Важливою складовою економічної політики 60-х рр. була реалізація програми “нових рубежів” президента Дж. Кенеді.

До основних її складових потрібно віднести:

– стабілізацію цін;

– стимулювання темпів економічного зростання та підтримку ринкової рівноваги;

– регулювання бюджетно-кредитної сфери;

– збільшення заробітної плати (з 1 до 1,75 дол. за годину);

– утримання безробіття на рівні 4 %;

– заплановане зростання ВНП не менше 5 % на рік.

У 1962–1964 рр. у США відбулася чергова циклічна криза. Спочатку було згорнуто ряд соціальних програм, але з 1964 року уряд країни здійснював заходи, спрямовані на боротьбу з бідністю (20 % населення – 36,4 млн осіб), страхування престарілих громадян, надання допомоги місцевим громадам та пільг медичного обслуговування, організацію професійної підготовки.

Великі фінансові ресурси спрямовувалися на потреби військово-про­мис­лового комплексу у зв’язку з початком війни у В’єтнамі.

Структурні диспропорції призвели до нової циклічної кризи, що розпочалася 1969 року.

Після приходу до влади президента Р. Ніксона, влітку 1971 р., починається реалізація чотириступеневої “нової еко­но­мічної програми“:

1) серпень–листопад 1971 р. – припинено всі операції з золотом; на 90 днів заморожуються ціни та заробітна плата; вводиться 10 % податок на імпорт;

2) листопад 1971 р. – січень 1973 р. – проведено девальвацію долара та встановлено державний контроль над цінами та заробітною платою;

3) січень–червень 1973 р. – знято державний контроль над цінами та заробітною платою; зменшуються асигнування на соціальні програми; заплановано підтримку темпів інфляції в межах 2,5 % (реально вона становила 8,2 %);

4) червень 1973 р. – 30 квітня 1974 р. – здійснення заходів щодо подолання циклічної енергетичної кризи 1974 – 1975 рр.

Щорічне зростання інфляційних процесів привело до часткової заміни кейнсіанської концепції консервативним варіантом державного регулювання економіки. В історію нова концепція ввійшла під назвою “Рейганоміка“ (президент Р. Рейган). Це була найбільш успішна повоєнна економічна програма, що призвела до семирічного підйому господарства (з 1981 до 1988 рр.).

В основі “Рейганоміки“ лежала лібералізація економічних процесів:

– на 25 % зменшилися корпоративні та особисті податки з громадян;

– зменшувалися бюджетні витрати та згорталися соціальні програми;

– відбувалося дерегулювання підприємництва;

– держава здійснювала жорстку кредитно-грошову політику, спрямовану проти інфляції;

– було чітко розмежовано функції центральної та місцевої влади в ході реалізації концепції нового федералізму.

Заходи уряду сприяли структурній перебудові економіки та обновленню основного капіталу. Позначилося стійке зростання платоспроможного попиту. Відбулася стабілізація кредитно-гро­шової системи за рахунок низького рівня долара порівняно з іншими валютами.

З жовтня 1990 до березня 1991 рр. розпочався десятимісячний економічний спад, промислове виробництво скоротилося на 2 %. Криза в автомобільній промисловості призвела до різкого падіння обсягів виробництва в металургійній промисловості (9,7 %). Зменшилися обсяги виробництва будівельних матеріалів, деревообробки, металоконструкцій, побутової техніки, меблів та ін. Дефіцит бюджету зріс до 290 млрд дол., державний борг – 4 млрд дол. У зв’язку з цим головним завданням демократичної адміністрації Б. Клінтона було оздоровлення економіки через стимулювання інвестиційного попиту.

План стабілізації економіки, розроблений президентською адміністрацією, складався з трьох основних програм:

1) короткострокова - було виділено 30 млрд дол. для збільшення кількості робочих місць через розвиток системи освіти, професійної підготов­ки та перепідготовки, системи суспільних робіт;

2) довгострокова - чотирирічна інвестиційна програма (1993–1997 рр.) передбачала пільги для приватних інвесторів, цільові капіталовкладення у найважливіші галузі економіки. На її реалізацію виділялося 140 млрд дол.;

3) програма скорочення бюджетного дефіциту - передбачала зменшення дефіциту державного бюджету в 1997 році до 140 млрд дол.

