Модульна контрольна робота № 2 (приклад) 11 страница

Таблиця 6.

Переваги та недоліки забезпечення суспільних послуг

за рахунок місцевих бюджетів

Переваги закріплення видатків за місцевими бюджетами	Умови, що породжують складнощі при здійсненні видатків з місцевих бюджетів
1. Відмінності у смаках	1. Економія на масштабі
Чим менша територіальна одиниця, тим однорідніші смаки людей, які проживають на цій території. Саме місцева влада може запропонувати населенню суспільні блага, яким вони віддають перевагу	Для окремих суспільних благ збільшення кількості їх споживачів спричиняє зниження витрат виробництва у розрахунку на одного споживача
2. Доступ до інформації	2. Регулювання зовнішніх ефектів (екстерналій)
Інформація про локальні потреби в суспільних благах доступніша для місцевих органів влади; витрати на її отримання менші. Наприклад, потребу території в шляхах місцевого значення простіше визначити на місцевому рівні	При наданні суспільних благ на локальному рівні не враховуються зумовлені ними зовнішні ефекти, тобто не беруться до уваги всі вигоди або втрати від їх виробництва. Це призводить до перевиробництва або недовиробництва благ
3. Стимулювання міжрегіональної конкуренції	3. Запобігання «експорту проблем» та «імпорту вигод»
У разі незадовільної політики місцевої влади, у тому числі й у сфері забезпечення суспільних благ, деякі мешканці цієї території можуть емігрувати в інші місця. Міграція населення створює стимули для здійснення більш ефективної місцевої економічної та фінансової політики	Місцева влада, забезпечуючи блага, може навмисно створювати умови, за яких покращується становище цієї територіальної спільноти за рахунок погіршення становища інших спільнот
4. Можливість експериментування в локальних масштабах	4. Стандартизація якості благ
Певні труднощі пов’язані з визначенням найкращого способу надання конкретного суспільного блага та з’ясування того, чи є він взагалі. Наявність у регіональної та місцевої влади права самостійно формувати політику дає змогу перевірити різні підходи і порівняти одержані результати	На центральному рівні легше встановлювати і запроваджувати в життя єдині стандарти якості суспільних благ. У той час як попередні аргументи на користь централізації були продиктовані міркуваннями ефективності, цей аргумент пов'язаний із потребою врахування критерію рівності.

Соціальний характер (соціальність) видатків місцевих бюджетів – це принцип, який забезпечує спрямування коштів на вирішення безпосередніх потреб населення. Бюджет за своєю сутністю – це суспільний фонд, що передбачає залучення громадськості до його формування, а також оприлюднення звіту про його виконання. Крім того, бюджетні кошти є основним джерелом фінансування переважної більшості об’єктів соціальної інфраструктури. У спадок від Радянського Союзу суспільство отримало достатньо розвинуту соціальну сферу – освіту, охорону здоров’я, культуру. З того часу економічний потенціал країни значно знизився. Отже, соціальна сфера залишилася на вищому рівні розвитку порівняно з економікою. Крім того, роль соціальних видатків місцевих бюджетів зростає в умовах перехідної економіки, коли значна частина населення не забезпечена достатніми засобами для проживання.

Принцип повноти означає потребу відображення усіх видатків органів місцевого самоврядування у видатковій частині відповідних місцевих бюджетів. Роль принципу полягає у доцільності обмежень з боку представницького органу влади витрат органів виконавчої влади, що є виявом демократичних відносин у суспільстві.

Принцип адекватності означає, що заплановані бюджетні видатки мають бути адекватними пріоритетами, які визначені в прогнозі соціально-економічного розвитку регіону. Видаткова частина бюджету має відображати рівень розвитку насамперед соціальної сфери, тобто враховувати розвиток освіти, охорони здоров’я та ін.

Принцип збалансованості застосовують як щодо формування бюджету загалом, так і стосовно окремих його складових. Перше його значення полягає в тому, що сума видаткової частини бюджету має дорівнювати доходам бюджету, а також надходженням із джерел фінансування його дефіциту. Друге значення принципу пов’язане із потребою забезпечення протягом тривалого часу пропорційного співвідношення бюджетних видатків.

Структуру збалансованості видатків можна розглядати у двох значеннях:

1) зовнішню збалансованість, під якою розуміють потребу забезпечення рівності окремих статей видатків певним надходженням. Необхідність дотримання цього принципу зумовлена цільовим характером окремих надходжень (наприклад, формування бюджету розвитку здійснюється у межах визначених доходів);

2) внутрішню структурну збалансованість, яка означає потребу збалансованого розподілу видатків місцевих бюджетів між окремими напрямами. Тому надзвичайно важливо забезпечити, наприклад, збалансований розподіл видатків соціального та економічного спрямування і т.д.

