Джерельна база дослідження
Дослідження історії українського друкарства та його ролі у розвитку культури в Україні другої половини XVI - XVIII ст. уможливило опрацювання широкого кола різнорідних джерел: передусім, це друкована продукція українських друкарень; збірки, каталоги та описи стародруків, маргінальні та інші записи на книгах, а також опубліковані і нововиявлені архівні матеріали, що стосуються видавничого процесу; візитаційні описи церков; історико-статистичні описи монастирських архівів та бібліотек, церковних установ.
Колекціонування стародруків з науковою метою почалося в Україні у другій чверті XIX ст. Київська археографічна комісія, створена 1843 р., започаткувала систематичний пошук стародавніх рукописів і книг. Деякі установи (бібліотеки Київської духовної академії та православних семінарій у Наддніпрянській Україні, Ставропігійський інститут у Львові, Перемишльська капітульна бібліотека) поступово поповнювали свої збірки стародруків за рахунок пожертв окремих осіб, найчастіше сільських священиків. Діяльними збирачами українських стародруків були: Іван Лукашевич у Лівобережній Україні (деякі з його стародруків і вся колекція рукописів зберігаються тепер у Російській державній бібліотеці в Москві), Костянтин Свідзінський на Правобережній Україні (його збірки знищено у Варшаві під час повстання 1944 р.), Антон Петрушевич у Галичині (його колекція належить тепер відділові рідкісної книги ЛНБ) 19. На Волині для рятування та обліку пам’яток багато зробили Микола Теодорович, Орест Фотинський, Орест Левицький, на Поділлі — Юхим Сіцінський (Січинський). Сецинский Е. Опись старопечатных книг, Каменец-Подольский 1904.
Іларіон Свєнціцкий за дорученням митрополита Андрея Шептицького цілеспрямовано формував колекцію рукописів і стародруків Національного музею у Львові. Укладений І. Свєнціцким каталог колекції стародруків Національного музею в багатьох випадках враховував такі риси примірників, як індивідуальні особливості видруку, форми оправи, маргінальні записи.
В результаті об’єднання створених у кінці XIX — на початку XX ст. колекцій сформувалися найбагатші в наш час збірки українських рукописних книг та стародруків у державних бібліотеках і музеях України (Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського, Львівська наукова бібліотека ім. Василя Стефаника НАН України, Національний історичний музей у Львові, Харківська державна наукова бібліотека ім. В.Г.Короленка) та ін.
Проте найважливішим джерелом до вивчення питання є безпосередньо книжкова продукція українських друкарень. Відомо, що бібліографією українських, у тому числі й лаврських друків, займалися В. Сопиков, І. Каратаєв, В. Ундольський, А. Родоський, сучасні дослідники - Ф. Максименко, М. Кубанська - Попова, Л. Гусєва, Г. Каменєва та ін. Найбільшим за повнотою (681 видання) є каталог, зібраний Я. Запаско та Я. Ісаєвичем, котрі включили до свого видання стародруки не лише вітчизняних, а й зарубіжних архівів та книгосховищ.
Слід зазначити, що стародруки збереглися нерівномірно. З видань великого обсягу дійшли до наших днів переважно десятки, інколи сотні примірників, розпорошених по книгозбірнях різних міст і країн. Нерідко вони ще й тепер зустрічаються в церквах. Натомість малі брошури після використання цінувалися мало, тому тепер відома тільки частина таких видань, нерідко лише в одному-двох примірниках. Тому тільки комплексний аналіз усіх наявних матеріалів може стати підставою для визначення вірогідності окремих джерел.