Таким чином, розвиток економіки США в повоєнний період залежав від потенційних можливостей адаптуватися до існування нових світогосподарських умов та вибору засобів економічної політики.

Великобританія

У ході Другої світової війни Великобританія зазнала значних матеріальних, фінансових та людських втрат. 245 тис. осіб загинули, 278 тис. було поранено. На 10 % зменшилося промислове виробництво, обладнання вичерпувало свій амортизаційний ресурс. Витрати на війну склали 25 млрд ф. с., державний борг досягнув 23,7 млрд ф. с., зовнішній борг – 3 млрд ф. с., втрачено 25 % національного багатства. Збільшилася економічна залежність від США. Країна втратила ринки на Близькому Сході та у Південно-Східній Азії, а з 1947 року і в Індії, Бірмі, Цейлоні. Розвал колоніальної імперії ослабив Великобританію. Перед країною постали серйозні економічні проблеми, вирішення яких залежало від політичної волі лейбористів та консерваторів.

У 1945 році урядом К. Етлі була розроблена лейбористська економічна програма “обличчям до майбутнього“ лівого спрямування. Проголошувалося про необхідність створення соціалістичної співдружності Великобританії, розвитку змішаної економічної системи із збільшенням державної власності. Було націоналізовано засоби зв’язку, транспорт, газову та вугільну промисловість, частину електроенергетики. Відновлено діяльність профспілок. Створювалася система соціального страхування.

У зв’язку з гострою фінансовою кризою, викликаною дефіцитом обігових коштів, у липні 1948 р. Англія приєдналася до плану Маршалла. Це дало їй можливість отримати 2,3 млрд дол. у вигляді поставок товарів і 337 млн дол. – кредитів. 1949 року лейбористи провели девальвацію фунта стерлінгів на 30,5 % (1 фунт ст. = 2,8 дол.). У свою чергу, це викликало значні інфляційні процеси. Від кризи Англію врятувала війна у Кореї. Поставки військово-стратегічних товарів та сировини дозволили накопичити фінансові ресурси і відмовитися від участі у плані Маршалла. У 1951 р. виробничі показники на 1/3 перевершили показники 1937 року. У 1951–52 рр. обсяги сільськогосподарського виробництва зросли на 50 %.

1951 року на парламентських виборах до влади прийшов консервативний уряд У. Черчиля, який:

– провів часткову денаціоналізацію промисловості;

– активно стимулював створення монополістичних об’єд­нань (відбулася грандіозна централізація виробництва в руках концернів “Віккерс“ – 100 тис. працюючих, “ІКІ“ – 120 тис. осіб, “Бритіш петролеум“ та “Ройял Датч – Шелл“ – 250 тис. осіб);

– здійснював структурну перебудову економіки на основі НТП (з’явилися нові промислові регіони: Зах. Мідленд та південний схід країни, розвиваються нові прогресивні галузі: автомобільна, авіаційна, електронна);

– Європі нав’язувалася економічна та політична гегемонія (не увійшовши у 1957 р. до “Спільного ринку“, Англія зініціювала створення у 1960 р. “зони вільної торгівлі”, до якої увійшли Англія, Данія, Швейцарія, Норвегія, Австрія, Швеція та Португалія, але економічного розвитку це об’єднання не мало);

– у межах НАТО відбувалася активна мілітаризація економіки.

Під знаком цих перетворень Великобританія розвивалася до кінця 70-х років, але перебувала у складному становищі. З одного боку, швидко розвивалися гігантські монополії в передових галузях виробництва, які диктували умови на ринку та здійснювали серйозний вплив на внутрішню та зовнішню політику урядових кіл країни. З іншого – збільшувався державний сектор економіки, що охоплював в основному старі традиційні галузі господарства, його продукція не була достатньо конкурентоспроможною, тому що повільно прилаштовувалася до новин НТП.

