Стаття 320. права замовника 2 страница

3. Інноваційна діяльність може здійснюватися в різних сферах економіки, в тому числі бу­ти пов'язаною з будівництвом нового об'єкта (із застосуванням новітніх технологій або при­значеного для виробництва принципово нової продукції), з такими видами реновації основ­них фондів діючих підприємств, як реконструкція, технічне переозброєння, розширення, реставрація. Така інвестиційна діяльність (безпосередньо пов'язана з капітальним будів­ництвом) здійснюється у формі капітальних вкладень, що реалізуються самим інвестором або для забезпечення яких укладаються відповідні договори підряду (на проведення проект­них і досліджувальних робіт, на капітальне будівництво та пов'язаних з ним робіт).

Стаття 328. Державне регулювання інноваційної діяльності

1. Держава регулює інноваційну діяльність шляхом:

визначення інноваційної діяльності як необхідної складової інвестиційної та структурно-галузевої політики; формування і забезпечення реалізації інноваційних програм та цільових проектів;

створення економічних, правових та організаційних умов для забезпечення держав­ного регулювання інноваційної діяльності;

створення та сприяння розвиткові інфраструктури інноваційної діяльності.

2. Держава здійснює контроль за інноваційною діяльністю суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин, її відповідністю вимогам законодавства і державним інноваційним програмам. Законом можуть бути передбачені галузі або об'єк­ти інноваційної діяльності, в яких обмежується чи забороняється використання іно­земних інвестицій.

1. Інноваційна діяльність як суспільно необхідна і водночас така, результати якої можуть бути використані на шкоду суспільним інтересам, підлягає державному регулюванню з по­двійною метою: з одного боку, стимулювати таку діяльність, створити сприятливі умови для її започаткування та здійснення, а, з іншого - попередити можливі зловживання результата­ми такої діяльності, а також її здійснення без дотримання встановлених вимог щодо безпеки (пожежної, екологічної, санітарно-епідеміологічної тощо). У коментованій статті закріплю­ються основні засади державного регулювання інноваційної діяльності (визначення іннова­ційної діяльності як необхідної складової інвестиційної та структурно-галузевої політики; формування і забезпечення реалізації інноваційних програм та цільових проектів; створення економічних, правових та організаційних умов для забезпечення державного регулювання інноваційної діяльності; створення та сприяння розвиткові інфраструктури інноваційної діяльності).

Статтею 6 Закону «Про інноваційну діяльність» передбачаються шляхи державного регу­лювання інноваційної діяльності, що доповнюють вищезазначені (надання фінансової під­тримки виконанню інноваційних проектів; стимулювання комерційних банків та інших фі­нансово-кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів; встановлен­ня пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності; забезпечення захисту їх прав та інтересів у процесі здійснення такої діяльності).

Законом «Про інноваційну діяльність» визначаються:

мета (створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих тех­нологій, виробництв та реалізації нових видів конкурентоздатної продукції) і принципи дер­жавної інноваційної політики (ст. 3), серед яких: орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України та визначення державних пріоритетів такого розвитку; формування нор­мативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності; забезпечення взаємодії науки, осві­ти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності; ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підпри­ємництва у науково-виробничій сфері тощо);

об'єкти інноваційної діяльності (ст. 4): нові знання та інтелектуальні продукти; виробни­че обладнання та процеси; інфраструктура виробництва і підприємництва; організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру і якість виробництва і/або соціальну сферу; сировинні ресур­си, засоби їх видобування і переробки; товарна продукція; механізми формування споживчо­го ринку і збуту товарної продукції;

суб'єкти інноваційної діяльності (ст. 5): фізичні та/або юридичні особи України, фізичні та/або юридичні особи іноземних держав, особи без громадянства, об'єднання цих осіб, які провадять в Україні інноваційну діяльність і/або залучають майнові та інтелектуальні ціннос­ті, вкладаючи власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів.

