Історична фізична географія
Опубликовано в журнале «Фізична географія та геоморфологія». – К. : Вища школа, 1976. – вип. 15. – С. 9–15.
Історична фізична географія зараз вважається частиною історичної географії. Остання ж розвивається надзвичайно повільно. Існуюча нині єдина, історична географія розходиться зі шляхами розвитку системи географічних наук. І хоч, поняття «історична географія» існує вже кілька сторіч, про його зміст є різні думки. До цього часу ще не визначені місця історичної географії в системі наук, а історико-фізико-географічних наук – у системі історико-географічних наук, проблеми цих наук тощо. У зв’язку з цим необхідно насамперед розглянути питання про предмет і місце в системі наук історичної географії.
Причини згаданого стану історичної географії почасти зумовлені історією становлення самої системи географічних наук.
Незважаючи на те, що основоположник російської історичної географії В. М. Татіщев [14] та його послідовники вивчали географічні об’єкти у просторово часових аспектах, пізніше під впливом переважно кантіанської та неокантіанської хибної філософської концепції про допущення розриву простору і часу про географію почали говорити як про останню сторінку історії [7]. Тим більше, що в той час географічні науки займалися описом своїх об’єктів, які перебували нібито у кінцевій стадії розвитку для конкретних відрізків часу. На зміну йому прийшов етап інвентаризації природних об’єктів, оцінки природних ресурсів, у зв’язку з цим підвищився інтерес до історії їх становлення, до історичної географії. На той час склалися два основних напрямки розвитку цієї науки – історичний і географічний.
В історичному напрямку основним завданням історичної географії вважається «дослідження історичного процесу в конкретному просторовому вираженні» [6].
У класифікації географічних наук, розробленій С. В. Калесником [8], історична географія значиться як історична фізична географія або палеогеографія історичного періоду і включена як підрозділ у фізичну географію. Географічною наукою вважають історичну географію і зарубіжні географи.
Л. І. Воропай [3] твердить, що «історична географія – комплексна інтегруюча наука-зв’язка наук природничо-географічного і суспільно-географічного циклів системи географічних наук; наука-зв’язка систем географічних і історичних наук» [3].
На думку В. С. Жекуліна [5], історична фізична географія займає суміжне положення між природничими і суспільними науками. А в цілому історична географія належить до суміжної науки між географією та історією.
Цієї ж точки зору дотримуються і всі історики, які пишуть про предмет історичної географії, але відносять її до історії.
Л. А. Гольденберг [4] вважає, що боротьба за історичну географію між географами та істориками безпредметна і безперспективна і що її можна уникнути за умови визнання єдиної історичної географії як самостійної дисципліни, суміжної між географією та історією.
Таким чином, через те, що не цілком визначені предмети і місця у системах наук історичної географії і відповідно історичної фізичної географії, вони не можуть успішно розвиватись і задовольняти ті вимоги, які ставить до них наука і практика.
Тому в першу чергу необхідне розкриття діалектичного співвідношення об’єкта і предмета історичної географії. Ототожнення цих понять приводить у даному разі до розуміння «єдиної» історичної географії і створює труднощі при віднесенні її до системи історичних або географічних наук. З точки зору діалектичного матеріалізму, об’єкт та об’єктивний предмет пізнання, хоча й взаємозв’язані, – н е тотожні поняття. Виділена сторона, властивість, відношення базисного об’єкта утворюють об’єктивний предмет пізнання тієї чи іншої дисципліни, основу історичних і географічних, аспектів історичної географії – один базисний об’єкт: аналіз структури взаємодії природи і суспільства в минулому. Об’єктивним предметом історичної географії (що розвивається в циклі історичних наук) є, таким чином, пізнання «географічної сторони історичного процесу» [15]. В системі географічних наук таким предметом відповідно повинно бути вивчення впливу процесів суспільного розвитку і зміни суспільно-економічних формацій на формування (організацію), розвиток суспільних територіальних систем і вплив останніх на природний хід розвитку і динаміки природних геосистем. Пізнаватися повинні, таким чином, різні сторони одного об’єкта, а саме: історичний – при вивченні територіальних систем природи, населення, господарства і географічний – при дослідженні історичного процесу. Повинні скластись і дві дисципліни з різними назвами, і роздвоєння історичної географії. Причому нині існуючу назву «історична географія» треба було б зберегти за тією дисципліною, яка розвивається у системі географічних наук. Предмет її географічний, а принцип, що лежить в основі однойменного методу, – історичний. Але поки що ця дисципліна існує під однією назвою. В циклі історичних наук вона є окремою допоміжною дисципліною. Історична географія (географічна), на нашу думку повинна складатися з частин, що е одночасно історичними галузями майже всіх дисциплін системи географічних наук.
