записів на стародруках з церков Закарпаття. У його науковому доробку згадується також чимало матеріалу для дослідження книгодрукування у Києві. Пізніше працю в цій ділянці продовжив в Україні, також на закарпатському матеріалі, Василь Микитась.
Слід відзначити також нарис визначного книгознавця Сергія Маслова "Друкарство на Україні в XVI-XVIII ст.". Це невелике, але змістовне дослідження, в якому, на підставі вивчення стародруків і попередніх студій інших авторів, коротко викладено історію видавничих осередків, згрупованих за регіонами: друкарні в Галичині, на Волині, в Києві, на Чернігівщині. Хоча з архівних матеріалів тут використано лише вже опубліковані, все ж це дослідження стало першим надійним узагальненням відомих на той час матеріалів про українські друкарні кириличного шрифту. Також брошура того ж автора "Українська книга XVI-XVIII ст." (1925), хоч і вийшла в серії "Науково-популярна бібліотека книгознавства", була значним внеском у книгознавче вивчення стародруків. Крім огляду історії друкарень, тут подавалася загальна характеристика змісту й оформлення друкованих книг, викладалися узагальнення автора з історії книгарства та бібліотек. С. Маслову належить і низка майстерних етюдів про окремі стародруки і статей про методику їхньої ідентифікації та дослідження.
В Жовкві до ювілею 1924 р. видано розкішну, як на той час, за своїм оформленням книгу Іларіона Свєнціцкого про українське кириличне друкарство в контексті усього раннього друкарства, насамперед, слов’янськими мовами. Автор звернув особливу увагу на міжнародні культурні зв’язки та роль у них стародруків.
1958 р. у Києві змогли вийти перші після довгої перерви праці про стародруки — виданий під керівництвом Павла Попова каталог "Славянские книги кирилловской печати XV-XVIII вв. Описание книг, хранящихся в Государственной публичной библиотеке АН УССР" (укладачі С. Петров, Я. Бирюк, Т. Золотар). 1959 р. опубліковано науково-популярну книжку харківського книгознавця Ісаака Каганова "Українська книга кінця XVI-XVIII ст.".
Багатогранним був внесок в охорону та вивчення стародруків визначного українського книгознавця й бібліографа Федора Максименка (1897-1983). У передвоєнні роки він працював у Києві, після війни — в Науковій бібліотеці Львівського державного університету. Тільки частина зібраних ним фактів зафіксована в його каталозі кириличних стародруків львівських збірок. Знаннями, здобутими внаслідок дослідження стародруків і вивчення рідкісних пізніших публікацій, Максименко щедро ділився з іншими книгознавцями, тому деякі його наукові знахідки увійшли, не завжди з вказівкою на ім’я першовідкривача фактів, і до праць інших авторів. Федір Максименко намагався з нагоди 400-річчя львівського Апостола 1574 р. опублікувати каталог "Кириличні стародруки українських друкарень, що зберігаються у львівських збірках".
Передумовою політичного відродження України, завершеного проголошенням її незалежності, стало національно-культурне відродження. Одним з його виявів було зацікавлення культурною спадщиною, в тому числі рукописами й стародруками.
Вихід сучасної фундаментальної праці Я. Ісаєвича вивів стан досліджень книговидавничої справи в Україні, у тому числі й печерського друкарства, на новий рівень. Зокрема, важливим внеском ученого до вивчення представленої нами теми є нові дані про обставини друку тих чи інших видань, символіку текстів, значення використання в стародрукованих текстах “простої” української мови, вміст окремих монастирських і приватних книгозбірень. Я. Ісаєвич у своєму виданні з історії книговидання в Україні окремо аналізує початки друкарства в Києві, київське лаврське друкарство 30-40 рр. XVII ст., розглядає діяльність Лаври 1650-1721 рр. як головного українського видавничого осередку, а наступний період для Києво-Печерської і Чернігівської друкарень виокремлює під назвою ”Київське і чернігівське книговидання під контролем цензури”, обгрунтовуючи мотиви і наслідки репресій російських урядових кіл.
1918 р. на замовлення адміністрації Києво-Печерського монастиря до 300-річного ювілею обителі вийшло фундаментальне дослідження з історії Києво-Печерської друкарні Ф. Титова. Останнє разом з окремим томом додатків заслужило високу оцінку дослідників як «дуже цінний вклад в історію українського друкарства» і «цінне джерело для дослідження печерської грав’юри».
Грунтовна наукова розвідка Ф.Терновського присвячена з'ясуванню умов лаврського друкарства кінця ХVІІ- початку ХVІІІ ст. та спроб керівництва Лаври в особі її архімандритів Варлаама Ясинського і Михайла Вуяхевича відстояти фактичну незалежність друку від втручання представників московської церковної влади.
Святкування у 2001 р. 950-річного ювілею Києво-Печерської лаври стало безпосереднім виявом підвищеної уваги науковців до української святині. В низці присвяченій цій події робіт найбільшої уваги заслуговує фундаментальне дослідження відомого дослідника християнських старожитностей Дмитра Степовика, яке всебічно висвітлює історію монастиря від 1051 до 2001 року.
Існує також широкий спектр досліджень щодо діяльності інших українських видавничих осередків (на рівні окремих монографій, так і публікацій у збірниках і часописах) як на західноукраїнських землях – Острозької, Львівської, Уневської, Почаївської друкарень, так і на території українських земель у складі Російської держави – Чернігівської і Новоросійської друкарень.
Значним внеском у вивчення кириличних стародруків стали книгознавчі дослідження російських вчених, починаючи від бібліографічних праць В. Сопікова, П. Строєва, І. Сахарова. Узагальненням попередніх бібліографій став "Очерк славянорусской библиографии с... 1491 по 1864 г." В.М. Ундольського, яка довгий час зберігала значення довідника про кириличні видання. Надалі її замінила підготована на вищому рівні праця І. П. Каратаєва "Описание славянорусских книг, напечатанных кирилловскими буквами" Цінну інформацію про київську та чернігівську друкарні, їхні видання, оформлення книг, а також про утиски російською імперською владою українського книговидання зібрано в сумлінно документованій праці російського літературознавця й дослідника історії культури Петра Пекарського "Наука и литература в России при Петре Великом».
Таким чином, існує значний обсяг наукової літератури, який в тій чи іншій мірі торкається окресленої проблематики. Водночас огляд досліджень з цього предмету виявляє і чимало білих плям в історії української видавничої справи. Зокрема, існує потреба грунтовно дослідити шляхи і форми поширення книжкової продукції окремо взятих видавничих осередків та особливості міграцій стародруків в різних регіонах українських земель, в тому числі на території Правобережжя і Західної України, а також глибше висвітлити використання стародруків в богослужбовій практиці та науково-освітній діяльності.