2. Правове забезпечення інноваційної діяльності (як один з принципів державної іннова­ційної політики та напрямів державного регулювання) передбачає встановлення чітких пра­вил її здійснення для суб'єктів та інших учасників такої діяльності, включаючи пов'язані з цим права та обов'язки. Для забезпечення ефективності нормативно-правового регулювання держава у встановленому порядку здійснює контроль за інноваційною діяльністю (щодо її відповідності вимогам законодавства та державним інноваційним програмам).

Зазвичай обсяг прав та обов'язків учасників інноваційної діяльності не залежить від їх на­ціональної приналежності (резиденти чи нерезиденти). Проте з метою захисту національних інтересів законом можуть бути передбачені галузі або об'єкти інноваційної діяльності, в яких обмежується чи забороняється використання іноземних інвестицій (наприклад, це стосується військово-промислового комплексу, а саме тих його підприємств, які здійснюють діяльність, що становить монополію держави та/або містить державну таємницю). В окремих випадках можуть встановлюватися й інші обмеження для іноземних інвесторів. Так, відповідно до статті 29 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» у відповідь на дискриміна­ційні та/або недружні дії інших держав, митних союзів або економічних угруповань щодо українських суб'єктів господарювання Україна може застосувати адекватні заходи (в тому числі обмеження) стосовно суб'єктів господарювання цих країн (союзів, угруповань).

Стаття 329. Державні гарантії інноваційної діяльності

1. Держава гарантує суб'єктам інноваційної діяльності:

підтримку інноваційних програм і проектів, спрямованих на реалізацію економічної та соціальної політики держави;

підтримку створення та розвитку суб'єктів інфраструктури інноваційної діяльності;

охорону та захист прав інтелектуальної власності, захист від недобросовісної конку­ренції у сфері інноваційної діяльності;

вільний доступ до інформації про пріоритети державної економічної та соціальної політики, про інноваційні потреби та результати науково-технічної діяльності, крім ви­падків, передбачених законом;

підтримку щодо підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів у сфе­рі здійснення інноваційної діяльності.

Стимулювання інноваційної діяльності здійснюється різними засобами, серед яких чільне місце посідають державні гарантії для її суб'єктів, зокрема: щодо підтримки інноваційних програм і проектів, спрямованих на забезпечення публічних інтересів (реалізацію економіч­ної та соціальної політики держави, а також на створення і розвиток суб'єктів інфраструкту­ри інноваційної діяльності); щодо охорони та захисту прав інтелектуальної власності, захис­ту від недобросовісної конкуренції у сфері інноваційної діяльності; щодо вільного доступу до інформації, необхідної для прийняття рішення про започаткування такої діяльності (про пріоритети державної економічної та соціальної політики, про інноваційні потреби та ре­зультати науково-технічної діяльності, за винятком закритих видів інформації, що охороня­ються законом); щодо підтримки інноваційної діяльності в кадровому забезпеченні (підго­товки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів у сфері здійснення інноваційної діяльності).

Для окремих видів суб'єктів інноваційної діяльності (іноземних інвесторів зокрема) мо­жуть передбачатися й інші гарантії (у разі зміни законодавства; від примусових вилучень і незаконних дій органів влади та управління, їх посадових осіб; компенсації і відшкодування збитків; у разі припинення інвестування; щодо переказу прибутків та використання дохо­дів - ст. 397 ГК, ст. 8-12 Закону «Про режим іноземного інвестування»).

Стаття 330. Державна експертиза інноваційних проектів

1. Інноваційні проекти, що інвестуються за рахунок Державного бюджету України або місцевих бюджетів, а також проекти, замовниками яких є органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, підлягають обов'язковій державній експертизі відпо­відно до законодавства. Інноваційні проекти, що інвестуються за рахунок інших джерел, підлягають обов'язковій державній експертизі з питань додержання екологічних, містобу­дівних та санітарно-гігієнічних вимог.

2. У разі необхідності експертиза окремих інноваційних проектів, що мають важливе народногосподарське значення, може здійснюватися за рішенням Кабінету Міністрів України.