Видатки, які здійснюються із місцевих бюджетів, ділять на видатки, які забезпечують виконання власних повноважень і видатки, спрямовані на реалізацію делегованих повноважень (перелік їх і характеристика надавалися в темі 2). Переважна більшість фінансових ресурсів місцевих бюджетів у сучасних умовах спрямовується на виконання делегованих повноважень.

Перспективним напрямом удосконалення формування видаткової частини місцевих бюджетів України є насамперед розширення власних видаткових повноважень місцевого самоврядування, що дасть змогу повніше враховувати різні потреби населення у різних регіонах. Окрім того, це сприятиме ширшому залученню громадськості до використання суспільних коштів, забезпечить підзвітність і підконтрольність державного управління та розвитку демократичних принципів в країні загалом.

2. Застосування нормативних підходів у бюджетному плануванні

В багатьох країнах з розвинутою ринковою економікою в процесі планування бюджетних видатків застосовуються формульні розрахунки і нормативні методи планування, що дає можливість об’єктивно і справедливо перерозподіляти бюджетні ресурси.

Необхідність застосування нормативних методів у бюджетному плануванні вперше в українському законодавстві була підкреслена в Законі України «Про Державний бюджет України на 1995 рік» від 16 квітні 1995 р., де вживається термін «норматив мінімальної бюджетної забезпеченості одного жителя». Використання такого нормативу було передбачено при розподілі регулюючих доходів між обласними бюджетами та бюджетами районів і міст обласного підпорядкування. Крім того, цим законом були обмежені можливості рад вищого рівня зменшувати доходи або збільшувати видатки бюджетів рад вищого рівня.

У 1995 р. у Законі України «Про бюджетну систему України» у вітчизняну бюджетну практику було введено термін «мінімально необхідні видатки» з бюджетів АРК, областей, міст Києва та Севастополя. Їх обчислення передбачалося за єдиними або груповими мінімальними соціальними і фінансовими нормами та нормативами, які мали бути встановлені вищими органами виконавчої влади на основі чинних законодавчих актів з урахуванням індексу інфляції в межах фінансових можливостей держави та відповідних територіальних утворень.

Постановою ВР України «Про введення в дію Закону України «Про Державний бюджет України на 1996 рік» від 22 березня 1996 р. запроваджувався новий термін «середня мінімальна забезпеченість на одного жителя», якого не було до цього в жодному із законодавчих актів з питань бюджету, а також у Законі «Про бюджетну систему України». Застосовувати такий показник потрібно було при визначенні пропорцій розподілу частини загальнодержавних податків, зборів та обов’язкових платежів між бюджетами АРК і місцевими бюджетами різних видів.

Наступна спроба запровадження нормативних підходів у бюджетне планування була зроблена в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р., де використовувалось багато нових понять, зокрема:

- «мінімальний бюджет місцевого самоврядування» – це розрахунковий обсяг місцевого бюджету, необхідний для здійснення повноважень місцевого самоврядування на рівні мінімальних соціальних потреб, який гарантується державою;

- «мінімальний рівень соціальних потреб»а – гарантований державою мінімальний рівень соціальних послуг на душу населення в межах усієї території України.

Головною метою запровадження таких показників у практику бюджетного регулювання мало бути забезпечення прав і гарантій, передбачених Конституцією України, громадянам країни незалежно від місця їх проживання. Проте, як засвідчила практика, розрахунок цих показників значно ускладнювався у зв’язку з відсутністю досвіду і необхідного статистичного матеріалу, нестабільністю економіки, а отже, змінністю таких важливих складових зазначених показників, як рівень цін (особливо на енергоносії), заробітної плати, обсяг різноманітних соціальних допомоги тощо.

Проблемою розробки мінімальних соціальних стандартів займається багато вчених. Наприклад, економіст В.І. Кравченко, зокрема, вважає, що використання нормативів мінімальної бюджетної забезпеченості на одного жителя та мінімальних соціальних потреб є некоректним [17]; І.О. Луніна підкреслює, що використання зазначених показників суперечить самій ідеї місцевого самоврядування [19]. Але така проблема потребує подальшого глибокого теоретичного дослідження і практичного обґрунтування. Такі стандарти необхідні, вони мають стати своєрідними орієнтирами у розробленні нормативів бюджетної забезпеченості. Робота з визначення державних соціальних стандартів і нормативів в Україні вже розпочалася відповідно до прийнятого 5 жовтня 2000 р. Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії».