1979 р. уряд консерваторів очолила М. Тетчер, яка запропонувала нову радикальну економічну програму, яка в історію ввійшла під назвами “неоконсерватизм“ або “тетчеризм“.

Ідеологічною основою програми були такі елементи:

– сприяння вільному підприємництву;

– розвиток особистої ініціативи;

– проповідування крайнього індивідуалізму;

– повернення суспільства до “вікторіанських цінностей“ (повага до закону, порядку, релігії, сім’ї; бережливість, працелюбність тощо).

На шляху реалізації програми було здійснено такі кроки:

– застосування політики “монетаризму” (зменшення податків та видатків бюджету, обмеження діяльності профспілок, неперспективні підприємства перестали субсидуватися);

– денаціоналізація промисловості (газова, сталеплавильна, електротехнічна галузі; водозабезпечення; телекомунікації);

– створення умов “здорової конкуренції“, особливо в ціноутворенні;

– розвиток дрібного та середнього бізнесу;

– захист ТНК;

– здійснювалася приватизація житла;

– зменшено подоходні податки та кількість чиновницького апарату (налічувалося усього 16 міністерств негалузевого характеру).

У результаті здійснюваних економічних заходів продуктивність праці становила 2,5 % річних (поступалася лише Японії), а темпи економічного зростання – 3–4 % річних (найбільші серед європейських країн). Швидкими темпами зростала капіталовіддача. Інфляція утримувалася в межах 6 %. Споживчі витрати населення виросли на 6,5 %, приватні капіталовкладення – на 10,3 %. Доходи населення зросли на 5 %, а норма заощаджень зменшилася до 1,3 %, що свідчило про розширення особистого споживання та високий внутрішній попит. Зайнятість в економіці зросла на 1,2 % (в основному у сфері послуг), без роботи залишалися лише 1,9 млн осіб. Сформувався середній прошарок суспільства. Разом з тим негативним наслідком реформ стала різка поляризація суспільства. Середній дохід на душу населення в реальному обчисленні за десять років зріс на 23 %, але більше 20 % сімей мали річ­ний дохід нижче 4 тис. ф. ст., що було достатньо низьким прожитковим рівнем англічан.

Отже, “неоконсерватизм“ або “тетчеризм“ підтердив, що капіталістична система є гнучкою, здатною пристосовуватися до змін соціально-економічних умов, модернізовуватися.

Японія

2 вересня 1945 р. капітуляцією Японії завершилася Друга світова війна (6 серпня 1945 р. відбулося атомне бомбування м. Хіросіми, а 9 серпня – м. Нагасакі). Згідно з рішеннями Потсдамської декларації (26 липня 1945 р.) у країні вводилося правління купаційного уряду. Реалізація в 1945–1951 рр. плану Доджа–Мака­ртура сприяла ліквідації мілітаризму та розвитку демократизму.

План Дж. Доджа (американський банкір та підприємець) і Дугласа Макартура (генерал, керівник окупаційних військ в Японії) передбачав:

– повернення японського суспільства до буржуазних ліберальних цінностей;

– запуск ринкового механізму вільної конкуренції;

– розпуск “дзайбацу“ – феодально-мілітаристичних корпорацій (Міцуї, Міцубісі, Суматимо, Якута та ін.);

– демонополізацію економіки;

– розвиток вільної торгівлі;

– завершення земельної реформи (1946–1948 рр.);

– проведення податкової реформи (податки зросли на 65 %);

– введення ліберального трудового законодавства;

– створення неформальних штурмових мозкових груп для вирішення технічних виробничих завдань;

– прийняття нової Конституції (3 травня 1947 року).

З червня 1951 року Японія стає тилом воюючої проти Кореї американської армії, що сприяло економічному піднесенню, особливо військової галузі. Вартість американських військових замовлень зросла до 2,5 млрд дол.

