Модульна контрольна робота № 2 (приклад) 14 страница

Метод відсоткових відрахувань має свої переваги, які характеризуються рівномірністю надходжень в часі, достатньо великими обсягами надходжень, рівномірністю надходження по території країни, захищеністю від впливів економічних та інших факторів, які могли б спричинити коливання в обсягах доходів. Цим вимогам відповідають такі загальнодержавні податки як податок на додану вартість, акцизний збір, податок на прибуток підприємств і прибутковий податок з громадян. Перелік регулюючих податків, які використовуються для збалансування місцевих бюджетів, на сьогодні став досить обмеженим (податок на прибуток підприємств, податок з доходів фізичних осіб), проте відповідність зазначеним вище критеріям, а також вагома фіскальна роль визначають їхню достатність у процесах бюджетного регулювання.

При застосуванні методу відсоткових відрахувань використовують нормативи: 1) єдині для місцевих бюджетів усіх адміністративно-територіальних одиниць; 2) групові – єдині в межах певних груп місцевих бюджетів (наприклад, залежно від рівня податкового потенціалу і бюджетної забезпеченості на одного жителя); індивідуальні для кожного бюджету.

У наш час відбувся перехід до застосування єдиних і групових нормативів у бюджетному регулюванні, а також закріплення ПДВ за державним бюджетом України загалом зумовили посилення централізації бюджетних ресурсів, збільшення кількості дотаційних місцевих бюджетів і зростання їхньої залежності від державного бюджету.

За сучасних умов важливе місце у процесі бюджетного регулювання займають трансферти. Разом із запровадженням Бюджетного кодексу України вони стають основним методом бюджетного регулювання. Такі зміни відповідають кращому досвіду зарубіжних країн, який підтверджує тенденцію до зростання ролі бюджетних трансфертів, що знаходить відображення у збільшенні їхньої частки у сукупних доходах місцевих бюджетів.

3. Об’єктивна необхідність й організація

бюджетного вирівнювання в Україні

У межах кожної країни завжди спостерігаються об’єктивні розбіжності у фінансовому потенціалі окремих територій, особливості дохідної бази бюджетів, можливості задоволення різноманітних місцевих потреб. Головними загальноекономічними причинами, які зумовлюють регіональні відмінності у формуванні доходів і фінансуванні видатків місцевих бюджетів України, є:

- нестабільність і неузгодженість законодавства з питань фінансів, бюджету, податків;

- щорічні зміни складу доходів і видатків бюджетів;

- невизначеність цілей і пріоритетів фінансового вирівнювання;

- відсутність протягом тривалого часу (до 2001 р.) стабільного, науково обґрунтованого і прозорого механізму бюджетного регулювання;

- нераціональне розташування мережі бюджетних установ;

- непослідовна політика щодо передачі соціально-культурних об’єктів з державної у комунальну власність;

- відсутність зацікавленості органів місцевого самоврядування в додатковій мобілізації надходження доходів до місцевих бюджетів, споживчі тенденції у витрачанні бюджетних коштів.

Як доходи, так і видатки місцевих бюджетів окремих регіонів України мають значні відмінності. Тому виникає потреба у проведенні фінансового вирівнювання, яке спрямоване на перерозподіл фінансових ресурсів з метою усунення вертикальних й горизонтальних фіскальних дисбалансів на користь тих владних рівнів, котрі мають такі дисбаланси.

Термін «вирівнювання» в українському законодавстві вперше з’явився у 1995 р. у Законі України «Про бюджетну систему України» (ст.16). Пізніше він трансформувався в «бюджетне вирівнювання» в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні» від 20 травня 1997 р. (ст.1). На практиці часто застосовують поняття «фінансове вирівнювання». В економічній літературі іноді можна спостерігати ототожнення фінансового вирівнювання з бюджетним регулюванням. У Бюджетному кодексі України також відсутнє визначення цього поняття, але застосовуються терміни «дотація вирівнювання» і «коефіцієнт вирівнювання».

Фінансове вирівнювання– це процес усунення вертикальних і горизонтальних дисбалансів. У процесі фінансового вирівнювання здійснюються заходи з перерозподілу фінансових ресурсів як між ланками системи бюджетів по вертикалі, так і між так званими «бідним» і «багатими» територіями.

