Патристична доба раннього середньовіччя.

Патристика (лат. patres – батьки) – напрямок філософсько-теологічної думки 2-8 ст., зв'язаний з діяльністю ранньохристиянських авторів – Батьків Церкви. Джерела її оформлення – антична філософія (загальнораціональний метод і конкретний зміст платонізму і неоплатонізму, стоїцизму й ін.), з одного боку, та християнська телеологічна доктрина (ідея одкровення, а також теїзм, креаціонізм, спасіння) – з іншої.

В еволюції патристики можуть бути виділені три змістовних етапи:

(1) рання або апологетика (2-3 ст.).

(2) зрілаабо класична (3-5 ст.).

(3) пізняабосистематизація християнського віровчення. (5-8 ст.).

1 Апологетика (рання патристика): світоглядно-філософський переворот. Захист віровчення Христа супроти „афінейської” мудрості (язичницької філософії еллінів і римлян).Апологетичний період, що йде слідом за апостольським (Вчення Христа та його найталовитіших учнів і прибічників), дає нам цілий ряд відомих християнських письменників і мислителів.Апологети вели боротьбу з розквітлим до середини 2 ст. гностицизмом (Василід, Валентин, Марніон), який характеризувався як "гостра еллінізація християнства". Близько до гностицизму стояло маніхейство, яке відкидало Старий Завіт і пропонувало людині спокутуватися самій. Рубіж 2/3 ст. – момент зародження систематичного богослов'я. Значною мірою воно визначалося "зустріччю" біблеїзму й еллінізму. Серед запальних полемістів-фрагментаристів зустрічалися й серйозні творчі постаті та досягнення:

Філон Олександрійський (*25 до-*50 н.е.) – поріг апологетики. Логос (Розум) як засіб творення чуттєвого світу Богом. Від нього вплив на всю орієнтальну (Східну, грекоментальну на відміну від латино-римської – окцідентальної) традицію.

Юстин Філософ (Мученик) (?-165). У пошуках істини і сенсу життя приступає до занять філософією, послідовно примикаючи до стоїків, перипатетиків, піфагорійців і неоплатоніків. Поворотною подією в духовній еволюції Юстина з його гаслом – "розум володарює над усім", стала зустріч зі старцем, який навернув його на думку про те, що справжнім "аматором мудрості" є той, хто осягнув завіти Писання і зробив їх керівництвом до дії. "Аматор слів" є не філософ, а "філолог", "софіст". Юстин приймає християнство, але не тільки не залишає занять любомудрієм, а й пише безліч робіт, які спирались на ідею тотожності істинної філософії і християнства. "Христос-Логос і Істина-Логос суть тотожні".

Юстин відкриває в Римі першу християнську філософську школу, де його слухав і Татіан, який потім назвав свого вчителя "гідним усякого здивування". Юстин своїми працями зробив великий внесок у розвиток апофатичного богослов'я, чітко сформулював ряд догматичних положень вчення Церкви. За наклепницьким доносом опонента, що програв йому в диспуті, Юстин і шість учнів були схоплені римським префектом і обезголовлені. Знаменита проповідь у суді про іпостасі Істини-Христа та його смерть за мудрість довели: він був таки не "філологом", а філософом у самому піднесеному сенсі цього слова. Православне його шанування як "небесного заступника роду філософів" і всіх шукачів істини – 14 червня, а католицький день пам'яті – 13 квітня.

Татіан – учень його – у „Промові проти еллінів” заявить про несумісність Платона і Христа, про можливість воскресіння тіла разом з душею.

До орієнтальноїапологетики належали також Іреней Ліонський (І полов. ІІ ст.), Теофіл Антиохійський (кінець ІІ ст.), Афіногор (?-177), Іпполіт (кін. ІІ-поч. ІІІ ст.).

У центрі богословського життя стала знаменита Олександрійська школа:

Тит Флавій Климент(*150-*218) – очолив богословську школу в Олександрії. Союз віри і знання – головне знаряддя для міцності розуму. Віра пріоритетна. Логос – початок твореня, мудрості й спасіння.

