Право держави на проведення націоналізації, визнання екстериторіальної дії законів іноземної держави щодо націоналізації

Право власності на майноможе переходити від однієї особи до іншої внаслідок ухвалення спеціальних державних актів про націоналізацію або приватизацію майна. Будь-яка державна власність виникає двома шляхами: або шляхом створення нових державних об’єктів, або шляхом націоналізації.

Націоналізація– це вилучення майна, що перебуває в приватній власності, і передавання його у власність держави. Внаслідок чого у власність держави переходять не окремі об'єкти, а цілі галузі еконо­міки. Націоналізацію слід відрізняти від експропріаціїяк міри щодо передачвання у власність держави окремих об’єктів у випадках не­відкладної потреби, і від конфіскації як заходу покарання індивідуального порядку.

Націоналізація– одна з форм здійснення державного сувере­нітету, оскільки саме держава через свій суверенітет має виняткове право на визначення характеру і змісту права власності, встановлення порядку його придбання, переходу або втрати. На підтвердження цього у 1974 році в Декларації про встановлення нового економічного порядку Генеральна Асамблея ООН наголосила, що для охорони своїх ресурсів «кожна держава має право здійснювати ефективний контроль над ними… включаючи право націоналізації або передачі володіння своїм громадянам, причому це право є виразом повного невід’ємного суверенітету цієї держави. Жодна держава не може зазнавати політичного, економічного, або будь-якого іншого виду примушення з метою перешкодити вільному і повному здійсненню цього невід'ємного права».

Характер націоналізації залежить від того, ким і в яких цілях вона проводиться. У 1917–1920 рр. була проведена націоналізація землі, банків, промислових і торгових підприємств радянською владою. Проводилася націоналізація також у ряді країн Східної Європи та в Азії. Але ці заходи проходили по-різному: була націоналізована або власність іноземців або власність приватного капіталу. У багатьох країнах закони про націоналізацію були прийняті після Другої світової війни. У 1981 році у Франції були націоналізовані 5 банків і промислових груп.

Таким чином, врегулювання питань націоналізації є винятковою компетенцією держави. На підтвердження цього можна навести приклад події, яка мала місце у 1951 році, коли Міжнародний Суд ОН визнав себе некомпетентним розглядати скаргу уряду Великобританії у зв'язку з націоналізацією Іраном ірано-британської нафтової компанії на тій підставі, що здійснення націоналізації регулюється внутрішнім законодавством кожної держави.

Питання про можливість виплати, форми і розмір компенсації, що надається державою іноземцям за націоналізовану власність, також належить до її виняткової компетенції. Жоден міжнародний орган, за відсутності спеціальної угоди про зворотне, не може диктувати країні свої умови або правила щодо вказаних питань. У 1973 р. Генеральна Асамблея ООН підтвердила цей принцип й прийняла спеціальну Резолюцію № 3171/XXXVIII про право держав самостійно визначати форми і розмір компенсації.

Отже, міжнародне право визнає право будь-якої країни на проведення націоналізації. Проте держава при цьому може зробити застереження (і, зазвичай, застережує) у відповідних міжнародних угодах свої зобов’язання не здійснювати щодо іноземних інвесторів заходи стосовно примусового вилучення їх капіталовкладень, у тому числі за допомогою націоналізації, або надавати їм у разі її проведення рівноцінну компенсацію без необґрунтованої затримки.

Таким чином, конкретні умови, порядок і терміни проведення націоналізаціїв будь-якій державі визначаються її внутрішнім законодавством. Проте власність, стосовно якої країною здійснюється націоналізація, може знаходитися не тільки на її території, але й за її межами (майно філіалів або представництв, створених юридичними особами – резидентами в іноземних державах, зарубіжні банківські внески і т. ін.). У зв’язку з цим особливу актуальність набуває проблема екстериторіальної дії законів про націоналізацію. В сучасний період досить широке розповсюдження і в доктрині, і в законодавстві, і в правозастосовчий практиці отримала точка зору про те, що закони про націоналізацію мають екстериторіальну дію. Це означає, що держава, яка здійснила націоналізацію, має бути визнана за її межами власником як майна, що знаходилося у момент її проведення в межах її території, так і майна, що розташовувалося в цей час за її межами.