Така система цих галузей, взаємодія між якими буде схожа на взаємодію сучасних галузей системи географічних наук, має, право присвоїти собі спільну для всієї системи наук назву «історична географія» (географічна). Ми не поділяємо думки В. С. Жекуліна [5], що подібна аналогія неможлива, хоча при цьому є свої особливості, пов’язані з тим, що в рамках історичної географії (географічної) взаємодіють теорія і методи різних за походженням наук.
Таким чином, при наявності одного базисного об’єкта в історичній географії складаються дві різноспрямовані взаємопов’язані предметні галузі пізнання. Тому спостерігається часткове накладення інтересів до вивчення цього об’єкта системами історичних і географічних наук. Історична географія як географічного, так і історичного напрямків може успішно розвиватися лише за умови постійного збагачення новими факторами та ідеями з двох джерел – географічного та історичного.
Групування історичних галузей наук географічної системи, що утворюють географічну історичну географію, має лінійну, структуру. Остання відображає групування наук за рівнем розвитку форм руху матерії, що вивчаються: науки ,про неживу природу – живу природу – суспільство [9]. В силу цього окремі галузі історичної географії через своє положення на різних кінцях цієї структури мають неоднаковий ступінь зв’язку з іншими природничими та суспільними науками. Історична фізична географія відповідно ще менше пов’язана з історичними науками в рамках історичної географії, ніж, наприклад, історична географія господарства. Отже, хоч історична географія (географічна) перебуває у сфері часткового накладенні інтересів двох систем наук – природничих та суспільних, окремі науки, що входять до неї, мають різний ступінь зв’язку з відповідними, системами наук.
У зв’язку з цим ми гадаємо, що історична географія (географічна) – це система історичних галузей географічних наук, яка вивчає закономірності динаміки і розвитку природних і суспільних територіальних систем у період їх активно взаємновпливаючого існування. За початок цього періоду, на нашу думку, треба прийняти момент переходу людей від полювання та збиральництва до скотарсько-землеробського господарства, що активно впливає на природу.
ПРЕДМЕТ ІСТОРИЧНОЇ ФІЗИЧНОЇ ГЕОГРАФІЇ
Історична фізична географія являє собою систему історичних галузей фізико-географічних наук, що вивчає закономірності, динаміки і розвитку природних геосистем та їх підсистем в період з природно-антропогенним режимом існування. Антропогенний вплив на процес спонтанної динаміки і розвиток ряду природних геосистем наприклад, в Криму, почався в перші віки енеоліту (початок III тис. до н. е.), становлення ж сучасної ландшафтної структури – в ранньому плейстоцені. Отже, вік основних природних топогеосистем півострова, безумовно, не молодший початку голоцену.
Довговічність на певних територіях корінних і серійних фацій, а також їх антропогенних трансформацій різна. Темпи їх динамічних трансформацій залежать насамперед від швидкості зміни природних режимів, що визначаються головним чином коливаннями клімату. У зв’язку, з цим найприйнятніша для розгляду динаміки основних топогеосистем Криму голоценова епоха в цілому. Коливання швидкостей динамічних трансформацій цих систем, безумовно, слід пов’язувати насамперед з кліматичною періодизацією голоцену. Тільки таким чином, на нашу думку, можна одержати безперервну інформацію про зміни природних геосистем в минулому, що, в свою чергу, дозволить екстраполювати зміни на майбутнє. Безперервність інформації забезпечується вивченням інваріантів та змінних станів геосистем, пізнанням їх динаміки через зміни природних режимів за минулих часів, встановленням їх віку і довговічності на конкретних територіях та ін. Цим вивчення структурно-динамічних особливостей природного середовища вигідно відрізняється від палеогеографічного, інформації якого про зміну середовища в минулому дискретна.