1.3 метою захисту публічних інтересів коментованою статтею встановлюється обов'язко­вість державної експертизи інноваційних проектів з низки питань, обсяг яких залежить від джерел фінансування, особи замовника. Так, інноваційні проекти, що інвестуються за раху­нок бюджетних коштів (будь-якого рівня), а також проекти, замовниками яких є органи дер­жавної влади чи органи місцевого самоврядування, підлягають обов'язковій державній екс­пертизі у повному обсязі, на відміну від інноваційних проектів, що інвестуються за рахунок інших джерел (обов'язкова державна експертиза таких проектів здійснюється лише з питань додержання екологічних, містобудівних та санітарно-гігієнічних вимог).

Закон «Про інноваційну діяльність» встановлює дещо інші положення щодо експертизи інноваційних проектів. Відповідно до статті 12 зазначеного Закону інноваційний проект на­буває відповідного режиму (і отримання пов'язаних відповідних гарантій, державної під­тримки тощо) лише за умови державної реєстрації, яка здійснюється за ініціативою суб'єкта інноваційної діяльності. Необхідною умовою такої реєстрації є кваліфікування інноваційно­го проекту на підставі результатів його експертизи (ст. 13), що проводиться відповідно до За­кону України «Про наукову і науково-технічну експертизу» [330].

2. З огляду на особливу важливість для держави, її економіки окремих інноваційних про­ектів їх експертиза може здійснюватися за рішенням Кабінету Міністрів України. Закон «Про інноваційну діяльність» (ст. 1) оперує поняттям пріоритетного інноваційного проекту, особливою ознакою якого є належність до одного з пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, затверджених Верховною Радою України.

Стаття 331. Договір на створення і передачу науково-технічної продукції

1. За договором на створення і передачу науково-технічної продукції одна сторона (виконавець) зобов'язується виконати зумовлені завданням другої сторони (замовни­ка) науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (далі - НДДКР), а замовник зо­бов'язується прийняти виконані роботи (продукцію) і оплатити їх.

2. Предметом договору на передачу науково-технічної продукції може бути моди­фікована науково-технічна продукція.

3. Науково-технічною продукцією є завершені науково-дослідні, проектні, конструк­торські, технологічні роботи та послуги, створення дослідних зразків або партій виро­бів, необхідних для проведення НДДКР згідно з вимогами, погодженими із замовника­ми, що виконуються чи надаються суб'ктами господарювання (науково-дослідними, конструкторськими, проектно-конструкторськими і технологічними установами, орга­нізаціями, а також науково-дослідними і конструкторськими підрозділами підприємств, установ і організацій тощо).

4. Договір може укладатися на виконання усього комплексу робіт від дослідження до впровадження у виробництво науково-технічної продукції, а також на її подальше тех­нічне супроводження (обслуговування).

5. У разі якщо науково-технічна продукція є результатом ініціативних робіт, договір укладається на її передачу, включаючи надання послуг на її впровадження та освоєння.

6. Договори на створення і передачу науково-технічної продукції для державних по­треб та за участі іноземних суб'єктів господарювання укладаються і виконуються в по­рядку, встановленому Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

1. Під час здійснення інноваційної діяльності застосовуються різні види господарських договорів, проте основним з них, що забезпечує отримання інноваційного продукту, є до­говір на створення і передачу науково-технічної продукції, відповідно до якого одна сторона (виконавець) зобов'язується виконати зумовлені завданням другої сторони (замовника) на­уково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, а замовник зобов'язується прийняти виконані роботи (продукцію) і оплатити їх.

2. Предметом такого договору є науково-технічна продукція, в тому числі її модифікація.

3. У свою чергу, такою продукцією визнаються завершені роботи та/або послуги науко­во-технічного характеру: науково-дослідні, проектні, конструкторські, технологічні, а також створення дослідних зразків або партій виробів, необхідних для проведення науково-дослід­них або дослідно-конструкторських робіт згідно із встановленими вимогами (тобто відповідно до стандартів, будівельних норм і правил та умов договору). Стороною-виконавцем за цим договором може бути суб'єкт господарювання (науково-дослідні, конструкторські, про­ектно-конструкторські і технологічні установи та організації, а в разі наявності відповідних повноважень - також науково-дослідні і конструкторські підрозділи підприємств, установ і організацій).