Важливим етапом на шляху впровадження застосування нормативних методів у планування бюджетних видатків стало прийняття 1 липня 1999 р. ВР України Постанови «Про основні напрями бюджетної політики на 2000 рік (бюджетна резолюція)», де вперше були оприлюднені узагальнені нормативи бюджетної забезпеченості в розрахунку на душу населення. Такі нормативи використовувалися у процесі визначення обсягів видатків місцевих бюджетів на 2000 р. за основними напрямами делегованих повноважень: охорона здоров’я, освіта (на одного учня), соціальний захист, компенсації органам самоврядування за виконання делегованих повноважень, культура, фізична культура і спорт; для обласних бюджетів – сільське господарство, лісове господарство, рибальство та мисливство.

У «Бюджетній резолюції – 2000» було передбачено застосування коригуючих коефіцієнтів для врахування відмінностей у вартостях надання суспільних послуг громадянам, які проживають у різних населених пунктах, перш за все, залежно від місця їх знаходження: сільська чи міська місцевості. Диференціація міст була проведена з критерієм чисельності населення. Адже абсолютні обсяги видатків у таких сферах, як охорона здоров’я, соціальний захист населення, державне управління, культура і спорт загалом визначають саме за кількістю населення. Виняток становлять видатки на освіту, які планують у розрахунку на одного учня.

Таким чином, узагальнені нормативи бюджетної забезпеченості враховували вартість надання основних соціальних послуг за рахунок бюджетних коштів у розрахунку на одну особу, а коригуючі коефіцієнти відображали відмінності у вартості надання цих послуг територіальними громадами різних категорій. Застосування в бюджетному плануванні нормативів бюджетної забезпеченості стало першим кроком у реалізації таких важливих принципів організації міжбюджетних відносин, як прозорість і гласність.

Закону України «Про Державний бюджет України на 2001 рік» започаткував проведення реформи системи міжбюджетних відносин. На виконання вимог зазначеного Закону Кабінет Міністрів України 29.12.2000 р. прийняв постанову, яка визначила порядок розрахунку обсягу міжбюджетних трансфертів – дотацій вирівнювання, субвенцій і коштів, що передаються до бюджету вищого рівня, а також нормативів відрахувань від загальнодержавних податків і зборів на 2001 р.

Згідно з новим порядком докорінно змінився підхід до розрахунку бюджетних видатків: відбувся перехід від планування з урахуванням мережі бюджетних установ до формування місцевих бюджетів на основі єдиних нормативів на одного мешканця чи споживача соціальних послуг. Таким чином був запроваджений нормативний підхід до розрахунку видатків місцевих бюджетів.

3. Кошторисне планування видатків установ,

які утримуються з місцевих бюджетів

Для ефективного функціонування установ, фінансування яких здійснюється з місцевих бюджетів, важливим є визначення вартості ресурсів, потрібних для їх діяльності. Основним плановим документом, який надає повноваження бюджетній установі щодо отримання доходів і здійснення видатків, відповідно до бюджетних призначень, є кошторис.

Кошторис бюджетної установи – це основний фінансовий документ, який визначає обсяг, цільове спрямування та поквартальний розподіл бюджетних коштів на утримання установи, здійснення централізованих заходів щодо її господарського та культурного розвитку.

Передбачені у кошторисі асигнування є граничними і витрачати кошти, більші за ці суми, не дозволено.

До 1 січня 2000 р. складалися єдині кошториси бюджетних установ, що мали три розділи, у кожному з яких були дохідна та видаткова частини, а поділ проводився залежно від природи дохідних джерел:

1. Розділ «Бюджетні асигнування».

2. Розділ «Інші кошти».

3. Розділ «Видатки за рахунок перевищення доходів над видатками спеціальних та інших позабюджетних коштів»

9 січня 2000 р. Кабінет Міністрів України ухвалив постанову «Про порядок складання, розгляду, затвердження та основні вимоги щодо виконання кошторисів доходів і видатків бюджетних установ та організацій» № 17. Зміни, передбачені цією постановою, були зумовлені зарахуванням до бюджетів усіх рівнів позабюджетних коштів бюджетних установ та організацій, а також розподілом бюджету на загальний і спеціальний фонди. Але ця постанова втратила чинність у зв’язку з прийняттям нової Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ» 28 лютого 2002 р. № 228. Відповідно до цього Порядку кошторис доходів і видатків установи формують на підставі показників лімітної довідки про бюджетні асигнування на наступний рік, яку організація вищого рівня надсилає усім підпорядкованим установам у тижневий термін після затвердження бюджету, з якого фінансують установу.

