Основні підходи до розуміння суспільства

Суспільну сторону людського буття досліджують різноманітні науки — історія, політологія, правознавство, мистецтвознавство, ети-ка, естетика, соціальна психологія тощо. Кожна з них аналізує і вивчає суспільство власними специфічними методами, досліджуючи окрему сторону соціальної реальності: чи то хронологію подій і соціальні ін-ститути, чи то владу і політику, чи то мораль і право. Фундаментальні проблеми суспільного життя вивчає соціальна філософія. Вона концентрує увагу на масштабних суспільних явищах, націлена на з’ясування спрямованості і закономірностей розвитку суспільства.

Соціальна філософія — це галузь у структурі філософського зна-ння, предметом вивчення якої є суспільство в його цілісності, його сутнісні ознаки, якісна своєрідність і відмінність від природи, дже-рела соціодинаміки, перспективи розвитку, а також коло питань сус-пільного буття людини.

Майже всі філософи, починаючи з давніх часів, певною мірою торкалися цих питань: хтось їх тільки означив (наприклад, Піфагор, Епікур), хтось виклав детальне і концептуальне їх бачення (напри-клад, Платон, Маркс). Варто говорити про розширення «предметно-го» простору соціальної філософії в процесі розвитку філософської думки. ХІХ століття спричинило зростання уваги до проблеми сус-пільного життя. Про це свідчить і остаточне формування соціології, так званої «соціальної фізики», у якості самостійної науки про сус-пільство на основі потужного емпіричного базису з використанням теоретичних та емпіричних методів дослідження. Соціальна філосо-

— 218 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

фія і соціологія мають точки дотику, але соціологія зорієнтована на вивчення механізмів соціальної взаємодії у мікро- і макропроцесах, у той час як соціальна філософія, будучи генетично первинною, зали-шається методологічною основою соціології, досліджуючи суспільне життя під кутом зору вирішення світоглядних проблем, претенду-ючи на широкі теоретичні узагальнення. Деякі соціологи-скептики ставлять під сумнів існування такої галузі філософського знання як «філософія суспільства», пропонуючи замінити її «наукою про сус-пільство», обмежуючи цю систему знань тільки прикладним соціо-логічним знанням, що безперечно є неправомірним.

Соціально-філософський аспект властивий усім напрямам су-часної філософії. Слово «суспільство» належить до тих слів, значен-ня яких начебто зрозумілі самі собою. Але одні його зміст ототож-нюють з історичною спільнотою (наприклад, первісне, індустріальне, сучасне суспільство), інші — з регіональною групою (наприклад, європейське, українське, латиноамериканське суспільство) або ж із людством в цілому.

Уся історія філософської думки свідчить про пошуки підходів до з’ясування сутності суспільства. Прослідкуємо їх еволюцію і результа-ти, зробивши невеликий історико-філософський екскурс у проблему.

Серед соціально-філософських вчень Стародавнього Сходу ви-різняється конфуціанська концепція. Конфуцій ототожнював сус-пільство і державу, проводячи паралель між державою і сім’єю, вла-дою батька і владою імператора. Мудрість володаря і шанобливість народу були, на його думку розум, запорукою суспільного спокою.

Античні філософи спиралися на принцип індивідуальної свободи людини. У Платона та Арістотеля вчення про суспільство невід’ємне від вчення про державу. Платон аналізував проблему суспільної справедливості, в його «Законах» викладена чітка регламентація ін-дивідуального і соціального життя, яка підпорядковує людину сус-пільству. Арістотель витлумачував суспільство як об’єднання люд-ських індивідів для задоволення «соціальних інстинктів», об’єднання індивідів з раціональною метою.

Теоцентрична філософія середньовіччя визнавала земний поря-док продовженням небесного, земне — символом небесного, Бога, як справжнє буття — вічним, а все інше — тлінним, тимчасовим.

Августин говорив про «Град Земний» крізь призму «Граду Бо-жого», зрозуміло, віддаючи перевагу останньому.

— 219 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Для філософії Нового часу було характерним розуміння суспіль-ства як історичного утворення на основі конвенції, договору. Гоббс, Локк, Руссо виступали авторами договірної концепції. Невисоко оці-нюючи природу людини, Гоббс вважав, що люди в результаті суспіль-ної угоди позбавляються страху за власне життя. Руссо, з’ясувавши значення економічних відносин, підійшов до проблеми соціальної нерівності.

Кант орієнтував людину на сферу належного, ідеалів та ціннос-тей. Гегель у своїй філософії розробив філософські основи пізнання суспільства, його історії, суспільного буття людини. Гегель у проти-вагу «договірній» теорії сформулював концепцію правової держави і громадянського суспільства як сферу відносин, у якій переплітається залежність всіх від всіх.