У рамках зазначеної теми особливу увагу приділено дослідженню дарчих, маргінальних та інших записів на стародруках, приміток на полях книг, що є важливим джерелом інформації до вивчення шляхів і форм їх розповсюдження та використання. Свого часу їх досліджували учені Ю. Яворський та І. Панькевич, І. Мишанич, які на базі огляду книжкових збірок Галичини й Закарпаття дійшли висновку про єдність культурного життя всіх українських земель. Незаперечну цінність має окреме дослідження Маргарити Шамрай, присвячене маргіналіям в стародруках кириличного шрифту 15-17 ст. з фонду Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. З 500 представлених автором у цьому виданні примірників стародруків понад 100 вийшло з стін Печерської друкарні. Після проведеного нами аналізу цих записів було, зокрема, зроблено висновок, що маргіналії на книгах Лаврської друкарні вказують на їх належність передусім до київських бібліотек: до Золотоверхо-Михайлівського (15 книг), Пустинно-Миколаївського (17 книг), Києво-Видубицького (8 книг), Софійського собору (4 книги). Деякі примірники печерських видань, як свідчать записи, перебували також у книгозбірнях інших монастирів - Києво- Петропавлівського, Києво-Вознесенського, Харківського, Сумського Свято-Успенського, Мелецького, Глухівського та інших, а також у приватному користуванні духовних і світських осіб різних населених пунктів України. Унікальність маргіналій полягає також у тому, що вони вказують на шляхи, якими вони потрапили до тих чи інших книгозбірень ( торгівля, пожертва, вклад, дарунок), а й дають уявлення про ступінь освіченості власників книг, їх сприймання книги, загалом – про рівень духовної культури тогочасного українського суспільства.
Важливим джерелом для вивчення даної проблеми є акти візитацій уніатських церков Правобережної та Західної України. Перші згадки щодо проведення візитацій в єпархіях Уніатської Церкви відносяться до 30-х років XVII ст., але постійний і системний характер вони носять з початку наступного, XVIII ст. Провадилися вони єпископами або їх вікаріями (у випадку з монастирями – протоархімандритами) з метою контролю релігійного життя та зміцнення церковної дисципліни. Візитатори складали акти відвідин парафіяльних церков та монастирів з описом їх майна. Складалися вони польською або латинською мовами і можуть бути умовно поділені на «розгорнуті» або «скорочені» - в залежності від детальності опису. В нашому випадку надзвичайно цікавою є та частина візитаційних актів, яка містить інформацію про наявність при храмах книг та богослужбової літератури. Якщо взяти до уваги визнаний наукою факт, що у XVIII ст. українські друкарні видавали майже виключно релігійну та богослужбову літературу, стає цілком зрозуміло, що більша частина книжкової продукції зосереджувалася якраз у церквах і монастирях. Тому аналіз візитаційних актів дає потенційну можливість введення в науковий обіг нового фактичного матеріалу до історії книжкової справи в Україні.
Одним із перших дослідників який поставив питання про акти візитацій як важливе джерело у вивченні поширення книжної продукції був дослідник В. Фрис. У своїй статті «О распространении русских старопечатных книг XVI – XVIII вв. на западноукраинских землях» він, використавши акти візитацій Львівської архієпископії 1726-1783 рр., прослідкував динаміку поширення російських книг на Галичині та Поділлі у XVIII ст. Незважаючи на те, що метод опрацювання візитаційних актів запропонований В. Фрисом виявився дуже ефективним, в подальшому дослідники історії книги не зверталися до глибшого опрацювання цих джерел.
Перспективи вивчення згаданої проблематики значно розширилися після завершення фундаментального дослідження львівського історика Ігоря Скочиляса, який тривалий час працював в українських та зарубіжних архівах з метою виявлення візитаційних актів парафіяльних церков Уніатської Церкви на Правобережній та Західній Україні. Результати своїх досліджень з реєстрами візитацій сотень церков Львівської єпископії та Київської митрополичої архієпархії автор опублікував у двох томах, давши науковцям ключ для подальших студій.
Окремо хотілося б звернути увагу, що візитаційні акти дають можливість ефективно досліджувати проблеми, які лежать у суміжних площинах історії книги та історії Церкви в контексті непростих міжконфесійних відносин в Україні. Мова йде про використання в уніатських церквах богослужбових книг, виданих у православних друкарнях України і Росії. Візитаційні записи уніатських церков Київщини, Галичини, центральної та південної Волині, а також Поділля, часто фіксують наявність книжкової продукції православних друкарень. Характерно, що інвентарні описи василіанських монастирів другої половини XVIII ст. також містять згадки про наявність в їх бібліотеках книг православних видань.
