Індекс заборонених книг» — перелік творів (видавався Ватиканом у 1559—1966 рр.), які заборонялося читати віруючим під загрозою відлучення їх від церкви
Дідро критикував ідеї триєдинства Бога, віру в релігійні чудеса, загострював увагу на протиріччях і розбіжностях новоєван-гельських історій тощо. Він одним з перших порушив проблему необхідності реалізації в суспільстві принципів свободи совісті, відокремлення церкви від держави та школи від церкви. Головним завданням Просвітництва він вважав подолання негативного впливу релігії та церкви на людину. До кінця життя Дені Дідро залишався на позиціях матеріалістичної філософії й войовничого атеїзму. Останніми словами Дені Дідро були: «Перший крок до філософії— це відсутність віри».
Відомим представником філософії Просвітництва був Жан-Жак Руссо (1712—1778 рр.), письменник, теоретик мистецтва. Своїми ідеями він розвивав політичну філософію (з позицій революційної демократії). Деякий час Руссо співпрацював з енциклопедистами, поки між ними не виникла суперечка. Основними працями, що репрезентували його філософські погляди, були «Міркування про науки і мистецтво», «Міркування про походження та основи нерівності між людьми», «Юлія, або Нова Елоїза», «Про суспільний договір», «Еміль, або про виховання».
У цих працях філософ порушував важливе для себе питання: як захистити людину від соціальної несправедливості? Відповідь на нього він шукав, аналізуючи сенс людського існування в сучасних йому історичних реаліях.
Руссо акцентував увагу на тому, що природним станом людського існування є свобода. У межах цієї свободи людина відчуває себе індивідуальністю, а отже, певною мірою самотньою людиною. Вона переживає (драматизує) свою самотність через рефлексію, що ускладнює її життя, створює внутрішній дискомфорт (страждання), атмосферу потреби «самозаглиблення» у власну долю. Вихід з такого дискомфортного стану філософ вбачав у конструктивній любові людини до самої себе. Ця любов, на його думку, стимулює появу позитивних людських рис (людських почуттів), наприклад, почуття милосердя до інших. Тому Руссо вважав, що любов людини до самої себе є основою побудови позитивних взаємовідносин між людьми, що, зрештою, сприятиме розвитку свободи особистості.
Руссо зазначав, що соціальне оточення перетворює здорову любов людини до самої себе на егоцентризм, на який спираються соціальна нерівність, приватна власність і конкурентна боротьба. Вплив соціального оточення загалом негативний і деструктивний. Культура, своєю чергою, стає інструментом політики, наприклад, правова культура сприяє існуванню майнової нерівності (через систему правосуддя), підтримує позицію багатих (додаючи їм багатства), нехтує інтересами бідних (роблячи їх ще біднішими).
Аналізуючи сучасне йому життя, вчений чи не одним з перших філософів порушив проблему відчуження людини від результатів її праці. Культура (політика й право) «консервує» відчуження, яке за певних умов стає причиною конкретних конфліктів між людьми, насильства й агресії.
Таким чином, культура не тільки зумовлює поширення відчуження в міжлюдських відносинах, а й деформує особистість через нав'язування фальшивої поведінки, через обман і моральну спустошеність людини тощо. Такими негативними чинниками є наукове знання й розум, які разом з культурою також обмежують відчуття свободи й рівності, поєднуючись з багатством і приватною власністю, вони роблять людину безсилою перед суперечностями життя.
Деструктивному впливу культури Руссо пропонував протиставити (крім повноцінної любові людини до самої себе) реалізацію в житті ідеалів свободи, використовуючи для цього методи педагогічного (оптимістичного) впливу.