Ориген(*185-254).Був учнем Аммонія Саккаса разом з Плотіном. Вчений знавець філософії. Прибічник стоїчного платонізму. Перше намагання синтезу християнського віровчення з неоплатонізмом для побудови цілісної філософсько-релігійної системи, викладеної у відомому творі в 4-х книгах „Про Начала” (228-229). Нематеріальність і безкінечність непізнаваного Бога (джерела всього) – це вперше серед християнськихписьменників. Троїстість Бога. Безперервна еманація „породження” Сина. Отець діє на весь світ, Син – лише на розумний і віруючий світ, Святий Дух – лише на душі святих. Вперше термін „Боголюдина”. Засновник біблійної філології. Екзегетика – метод глибинного тлумачення зашифрованих текстів завдяки „внутрішній людині”. Доктрина трьох сенсів Біблії: „тілесний”, „душевний”, „духовний” (містичний).

І все ж в едикті папи Юстиніана І в 543 році Оригена проголошено єретиком.

З діяльністю апологетів і особливо Оригена, зв'язаний перехід до поглиблених філософсько-теологічних побудов. Розробляється концепція посереднього між Богом і світом Логосу; розширюються і поглиблюються екзегетичні дослідження (концепція "трьох сенсів" створена в противагу Антиохійській богословській школі з її методом буквального розуміння Священного Писання); сама філософія розглядається як підготовче вчення, яке прокладає й вирівнює шлях до Христа.

Окцідентальна (Західна) традиція від початку була більш практична, духовність її мала формально-логічні риси. Апофатизм (особливий спосіб доведення буття Бога) у теологію Заходу прийде лише у ІХ ст. До кращих римоментальних письменників належали:

Фелікс Мануцій (кін. ІІ ст.). Твір „Октавія”.

Квінт Тертулліан (*160-220) – перший латиномовний письменник; вперше вжив термін „троїчність”. Несумісність філософії і християнського віровчення. Після христа не потрібно ніякої допитливості. Несумісність віри і розуму: Вірю, бо безглуздо („Credo guia absurdum est”). Головні твори: „Про ідолопоклоніння”, „До язичників”, „Апологетика”.

Арнобій (?-*260); Лактанцій (кінець ІІІ ст.).

2 а)Класичні патристичні досягнення на Сході. 3-4 ст. – епоха лютих тринітарних і христологічних суперечок, боротьби з аріанством, яке відстоювало концепцію "подобосущія" (Бог-Син має іншу сутність і є лише подобою образу Бога-Батька). Патристи синтезували християнське віровчення і філософські методи античності. У цей період особливо висуваються Афанасій Великий і Каппадокійська школа.

Останню представляли “три світоча кападокійської церкви”:

Василь Великий (*330-379) – єпіскоп Кесарійський. "Про святого Духа", „Шестидення”.

Григорій Назіанзін (Богослов) (*330-390) – єпіскоп Константинопольський. Чудовий поет. Головні твори: "Про моє життя", "Про мою долю", "Про страждання моєї душі".

Григорій Великий(325-394) – єпіскоп Нісський, брат Василя.Обидва Григорія – прибічники Оригена, як і Євсевій Кесарійський. Кращим філософом із трьох „світочів” був Григорій Нісський. Йому належала провідна роль в упорядкуванні системи християнського мислення на базі неоплатонізму: використання принципу спадаючої досконалості Буття для обгрунтування „троїстості” Єдиного Бога через вирівнювання ієрархії всіх іпостасей, софійно-плюралістичний підхід до розуміння світу, його екзистенційне бачення. До гурту належав і Амфілохій Іконійський.

Всі вони зробили істотний внесок (після формулювання символу віри Нікейським собором 325 року треба був більш поглиблений захист віровчення, бо попередня апологетика не вберегла, наприклад, від відступництва Юліана) в обґрунтування догмату Святої Трійці, суть якого можна передати формулою: "у її іпостасей – загальна сутність, природа і воля, але це три різних божественних особи (іпостасі)". Велика заслуга належить їм у виробленні "халкідонської формули": "Христос, єдинородний Син Божий, котрий має дві природи (людську і божественну), які незлитні й нероздільні так, що жодна не порушується і не перешкоджає їх абсолютній єдності". У цілому каппадокійці схилялися також до визнання згоди між одкровенням і філософією.

2 б) Класичні патристичні досягнення на Заході.

До визначних окцідентальних мислителів відносяться:

Амвросій Медіоланський(*340-397) – єпіскоп з Мілану, політик, богослов, рідкісний проповідник. „Гексамерон”. Надзвичайно вплинув на Августина.

ІєронімСтридонський(345-420). Блажений. Переклад народною латиною Біблії, відомий під назвою „Вульгата”. Надзвичайно авторитетна постать.