Лімітна довідка про бюджетні асигнування – це документ, в якому описані затверджені бюджетні призначення (встановлені бюджетні асигнування) та їх помісячний розподіл, а також інші показники, що згідно із законодавством мають бути визначені на основі нормативів.

Тобто, у цій довідці зазначено загальний обсяг фінансування з відповідного місцевого бюджету на наступний рік за певним розділом бюджетної класифікації, у тому числі з таких найважливіших статей витрат, як «Оплата праці», «Нарахування на зарплату», «Капітальні видатки».

Кошторис доходів і видатків складає бюджетна установа на календарний рік, і затверджує керівник організації вищого рівня не пізніше, ніж через місяць після ухвалення бюджету, за рахунок якого вона фінансується.

Кошторис – це план доходів і видатків бюджетної установи, тому він складається з двох частин: дохідної та видаткової, які поділяють на розділи – за загальним і спеціальним фондами.

Загальний фонд містить надходження зі спеціального фонду місцевого бюджету та передбачає розподіл видатків за кодами економічної класифікації для здійснення відповідних видатків згідно із законодавством, а також для реалізації пріоритетних заходів, пов’язаних із виконанням установою основних функцій.

Спеціальний фонд містить надходження зі спеціального фонду місцевого бюджету для конкретної мети та передбачає їх розподіл за кодами економічної класифікації для здійснення відповідних видатків згідно із законодавством, а також для реалізації пріоритетних заходів, пов’язаних із виконанням установою основних функцій.

Міністерство фінансів України, Міністерство фінансів АРК, місцеві фінансові органи доводять до відома головних розпорядників коштів інформацію про граничні обсяги видатків загального фонду проекту відповідного бюджету на наступний рік, що є основою для складання проектів кошторисів.

Для правильної та своєчасної організації роботи, пов'язаної зі скла­данням проектів кошторисів, головні розпорядники за вказівками фі­нансових органів щодо складання проектів відповідних бюджетів на на­ступний рік встановлюють для розпорядників:

- граничні обсяги видатків із загального фонду бюджету;

- термін подання проектів кошторисів. А також:

- да­ють вказівки щодо їх складання;

- розробляють і повідомляють розпо­рядникам нижчого рівня інші показники, яких потрібно дотримувати­ся в межах чинного законодавства для правильного визначення обсягу видатків у проектах кошторисів;

- забезпечують складання проектів кош­торисів на бюджетні програми, що виконуються безпосередньо головни­ми розпорядниками.

Головні розпорядники вивчають показники проектів кошторисів роз­порядників нижчого рівня з погляду законності та правильності роз­рахунків, доцільності запланованих видатків, правильності їх розподі­лу за економічною класифікацією, повноти надходження доходів, до­держання чинних ставок, норм, цін, лімітів, а також інших показників відповідно до законодавства та складають проекти зведених кошто­рисів.

На основі проектів зведених кошторисів головні розпорядники формують бюджетні запити, які подають до Міністерства фінансів України, Міністерства фінансів АРК, місцевих фінансо­вих органів для включення до проектів відповідних бюджетів у встанов­леному ними порядку.

Бюджетний запит – це документ, підготовлений розпорядником, що містить пропозиції з обґрунтуваннями обсягу бюджетних коштів, потрібних для діяльності установи на наступний бюджетний період.

На підставі інформації про граничні обсяги видатків на наступний рік, на основі інструктивних матеріалів і нормативних документів розпоряд­ників бюджетні установи починають складати проекти кошторисів.

Планування дохідної і видаткової частин кошторису відбувається у певному порядку.

У процесі розробки кошторису треба передбачати наявність дохідної і видаткової частин, показувати доходи та видатки за кожним кодом економічної класифікації.

У дохідній частині проекту кошторису вказують обсяги бюджетних асигнувань із загального фонду бюджету та обсяги надходжень зі спе­ціального фонду, які передбачено спрямувати на покриття відповідних витрат бюджетної установи.