Етапи ж заселення та освоєння територій доцільно виділяти дотримуючись шкали періодизації, прийнятої в історичних науках. Щоб скласти уявлення про стан природи територій на ту чи іншу історичну епоху, треба відповідно модифікувати найближче до відтворюваного часу уявлення, що склалося на відповідний момент голоцену.
ІСТОРИЧНА ФІЗИЧНА ГЕОГРАФІЯ І ПАЛЕОГЕОГРАФІЯ
Зросла потреба у розробці насамперед методів географічного прогнозування загострила необхідність з'ясувати, яка з наук – історична фізична географія, чи палеогеографія або обидві разом – повинна вивчати розвиток і динаміку природних геосистем в минулому. Тим більше, що в літературі нема єдиної думки про те, в яких співвідношеннях перебувають ці науки між собою.
Так, В. С. Жекулін вважає, що палеогеографія займається проблемою спонтанного розвитку природних геосистем в різні геологічні та історичні періоди, історична географія ландшафтів – історією розвитку і зміни природних та антропогенних геосистем за історичний час.
В енциклопедичному словнику географічних термінів зазначається, що палеогеографія займається історією розвитку географічної оболонки та окремих географічних ландшафтів за весь період їх існування, котрий передує сучасному, тобто й історичного часу.
К. К. Марков [10] – основоположник палеогеографічного напрямку в географії – ставить знак рівняння між палеогеографією та історичною географією.
Л. Б. Рухін [12] відносить палеогеографію до геологічних наук. На думку М.Ф. Веклича [2], палеогеографія – це самостійна природнича наука, суміжна між геологією і географією, входить, як і останні, в систему наук про Землю.
Ми поділяємо думку В. С. Жекуліна [5] про те, що історична географія ландшафтів має свої відмінні від інших наук завдання і свої способи дослідження. Проте ми гадаємо, що поряд з вивченням природних геосистем та їх підсистем методами історичної географії необхідне паралельне пізнання їх і методами палеогеографії. При цьому буде здійснено дослідження процесів з різними характерними часами і пізнання їх взаємозв’язків [1]. Це потрібно для вироблення методів досконалішої інтерпретації палеогеографічних документів, з одного боку, і встановлення тенденцій у спонтанній динаміці природних геосистем в історичний час, з другого. Процеси з середнім і малим характерними часами включають до факторів, що визначають їх перебіг, як і процеси з великим характерним часом, що нерідко вивчаються тільки методами палеогеографії.
При такому підході, гадаємо легше забезпечити єдину систему збирання та аналізу матеріалу [11], подолати неповноту палеогеографічної інформації, її випадковий характер, дискретність. Це сприятиме збільшенню інформації вгору по стратиграфічній колонці, встановленню оборотності і необоротності природних змін і передбаченню змін природи при здійсненні тих чи інших проектів в результаті добору більш адекватних їм аналогічних динамічних змін геосистем, що відбувалися у плейстоцені.
Ми погоджуємося з точкою зору М. Ф. Веклича [2] про те, що даних і побудов палеогеографії потребують багато наук і в першу чергу геологічні та географічні, що вона тісно пов’язана з геологією, а її методи істотно відрізняються від фізико-географічних. Але ці відмінності методів мають свої передумови – відмінність двох аспектів дослідження. При першому на передній план висувається розвиток природних геосистем, тобто певна послідовність у часі їх формування, при другому – аналіз функціонування геосистем, що вже склалися. Виділення генетичного і функціонального аспектів дослідження дає можливість розрізняти в одному базисному об’єкті, що пізнається, об’єктивні предмети і сфери компетенцій двох наук – палеогеографії та фізичної географії.
Отже, палеогеографія тісно пов’язана не тільки з геологією, а й з фізичною географією. Положення її в системі наук у цьому випадку схоже з раніше охарактеризованим положенням історичної географії. Очевидно, що залежно від завдань дослідження в одному базисному об’єкті – історії розвитку географічної оболонки та окремих геосистем – слід виділяти різні його сторони, що утворюють зміст палеогеографій як геологічного, так і фізико-географічних напрямків. При нинішній тенденції до інтеграції науки вони разом з історичною фізичною географією повинні перетворитися на єдину систему, кожен елемент якої розвиватиметься у тісному органічному зв’язку з іншими. Слід зауважити, що між уявленнями про сучасний стан природного середовища, яке ґрунтується значною мірою на об’єктивних показниках інструментальних вимірів, та уявленнями про її зміни в минулому, що складаються за результатом часто суб’єктивних інтерпретацій аналізу фрагментів реліктів географічних об’єктів у літопису Землі, утворився певний вакуум. Ліквідувати його,, виконати функції проміжної ланки між палеогеографією і фізичною географією, як згадувалося, покликана історична фізична географія. Вона повинна забезпечити не тільки наростання за обсягом і достовірністю інформації вгору по стратиграфічній колонці, а й виявляти частку антропогенного фактора у специфіці динаміки природних геосистем у пізньому голоцені.