Основою концепції педагогічного оптимізму філософа стала ідея ненасильства над дитиною в процесі виховання, гармонійне поєднання внутрішнього бажання із зовнішньою необхідністю. Головною умовою виховання мала стати нейтралізація негативного впливу на людину з боку суспільства. Руссо говорив про виховання «серця людини» шляхом негативної педагогіки, яка мала навчити людину правильної любові до інших і тим самим допомогти знайти шлях до самої себе через створення власного позитивного досвіду життя. В ідеалі любов людини до самої себе повинна була перерости в любов до Батьківщини.
Бажаному стану свободи сприятиме й практична філософія, яка, на думку Руссо, організує доцільну взаємодію суспільства й держави на основі суспільного договору. Підкоряючись загальній волі, кожна людина гарантує свободу волі собі та іншим людям. Мислитель вважав, що в загальну волю входить і приватна, а тому кожна людина повинна беззаперечно підкорятися їй як своєму власному закону.
Суспільний договір мав стати не тільки основою розвитку держави й суспільства, а й суверенітету окремого народу, його цілісності та прогресивного розвитку. Суспільний договір — головний закон держави, до якого адаптуються і з яким узгоджуються всі інші закони. Якщо такого узгодження немає, зазначав Руссо, то закони перетворюються на прості постанови (укази). Таким чином воля суспільства, народу фіксується в законах з метою їх реалізації в соціальній практиці виконавчою владою.
Ідеальною державою вчений вважав республіку. Органом управління такої республіки мав стати не парламент, а народні збори (сходи), які віддзеркалювали б рівні права громадян на участь у владі. Головними характеристиками республіканської влади повинні бути реальна свобода й рівність усіх громадян (з орієнтацією на встановлення майнової рівності). Майно громадянам необхідне не для багатства, а для задоволення матеріальних і духовних потреб.
Але було б помилкою вважати Жан-Жака Руссо проповідником ідей утопічного соціалізму («майнової зрівнялівки»). Тих, хто порушує принципи суспільного договору, він пропонував карати на смерть, незважаючи на те, що загалом філософ проповідував принципи ненасильства. Водночас він розвивав ідею про право народу на повстання тоді, коли пригнічена частина громадян (без прав і власності) має можливість скинути паразитуючу меншість (владу) й створити те суспільство, яке вони вважають за потрібне.
У цій державі знайшлося місце й релігії. З погляду філософа, Бог є уособленням світової волі й світового розуму, людина помирає лише своїм тілом, душа її залишається безсмертною. Зі скасуванням релігії можуть зникнути моральні підвалини суспільства, тому Руссо пропонував створити замість християнства нову, штучну релігію — «громадянську» («культ великої істини») з метою освячення суспільного договору й ефективнішого виконання людьми чинних законів.
Ідеї Жан-Жака Руссо вплинули не тільки на формування філософської думки Просвітництва, а й стали практичними рекомендаціями в соціальних реформах періоду Французької революції (1789—1794 рр.). Якобінці впроваджували свої радикальні соціальні перетворення під прапором «руссоїзму», якобінський Конвент увів деїстичний культ (громадянську релігію) тощо. Згодом ідеї Руссо стали використовуватися майже всіма соціал-демократичними рухами.
Одним із засновників школи французького матеріалізму та атеїзму був французький філософ Поль-Анрі Гольбах (1723—1789рр.). Найвідомішими працями, які репрезентують його філософські інтереси, були «Система природи», «Розвінчане християнство», «Кишенькове богослов'я», «Здоровий глузд», «Універсальна мораль, або Права людини, основані на природі» та ін.
У своєму головному доробку «Система природи» Гольбах дав філософську картину Всесвіту, де існувала єдність взаємопов'язаних матеріальних елементів. Він стверджував, що об'єктивно існує первинна матерія (природа), яка є самопричиною, безкінечною в просторі й часі. Він одним з перших намагався дати визначення матерії: матерія — це все, що діє на наші органи чуття, а рух є способом існування матерії. У природі діє вічний, неминучий необхідний порядок (причинно-наслідковий зв'язок), згодом ці ідеї стали основою космічної теорії Лапласа. У розумінні людини Гольбах стояв на позиціях еволюціонізму. Він вважав, що людина є витвором природи й існує тільки в її межах, підкоряється лише законам природи (і не може звільнитися від неї навіть подумки). Людина є фізична істота, сутність її виявляється в потребі самозбереження, отримання особистого задоволення від реалізації матеріальних і духовних потреб.