Фінансове вирівнювання – приведення відповідно до витрат місцевих бюджетів (за економічною та функціональною класифікаціями) гарантованого державою мінімального рівня соціальних послуг на одного мешканця, ліквідація значних диспропорцій у здійсненні бюджетних видатків за окремими територіями [21].

У широкому розумінні фінансове вирівнювання відображає процеси політичного, економічного і соціального значення, за допомогою яких вирішуються загальнодержавні завдання щодо забезпечення динамічного зростання економіки, розвитку продуктивних сил, поліпшення добробуту населення, усунення розбіжностей у рівнях розвитку окремих територій, фінансового забезпечення місцевого самоврядування тощо. Усе це надає фінансовому вирівнюванню виняткового значення і зумовлює його особливе місце у фінансовій системі.

Головним інструментом проведення фінансового вирівнювання адміністративно-територіальних одиниць країни нині є бюджетні трансферти.

Під час здійснення фінансового вирівнювання для досягнення позитивної економічної динаміки в країні, реалізації завдань регіональної політики, забезпечення соціальної справедливості і політичної стабільності в суспільстві доцільно дотримуватись таких підходів:

- необхідно враховувати об’єктивні розбіжності в економічному та

соціальному розвитку регіонів, окремих населених пунктів, особливості їх місцезнаходження, природно-кліматичні, екологічні, демографічні та інші умови, які спричиняють диференціацію бюджетних видатків;

- механізм фінансового вирівнювання повинен відповідати цілям і

пріоритетам регіональної політики, враховувати встановлені критерії та перелік депресивних територій країни, які потребують додаткових фінансових ресурсів;

- необхідною передумовою для створення рівних можливостей

функціонування всіх територіальних громад повинно бути вирівнювання видатків місцевих бюджетів, а також їх дохідної бази;

- для забезпечення зацікавленості органів місцевого самоврядування у

збільшенні дохідних джерел доцільно встановити такий елемент механізму фінансового вирівнювання як ступінь вирівнювання доходів місцевих бюджетів;

- кінцевою метою вирівнювання видатків бюджетів органів місцевого

самоврядування має бути забезпечення надання суспільних послуг населенню кожної територіальної громади на єдиному рівні, який гарантується законами країни.

Зазначені засади фінансового вирівнювання реалізуються у процесі формування механізмів надання фінансової допомоги місцевим бюджетам. Вихідною умовою забезпечення ефективності цих механізмів є застосування єдиних, прозорих, науково обґрунтованих підходів щодо державної фінансової підтримки розвитку територій.

8 вересня 2005 р. в Україні був прийнятий Закон «Про стимулювання розвитку регіонів», який визначив правові, економічні та організаційні засади реалізації державної регіональної політики щодо стимулювання розвитку регіонів і подолання депресивності територій.

Стимулювання розвитку регіонів – це комплекс правових, організаційних, наукових, фінансових та інших заходів, спрямованих на досягнення сталого розвитку регіонів на основі поєднання економічних, соціальних та екологічних інтересів на загальнодержавному й регіональному рівнях, максимально ефективного використання потенціалу регіонів в інтересах їх жителів і держави в цілому [14].

Метою стимулювання розвитку регіонів визнано:

- забезпечення сталого розвитку регіонів в інтересах усієї України,

підвищення рівня життя населення, подолання бідності та безробіття, формування середнього класу;

- ефективне використання економічного, наукового, трудового

потенціалу, природних та інших ресурсів, а також особливостей регіонів для досягнення на цій основі підвищення рівня життя людей, оптимальної спеціалізації регіонів у виробництві товарів і послуг;

- створення рівних умов для динамічного, збалансованого соціально

економічного розвитку регіонів України;

- забезпечення додержання визначених державою соціальних гарантій

для кожного громадянина незалежно від місця його проживання;

- подолання депресивного стану окремих територій, своєчасне і

комплексне розв’язання проблем охорони довкілля.

У Законі від 8 вересня 2005 р. узагальнені такі основні засади, на яких має формуватися стимулювання розвитку регіонів у нашій країні:

1) збалансування загальнодержавних, регіональних і місцевих інтересів розвитку, визначення державою з урахуванням пропозицій органів місцевого самоврядування науково обґрунтованих пріоритетних напрямів регіонального розвитку;

2) програмно-цільовий підхід до розв’язання проблем соціально-економічного розвитку, створення сприятливого інвестиційного середовища в регіонах;

3) максимальне наближення послуг, що надаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, до споживачів цих послуг;

4) концентрація на конкурсній основі коштів державного бюджету України, місцевих бюджетів, а також інших ресурсів з метою досягнення найбільш ефективного їх використання для цілей регіонального розвитку;

5) співробітництво та взаємна відповідальність центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, наукових і громадських організацій та інших суб’єктів у виконанні завдань регіонального розвитку.