Першим рішенням, яким була визнана екстериторіальна дія радянських законів про націоналізацію, було рішення Високого суду Великобританії 1921 р. у справі «А. М. Лютер проти Д. Сегора». Суддя вказав, що якщо Красін Л. Б. (глава радянської торгової делегації) привіз товари до Англії від імені свого уряду і оголосив, що вони належать уряду, то жоден англійський суд не може перевіряти таку заяву. Крім того, судді відкинули довід позивача про те, що радянські закони про націоналізацію суперечать принципам справедливості і моралі, і тому їх дія не може бути визнана у Великобританії. У 1931 р. Федеральний суд США щодо справи про радянське золото вказав, що акти націоналізації повинні розглядатися як дійсні. У рішенні французького суду 1993 р. щодо позову І. Щукіної та І. Коновалова до Російської Федерації, Державного Ермітажу і Музею ім. А. С. Пушкіна було визнано, що акт націоналізації – це акт державної влади. І особливо важливо зазначити, що факт проведення націоналізації власності без компенсації не змінює природи акту націоналізації як акту здійснення суверенітету держави, з усіма випливаючими звідси наслідками.

Визнання екстериторіальної дії законів про націоналізацію в переважній більшості держав відбувається сьогодні через використання колізійної прив’язки lex rei sitae, яка, як вже зазначалося вище, є базовою при визначенні моментів виникнення і переходу права власності на майно. Тому, у разі виникнення відповідних спорів суди зобов’язані, за загальним правилом, керуватися законодавством тієї держави, де була проведена націоналізація.

Доля зарубіжного майна націоналізованих підприємств може визначатися лише законом тієї країни, до якої це підприємство належало у момент націоналізації. Наприклад, колишні російські приватні банки й російські страхові товариства, статути яких були свого часу затверджені в Росії відповідно до діючих у той час російських законів і правління яких знаходилися в Петербурзі або Москві, мали російський особистий статут. Націоналізація їх на основі декретів радянського уряду не могла не одержати екстериторіальної дії.

Вирішення питання про визнання актів націоналізації, прийнятих у 60-ті роки, відрізняється від вирішення вказаної проблеми декретами про націоналізацію, що були прийняті радянським урядом. Ці декрети, незважаючи на те, що націоналізація проводилася без виплати компенсації, одержали визнання де-факто як державні акти, направлені на створення нової соціально-економічної системи.

Визнання однією державою націоналізації власності її громадян і юридичних осіб, яка була проведена іншою державою, часто стає в міжнародній практиці предметом міжнародних угод. Врегулювання подібних претензій випливає з самого факту визнання дії націоналізації. Першою угодою такого роду в радянській договірно-правовій практиці був радянсько-німецький договір, укладений в Рапалло 16 квітня 1922 року. Згідно зі ст. 2 цього договору, Німеччина визнала націоналізацію, що була проведена в СРСР, оскільки вона прямо відмовилася від висунення претензій стосовно майна німецьких громадян, яке було націоналізоване радянською державою без будь-якої компенсації, «за умови, що уряд СРСР не задовольнятиме аналогічні претензії інших держав». Радянсько-американською угодою 1933 р. (угода Літвінов – Рузвельт) в 1937 р. з питання врегулювання претензій на націоналізоване майно з боку США була визнана націоналізація, яка була проведена радянською державою. Уряд США одержав від СРСР право стягнення деякого майна, що знаходилося на території Сполучених Штатів Америки, та перейшло до радянської держави на підставі законів про націоналізацію.

Таким чином, можна виділити загальні риси, характерні для націоналізації: усякий акт націоналізації – це акт державної влади; націоналізація – це соціально-економічна міра, а не покарання окремих осіб; націоналізація може здійснюватися стосовно власності незалежно від того, кому вона належить; кожна держава визначає чи повинна виплачуватися компенсація, і, якщо повинна, то в якому розмірі.

3. Співробітництво країн Співдружності Незалежних Держав(далі – СНД) здійснюється в різних сферах життєдіяльності: у галузі зовнішньоекономічної діяльності, охорони навколишнього природного середовища, у сфері освіти, науки, культури, техніки та інших сферах. У полі правового регулювання СНД включаються і питання права власності, що закріплені в спеціальному нормативному акті – Угоді країн СНД про взаємне визнання права і регулюванні відносин власності від 9 жовтня 1992 року.

Угода є прикладом регіональної уніфікації колізійно-правових норм і має такі основні положення: – кожна держава-учасник визнає право власності інших держав-учасників, права власності його громадян і юридичних осіб на об’єкти, що знаходилися на 1 грудня 1990 року у віденні органів державного управління інших колишніх союзних республік у складі СРСР; – право власності на землю та інші природні ресурси регулюється законодавством держави, на території якого знаходяться об’єкти власності; – об’єкти соціальної сфери (санаторії, бази відпочинку і т. ін.) залишаються у власності тих держав, за рахунок яких здійснювалося їх будівництво, незалежно від того, на території якої держави-учасника вони розташовані. Об'єкти незавершеного будівництва можуть бути передані в пайову або сумісну власність за окремою угодою держав; – власність держав-учасників, їх юридичних і фізичних осіб користується повним і безумовним правовим захистом, що забезпечується державою, на території якого вона знаходиться. Ця власність не може бути примусово вилучена, за винятком випадків, встановлених законодавчими актами.