Довоєнний рівень розвитку господарства був досягнутий у 1954 році, а середнього рівня західноєвропейських країн – у середині 70-х років, коли завершився процес індустріалізації. У 1952 р. у країні було створено “Спеціальний рахунок для промислових інвестицій“. Японія вступила в МВФ, а в 1955 р. стала членом ГААТ. Відбувався активний розвиток зовнішньоторговельних зв’язків:

– 1952 р. було дозволено створювати експортні картелі;

– 1953–1954 рр. укладаються договори про дружбу та мореплавство зі США.

Упродовж 15 років економіка Японії зростала в середньому на 11 % у рік, що було найвищим темпом зростання у світовій історії.

У 1961 – 1970 рр. середньорічні темпи валового національного доходу становили 11 %, за цим показником Японія поступалася лише США. У кінці 70-х рр. інвестиції в основний капітал склали 34,7 % ВНП, що також було найкращим показником у світі. Японія посіла четверте місце у світовому експорті (7 %). До основних чинників так званого “японського чуда” потрібно віднести“:

– раціональне поєднання ринкових важелів із держаним регулюванням економіки;

– визначення і реалізацію загальнонаціональних інтересів та здійснення політики протекціонізму;

– строге лімітування іноземних інвестицій та ефективне їх використання;

– використання іноземних ноу-хау та впровадження 10 тис. нових технологічних процесів;

– високі затрати на НД та ДОКР;

– упровадження матеріало- та енергозберігаючих технологій;

– праця висококваліфікованих кадрів та зростання реальної заробітної плати на 6,3 %.

У 80–90-х рр. в Японії здійснюється структурно-техно­ло­гіч­на перебудова економіки в напрямі розвитку мікропроцесорної техніки, інтегральних схем, обліково-вимірювальної техніки, біотехнологій та реалізовується програма створення “Японської моделі суспільства громадянського добробуту“.

Програма мала ліберальний характер і передбачала:

– мінімізацію асигнувань на соціальні програми;

– активізацію трудової мотивації;

– реалізацію принципу рівних можливостей;

– перетворення Японії в технологічну державу;

– самозабезпечення на 71 % продуктами харчування;

– запровадження екологічних стандартів та чистих технологій.

До 1995 р. частка японських кредитів у світі становила 53 %, а до кінця століття нетто-активи досягнули 1 трл дол.

У технотронній державі 60 % території складають ліси та заповідники (27 національних парків, 54 квазі-національні парки, 298 префектурних парків, 500 заповідників та заказників).

Франція

30 серпня 1944 р. перехідний уряд Шарля де Голля розпочав відбудову французького господарства на основі розвитку державно-монополістичного капіталізму.

З цією метою розпочалася широкомасштабна націоналізація. Було проведено націоналізацію гірничодобувної, газової, авіаційної, автомобілебудівної галузей промисловості, електроенергетики, банків, страхових компаній, ощадних кас тощо. Розширювалися права профспілок в управлінні виробництвом (зокрема, розподіл житла та звільнення з роботи). На підприємствах, де кількість працюючих становила 50 осіб, створювалися так звані “комітети підприємств“. Було вста­новлено 40-годинний робочий тиждень та двотритижневі відпустки. Зросла реальна заробітна плата – у промисловості на 80 %, сільському господарстві – на 25 %. Надавалися кредити для розвитку сільського господарства. На 80–130 % зросли пенсії та допомога сім’ям.

З планом Маршалла у 1948 – 1951 рр. Франція отримала 2 млрд 458 млн дол., а до 1958 р. США надали Франції кредитів на суму 12 млрд дол.

Ці економічні заходи дозволили Франції у 1947–1950 рр. досягти довоєнного рівня та розпочати докорінну зміну стратегії економічного розвитку. Відбувається освоєння нової техніки та технології в промисловому виробництві. 90 % інвестицій спрямовується на розвиток важкої, хімічної індустрії, машинобудування, радіоелектроніки, приладобудування. Сформувалися нові галузі промисловості, такі як нафтопереробна, атомна енергетика, електроніка. Французька промисловість почала переходити від одиничного та серійного до поточного і масового виробництва. У фінансовій сфері відбувається переорієнтація з вивезення капіталу на внутрішнє виробниче його використання. Великий вплив на мілітаризацію економіки мала участь Франції у війнах в Алжирі та у В’єтнамі.