У названому вище Законі вперше у вітчизняному законодавстві дано тлумачення терміна «регіон», під яким розуміється територія АРК, області, міст Києва та Севастополя. Крім того, визначено сутність поняття «депресивних територій», їх класифікація та вказані показники розвитку, за якими території набувають цього статусу.

Депресивна територія – це регіон чи його частина (район, місто обласного значення або кілька районів, міст обласного значення), рівень розвитку яких за показниками, визначеними в законодавстві, є найнижчим серед територій відповідного типу.

Депресивні території поділяють на такі групи:

1) регіони;

2) промислові райони – райони, в яких частка зайнятих у промисловості перевищує частку зайнятих у сільському господарстві;

3) сільські райони – райони, в яких частка зайнятих у сільському господарстві перевищує частку зайнятих у промисловості;

4) міста обласного значення.

Статус депресивної надається території з метою створення правових, економічних, та організаційних засад для вживання органами державної влади та органами місцевого самоврядування особливих заходів для стимулювання розвитку таких територій.

Депресивними визнаються:

- регіони, у яких протягом останніх п’яти років середні показники валової

доданої вартості на одну особу є найнижчими;

- промислові райони, у яких протягом останніх трьох років середні

показники рівня безробіття, зайнятості у промисловості є найвищими, обсяг промислового виробництва на одну особу та рівень середньої заробітної плати найнижчі;

- сільські райони, у яких протягом останніх трьох років щільність

сільського населення, природний приріст населення найнижчі, найвища – частка зайнятих у сільському господарстві, обсяг виробництва сільськогосподарської продукції на одну особу та рівень середньої заробітної плати є найнижчими;

- міста обласного значення, у яких протягом останніх трьох років є

найвищими середні показники рівня безробіття, зокрема довготривалого безробіття, та найнижчим є рівень середньої заробітної плати.

Депресивними визнаються промислові та сільські райони, а також міста обласного значення, названі показники розвитку яких відповідають одночасно всім зазначеним вище критеріям.

Визначення вихідних понять і критеріїв репресивності територій створює необхідні передумови для практичного втілення основних принципів державного стимулювання регіонів, задекларованих у законодавстві:

- об’єктивність і відкритість визначення територій для державного

стимулювання їх розвитку;

- одночасна концентрація зусиль і коштів на відносно невеликій кількості

територій з метою досягнення максимального соціально-економічного розвитку;

- неприпустимість використання цільової державної підтримки для

фінансування поточних потреб територій;

- максимальне використання можливостей самих територій у розробці та

реалізації системи заходів з подолання депресивності.

Основними формами державної підтримки регіонів з метою стимулювання розвитку депресивних територій є:

1) цільове спрямування державних капітальних вкладень у розвиток виробничої, комунікаційної та соціальної інфраструктури;

2) надання державної підтримки, у тому числі фінансової, малим підприємствам, сприяння формуванню об’єктів інфраструктури розвитку підприємництва (бізнес-центри, бізнес-інкубатори, інноваційні та консалтингові центри, венчурні фонди тощо);

3) спрямування міжнародної технічної допомоги на розв’язання актуальних соціально-економічних та екологічних проблем, а також здійснення інших заходів;

4) сприяння зайнятості населення, забезпечення цільового фінансування програм перекваліфікації та професійного розвитку трудових ресурсів, стимулювання трудової міграції, удосконалення соціальної сфери, зокрема житлового будівництва, охорони здоров’я та довкілля;

5) надання іншої державної підтримки.

У Законі України «Про стимулювання розвитку регіонів» визначено порядок фінансування заходів щодо стимулювання їх розвитку та подолання депресивності територій. Обсяги фінансування реалізації угод щодо регіонального розвитку та виконання програм подолання стану депресивності територій мають щорічно передбачатися у проектах державного бюджету України та рішеннях про місцеві бюджети відповідними бюджетними програмами.

