Основні підходи до розуміння суспільства

Осмислюючи зовнішній світ, люди здавна прагнули зрозуміти і пояснити суспільні явища, зміст суспільної організації.

Суспільство – компонент об’єктивної реальності.

Її специфіка визначається способом буття людини, взаємодією людей, їх свідомою трудовою діяльністю.

Діяльність виступає як специфічний спосіб існування соціальної матерії.

Вивчення суспільства як цілісної системи, що розвивається, є предметом соціальної філософії.

Завдання соціальної філософії – визначити поняття «суспільства», поняття «суспільних явищ», з’ясувати основи єдності їх у суспільстві.

Суспільство визначається в широкому і вузькому розумінні.

У широкому – поняття «суспільство» охоплює всі суспільні явища – соціальну діяльність, практику, суспільний та політичний лад, організацію сім’ї, інших соціальних спільностей, усі види культури, всі форми духовності.

Отже, суспільство означає цілісну систему життєдіяльності людей в усій її повноті та розвитку. Тут суспільство як людство відокремлюється із усіх спільностей тварин.

У вузькому розумінні поняття «суспільство» вживається для позначення історично конкретного типу соціальної системи, певного етапу людської історії (традиційного, індустріального, інформаційного тощо).

Тут суспільство розглядається не в усій сукупності елементів, а лише у важливіших, істотніших властивостях етапу.

Ці два основних визначення суспільства є вихідними в аналізі.

Існує безліч точок зору на суспільство і причини його виникнення.

Ідеалістичний підхід до розуміння суспільства ґрунтується на визнанні вирішальної ролі міфів, релігій, ідей, духовності у згуртуванні людей в єдине ціле – суспільство.

Видів ідеалістичного підходу багато.

Однією з перших концепцій розуміння суспільства і джерел розвитку є міфологічна модель, що виникла в епоху сивої давнини.

Суспільство, як окрема людина, через призму такої моделі розглядається в системі загального світового порядку – космосу, що виступав джерелом і першоосновою всього сущого.

Космічне першоджерело існування суспільства і діючих законів та моральних норм – основна тема древніх міфів.

Історики і філософи античності також розглядали суспільство не як особливе утворення, що розвивається за власними законами, а як компонент космічного буття. Звідси випливає міфологічність їхніх поглядів.

Релігійна модель суспільства – інший різновид ідеалістичної моделі.

Суть її – в ідеї божественної обумовленості устрою суспільства, що має забезпечувати людині умови для гідної зустрічі з Богом у майбутньому житті. В залежності від приналежності до тієї або іншої світової або національної релігії ця модель має свої особливості, своє розуміння суспільства і сенсу життя.

Буддизм у Стародавній Індії та інших східних країнах вважав кінцевою метою людського життя вічне блаженство.

Конфуціанство у Стародавньому Китаї ставило основою існування суспільного життя моральність з її золотим правилом: не роби людині того, чого не бажаєш собі, і тоді зникне ненависть у державі, зникне ненависть у сім’ях.

Вчення Конфуція про людинолюбство як основу суспільства дозволяє вважати його родоначальником філософії соціальної злагоди.

Християнство розробило теологічну модель суспільства, що найповніше сформульована у Середньовіччі Августином Блаженним у трактаті «Про град Божий», Ансельмом Кентерберійським у творі «Чому Бог людина» та Фомою Аквінським у книзі «Про могутність Бога».

В ісламському суспільстві головне – положення шаріату, кодексу норм мусульманського права і моралі на основі волі Аллаха.

Багато віків релігійна концепція домінувала у духовному житті суспільства.

Вершиною ідеалістичного підходу до розуміння суспільства слід вважати німецьку класичну філософію, в основі якої – ідея освіченого розуму (І.Кант, Г.Гегель та ін.).

Натуралістичний підхід до розуміння суспільства розглядає людське суспільство як природне продовження розвитку Космосу.

Його джерела – у соціальній філософії Арістотеля, який висунув ідею про природне походження соціального розшарування людей.

Ідеї Арістотеля про суспільство увійшли в соціальну концепцію Томаса Гоббса про природне право кожного на все.

Ідеї Т.Гоббса розвивають у «Суспільному договорі» Жан-Жак Руссо, Йоган Гердер у творі «Ідеї до філософії історії людства» та інші.

Йоган Гердер стверджує, що держава пішла від природи, в якій закладена гуманність (мета суспільства).

Натуралізм (від лат. natura – природа) як філософський принцип розглядає соціальні явища винятково як дію природних сил: фізичних, географічних, біологічних та ін.

Натуралізм вищі форми буття зводить до нижчих, а людину – до рівня тільки природної істоти.

Натуралізм занадто матеріалістично трактує суть людини, виділяючи в ній тільки природну субстанцію.

Внаслідок цього людські зв’язки в трактовці натуралізму набувають винятково природності, ігнорується їх соціальність і духовність.

Матеріалістичний підхід до розуміння суспільства запропонував К.Маркс.

З погляду марксизму, що ґрунтується на творах Чарльза Дарвина, Льюіса Моргана, процес формування суспільства вихідним пунктом має виділення людини з тваринного світу при формуванні у предків людини соціально-спонукальних мотивів у поведінці.

Крім природного договору, в силу вступає і соціальний.

Процес соціалізації людини здійснювався, насамперед, в процесі праці, навички до якої постійно вдосконалювалися, передавалися від покоління до покоління, утворюючи речовинно-фіксовану культурну традицію.

Праця, стимулюючи людей до спільної діяльності, обумовила виникнення і розвиток різноманітних видів спілкування, виникнення членороздільної мови, утворення виробничих відносин.

Праця і виробничі відносини, що виникли на її основі, є головними матеріальними силами, які привели до появи й вдосконалення власне людської форми існування – суспільства.

Застосований принцип визначальної ролі суспільного буття стосовно суспільної свідомості та інших форм людської життєдіяльності дозволив Карлу Марксу показати суспільство, основу якого складає матеріальне виробництво засобів до життя, у розвитку і в історичній спадковості.

Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний та духовний процеси життя взагалі.

В центрі є людина – суб’єкт діяльності.

Якщо людина одночасно і творець і продукт суспільства, то її суть – сукупність всіх суспільних відносин.

Висновки К.Маркса про природу соціального знаходили підтвердження у практиці розвитку капіталізму.

Тоді ж однодумці К.Маркса, його послідовники звертали увагу на ряд серйозних недоліків вчення:

- перебільшення ролі класової боротьби у суспільному розвитку;

- постулат про диктатуру пролетаріату;

- абсолютизацію економічного фактора.

У ХХ ст. тривав пошук нових підходів до розуміння суспільства, в якому взяли участь Вільгельм Віндельбанд, Генріх Ріккерт, Єміль Дюркгейм, Макс Вебер.