Таким чином, дослідження візитаційних актів, передусім їх «розширених» версій, дає можливість дослідникам робити обгрунтовані висновки та узагальнення щодо широкого кола проблем, пов’язаних з історією книги в Україні. В їх числі - забезпечення церков богослужбовою літературою, тематика зазначених книг, ступінь поширення видань окремих друкарень у конкретних регіонах України, процеси книгообміну на українських землях тощо. Отже, дослідження візитаційних актів є надзвичайно перспективним і дасть можливість ширше та всебічніше висвітлити історію книги і книжкової справи в Україні зазначеного історичного періоду. Одним із базових архівних фондів, покладених в основу роботи, є, безсумнівно, архівний фонд Києво-Печерської лаври, який досить активно, хоча й фрагментарно опрацьовувався дослідниками (Ф. Титовим, Д. Вишневським, П. Троцьким, Ю. Лебединцевим, П. Жолтовським, В. Шиденком, В. Мордвінцевим та ін.). Проте у ньому залишилися ще цілі пласти малодослідженого матеріалу. Одним із них є документи, які дають можливість оцінити місце провідної інституцій Української Православної Церкви в культурному і духовному житті українського народу козацької доби і взаємозв’язках між українськими землями. Це справи, що репрезентують видавничу діяльність Лаври - організація друкарського виробництва; реєстри, каталоги видань та інші форми їх обліку; обставини друку окремих видань, форми їх розповсюдження.
В основу дослідження увійшли також матеріали інших фондів ЦДІАК України: Ф.127, Київська духовна консисторія; Ф.59, Київська губернська канцелярія; Ф.118, Васильківська прикордонна митниця; Ф.121, Стайківська прикордонна митниця; Ф.739, Колекція стародруків.
В архівних джерелах, передусім у фондах Києво-Печерської лаври і Київської духовної консисторії, збереглися відомості про обіг стародруків Києво-Печерської лаври. Зокрема, з них ми можемо дізнатися, з якого часу і при яких обставинах збиралися відомості про наявність книг у монастирських бібілотеках. Так, згідно з імператорським указом 2.05.1765 р. було велено у всіх монастирях провести облік бібліотек і “учинить имянныя во всем обстоятельныя в›домости” рукописних книг і друкованих “ на руском, греческом и латинском діалекте”. Того ж року монастирі Київської єпархії представляли відомості про те, скільки у них знаходиться книг, проте не всі при цьому зазначали місце друку. Так, переліки книг без зазначення друкарень подали Києво-Видубицький, Гадяцький, Золотоверхо-Михайлівський і Києво-Кирилівський монастирі. Водночас інші українські обителі подали такі відомості із зазначенням місця друку. За проведеними підрахунками виявилося, що в бібілотеці Глухівського Петропавлівського монастиря на 1765 р. зберігалося 24 книги печерського друку, Нефорощанського – 33, Густинського Троїцького – 48, Полтавського Хрестовоздвиженського – 31; Максаківського монастиря – 12, Гамаліївського – 9.
Важливим джерелом до питання про поширення книжкової продукції Києво-Печерської Лаври на Волині є дослідження видатного історика Православної Церкви М. Теодоровича. Внаслідок проведеної ним наукової роботи побачила світ капітальна праця «Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии» у 5-ти томах (за повітовим поділом), крім того, йому належать описи найбільших волинських міст – Володимира, Старокостянтинова, Заслава. В числі статистичних даних знаходимо дуже цінну інформацію про наявність стародруків при давніх церквах які кінці ХІХ ст. все ще зберігалися духовенством і віруючими незважаючи на вимоги духовної влади передати їх на зберігання до Волинської консисторії. На жаль, сам автор не одразу усвідомив необхідність фіксації даних по стародруках. Так, у перших двох томах він мало приділяє уваги цій проблематиці обмежуючись згадками про їх наявність в окремих церквах. Так, в описі Успенської церкви м. Полонне автор згадав про наявність в ній кількох друкованих книг XVII ст., в описі церкви Різдва Богородиці с. Білашів згадуються книги «старой униатской печати». В обох випадках – без ширших уточнень. Лише в подальшому М. Теодорович починає наводити ширші статистичні відомості щодо наявних при церквах богослужбових книг та бібліотек старанно описуючи наявні там рукописні книги а також стародруки із зазгаченнях їх місця та року видання. Найповніше з інформаційної точки зору ця проблематика розкрита у IV та V томах які охоплюють статистичні дані по південній та західній Волині (Старокостянтинівський і Ковельський повіти).