Під час визначення обсягів коштів, призначених для стимулювання розвитку регіонів і подолання депресивності територій, не повинні враховуватися суми дотацій вирівнювання та субвенцій, що спрямовуються на виконання органами місцевого самоврядування власних і наданих законом повноважень органів виконавчої влади, а також кошти, що спрямовуються згідно із законодавством на ліквідацію наслідків надзвичайних екологічних ситуацій, техногенних катастроф і стихійного лиха.

Вирішення завдань фінансового вирівнювання досягається за допомогою певної системи форм і методів державної підтримки, проте центральне місце в ній займають процедури бюджетного регулювання і фінансової допомоги територіям у вигляді бюджетних трансфертів.

Питання для самостійного вивчення:

Зарубіжний досвід фінансового вирівнювання

У зарубіжній практиці склалося кілька основних форм фінансового вирівнювання:

- вертикальне фінансове вирівнювання;

- горизонтальне фінансове вирівнювання;

- вирівнювання доходів місцевих органів влади;

- вирівнювання видатків цих органів влади.

Методи фінансового вирівнювання –це способи його здійснення на основі використання таких інструментів, як: фонди фінансового вирівнювання (еквалізаційні фонди); загальні та спеціальні трансферти; внески територій; розподілені й передані податки та інші.

Основні види систем фінансового вирівнювання у зарубіжній практиці: перша – ґрунтується на тому, що необхідні для фінансового вирівнювання

ресурси акумулюються в бюджеті центрального уряду, а потім перерозподіляються на користь окремих територій, які потребують допомоги;

друга – ґрунтується на засадах самофінансування, тобто необхідні для вирівнювання ресурси акумулюються в спеціальних фондах самими територіями без участі бюджету центрального уряду.

Такі системи характерні для горизонтальної форми вирівнювання в окремих країнах.

Покажемо систему вирівнювання на прикладі Швеції [21].

Тут система фінансового вирівнювання дістала назву системи Робіна Гуда. Автори дослідження «Місцеве самоврядування у Швеції» зазначають, що потреби в комунальних послугах і місцеві умови для їх надання в різних комунах неоднакові. Є залежність між віковою структурою населення і рівнем потреб у послугах. Висока частка дітей дошкільного віку і високий рівень зайнятості населення жіночої статі збільшує потребу в дошкільних закладах. Велика кількість дітей шкільного віку вимагає збільшення місць у школах. Збільшення чисельності громадян похилого віку спричиняє додаткову потребу в закладах для таких людей.

Затрати на комунальні послуги відрізняються також у комунах залежно від географічних і кліматичних умов. Малозаселені райони вимагають більших затрат. Водночас висока густота населення спричиняє додаткові витрати. Усі ці та інші фактори приводять до того, що комуни зобов’язані здійснювати неоднакові витрати.

У той же час комуни мають і неоднакові доходи: одні – більші, інші – менші. Це пов’язано з різною дохідною базою, яку вони самостійно оподатковують. Для визначення рівня можливостей кожної комуни щодо формування її доходів шведські економісти використовують кілька показників:

- середньокомунальну податкоспроможність – розраховується шляхом поділу суми доходів, котрі підлягають комунальному оподаткуванню по всій країні, на загальну кількість жителів держави;

- податкоспроможність окремої комуни – визначаєтьсяшляхом поділу суми доходів в окремій комуні, що підлягає її комунальному оподаткуванню, на кількість жителів цієї комуни.

Таким чином, одні комуни мають більшу податкоспроможність, ніж середньокомунальна, інші – меншу.

Основні фактори, що впливають на цей показник:

• частка населення, яка працює;
• рівень доходів населення;
• вікова структура населення;
• господарська структура;
• структура забудови комуни та ін.

Податкоспроможність кожної комуни визначає її можливості фінансувати витрати на надання громадських послуг. Отже, з одного боку, в кожній комуні складаються різні обсяги витрат, з другого – різні можливості щодо фінансування їх. Фінансове вирівнювання зводиться до того, що вирівнюються можливості комун фінансувати ці витрати і вирівнюються самі витрати. Це означає: вирівнюються їхні доходи й видатки. За інших умов, вважають у Швеції, зростав би розрив між рівнями розвитку окремих комун з усіма негативними наслідками.