4. Предметом договору може бути весь комплекс науково-технічних (дослідних) робіт, його частина або навіть уся сукупність робіт, що забезпечують завершений технологічний цикл - від проведення досліджень до впровадження їх результатів (тобто науково-технічної продукції) у виробництво, і навіть подальше технічне супроводження (обслуговування) ви­робництва.

5. Виготовлення науково-технічної продукції може мати місце за ініціативою відповідної організації, що виконує науково-дослідні, проектно-конструкторські та пов'язані з ними ро­боти. Реалізація такої продукції здійснюється на підставі договору про їх передачу, включа­ючи (у разі необхідності) надання послуг на її впровадження та освоєння.

6. Особливості укладення та виконання договорів на створення і передачу науково-тех­нічної продукції для державних потреб та за участі іноземних суб'єктів господарювання встановлюються чинним законодавством, при цьому порядок пов'язаних з цим дій визна­чається Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

Стаття 332. Законодавство про інноваційну діяльність

1. Відносини, що виникають у процесі здійснення інноваційної діяльності, регулюю­ться цим Кодексом та іншими законодавчими актами. До вказаних відносин у частині, не врегульованій цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного ко­дексу України.

Відносини, що виникають у процесі здійснення інноваційної діяльності, регулюються комплексом нормативно-правових актів: Господарським кодексом, Цивільним кодексом (у частині відносин, не врегульованих ГК), законами України «Про інноваційну діяльність», «Про інвестиційну діяльність», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про наукову і науково-технічну експертизу», «Про архітектурну діяльність» та ін., а також підзаконними актами різного рівня (див. коментар до ч. З ст. 326 ГК).

Глава 35 ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

§ 1. Фінанси і банківська діяльність

Стаття 333. Фінансова діяльність суб'єктів господарювання

1. Фінанси суб'єктів господарювання є самостійною ланкою національної фінансо­во-кредитної системи з індивідуальним кругообігом коштів, що забезпечує покриття ви­трат виробництва продукції (робіт, послуг) і одержання прибутку.

2. Фінансова діяльність суб'єктів господарювання включає грошове та інше фінан­сове посередництво, страхування, а також допоміжну діяльність у сфері фінансів і страхування.

3. Фінансовим посередництвом є діяльність, пов'язана з отриманням та перерозпо­ділом фінансових коштів, крім випадків, передбачених законодавством. Фінансове по­середництво здійснюється установами банків та іншими фінансово-кредитними орга­нізаціями.

4. Страхуванням у сфері господарювання є діяльність, спрямована на покриття дов­готермінових та короткотермінових ризиків суб'єктів господарювання з використанням заощаджень через кредитно-фінансову систему або без такого використання.

5. Допоміжною діяльністю у сфері фінансів та страхування є недержавне управління фінансовими ринками, біржові операції з фондовими цінностями, інші види діяльності (посередництво у кредитуванні, фінансові консультації, діяльність, пов'язана з інозем­ною валютою, страхуванням вантажів, оцінювання страхового ризику та збитків, інші види допоміжної діяльності).

1. Фінанси суб'єктів господарювання - це самостійна ланка національної фінансово-кре­дитної системи, що характеризується індивідуальним кругообігом коштів. Фінанси суб'єктів господарювання забезпечують покриття витрат виробництва продукції (робіт, послуг) і одер­жання суб'єктами господарювання прибутку.

2. Частина 2 коментованої статті визначає елементи фінансової діяльності суб'єктів гос­подарювання, що включає: а) грошове та інше фінансове посередництво, б) страхування, в) допоміжну діяльність у сфері фінансів і страхування.

Значна частина цих елементів (видів) фінансової діяльності суб'єктів господарювання є фінансовими послугами - операціями з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодав­ством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання при­бутку або збереження реальної вартості фінансових активів (ст. 1 Закону України «Про фі­нансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» [490]).