У 1946 р. створюється Генеральний секретаріат по плануванню, завданням якого було програмування (планування) розвитку економіки.

У 1947–1953 рр. реалізовувався так званий “план Монне”щодо модернізації націоналізованої економіки.

1954–1957 рр. – план зміцнення конкурентоспроможності приватного сектора економіки.

1958–1961 рр. – план переходу до відкритої економіки.

Франція бере активну участь у європейських інтеграційних процесах. За її ініціативою було створено Європейське об’єд­нан­ня вугілля і сталі, до якого увійшли ФРН, Італія, Бельгія, Гол­лан­дія, Люксембург. 25 березня 1957 р. Франція підписала договір про створення ЄС.

З 1958 до 1969 рр. знову реалізовується економічна програма, тепер прем’єра Ш. де Голля.

Вона передбачала:

– здійснення лінії “індустріального імперативу”, тобто про­тек­ціонізму щодо пропорційного розвитку усіх галузей промисловості;

– перетворення НТП у виробничу силу;

– структурну перебудову промисловості на користь новітніх галузей – аерокосмічної, ракетобудівної, атомної енергетики та ін.;

– розвиток державно-монополістичного капіталізму, зокрема заохочення монополістичної конкуренції, формування фінансових груп;

– відміну державного економічного планування.

З метою збільшення конкурентоспроможності президент Ж. Помпіду в 1969 р. змінює валютно-фінансову політику країни. Бу­ло проведено девальвацію франка (12,5 % до долара, 11,1 % до золота) і взято курс на “вирівнювання“ бюджету у виробництві та споживанні, а також торговельного балансу. Але у 1974 р. ОПЕК підняв ціни на нафту, яку Франція повністю ввозила із-за кордону, що призвело до економічної кризи та скорочення промислового виробництва на 8 %, а сільського господарства – на 3 %. Щорічно ціни зростали на 10 %.

У 1976–1980 рр. країна знову повертається до планування. Розробляється та реалізовується так званий план “промислової переорієнтації”, спрямований на:

– на підтримку конкурентоспроможних галузей промисловості;

– підтримку ТНК;

– розвиток зовнішньої торгівлі;

– реалізацію галузевих програм (зокрема, “Аеробус“, “Конкорд“ та ін.);

– інтенсифікацію сільського господарства (2-е місце у світі з виробництва пшениці, 1-е з вирощування – ячменю, льону, цукрових буряків).

У цілому розвиток економіки Франції в 70–80-х рр. характеризується такими особливостями:

– зростають інфляційні процеси у зв’язку із відпуском державою цін;

– відбувається знецінення капіталу та його відтік за кордон;

– зростають протиріччя у зовнішній торгівлі (Франція займала п’яте місце (6,7 %) у світовому експорті, але торговельне сальдо залишалося негативним у першу чергу через ввіз енергоресурсів, торговельний дефіцит становив – 14,1 млрд франків);

– проявляються структурні диспропорції в розвитку окремих галузей (транспорту, сфери послуг, торгівлі);

– загострюється ситуація у валютно-кредитній системі у зв’язку із зростанням курсу долара (погіршується платіжний баланс країни, франк стає найхиткішою валютою Європи, зростає безробіття).

У 1981 р. до влади приходить лівоцентристський уряд на чолі з Франсуа Міттераном, який за роки свого правління створив найбільший державний сектор економіки серед капіталістичнихкраїн (85 % авіаційної промисловості, 80 % чорної металургії, 2/3 кольорової металургії).