Чернігівська єпархія не менш детально представлена в 6-томному описі Філарета Гумільовського, де крім повітових міст і парафіальних церков окремо описуються всі чоловічі і жіночі монастирі єпархії. У 5-томному описі Харківської єпархії автор не вказаний, але побудований він за тим самим принципом, що і опис Чернігівської єпархії. Нарешті, є опис Полтавської єпархії, порівняно невеликий (однотомний), виконаний А. Грановським. Слід відзначити, що хоча описи складалися в другій половині ХІХ ст., проте у них фіксуються примітки на книгах, які дають можливість стверджувати, що стародруки Києво-Печерської лаври потрапили в єпархію ще в попередній період - у ХУІІ-ХУІІІ ст., і практично вже не вибували звідти. Ці записи, окрім важливості як джерела для нашого конкретного дослідження, мають велике значення для історії парафіальних храмів - іноді це було єдине свідчення історії храму раннього періоду (ХVІІ-ХУІІІ ст.) - попри вказівки на його значно пізніше заснування в клірових відомостях, що пояснювалося частими пожежами церков.
Крім історико-статистичних описів єпархій певні відомості щодо поширення лаврської друкованої продукції на Лівобережній Україні дають описи окремих чернечих обителей. Так, за історико-статистичним описом Лубенського Мгарського Преображенського монастиря у ньому зберігалося Євангеліє 1607 року київського друку і Євангеліє учительне, надруковане у Києво-Печерській лаврі 1637 р. За описом бібліотеки Києво-Флорівського монастиря у ньому значилося Євангеліє печерського друку 1754 р. У каталозі бібліотеки Києво-Межигірського монастиря на 1753 р. значилося 38 книг лаврського друку (13 назв).
Наявність лаврських видань в книгозбірнях на західних землях України певною мірою можна представити за такими виданнями як “Галицький літопис” Петрушевича 18 століття і розвідками Ісаєвича по Львівщині, Панькевича, Микитася і Мишанича по Закарпаттю. Зокрема, Ярослав Ісаєвич детально дослідив шляхи поширення книг на підставі вивчення інвентарних описів книжкових збірок XVIІ-XVIII ст. , які нерідко записувалися в міські акти як складова частина заповітів. В такий спосіб ним вивчені інвентарі книг, що належали міщанам Львова та Кам’янця, інвентарі книжкових збірок монастирів і братств Львівщини і Поділля. Характеризувати поширення стародруків Києво-Печерської лаври в Південній Україні важко за відсутністю свідчень. Так, наприклад, наявний історико-статистичний опис Катеринославської єпархії взагалі не фіксує наявність книг при церквах.
Статистика співвідношення печерських стародруків з виданнями інших українських друкарень свідчить, що стародруків Києво-Печерської лаври серед видань українських друкарень було найбільше, проте за кількістю вони поступалися виданням російських друкарень, що пояснювалося відповідною політикою урядових кіл російської держави, у складі якої тоді перебували українські землі. Подібний аналіз можна провести за даними інших, вищенаведених історико-статистичних досліджень, які в результаті дадуть нам практично повну картину поширення лаврських видань в різних регіонах України.
Для вивчення шляхів поширення книги важливим джерелом є також інвентарні описи книжкових збірок XVIІ-XVIII ст. Такий характер мають Інвентарі книг, що належали міщанам Львова та Кам’янця, збереглися у вигляді переліків книг, записаних в міські акти як складова частина заповітів. Існують інвентарі книжкових збірок монастирів, братств, навчальних закладів, які значною мірою описані Я. Ісаєвичем. Збереглися інвентарі бібліотек василіянських монастирів Галичини, укладені австрійськими урядовцями після секуляризації монастирського майна наприкінці XVIII ст. Однією з позицій описів церковного майна було наявність книг. Слід зазначити, що інвентарі книг василіянських монастирів, передані після їхнього скасування бібліотеці Львівського університету, поки що зберігаються в Національній бібліотеці у Варшаві разом з іншими рукописами, вивезеними під час війни на Захід окупаційною нацистською адміністрацією.
Загалом існуюча джерельна база дає можливість досягти поставленої мети - на основі комплексного аналізу опублікованих і нововиявлених архівних матеріалів та аналізу стародруків з’ясувати роль і місце друкарства у розвитку культури в Україні другої половини XVI - XVIII ст.