Іншим прикладом уніфікації правових норм з питань власності в рамках СНДє включення в Мінську конвенцію про правову допомогу і правові відносини щодо цивільних, сімейних і кримінальних справ 1993 року статті 38 «Право власності». Ця норма є колізійною і закріплює такі основні положення:

1. Право власності на нерухоме майно визначається правом держави, на території якої воно знаходиться.

2. Питання про те, чи належить майно до категорії нерухомого, розв’язується за правом держави, на території якої воно знаходиться.

3. Право власності на транспортні засоби, що підлягають внесенню до державних реєстрів, визначається правом держави, на території якої знаходиться реєструючий орган.

4. Виникнення і припинення права власності або іншого речового права на майно визначається правом держави, на території якої знаходилося майно в той момент, коли мала місце дія, що стала підставою виникнення або припинення такого права.

5. Виникнення і припинення права власності або іншого речового права на майно, що є предметом правочину, визначається за правом місця здійснення правочину.

В рамках СНД, крім вказаних угод, присвячених, переважно, розділу «союзної власності», також були прийняті угоди у галузі інвестиційної діяльності: Угода про співпрацю у галузі інвестиційної діяльності 1993 р. і Конвенція про захист прав інвестора 1997 р.

Правовий режим іноземних інвестицій. Правові питання угод про взаємний захист і заохочення капіталовкладень, укладених Україною з іншими країнами

Правовий режим іноземних інвестиційвизначається, передусім, внутрішнім законодавством тих країн, де здійснюються ці інвестиції. У цій галузі МПрП, як правило, застосовується не колізійний, а матеріально-правовий метод регулювання, оскільки відносини між іноземними інвес­торами і державою, що приймає інвестиції, регулюються, безпосередньо, нормами внутрішнього законодавства. Так, згідно з ч. 1 ст. 7 Закону України «Про режим іноземного інвестування», для іноземних інвесторів на території України «встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за виключеннями, передбаченими законодавством України і міжнародними договорами».

«Інвестиція»(«investment») означає «капіталовкладення». Отже, «інвестиції» і «капіталовкладення» багато в чому є синонімами. Інвестиції– капітал, вкладений у виробництво, тобто вартість, яка збільшується завдяки своєму функціонуванню у системі, що забезпечує використання живої праці.

Законодавче визначення поняття іноземних інвестицій має надзвичайно велике значення, оскільки воно окреслює коло осіб і відносин, які регулюються відповідними правовими нормами. Іноземні інвестиції– це матеріальні і нематеріальні цінності, що належать юридичним або фізичним особам однієї держави, але знаходяться на території іншої держави з метою отримання прибутку.

Однією з підстав, згідно з якою можна провести класифікацію інвестицій,– майновий і немайновий характер інвестицій. Під немайновими інвестиціямислід розуміти права на літературні і художні твори, зокрема звукозаписи; права на винаходи, промислові зразки, топології інтегральних схем; а також специфічні технологічні відомості (ноу-хау), секрети виробництва, конфіденційну комерційну інформацію, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування, тобто все те, що входить до поняття інтелектуальної власності. Вся решта категорій інвестицій належить до майнових інвестицій. Їх характерною ознакою є матеріальний вираз: фінанси, матеріальні цінності, речові права.

Іншою підставою класифікації інвестицій можна визнати участь або неучасть інвестора в управлінні об'єктом інвестування. Щодо цієї підстави інвестиції можна поділити на прямі і непрямі (портфельні) інвестиції. Прямі інвестиції здійснюються у вигляді створення спільних підприємств і підприємств, які на сто відсотків належать іноземному інвестору. Непрямі інвестиції не передбачають безпосередньої участі в управлінні підприємством (компанією), а припускають отримання іноземними інвесторами дивідендів на акції і цінні папери, тобто на капітал, вкладений в ці підприємства в грошовій формі.

І, нарешті, залежно від джерела фінансування іноземні інвести­ції можна поділити на державні, які здійснюються у вигляді кредитів і позик, що надаються державами і міжнародними організаціями (МБРР, МВФ та ін.), і приватні, які здійснюються іноземними юридичними та фізичними особами.

У структурі правового регулювання інвестиційних відносинможна виділити два рівні: 1) міжнародно-правовий, який формується шляхом укладення міжнародних договорів; 2) внутрішньодержавний, основу якого складає національне законодавство приймаючої держави.