3. Одним із видів фінансової діяльності є фінансове посередництво — діяльність, пов'язана з отриманням та перерозподілом фінансових коштів, крім випадків, передбачених законо­давством.

Фінансове посередництво здійснюється установами банків та іншими фінансово-кредит­ними організаціями. У чинному законодавстві щодо цих суб'єктів господарювання вжива­ється термін «фінансова установа». Під фінансовою установою розуміється юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відпо­відного реєстру в порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, уста­нови накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юри­дичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг (ст. 1 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг»).

4. Страхування у сфері господарювання як вид фінансової діяльності - це діяльність, спрямована на покриття довгострокових та короткострокових ризиків суб'єктів господарю­вання з використанням заощаджень через кредитно-фінансову систему або без такого вико­ристання.

Більш повне визначення поняття страхування наведене в частині 1 статті 352 ГК: страху­вання - це діяльність спеціально уповноважених державних організацій та суб'єктів госпо­дарювання (страховиків), пов'язана з наданням страхових послуг юридичним особам або громадянам (страхувальникам) щодо захисту їх майнових інтересів у разі настання визначе­них законом чи договором страхування подій (страхових випадків) за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів (див. комен­тар до ст. 352 ГК).

5. Частина 5 коментованої статті встановлює примірний перелік видів допоміжної діяль­ності у сфері фінансів та страхування:

а) недержавне управління фінансовими ринками здійснюється об'єднаннями фінансових установ. Останні мають право на добровільних засадах об'єднувати свою діяльність, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України та вимогам законів з питань ре­гулювання окремих ринків фінансових послуг. Правовий статус, види, порядок створення, правовий режим функціонування та припинення діяльності об'єднань визначається згідно з законами України. Об'єднання фінансових установ набуває статусу саморегулюючої орга­нізації після внесення запису про неї до відповідного реєстру, який ведеться державними ор­ганами з питань регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг у межах їх компетенції (ст. 16 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг»).

Компетенція окремих видів об'єднань фінансових установ визначається, зокрема, статтею 18 Закону України «Про аудиторську діяльність» [60], статтею 13 Закону України «Про страхування» [459], статтею 17 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних папе­рів в Україні» [100], статтею 13 Закону України «Про банки і банківську діяльність» [61];

б) біржові операції з фондовими цінностями здійснюються на фондовій біржі - організа­ції, яка створюється без мети отримання прибутку та займається виключно організацією укладення угод купівлі-продажу цінних паперів та їх похідних (див. коментар до ст. 360 ГК);

в) інші види діяльності - посередництво у кредитуванні, фінансові консультації, діяль­ність, пов'язана з іноземною валютою, страхуванням вантажів, оцінювання страхового ризи­ку та збитків тощо - здійснюються компетентними суб'єктами господарювання відповідно до законодавства.

Стаття 334. Правовий статус банків

1. Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків (державних і недержавних), що створені і діють на території України відповідно до закону.

2. Банки - це фінансові установи, функціями яких є залучення у вклади грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків грома­дян та юридичних осіб.

3. Банки є юридичними особами. Банки можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані - ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клірингові).

4. Посадовим особам органів державної влади та органів місцевого самоврядування забороняється участь в органах управління банків, якщо інше не передбачено законом.

5. Банки не відповідають за зобов'язаннями держави, а держава не відповідає за зо­бов'язаннями банків, крім випадків, передбачених законом, та випадків, коли держава відповідно до закону бере на себе таку відповідальність.

6. Банки у своїй діяльності керуються цим Кодексом, законом про банки і банківську діяльність, іншими законодавчими актами.

7. Суб'єкт господарювання не має права у своїй назві використовувати слово «банк» без реєстрації цього суб'єкта як банку в Національному банку України, крім випадків, передбачених законом.

1. Частина 1 коментованої статті визначає структуру банківської системи України. Бан­ківська система України складається з Національного банку України та інших банків (дер­жавних і недержавних), що створені і діють на території України відповідно до Закону «Про банки і банківську діяльність».