Нову систему фінансового вирівнювання у Швеції прийнято риксдагом (парламентом) восени 1995 р. і введено з 1996 р. Система побудована таким чином, що вирівнювання здійснюється виключно за рахунок фінансових ресурсів самих комун, тобто на засадах самофінансування. До цього фінансове вирівнювання здійснювалося за рахунок субсидій із бюджету центрального уряду. 3 1996 р. державні субсидії використовуються для загальної фінансової підтримки місцевого самоврядування, а також для регулювання відносин комун і ландстингів (губерній).

Фінансове вирівнювання здійснюється у два етапи:

1. Вирівнювання доходів. Середньокомунальну податкоспроможність по Швеції визначено в обсязі середнього доходу на одну людину по країні, що підлягає комунальному оподаткуванню. Комуни, які мають середній дохід на одного жителя менше цієї суми, отримують субсидію. Ті, дохід котрих становить більше цього доходу на одну людину, сплачують внески до фонду субсидій. Розміри субсидій і внесків розраховуються як різниця між середньокомунальною податкоспроможністю по Швеції і власною податкоспроможністю кожної комуни, помноженою на чисельність жителів комуни, а також на попередньо встановлену податкову ставку ( до 1998 р. цю ставку було визначено в обсязі 95% від середньої комунальної податкової ставки, яка склалася в 1995 році).

2. Вирівнювання витрат на більшість видів послуг, що надаються комунами. Визначено сфери діяльності, котрі враховуються при вирівнюванні витрат, а також фактори, що впливають на рівень цих витрат (див. табл. 9). Комуни, які мають високі структурні витрати, отримують субсидії. Ті, що мають малі структурні витрати, роблять внески до спільної каси субсидій. Вказані в таблиціфактори лежать в основі розрахунків відповідних доплат чи відрахувань, котрі здійснюються на основі індексів.

Таблиця 9.

Сфери діяльності, які враховуються при вирівнюванні

витрат, і фактори, що впливають на рівень витрат у Швеції

Сфера діяльності	Фактор
Комуни
Дитячі дошкільні заклади	Вікова структура, рівень зайнятості батьків, податкоспроможність ігустота населення
Заклади з догляду за людьми похилого віку	Вікова структура, співвідношення чоловіків і жінок, професійна структура, рівень спільного проживання, малозаселені райони
Дев’ятирічна школа	Вікова структура, малозаселені райони, рідна мова
Гімназія	Вікова структура, форми проживання (пансіон), вибір програм навчання
Турбота про сім’ю та особистість	Матері-одиначки з дітьми у віці до 15 років, переїзди, іноземні громадяни (за винятком вихідців із країн Північної Європи), громадяни Фінляндії, щільність забудови
Водопостачання і система каналізації	Низька щільність забудови, геологічні особливості
Вулиці та дороги	Ступінь зносу, зумовлений інтенсивністю дорожнього руху та кліматичними особливостями
Забезпечення зайнятості і розвиток господарства	Безробіття
Затрати на будівництво, утримання та опалення	Індекс, який розраховується на основі зміни витрат
Додаткові витрати малозаселених районів: адміністративно-рятувальна служба тощо	Чисельність населення, його густота, ступінь наявності районів щільного заселення
Зменшення чисельності населення	Скорочення чисельності населення протягом останніх 10 років
Дефіцит населення	Чисельність населення в радіусі 30 чи 90 км
Додаткові виплати у зв’язку з несприятливими кліматичними умовами	Очікувані додаткові витрати
Ландстинги
Охорона здоров'я включно з профілактикою	Вікова структура населення, середня тривалість життя, проживання одиноким, малозаселені райони
Вищі навчальні заклади	Кількість зарахованих студентів
Додаткові виплати у зв'язку з несприятливими кліматичними умовами	Очікувані додаткові витрати
Комуни і ландстинги
Громадський транспорт	Густота населення, один чи кілька адміністративних центрів, розрідженість

Формула вирівнювання –це математична модель, яка зумовлює розміри доплати відповідній території чи її внесків на основі об’єктивних факторів і критеріїв.

У Швеції формула вирівнювання складається з двох частин, одна з яких давала можливість розрахувати гарантовану податкову базу комуни, а інша – розмір трансферту для забезпечення цієї бази.

Формула розрахунку гарантованої податкової бази :

Y_і= (А₁ + А₂ + Аз) Y_m, (4)

де: Y_і– гарантована податкова база на душу населення і-ї комуни;

Y_m – середнйі по країні дохід, котрий підлягає оподаткуванню на душу населення;

А₁, А₂, А₃ – коефіцієнти, що коригують податкову базу у зв'язку із різним рівнем бюджетних потреб територій.