Саме в цьому напрямі і здійснювалися економічні реформи (тільки за 1981–1982 рр. їх здійснено 200):

– частково підвищено заробітну плату; пенсійний вік встановлено 60 років та на 50 % підвищено пенсії;

– відбулося скорочення робочого тижня до 39 годин;

– проведено девальвацію франка (на 13 % до марки та 5,75 % до інших валют);

– з метою обмеження темпів інфляції заморожено на 4 місяці ціни та заробітну плату;

– згідно з прийнятим законом у лютому 1982 року проведено чергову націоналізацію великих промислових груп (“Пешине-Южин-Кюльман” у кольоровій металургії, “Рон Пуленк” у хімічній промисловості, “Томпсон – Брандт” в електротехніці, “Сен-Гобен-Понт-а-Муссон” у виробництві будівельних матеріалів та скла, сталеплавильні трести – “Сесілор“ та “Юзінор“, авіаційні та ракетобудівні компанії – “Дассо” і “Матра” та ін.);

– виділено промисловим підприємствам 6 % кредитів (44,5 % від усіх кредитів).

Під тиском США та ФРН, які намагалися французький уряд примусити відмовитися від політики обмеження влади монополій, у 1983–1984 рр. реалізовувався так званий “план Делора” (міністр фінансів і бюджету), таким чином було прийнято “курс жорсткої економії”.

Основними завданнями є – скорочення зовнішнього дефіциту, згортання соціальних програм, збільшення податків. Збільшено плату за медичне обслуговування, комунальні послуги, транспорт (споживчий попит зменшився на 65 %). Здійснювався процес денаціоналізації. У країні зменшилися виробництво та розподіл електроенергії, газозабезпечення, телекомунікації. Економічні негаразди призвели до того, що лівий блок почав втрачати підтримку виборців і на виборах у березні 1986 року більшість отримали консерватори.

Прем’єрміністр Жак Ширак заявив про необхідність закладення основ “народного капіталізму” через активне формування середнього прошарку. Різко (у 4 рази) скорочувалися обсяги фіскальних надходжень.

З 1987 року розпочався процес “дерегламентації” економіки (самостійне встановлення цін на промислову продукцію). Було передбачено ряд заходів щодо ліквідації впливу держави на функціонування кредитної системи, проведено поступову приватизацію кредитних установ. У цілому було підготовлено більш як 30 законопроектів, що позитивно вплинули на стан економіки Франції у другій половині 80-х рр.

Хоча у 1986 – 1989 рр. у країні спостерігалося економічне піднесення (річний приріст промислового виробництва складав 4 % , а ВВП в середньому – 3 %), початок і особливо середина 90-х рр. ознаменувалися спадом виробництва та інвестиційної активності.

Незважаючи на нерівномірний розвиток народного господарства, різні підходи до визначення економічних пріоритетів лівих сил та консерваторів, в повоєнний період Франція перетворилася з країни “рантьє” у країну сучасного промислового капіталізму з високим ступенем концентрації та значною роллю держави у визначенні економічних програм.

Німеччина

Повоєнна відбудова німецького господарства здійснювалася на основі участі в плані Маршалла та реалізації економічної програми Людвіга Ерхарда.

Так, за перші роки реалізації плану (1948–1951 рр.) Німеччина отримала від США 2,422 млрд дол., майже стільки, скільки Великобританія (1,324 млрд) і Франція (1,13 млрд) разом узяті та майже в 3,5 раза більше, ніж Італія (0,704 млрд). У цілому за роки дії плану Маршалла Німеччина отримала допомогу на суму 3,12 млрд дол.

Програма економіста і політика Людвіга Ерхарда грунтувалася ідеї створення так званого соціального ринкового господарства.У соціальній ринковій економіці рушійною силою суспільного благополуччя є потяг людини до покращення умов власного життя в сукупності з її соціальною відповідальністю. Ерхард вважав, що ринкова економіка функціонує винятково в умовах свободи – споживання, вибору професії і робочого місця, підприємницької діяльності. Основними рушійними силами у відродженні країни Ерхард визначав вільну приватну ініціативу і конкуренцію у поєднанні з активною роллю держави в господарському житті. Одним з найважливіших елементів соціального ринкового господарства вважався дрібний та середній бізнес – “основа благополуччя для всіх”. Уже в 1953 р. на підприємствах, що мали до 500 осіб, працювало 50,8 % всіх зайнятих і вироблялася половина промислової продукції.

