Пропозиції щодо вдосконалення регулювання продуктивності інтелектуальної праці у науковому інституті

Розглядаючи сьогоднішні українські реалії, необхідно констатувати, що найефективнішим методом підвищення продуктивності праці на наукових і науково-технічних підприємствах та інститутах є матеріальне стимулювання працівників. Такий висновок має належне обґрунтування, основна причина якого полягає низькому рівні життя науковців та відсутності визнання з боку державних структур.

Державні структури, які вповноважені впроваджувати практичні рекомендації науковців у масштабному виробництві, не приділяють їм достатньо уваги. Приватний підприємницький сектор зацікавлений лише в отриманні прибутків від вже існуючих технологій виробництва і відмовляється вкладати кошти в розвиток науки і техніки.[4, c.19-22]

На мою думку, сьогодні завданням уряду є створення таких законодавчих умов, які б сприяли активації взаємодії між вітчизняними підприємствами та науково-дослідними інститутами, що сприятиме, по-перше, впровадженню передових технологій на виробництві, а по-друге, стимулювання активнішої діяльності вітчизняних наукових інститутів та підвищенню статусу науковців.

На загальнонаціональному рівні ефективним було б впровадження такої системи оплати праці, яка б враховувала не тільки посаду, стаж роботи працівника та його науковий ступінь, але й число здійснених ним публікацій, кількість відкриттів, грандів, а також скільки кандидатів та докторів наук були підготовлені під його керівництвом.

Якщо ж говорити про підвищення продуктивності праці на рівні підприємства, то цей процес потребує перегляду особливого підходу не тільки до діяльності окремого працівника, але і щодо всієї організації праці. Тобто, якщо пропонуються якісь впровадження, то вони обов’язково стосуватимуться всього інституту. Відповідно даний процес необхідно здійснювати у декілька стадій. На першому етапі виявляється підрозділ чи група працівників, які здатні сприйняти нововведення щодо загального підходу до організації праці. В контексті інституту, який розглядається, даним підрозділом може бути Рада молодих науковців і спеціалістів. Далі необхідна наполеглива, копітка робота у даному підрозділі, адже беззаперечно будуть виникати різноманітні непередбачувані проблеми. І тільки якщо дійсно продуктивність праці на “експериментальних ділянках” підвищиться, то новий підхід можна буде розповсюдити на організацію в цілому. Крім цього, “пілотний проект” дозволяє управлінцям зрозуміти, в чому полягають основні організаційні проблеми і які зміни в завданнях, організації, системі виміру та підходах необхідно здійснити для досягнення максимальної ефективності.

Робота над підвищенням продуктивності інтелектуальної праці окремого працівника потребує відповіді фахівця на ряд запитань: В чому полягає виробниче завдання? Що необхідно для його вирішення? Що заважає при його виконанні? Розгляд даних запитань та прийняття відповідних мір зазвичай в два-три рази підвищує продуктивність інтелектуальної праці даних спеціалістів, причому ці результати досягаються досить швидко.

Все-ж необхідно констатувати, що на даному етапі розвитку української науково-технічної галузі неможливо надати провідне місце самомотивації працівника як одного з методів підвищення продуктивності праці. Рядовий працівник науковий сфери не є достатньо забезпеченим для того, щоб власноруч мотивувати себе до збільшення своєї продуктивності. Для втілення даного чинника потрібне задоволення першочергових потреб працівника та його родини. Саме цим був обумовлений різкий спад діяльності науковців та їхній перехід до інших галузей у 90-ті роки. Також спостерігалася тенденція масового виїзду відомих винахідників, техніків, докторів та кандидатів наук до розвинених країн, де їм забезпечувалися гідні умови праці та високий рівень заробітної плати. На сьогодні лише ефективна система матеріального стимулювання дасть змогу впроваджувати й інші чинники для підвищення продуктивності інтелектуальної праці вітчизняних фахівців.

Висновок

Після дослідження теми даної роботи стає зрозуміло, що інтелектуальна праця займає провідне місце у подальшому розвитку виробництва, економіки загалом. В Україні виокремлюються свої особливості, які мають істотний вплив на підвищення продуктивності праці у науково-технічних інститутах. Держава і приватний підприємницький сектор не вкладає достатньо інвестицій, які необхідні для розкриття всього наукового потенціалу країни. Пріоритетним напрямом розвитку в науковій сфері має стати розробка чіткого і структурованого плану впровадження наукових інноваційних систем, які є базою для економічного розвитку держави. Необхідно використовувати досвід іноземних держав та тісно співпрацювати з ними у всіх сферах життя суспільства.

У зв’язку з цим головним методом підвищення продуктивності праці науковців стає матеріальне стимулювання, що обумовлене низьким рівнем життя працівників науково-технічної галузі, в той час як закордоном таким важелем є самомотивація науковців до продуктивної діяльності. Дохід науковця повинен формуватися не тільки за рахунок одержуваної ним заробітної плати, а й питому вагу в ньому повинні складати премії за написання наукових робіт, впровадження і розробку інновацій та винаходів, отримання міжнародних грантів, підготовку висококваліфікованих кадрів тощо.

Підвищення ж продуктивності на рівні підприємства та окремого працівника потребує вирішення низки організаційних питань, формування ефективної системи виконання працівниками поставлених перед ними завдань.