Августин Блажений (354-430). Найбільш великим представником західної патристики, безумовно варто назвати Аврелія Августина. У своїх численних творах він висуває ряд ідей, що надовго визначили шляхи розвитку західного богослов'я і філософії. "Бог і моя власна душа" – ось дві теми, що екзістенціально цікавили його. Дуже багато Августин писав проти маніхейства (один час він сам був маніхеєм) та інших єретичних вчень.

Основою духовного життя він вважає скоріше волю, ніж розум. „Nemo credit, nist volens” (нема віри, нема волі). Людина винна молитися, а не вимагати чогось від Бога, який все вирішує сам, бо Його воля абсолютна. Людську волю він вважав сліпим знаряддям волі Божої. Августин віддає безперечний пріоритет нераціональним засобам. «Не навчанням людини, а внутрішнім світлом, а також силою найвищої любові міг Христос навернути людей до рятівної віри». Релігійна віра не припускає раціонального обґрунтування в тім сенсі, що для прийняття тих або інших положень релігії необхідно обов'язково знати, розуміти, мати у своєму розпорядженні докази. У сфері релігійного життя варто просто вірити, не вимагаючи ніяких доказів. Молитва є внутрішній стан душі – отож слід звертатися до царства в середині себе, мати внутрішню сповідальність. „Реальність страждаючої й самоусвідомлюючої душі більша від реальності речового світу”. Та лише „життя у вірі”, у відповідності до волі Бога спасає душу: інакше вона смертна як і тіло (думка від Юстина). Твір Августина „Сповідь” – це і новий жанр літератури, де він підняв проблеми формування людської особистості, безсвідомої безодні душі (глибин психології).

Напружене звучання додає він і темі теодіцеї, вважаючи, однак, що зло не природне, а продукт вільної творчості; не сутність, а недолік добра; зрештою зло просто необхідне для гармонії світу. Його суперечка з Пелагієм про співвідношення Божественної Благодаті та волі людини схилила його до вчення про предистинацію (приречення). Однак його теза про те, що рятує Божественна Благодать, піднімає, проблему релігійної цінності гріха і філософську проблему – співвідношення волі і зла. З теологічної точки зору важливо те, що гріх не переборний чисто моральним шляхом.

Величезний вплив мало і його вчення про два Гради: небесний і земний. Це була перша розвинута християнська історіософія: містичне осмислення діалектики історичного процесу. Поступове посилення Граду Божого (на землі його репрезентує Церква) і ослаблення граду земного (Держави) розглядалися як внутрішня телеологія історичного процесу, обумовлена християнською есхатологією (чеканням кінця Світу).

Нове, зовсім сучасне розуміння часу: „мінливого мерехтіння”, лінійного і неповторного. Пам’ять (минуле, ставше), Надія (майбутнє, чекання), Увага (дійсне, споглядання). Час і вічність (від платонівської діахроніки тимчасового і вічного). Світ у часі, а Бог у вічності (поза вимірами часу).

Августин чітко усвідомлював важливу роль раціональних засобів впливу на душу. Тому він вважає за необхідне підсилювати віру доказами розуму, ратує за внутрішній зв'язок віри і знання. Лікування душі розпадається на авторитет і розум. Авторитет вимагає віри та підготовляє людину до розуміння і знання. Хоча розум не складає вищого авторитету, але пізнана і з'ясована істина служить йому. „Якщо хтось має сумнів, то він живе; якщо сумнівається, то значить мислить”. Слухняний вірі розум і підкріплена розумними доводами віра – такий ідеал августинівської апологетики. Представлена Августином теорія гармонії віри і розуму не допускає можливості поставити віру в залежність від розуму. Вирішальне значення в його системі має одкровення. „Deum et anima scire cupio. Nihilne plus?. Nihil omnio”. (Бог та душа тягнуться одне до одного. Нічого ще? Нічого рівно).

3 Пізня патристика. Кодифікація релігійно-наукових знань:

Одним з найбільших представників східної патристики, що мали до того ж величезний вплив на західну думку, є Псевдо-Діонісій Ареопагіт (дотепер йдуть суперечки про те, хто ж у дійсності ховається за цим ім'ям). У рамках зрілої патристики оформляються його тексти (корпус "Ареопагітик": 4 трактати й 10 послань), які заклали основи апофатичної теології і християнської містики в цілому.Твори: "Про імена Божі", "Про містичну теологію", "Про небесну ієрархію", "Про церковну ієрархію". Особливо багато уваги приділяється розробці теорії (вчення) про небесну й відображаючу її земну ієрархію. Світ – система символів, яку він виражає через терміни неоплатонізму.