Господарська реформа 1948 р. одночасно поєднувала грошову реформу та реформу цін. Створення твердої власної валюти розпочалося із відміни дії рейхсмарок та впровадження дойчмарок (кожен громадянин отримав по 60 нових грошових одиниць). Заробітна плата, пенсії, квартплата підлягали виплаті в нових марках у співвідношенні 1:1. Особисті заощадження наполовину обмінювалися по курсу 1:10, друга половина тимчасово заморожувалася, а потім обмінювалася 1:20. Підприємствам були надані субсидії тільки на першу зарплату працюючим, у майбутньому вони могли сподіватися лише на наслідки їхньої комерційної діяльності. Старі зобов’язання банків анульовувалися. 24 червня 1948 р. було прийнято закон про принципи господарської структури та політику цін. Держава відпускала ціни, відмінено адміністративний розподіл ресурсів та багаточисельні нормативні документи, що регулювали економічні відносини. Пізніше було прийнято закони про кредитну та податкову політику, про заходи проти самовільного підняття цін, антимонопольний та антитрестівський укази.

У результаті фінансового оздоровлення швидкими темпами починає відроджуватися промисловість. До 1956 р. рівень виробництва Німеччини перевершив показники 1936 р. на :

– 216 % – уся промисловість;

– 280 % – машинобудування;

– 460 % – автомобілебудування;

– 558 % – електротехніка;

– 189 % – текстильна промисловість;

– 189 % – харчова промисловість.

З 1960 до 1970 рр. у 5,2 раза збільшилися асигнування на НДДКР. Науково-технічний прогрес стає вирішальним фактором розвитку економіки. Розвиваються експортноорієнтовані галузі економіки (машинобудування, авіаційна та ракетно-космічна галузі, хімія, електротехніка та машинобудування).

Характерною рисою господарства Німеччини є збереження майже 1,9 млн дрібних та середніх підприємств. Із них 1,7 млн припадало на дрібні фірми (до 9 осіб). Особливо це стосується території колишньої НДР.

З середини 70-х років у Німеччині відбувся так званий структурний стрибок. Його зміст полягав у перенесенні за кордон частини промислового виробництва, особливо нерентабельного та екологічно шкідливого (хімія). Німеччина у 80-х роках стала класичною державою-експортером і посідає друге місце після США. Це стосується вивозу автомобілів, верстатів, хімічної та електротехнічної продукції.

Інтеграція двох протилежних економічних систем після об’єднання ФРН та НДР зумовила загальний економічний спад.

Динаміка ВВП (у % зростання чи спадання) має такий вигляд:

1992 рік	1993 рік	1994 рік	1995 рік
2,2	– 1,1	2,2	1,9

Динаміка промислового виробництва (у % зростання чи спадання) має такий вигляд:

1992 рік	1993 рік	1994 рік
– 0,9	– 5,7	3,8

Безробіття сьогодні складає 11,1 % від усього працездатного населення.

Висновок

Таким чином, у повоєнний період у результаті соціально-економічних перетворень у провідних країнах світового господарства сформувався принципово новий тип економічних взаємовідносин основних соціальних прошарків суспільства. Суспільство соціального партнерства має такі основні риси:

– масове виробництво споживчих товарів, значна частина яких доступна всім прошаркам населення, у тому числі і через систему довгострокового кредиту;

– подолання антагонізму між працею та капіталом через володіння акціями корпорацій;

– забезпечення та розвиток приватної власності як основного економічного інституту;

– наявність конкуренції та механізмів ринкового ціноутворення разом з існуванням антимонопольного законодавства;

– збереження переважно державного регулювання економіки та соціальної сфери;

– інституційне забезпечення рівності економічних прав та стартових можливостей;

– реалізація соціальних програм з метою досягнення соціальної згоди та захисту “слабких груп”.