2. Згідно з частиною 2 коментованої статті банки - це фінансові установи, функціями яких є залучення у вклади грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття та ведення банків­ських рахунків громадян та юридичних осіб. Виконання банками цих функцій (здійснення відповідних банківських операцій) у сукупності є банківською діяльністю.

Дещо ширше визначення поняття «банк» містить стаття 2 Закону «Про банки і банківську діяльність». Банк - це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Націо­нального банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошо­вих коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

3. Банки як суб'єкти господарювання, завданням яких є надання фінансових послуг, є юридичними особами. Виходячи з положень частини 3 статті 334 ГК та частини 2 статті 4 Закону «Про банки і банківську діяльність» банки можуть бути класифіковані на універсаль­ні і спеціалізовані.

За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахун­ковими (кліринговими).

Банк самостійно визначає напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій.

Банк набуває статусу спеціалізованого банку в разі якщо понад 50 відсотків його активів є активами одного типу.

Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку в разі якщо понад 50 відсотків його пасивів є вкладами фізичних осіб.

4. За загальним правилом, встановленим частиною 4 коментованої статті, посадовим осо­бам органів державної влади та органів місцевого самоврядування забороняється участь в органах управління банків.

Посадовими особами відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про державну службу» [116] вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апа­рату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладе­но здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

Посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого са­моврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпо­рядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету (ст. 2 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» [448].

Органами управління банків, участь в яких забороняється зазначеним вище посадовим особам, є: а) Рада Національного банку України та Правління Національного банку Укра­їни - щодо Національного банку України; б) наглядова рада та правління - щодо державного банку; в) загальні збори учасників, спостережна рада, правління (рада директорів) - щодо ін­ших банків.

Винятки з правила, встановленого частиною 4 статті 334 ГК, можуть бути передбачені за­коном. Так, Рада Національного банку України формується шляхом призначення семи її членів Президентом Україні і семи членів - Верховною Радою України. З метою представ­ництва інтересів держави до складу наглядової ради державного банку можуть входити представники органів виконавчої влади.

5. Одним з елементів економічної незалежності банків є закріплене в частині 5 коментова­ної статті положення про те, що банки не відповідають за зобов'язаннями держави, а держа­ва не відповідає за зобов'язаннями банків, крім випадків, передбачених законом, та випад­ків, коли держава відповідно до закону бере на себе таку відповідальність.

Стаття 5 Закону «Про банки і банківську діяльність» встановлює, що держава не відпо­відає за зобов'язаннями банків, а банки не відповідають за зобов'язаннями держави, якщо ін­ше не передбачено законом або договором.

Так, на підставі Закону України «Про державні гарантії відновлення заощаджень грома­дян України» встановлено, зокрема, зобов'язання держави перед громадянами України, які внаслідок знецінення втратили грошові заощадження, поміщені в період до 2 січня 1992 р. в установи Ощадного банку СРСР, що діяли на території України, а також у сертифікати Ощадного банку СРСР.

Національний банк України не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки не відповіда­ють за зобов'язаннями Національного банку України, якщо інше не передбачено законом або договором.

6. Нормативно-правову основу діяльності банків складають: Конституція України, Госпо­дарський кодекс України, Цивільний кодекс України, закони «Про Національний банк Укра­їни», «Про банки і банківську діяльність» та інші нормативно-правові акти.

7. Банк має повне і скорочене офіційне найменування українською та іноземними мовами. Найменування банку має містити слово «банк», а також вказівку на його організаційно-пра­вову форму.

Разом з тим суб'єкту господарювання заборонено використовувати у своїй назві слово «банк», якщо такий суб'єкт не зареєстрований як банк у Національному банку України, крім випадків, передбачених законом.

Так, відповідно до частини 3 статті 15 Закону «Про банки і банківську діяльність» слово «банк» та похідні від нього дозволяється використовувати у назві лише тим юридичним осо­бам, які зареєстровані Національним банком України як банк і мають банківську ліцензію. Виняток становлять міжнародні організації, що діють на території України відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та законодавства України.