Важливе значення для захисту іноземних інвесторів мають універсальні міжнародні конвенції:

- Вашингтонська конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами від 18 березня 1965 року. Нею встановлені правила примірювальної та арбітражної процедур розгляду спорів та засновано Міжнародний центр з врегулювання інвестиційних спорів при Міжнародному банку реконструкції і розвитку. Україна ратифікувала цю Конвенцію 16 березня 2000 року, а чинною вона стала з 7 липня 2000 року.

- Сеульська конвенція про заснування Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій від 11 жовтня 1985 року. Ця конвенція набула загальної чинності 12 квітня 1988 року. і в ній беруть участь понад 110 держав. Україна приєдналась до цієї Конвенції згідно із Законом від 3 червня 1992 року. Конвенцією передбачено створення Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій (БАГІ), до компетенції якого належить укладання договорів страхування та перестрахування некомерційних ризиків, здійснення додаткових асигнувань з метою розширення інвестицій у країнах, що розвива­ються, та сприяння мирному вирішенню спорів між інвесторами та державами, що приймають інвестиції. Іншою складовою регулювання іноземних інвестицій є національно-правовий механізм.В Україні, згідно з ч. 1 ст. 7 Закону «Про режим іноземного інвестування», для іноземних інвесторів на території України «встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винятками, передбаченими законодавством України і міжнародними договорами». Спеціальний режим інвестиційної діяльності, зокрема для іноземних інвесторів, встановлено Указом Президента України «Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області» і деякими іншими нормативними актами. У Російській Федерації іноземні інвестиції регулюються законами «Про іноземні інвестиції», «Про інвестиційну діяльність», а також деякими підзаконними актами.

Найгучнішим інструментом регулювання міждержавних інвестиційних відносин є угоди про взаємне заохочення і взаємний захист іноземних капіталовкладень. Крім двосторонніх угод щодо захисту іноземних капіталовкладень, інвестуванню іноземного ка­піталу в економіку приймаючої держави значною мірою сприяють угоди про уникнення подвійного оподаткування.

Історія свідчить, що існує два принципово різних підходи до регулювання участі фінансового капіталу в економіці будь-якої країни: зазначена участь або обмежується (шляхом запровадження державного контролю, націоналізації і т. ін.), або заохочується (наданням пільг, різних гарантій тощо).

Заохочення іноземних інвестиційв економіку держав здійснюються шляхом законодавчого надання певних пільг або переваг.

Україна, як і багато інших держав, відчуває гостру потребу в ресурсах для капіталовкладень, внаслідок чого вкрай заінтересована у залученні зовнішніх, іноземних ресурсів. Проте, становлення національного законодавства, що регулює правове становище інвесторів та їх власності, в Україні залишається мінливим, місцями жорстким, тому аж ніяк не приваблює іноземних інвесторів. Як зазначає у цьому зв’язку Т. Феннен, юридичний радник компанії Тасіс, впровадження законодавства із зворотною силою здатне зруйнувати всю довіру до України, так необхідну інвесторам для вкладання грошей в середньо- і довгострокові інвестиції.

Загальною вимогою щодо правового становища іноземних інвесторіву країні-імпортері є та, за якою засоби, що застосовуються державою, не повинні бути дискримінаційними, у тому числі, – порівняно з діями щодо національних інвесторів.

Що стосується гарантій, які надаються державою-імпортером іноземним інвесторам,то зрозуміло, що їх кількість та міра гарантованості іноземних інвестицій залежить від загальної політики держави у цій сфері. При цьому слід мати на увазі, що в державі-імпортері гарантуються лише так звані «некомерційні» ризики, які пов'язані із здійсненням інвестиційної діяльності – націоналізація, війна, революція, зміна національного законодавства тощо. Що стосується гарантій інвестицій з боку держави-експортера, то головною з них є можливість укладання гарантійного договору між інвестором і відповідною організацією своєї держави на підставі свого ж законодавства. У такому договорі, зазвичай, перелічуються страхові випадки, настання яких надає інвестору право отримати від національної страхової організації за рахунок державної казни обумовлене договором відшкодування.

Порівняно з викладеним, правове регулювання міжнародних інвестицій у вільних економічних зонах дещо відрізняється.Міжнародній практиці відомі різні види таких зон: – вільні митні зони; – зони вільної торгівлі; – промислово-виробничі зони; – технікозапроваджувальні зони (технополіси); – інші сервісні зони (наприклад, туристично-рекреаційні); – офшорні зони.

Таким чином, конкретні особливості інвестування можуть суттєво відрізнятися залежно від виду вільної економічної зони.

Засоби здійснення іноземних інвестицій:

• Пайова участь спільно з юридичними особами і громадянами України;

• Створення підприємств, що повністю належать іноземним ін­весторам;

• Пайова участь у придбанні об'єктів, паїв, акцій, облігацій та ін­ших цінних паперів;

• Придбання права користування землею, іншими природними ресурсами і майновими правами.