Формування дохідної частини спеціального фонду відбувається на підставі розрахунків, які здійснюють на кожне джерело доходів на наступний бюджетний період. При цьому враховують: обсяг наданих плат­них послуг, вартість послуг, площу приміщень, вартість обладнання, кількісні показники (відвідування музеїв, виставок тощо), прогнозні показники надходжень обов'язкових платежів до спеціального фонду бюджету, можливість реалізації майна бюджетної установи тощо. На підставі зазначених вище показників визначають суму доходів на наступний рік за кожним джерелом надходжень з урахуванням кон­кретних умов діяльності бюджетної установи. Загальна сума планових надходжень зі спеціального фонду з урахуванням залишків коштів на початок року наводиться у документі "Зведення показників спеціально­го фонду кошторису", що є додатком до кошторису доходів і видатків. У ньому, на відміну від кошторису, де зазначено лише загальну суму над­ходжень до спеціального фонду, доходи розглядають за видами: спеціальні кошти, інші власні надходження та доходи, а також постатейно розподіляють надходження щодо кожного джерела доходів.

При формуванні показників, на основі яких визначаються доходи планового бюджетного періоду установи, необхідно враховувати рівень їх фактичного виконання за попередній бюджетний період, а також очікуваний рівень виконання за період, ще передує плановому.

У видатковій частині кошторису зазначають загальну суму видатків установи з розподілом їх за статтями бюджетної класифікації, у тому числі видатків за рахунок бюджетних асигнувань і позабюджетних кош­тів. Передбачені асигнування мають покрити усі видатки установи. Пе­ревищення суми видатків у кошторисі над обсягами коштів, виділених установі з місцевого бюджету, можливе лише за рахунок прибутку від госпрозрахункової діяльності, що залишається у розпорядженні установи і може спрямовуватись на покриття такого перевищення видатків над бюджетними асигнуваннями. У кошторисі установи потрібно враховува­ти галузеві особливості її діяльності (освіта, культура, охорона здоров'я тощо).

Видатки бюджетних установ складаються з видатків на капітальні вкладення і витрат на поточне утримання установи (поточну діяль­ність). До останніх входять ацміністративно-господарські та операційні витрати. Адміністративно господарські – це видатки на утримання управлінського, господарського і допоміжного персоналу, на відря­дження, придбання інвентарю, оплату комунальних послуг та ін. Опера­ційні витрати – це видаткі, пов'язані зі здійсненням основної діяль­ності установи (на заробітну плату педагогам і лікарям, на медикамен­ти і продукти харчування у лікарнях тощо).

Розрахунок суми видатків за кошторисом установи здійснюють від­повідно до обсягів її діяльності, визначено планом розвитку, фак­тичного рівня видатків за попередні періоди. Обсяг операційних видат­ків розраховують на підставі норм, тобто витрат на розрахункову одиницю (одного учня, ліжко-день, одне відвідування поліклініки тощо).

Іншими славами, норми бюджетних витрат – це обсяг видатків, установлений шляхом розрахунку на основі головних показників діяль­ності бюджетної установи. Правильно визначені типові норми витрат мають важливе значення для планування бюджетних асигнувань на осві­ту, охорону здоров'я, науку, культуру.

Норми витрат можуть бути:

натуральні (матеріальні) – відображають витрачання матеріальних ре­сурсів у натуральному вираженні на одиницю виміру (кількість продук­тів харчування на одного хворого; кількість електроенергії на освітлен­ня І кв. м площі приміщення і т.ін.);

та грошові (вар­тісні) – матеріальні норми у грошовому вираженні відповідно до встановлених тарифів (сума видат­ків на харчування хворих у лікарні тощо).

Під час складання кошторису головний бухгалтер установи на основі показників фінансової звітності подає у письмовому вигляді фінансово­му підрозділу (як правило, бухгалтерії) інформацію про фактично вико­ристані кошти в минулому періоді за кодами економічної класифікації видатків, про обсяг отриманих доходів і штатний розпис за минулий бюджетний період. Фінансовий підрозділ, використовуючи отримані ві­домості, розраховує план доходів і видатків відповідно до конкретних сум минулого періоду та економічних умов у країні. Розрахунки доходів і видатків бюджетної установи подаються на роз­гляд керівнику. Після затвердження вони стають основою для складан­ня проекту кошторису доходів і видатків,

Окрім проекту кошторису, в бюджетній установі складається план асигнувань.

План асигнувань – це помісячний розподіл видатків, затверджених у кошторисі на бюджетний період. План асигнувань ухвалюється одно­часно з кошторисом згідно з даними фінансової звітності за попередній бюджетний період і є його невід'ємною складовою.