Внаслідок коливально-спрямованих змін кліматичних і тектонічного середовищ основних природних топогеосистем у голоцені змінювалася їх довговічність на конкретних територіях, що, звичайно, знайшло відображення у природних документах. Це, очевидно, була динаміка в рамках одного «кадру» в еволюційному ряду розвитку природних геосистем. Згідно з даними В. Б. Сочави та ін. [13], динаміка біогеоценозів належить до факторів еволюції, але не тотожна останній. За голоценової епохи, безумовно, відбулися і кількісні зміни в інваріантних структурах природних геосистем, але їх, очевидно, поки що неможливо виявити. Хоч ми у своєму визначенні історичної фізичної географії вказуємо на необхідність вивчення розвитку природних геосистем, при цьому маємо на увазі, що здійснити нам його ще дуже важко.
ІСТОРИЧНА ФІЗИЧНА ГЕОГРАФІЯ І ФІЗИЧНА ГЕОГРАФІЯ
Відмінність між фізичною географією та історичною фізичною географією, очевидно, полягає в тому, що перша вивчає поточну динаміку природних геосистем і процесів, а друга – минулу. За їх часову межу, напевно, доцільно прийняти поділ В. Б. Сочавою та ін. [13] станів функціонуванні біогеоценозів на короткочасні й триваліші. До перших належать внутрішньо добові, сезонні, погодні та інші короткочасні, до других – змінні, що тривають роками і десятиріччями.
Отже, історична фізична географія перебуває у складних відносинах з іншими науками.
Список літератури
1. Арманд А. Д., Таргульян В. О. Некоторые принципиальные ограничения эксперимента и моделирования в географии. – «Изв. АН СССР. Серия географ,» 1974, № 4.
2. Веклич М. Ф. Проблеми методики палеогеографічних досліджень. – В зб.: Теоретичні і прикладні питання географії. – Вид-во Київ. ун-ту, 1972.
3. Воропай Л. І. Сучасний стан історичної географії та перспективи її розвитку. – В зб.: Теоретичні і прикладні питання географії. Вид-во Київ. ун-ту, 1972.
4. Гольденберг Л. А. Место исторической географии в системе наук. – В сб.: Актуальные вопросы Светской географической науки. М., «Наука», 1972.
5. Жекулин В. С. Историческая география ландшафтов (курс лекций). Новгород, 1972.
6. Изучение исторической географии СССР на современном этапе. Первая Всесоюзная научная сессия по исторической географии. М., 1974.
7. Иофа Л. Е. О значении исторической географии. – «География и хозяйство», 1961, сб. 11.
8. Калесник С. В. Предмет географических наук, их система и классификация.– В сб.: Теоретические вопросы физической и экономической географии. М., 1972.
9. Колотиевский А. М. Состояние и тенденции развития основных теоретических концепций в советской географии.– В сб.: Теоретическая география. Рига, 1973.
10. Марков К. К. К вопросу о значении исторического метода в географии (география, палеонтология, историческая география).– «Изв. ВГО», 1947, 79, вып. 2.
11. Марков К. К., Каплин П. А., Свиточ А. А. Задачи палеогеографических исследований в целях долгосрочного географического прогнозирования.– «Вестн. МГУ», 1974, № 6.
12. Рухин Л. Б. Основы общей палеогеографии. Л., Гостоптехиздат, 1959.
13. Сочава В. Б., Крауклис А. А., Снытко В. А. К унификации понятий и терминов, используемых при комплексных исследованиях ландшафта.– «Докл. Инст. географии Сибири и Дальнего Востока», 1974.
14. Татищев В. Н. Избранные труды по географии. М., Изд-во АН СССР, 1950.
15. Яцунский В. К. Историческая география.– «Советская историческая энциклопедия», 1965, т. 6.