Намагаючись дати глибинний синтез християнства і неоплатонізма, він у своїх працях висунув два способи пізнання Абсолюту, катафатичний і апофатичний (вищий). Справа в тім, що божественне буття трактується Діонісієм як Ніщо (але це ніщо не є небуттям).

Апофатична теологія (греч. apophatikos — негативний) — специфічна для теїзму парадигмальна установка теології, фундована презумпцією невимовності Бога в позитивному знанні. На відміну від катафатичної теології, покладає в якості єдиного достовірного джерела знань про Абсолют безпосереднє узріння істини в акті одкровення. Трансцендентний Бог може бути виражений тільки за допомогою негативних визначень, тобто шляхом послідовного зняття всіх його емпірично зафіксованих атрибутів і означень.

Максим Сповідник– проблема віри і дії. Шлях спасіння – правдні дії і справи (замало лише пасивної віри). Теза про подвійну сутність Христа (тілесну у божественну) дорого йому обійшлася: відтяли язик, правицю й відправили у Піцунду, де він незабаром і помер. А на IV (Костянтинопольському) соборі канонізували думку про єдність людської і божественної природи Христа. І титул отримав Сповідника за ”істинну віру”. Вчення Псевдо-Діонісія Ареопагіта на Заході розповсюдилось через інтерпретацію Максима Сповідника (лише у ІХ ст.). Вплив на Ериугену і Кребса.

Патристика в цей період центрується на проблемах систематизації християнського віровчення, стабілізації догматики та її енциклопедичної кодифікації. Цей процес вимагав освіти, яка поставала на засадах „Septem Artes liberales” (ідея Теренція Варрона – ІІ ст. до н.е.) – на Захід дійшла від Марціана Капелли (V ст. „Шлюб Меркурія і філології” – ідея освіти на 7 вільних мистецтвах) через того ж Максима Сповідника. У Просвітництві на „перехресті часів” особливу роль відіграли: на Сході – Леонтій(*475-543) – аналіз наявних понять і пошук нових, поворот до ”формально-схоластичного” поняття; на Заході – Боецій (реалізація ідеї освіти на 7 вільних мистецтвах). Магн Флавій Кассіодор Сенатор (477-570) – разом з Боецієм заклали підвалини системи середньовічної європейської освіти. Що стосується Боеція, то це фігура, що радше відноситься вже до "зачинателів" схоластики.

БоеційАніцій Манлій Торкват Северин (480-525) – римський філософ, учений-енциклопедист, один з „засновників” середньовічної схоластики. „Батько середньовіччя”. Державний діяч („останній римлянин”). За обвинуваченням у державній зраді був ув'язнений, в чеканні страти написав художньо-філософський твір „Втіха філософією".

Боецієм створені навчальні посібники з арифметики, геометрії і музики, зокрема, перекладені "Начала" Евкліда і "Арифметика" Нікомаха. Переклав і прокоментував логічні твори Аристотеля, а також "Вступ" Порфирія до аристотелівських "Категорій", що зіграло основну роль у процесі входження аристотелізму в концептуальний оборот у рамках схоластики, радикально вплинувши тим самим на змістовні пріоритети й оформлення векторів розвитку останньої. Так, саме після його перекладу Порфирія схоластичною проблематикою асимілюється проблема універсалій. Основні твори: "Настанови в арифметиці", "Настанови до музики", "Коментар до Порфирія", "Про категоричний силогізм", "Про гіпотетичні силогізми", "Про логічний розподіл".

Зусилля Леонтія на Сході та Боеція на Заході завершили інші. Орієнтація Боеція на античну філософську традицію (насамперед, коментарі до Аристотеля і Порфирія) та систематизаторська діяльність Іоанна Дамаскіна заклали основи середньовічної схоластики. Узагальнюючі праці Дамаскіна (метод) й І.С. Ериугени(ідея ”реалізму”) лягли у підвалини схоластики.

Іоанн Дамаскін (*675-753) –– ключова фігура пізньої патристики, візантійський богослов і поет, провідний іконошанувальник, енциклопедист, що завершив систематичне оформлення основ християнської теології (звів різнородний матеріал до єдиної замкненої системи), підбив загальний підсумок патристиці. Тонка логіка понять.