Гольбах доволі критично ставився до релігії та церкви. Він вважав, що головною причиною існування релігії є відсутність наукових знань про природу. Інакше кажучи, людина вірить у Бога через власне невігластво, через страх, побоювання можливої біди. Тривога й страх спричиняють виникнення фантазій, примар, від яких можуть урятувати лише наукове знання й просвіта. Гольбах зазначав, що словом «Бог» люди послуговуються тоді, коли забувають слово «природа». Тому, якщо незнання природи породило віру в Бога, то, навпаки, її пізнання приведе до зникнення релігійної віри.
Гольбах говорив, що вектор життя людини спрямований від нещастя до щастя. Релігія, рабство, страхи, демагогія, соціальне зло та інше з розвитком науки й зростанням освіченості щонайширших верств населення поволі зникатимуть. Щоб бути щасливою, людина повинна знати своє місце в природі. Ці та інші філософські сентенції Гольбаха відіграли величезну роль у підготовці Французької революції XVIII ст.
У середині XVIII ст. у філософії французького Просвітництва сформувались утопічно-соціалістичні (комуністичні) ідеї, проекти, які найбільшого поширення набули під час Великої французької революції. Прагнення вирішити проблему побудови ідеального суспільства, заснованого на рівності й соціальній справедливості, стало основною рисою утопічно-соціалістичного напряму. Представники цього напряму з позицій природного права критикували феодально-капіталістичне суспільство.
З метою відродження «золотого віку» в середині XVIII ст. французький філософ, письменник, історик Габріель Маблі виступив із проектами побудови комуністичного суспільства на основі рівності всіх людей і права на працю.
Неабияку роль у розвитку французького утопічного соціалізму відіграли ідеї Франсуа Бабефа (псевдонім Гракх Бабеф), якого вважали першим коммуністом (теоретиком і практиком). Він розробив програму «Змова в ім'я рівності» з практичним завданням здійснити комуністичну революцію й вперше зафіксував необхідність диктатури пролетаріату. У 1797 р. Бабефа та деяких його прибічників було страчено.
До найвідоміших представників французького утопічного соціалізму належав великий утопіст Клод Сен-Сімон, який став творцем критично-утопічного соціалізму (комунізму) і чи не найпершим зафіксував можливу анархію в капіталістичному виробництві, існування суперечності між приватною власністю та суспільним інтересом, домінування паразитичних елементів над безпосередніми виробниками матеріальних благ, моральний регрес панівних верств населення та їхній вплив на падіння суспільної моралі тощо.
Метою суспільного розвитку Сен-Сімон вважав створення промислового суспільства, в основі якого мав лежати ієрархічний принцип побудови, де всі державні посади повинні надаватися на основі певної ієрархії здібностей. У його ідеальному суспільстві головною цінністю мала стати праця, право на працю й розумний розподіл вироблених продуктів з метою рівного задоволення потреб членів суспільства (найкраще суспільство — це те, яке надає своїм членам усі умови для реалізації матеріальних і духовних потреб). Працююче населення (пролетаріат) зіллється з буржуазією в один клас — клас індустріалів. Учений вважав, що нове суспільство виникне не на основі революції, а на ґрунті еволюції, розвитку економіки й появи ідеальних форм суспільства. Він висунув ідею трансформації існуючої релігії в релігію «нового християнства», сенсом якої стане гасло «Усі люди — брати».
Учення Сен-Сімона справило величезний вплив на розвиток суспільно-політичної думки не тільки у Франції, а й у Німеччині, Італії, Росії. Згодом воно стало одним з ідейних джерел марксистської філософії.