Захоплення успіхами природознавства ХІХ ст. спричинило по-ширення позитивістсько-натуралістичного світогляду. Еволюціонізм як провідний напрямок суспільної думки того часу спирався на уяв-лення про єдність законів природи і суспільства, а соціальна ево-люція вкладалася в межі еволюції біологічної. Дарвінівська теорія «природного відбору» пристосовувалася до пояснення соціальної на-пруги, яка ототожнювалася з боротьбою за виживання. Таким чином освоєння соціальними теоретиками досвіду природничо-наукового знання мало не тільки сильні, а і слабкі сторони.

Соціальна теорія Маркса ґрунтувалася на матеріалістичному ро-зумінні історії. Матеріалістичне розуміння історії базується на тезі, що суспільство є соціальним утворенням, єдиною соціальною систе-мою, джерело розвитку системи міститься в ній самій. Основу будь-якого суспільства складає спосіб виробництва матеріальних благ. За Марксом суспільство — це «продукт взаємодії людей». Маркс та Енгельс детально дослідили соціальні групи сучасного їм суспіль-ства — пролетаріат, буржуазію, селянство та характерні відносини між ними.

Дюркгейм зробив спробу пояснити суспільство не як сутність ізольованих індивідів чи то суму договорів і загальних домовленос-тей. На його думку, суспільство — це надіндивідуальне утворення, органічна єдність, дещо своєрідне. Закони, звичаї, релігійні віруван-ня, мова набувають самостійного об’єктивного існування й спону-кають індивідів до певних дій. Не слідуючи їм або не дотримуючись їх, індивід відчуває тягар суспільного несхвалення. Солідарність як

— 220 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

вищий моральний принцип виступає, за Дюркгеймом, цементую-чою силою суспільного порядку. Особистість і суспільство, будучи взаємопов’язаними і взаємозалежними зацікавлені у загальному доб-рі протилежної сторони, що забезпечує суспільну гармонію.

Філософські напрямки ХХ століття проблеми суспільства аналі-зують, відштовхуючись від людської індивідуальності.

Специфіка екзистенційної філософії полягає у тому, що вона акцентує увагу на людській «одиничності», «самості». Людина — це потенційна можливість, можливість завжди бути або стати іншим, можливість, яка розкривається протягом життя. Людина самотня, безособистісний світ суспільства, в якому всі — «інші», саму людину по відношенню до себе робить «іншою», такою «як всі». Спілкування набуває рис анонімності, лише підкреслюючи самотність кожного. Наприклад, за Камю єдиним способом справжнього спілкування може бути єднання індивідів у бунті проти «абсурдності» світу, про-ти смертності, недосконалості та безглуздості людського буття. У ек-зистенціоналізмі домінуючою є проблема «чужості» людини у світі і «окремішності» людини, іншого та суспільства.

Представники феноменології (Гуссерль, Щюц) наполягають на тому, що кожна людина, маючи власну біографію, сприймає світ по-своєму, але це не виключає «взаємних перспектив», завдяки яким стає можливим взаємне спілкування. «Життєвий світ» — світ по-всякденний, створений культурою постає фундаментом суспільства, феноменологія суб’єктивізує і психологізує перебування людини у суспільстві.

Французький структуралізм зробив спробу побудувати нову модель соціальної реальності. Леві-Стросс досліджував формування символічних структур суспільства — мови, культурних традицій, ри-туалів, звичаїв, своєрідної загальної субстанції, нормативних струк-турованих систем суспільства.

Суспільство як засіб і результат практичної і комунікативної ді-яльності індивідів пояснював представник комунікативної філософії Хабермас. Життєвий світ, основу якого складає мовна комунікація, обумовлює взаємодію індивідів не на основі нормативних узгоджень та домовленостей, а шляхом комунікативно досягнутого розуміння. Панування у суспільстві авторитарності, закритості, недіалогічності, спустошує життєвий світ і робить повсякденне життя все більш убо-гим.

— 221 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Провідні українські мислителі теж не залишали поза ува-гою соціальну проблематику, зробивши свій внесок у формування соціально-філософських ідей. Не зважаючи на розмаїття соціальних теорій, в українській філософії, можна виділити їх загальні риси. Це, по-перше, домінування етико-просвітницького підходу у поясненні основ суспільного життя і, по-друге, осмислення основ буття саме українського суспільства, тобто звернення до національних основ і підвалин.

Прикладом може слугувати антропологічна філософія Сково-роди. Просвітник Сковорода підкреслював, що благополуччя людей і суспільства основане на праці, бо саме вона є «машиною» суспільного життя, «началом» і «вінцем» радості людини і суспільства. Праця має бути «сродною» людині, не примусовою, а творчою і вільною, до неї має «лежати серце» людини. Щастя доступне всім, через пізнання в собі «справжньої людини», через віру у Бога, надію на Бога, любов до Бога.