Планування видатків за загальним і спеціальним фондами коштори­су має свої особливості. За загальним фондом – відповідно до пріори­тетності заходів, які виконує бюджетна установа, при цьому врахову­юсь обсяги видатків, які розпорядник вищого рівня доводить до бю­джетної установи.

Видатки спеціального фонду кошторису за рахунок власних надхо­джень плануються у такій послідовності: за встановленими напрямами використання, для погашення заборгованості бюджетної установи з бю­джетних зобов'язань за спеціальним і загальним фондами кошторису та для проведення заходів, пов'язаних із виконанням основних функцій, які не забезпечені (або частково забезпечені) видатками загального фонду.

При складанні проекту кошторису залишки коштів за спеціальним фондом не планують. У випадку, коли при плануванні спеціального фон­ду кошторису заплановані доходи перевищують видатки, заплановані для проведення заходів спеціального призначення відповідно до чинно­го законодавства, бюджетна установа має передбачити спрямування за­значених коштів на пріоритетні заходи, необхідні для виконання основ­них функцій, але не забезпечені (чи недостатньо забезпечені) коштами загального фонду. Оскільки здійснення таких видатків планується за рахунок надходжень зі спеціального фонду, їх передбачають у кошто­рисі за спеціальним фондом.

Усі видатки як за спеціальним, так і за загальним фондами, вклю­чені до проекту кошторису, мають бути обгрунтовані відповідними роз­рахунками. Тому у процесі складання проекту кошторису бюджетні уста­нови повинні докладно розписати видатки за кожним кодом економіч­ної класифікації.

Таким чином, під час визначеная обсягів видатків розпорядників ниж­чого рівня головні розпорядники мають ураховувати об’єктивну потребу в коштах кожної установи згідно:

1) з установленими основними показниками та контингентом (кіль­кість класів, учнів у школах, ліжок у лікарнях, дітей у дошкільних за­кладах тощо);

2) обсягом виконуваної роботи; штатною чисельністю працівників; реалізацією окремих програм і передбачених заходів щодо скорочення видатків у плановому періоді; необхідністю погашення дебіторської та кредиторської заборгованостей;

3) спроможністю бюджетної установи самостійно надавати платні послуги;

4) нормою бюджетних видатків на розрахункову одиницю (клас у школі, ліжко або ліжко-день у лікарні, дитину або дитино-день у до­шкільній установі).

Як приклад, розглянемо планування видатків установ охорони здо­ров'я, які фінансуються з місцевих бюджетів.

При плануванні видатків на охорону здоров'я використовують голов­ним чином два основні показники: кількість ліжок і число лікарів амбу­латорно-поліклінічного обслуговування населення. Кількість ліжок і число лікарів планують з урахуванням фактичної забезпеченості насе­лення мережею лікувальних закладів та амбулаторно-поліклінічним обслуговуванням, часу використання та обороту лікарняного ліжка згід­но зі штатними нормативами медичного персоналу.

Кількість лікарняних ліжок – головний показник для визначення витрат на утримання стаціонарних лікарень. Його розрахо­вують згідно із планом економічного та соціального розвитку. За тери­торіальним критерієм цей показник планують з урахуванням демогра­фічних, соціально-економічних, культурно-побутових та інших умов. Зокрема, зважаючи на віковий склад населення, розподіл за видами зайнятості тощо.

Потреба населення в ліжках визначається за кількістю хворих, які госпіталізовані, і оборотом одного ліжка за рік. Оборот ліжка вимірю­ється кількістю хворих на одне ліжко за рік. На величину цього показ­ника впливає середня тривалість перебування одного хворого в лікарні і час використання ліжка протягом року.

Показник обороту ліжка визначається шляхом ділення кількості днів використання ліжка на середню тривалість перебування хворого. Тоб­то, при використанні ліжка 360 днів на рік і тривалістю перебування хворого протягом 12 днів оборот ліжка становитиме 30 (360/12).

Розрахунок загальної потреби у ліжковому фонді міста, району здій­снюється за формулою:

К = , (1)

де К – середньорічна кількість ліжок;

В – відсоток госпіталізації;

Н – чисельність населення;

О – оборот ліжка.

Згідно з досвідом планування витрат на охорону здоров'я використо­вують відомості на початок і кінець року, а також про середньорічну кількість ліжок. Середньорічне число ліжок, окрім фактичної наявності на початок планового періоду, враховує намічене планом їх збільшення протягом року. Цей процес можна відобразити такою формулою:

К1 = К + , (2)

де К1 – середньорічна кількість ліжок;

К – кількість ліжок на початок року;