„Джерело знань” – зразок для схоластичних Сумм. Гасло: „Я не скажу нічого від себе”. Упорядкував науки на засадах релігійних догм і логіки Аристотеля. Думка про підлеглість філософії – також його. Але головне – метод християнської філософії.

У цілому заслуга патристики, що синтезувала неоплатонізм із християнством, полягає не тільки в створенні самої моделі теологічного знання, але і (пізній період) у культивуванні коментаторсько-енциклопедичної традиції. Патристика брала участь у закладанні самих основ символічного менталітету Середньовіччя. Імовірно, дух цієї епохи, про яку настільки суворо писав О. Мандельштам ("Еллінство, запліднене смертю, і є християнство"), можна виразити і так: здивуйся всьому і відчуй страх і благоговіння. Здивуйся кожному окремо, але в першу чергу – тому, що над усім узагалі. Унікальне є разом з тим і всезагальнозначуще – але лише в повноті божественного творіння з нічого.

Становлення західноєвропейської схоластики: спочатку окцідентальною була лише традиція, але ін’єкція ще довго від орієнтальної Візантії. Ісидор Севільський (560-636, глобальна робота "Джерела, або Етимологія") і Бєда Вельмишановний (672-735, глобальна робота "Про природу речей") були першими „розумними” головами Західної Європи – завершувачами патристики.

Алкуїн (735-804) – вчитель Карла Великого і його дітей, автор "Діалектики" (головною вважав її серед 7 „вільних наук”), засновник першої школи („академії”, що відіграла значну роль в історії середньовічної освіченості) при дворі Карла Великого. Рабан Мавр (*780-856) "Про світ, або про природу речей". Його вчителем був Алкуїн.

Теоретичними джерелами формуваннясхоластики виступають: візантійська теологія і патристика (насамперед, твори Августина Блаженного), від яких була сприйнята основна проблематика; антична філософія, насамперед, неоплатонізм у християнській переробці ("Ареопагітики" і августинівська редакція Прокла), від яких вона успадкувала світоглядну орієнтацію на з'єднання іраціонально-містичних передумов з безстрасністю висновків і методологічну установку на герменевтичну роботу з текстом як типову пізнавальну процедуру: "вичитування" відповідей на всі питання з відповідних базових текстів, сприйнятих як замкнутий канон; а також рівною мірою – аристотелізм і арабський переклад Ібн Рушда.

Найбільшим схоластом епохи формування схоластики можна вважати Ериугену. Іоанн Скотт Ериугена(*810-877) – ірландського походження. Вражаючої освіченості. Переклав на латину „Ареопагітики” Псевдо-Діонісія та коментарі до них Максима Сповідника, які надали дещо нової якості римсько-латинській ментальності. Енциклопедична системність творів, але це „схоласт-єретик”, тому що його праці були засуджені Церквою.Його твори: "Про поділ природи", "Про Божественне приречення".

Справді, у цього схоласта дуже сильна тенденція до неоплатонізму і пантеїзму. Світ – космічний процес. Фактично Бог не розглядався ним як абсолютна Особистість: в абстрактному ж сенсі Божество ототожнювалося з четвероякой природою: нествореної і дієвої, від якої усе походить; створеної і дієвої, опосредковуючої процес сходження і піднесення; створеної і нетворящої, нижчої з природ; не дієва і не створена.

Еманація Першої (абсолютна Божественна Єдність) дає „Другу природу” (Ум-Логос-Син). „Третя природа” – світ конкретно-чуттєвих предметів. Нестійке одиничне (індивідуальне) буття, гинучи, повертається до Першооснови – Четверта Природа. „Загальне цілком в індивідуумі” (від Аристотеля). Людина – центральний пункт космічного процесу. Але її гріхопадіння веде до роздроблення буття на одиничності. Треба повернутися до Божественної Єдності. У її реальності панує загальність – ось де корінь реалізму. Ериугена – перший реаліст задовго до загострення проблеми універсалій.

По питанню про приречення Ериугена міркував у такий спосіб: Бог є первинне буття, зло ж – небуття. Отже, Бог не відає зла і не може призначати до нього людей. Він визначив людину до волі, а людина вже сама вибирає між добром і злом. Як і Ориген, Ериугена визнавав безглуздим вчення про вічне покарання грішників. Аверінцев: „У порівнянні з надзвичайно зрілою думкою Ериугени рання схоластика – немовляче белькотіння, але майбутнє було за схоластикою”.