(А₁ відображає загальний рівень питомих витрат місцевої влади. Показник коливається від 1 до 1,57.

А2 – віковий фактор, вводиться для вирахування демографічних особливостей територій. Крім того, він є показником ініціативності місцевої влади. Його величина тим більша, чим більші подушні бюджетні витрати і-ї комуни відповідно до середнього рівня по країні. Коефіцієнт може бути як додатним, так і від'ємним, що є негативною оцінкою місцевої влади за слабку активність.

Аз – буферний коефіцієнт, компенсує скорочення податкової бази внаслідок зменшення чисельності населення і-ї території).

Розмір трансфертурозраховується за формулою:

G_i = Т₁ х (Y_і – Y_п), (5)

де: G_i – трансферт на душу населення і-ї комуни;

Т₁ – встановлена місцевими органами влади податкова ставка;

Y_і – гарантована податкова база на душу населення і-ї комуни;

Y_п – дохід, що підлягає оподаткуванню в і-й комуні.

Право на отримання вирівнювальних трансфертів у Швеції мають комуни з податковою спроможністю на рівні менш ніж 95 % від середньокомунальної по країні. Внески роблять комуни з податкоспроможністю понад 110 % від середньокомунальної по Швеції.

Контрольні питання

1. Визначте головну мету і завдання державної регіональної бюджетної політики.

2. Яким чином можна усунути вертикальні і горизонтальні дисбаланси?

3. Назвати головні загальноекономічні причини, що зумовлюють регіональні відмінності у формуванні доходів і фінансуванні видатків місцевих бюджетів.

4. Як ви розумієте поняття «фінансове вирівнювання»?

5. З якою метою проводиться стимулювання розвитку регіонів?

6. Яку територію називають депресивною? На які групи поділяють депресивні території?

7. Назвати основні форми державної підтримки регіонів з метою стимулювання розвитку депресивних територій.

8. Що таке бюджетне регулювання? Які завдання вирішуються в процесі бюджетного регулювання?

9. Які методи і напрями бюджетного регулювання використовуються у вітчизняній бюджетній практиці?

10. Які використовуються види нормативів відрахувань від регулюючих доходів?

Тести для самоперевірки

1. Створення умов для надання громадських послуг населенню за єдиними стандартами на всій території – це завдання:

а) державної фінансової політики;

б) місцевої фінансової політики;

в) не передбачається фінансовою політикою взагалі.

2. Вертикальні фіскальні дисбаланси можна усунути шляхом:

а) зменшення кола обов’язків того рівня влади, в якого виник вертикальний фіскальний дисбаланс;

б) запровадження додаткових податків на території;

в) надання центральною владою цільових субвенцій;

г) дотації вирівнювання.

3. Горизонтальні фіскальні дисбаланси можна усунути шляхом:

а) зменшення кола обов’язків того рівня влади, в якого виник вертикальний фіскальний дисбаланс;

б) запровадження додаткових податків на території;

в) надання центральною владою цільових субвенцій;

г) дотації вирівнювання.

4. У вітчизняній бюджетній практиці використовуються методи бюджетного регулювання:

а) відсоткових відрахувань від загальнодержавних податків і доходів, які надходять до місцевих бюджетів;

б) відсоткових відрахувань від загальнодержавних податків і регулюючих доходів;

в) у вигляді бюджетних трансфертів;

г) усі відповіді правильні.

5. Депресивними визнаються:

а) регіони, у яких протягом останніх 5-ти років середні показники валової доданої вартості на одну особу є найнижчими;

б) промислові райони, у яких протягом останніх 3-х років середні показники рівня безробіття є найвищими;

в) сільські райони, у яких протягом останніх 3-х років природний приріст населення найнижчий;

г) усі відповіді правильні.

6. До основних форм державної підтримки регіонів з метою стимулювання розвитку депресивних територій відносять:

а) цільове спрямування державних капіталовкладень у розвиток інфраструктури;

б) програмно-цільовий підхід до розв’язання проблем соціально-економічного розвитку;

в) надання фінансової допомоги малим підприємствам;

г) спрямування міжнародної технічної допомоги на розв’язання соціально-економічних та екологічних проблем.