В основі соціально-філософських поглядів Драгоманова лежала ідея ліберальних цінностей. Первинність загальнолюдських ціннос-тей, соборність, свобода, широке волевиявлення громадських і осо-бистих інтересів були, на думку Драгоманова, запорукою поступу суспільства. Освічені, чесні і добрі люди подолають роз’єднання і не-волю. Заперечуючи «обов’язковий націоналізм», він застерігав, що, за певних обставин, культурні ідеї «можуть служити джерелом великих помилок».

Наріжним каменем розвитку українського суспільства Франко бачив швидкий розвиток культурного життя, розвиток письменства, освіти і науки, плекання української мови.

Прихильник історико-соціологічного методу Грушевський, до-сліджуючи етнокультурне становлення української нації, віддавав перевагу духовним факторам у формуванні національних ідеалів українського народу, який є рушієм суспільного поступу.

Мислитель-натураліст Вернадський аналізував проблеми сус-пільного буття у контексті вчення про перехід біосфери до ноосфери (сферу розуму), висуваючи ідею єдності людства і природи, впливу людини на біосферу, відповідальності людини за свою діяльність.

Таким чином різні мислителі в різні часи намагалися пояснити, що об’єднує чи роз’єднує людей, чому вони дотримуються загаль-них правил життя чи ігнорують їх, як співіснують окремий індивід і

— 222 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

суспільство, що є базовим і домінуючи у суспільному житті, чи існу-ють ідеальні форми соціальної організації, у чому своєрідність саме ЛЮДСЬКОГО життя тощо.

Для проведення подальшого аналізу підсумуємо вищеозначене

і окреслимо зміст основної категорії соціальної філософії «суспіль-ство».

Суспільство — це частина матеріального світу, що відокремилася від природи, це велика сукупність людей, які разом здійснюють жит-тєдіяльність у межах певних правил і штучних утворень, це внутріш-ньо організоване населення. Така позиція називається «соціальний атомізм». З позиції «соціального універсалізму», суспільство — це надбання культури, яке продукує культуру і одночасно є її результа-том, це особлива форма надіндивідуальної взаємодії, яка не зводить-ся до простої сукупності людей, що на раціональних засадах дотри-муються певних угод. Узагальнюючи позиції, пропонуємо називати суспільством локалізовану у часі і просторі спільноту людей, життє-діяльність якої підтримується певними способами господарювання

і спілкування, силою закону, звичаю, традиції, певним способом ви-робництва і споживання благ.

Наявність суспільства передбачає взаємозв’язок індивідів за пев-них умов і обставин. Коли йде мова про природу відносин між людь-ми, про ставлення людини до людини, про усвідомлення та оцінку людьми умов життєдіяльності, свого місця у суспільстві, доречним буде використовувати термін «соціальне». Соціальне — це сутнісна ознака суспільства. Інколи зміст понять «суспільне» і «соціальне» не-правомірно ототожнюється.

Соціальне виникає в процесі взаємодії людей і є результатом цієї взаємодії, несе «відбиток» людяності. Соціальність розмежовує світ людський і світ природний. Безумовно, людина є природною істотою, але, в той же час, вона — істота соціальна. Тварина ж ніколи не на-буде рис соціальності, хоча бджола або мурашка може вражати під-порядкованістю «колективу» і «сумлінною працею», соловей може зачаровувати співом, лебеді можуть демонструвати зразки вірності, а бобри — викликати подив своїми неперевершеними «будівельними» здібностями. Людина багато у чому поступається тварині, не маючи гострого орлиного зору, хижих кігтів лева, швидкості вовка, але вона їх всіх перевершує, створюючи мікроскоп і телескоп, різноманітні промислові прилади, транспортні засоби, засоби комунікації тощо.

— 223 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Причина у соціальності людини. Вона є свідомою мислячою істотою, яка творчо планує і програмує свою діяльність, будучи вільною від безпосереднього тиску інстинктів тваринного світу. Людина є ді-яльною істотою. Діяльність — це форма людської активності, яка ха-рактеризується цілеспрямованістю. Діяльність передбачає наявність цілі, результату, способів його досягнення, сам процес виконання дій, а це означає що вона, діяльність, є усвідомленою, генетично не успадкованою формою відношення людини до світу. Здатність ста-вити цілі, осмислювати життєві проблеми, рефлексувати з приводу свого буття і бути взагалі, є проявом не біологічного, природного, а позабіологічного, тобто соціального рівня організації життя людини у суспільстві. Таким чином, соціальне — це діяльне спілкування лю-дей, діяльність і соціальність обумовлюють одне одного, соціальне є сутністю суспільного.