Фізико-географічна характеристика Австралії

Австралія — найвіддаленіший від інших населений материк Землі. Він цілком розташований у Південній півкулі. Це материк, де все "навпаки": у липні тут зима, у січні — літо. Дерева Австралії скидають не листя, а кору, ліси не дають тіні, а крізь зарості пустель доводиться пробиватися з сокирою. Малята тварин тут вилуплюються з яєць, а потім їх вигодовують молоком.

Географічне положення. Австралія — найменший материк Землі. Його площа становить 7,6 млн км кв. Материк розташований у тих самих широтах, що й Південна Африка. Південний тропік перетинає Австралію майже посередині. Крайньою північною її точкою є мис Йорк, південною — мис Південно-Східний. Крайня західна точка материка — мис Стіп-Пойнт, крайня східна — мис Байрон.
На відміну від Африки, Австралія — компактний материк: його центральні області майже однаково віддалені від океанів. Він омивається Індійським і Тихим океанами та має тільки дві значні затоки: Карпентарія на півночі і Велика Австралійська — на півдні.
Береги Австралії, як і Південної Африки, омиваються на заході холодною, а на сході — теплою течіями. Теплі води Південної Пасатної течії проходять уздовж північного узбережжя континенту. Холодна течія Західних Вітрів омиває його південні береги.
Величезні океанічні простори відокремлюють Австралію від інших материків. Тільки на півночі через численні острови вона має деякий зв'язок з Азією. Віддаленість та ізольованість зумовили незвичайність природи материка, що вразила перших європейських дослідників.

Дослідження та освоєння. Австралія через її віддаленість була відкрита для світу пізніше за інші материки. Велику роль у дослідженні континенту відіграли європейці.
Тривалий час побутувало переконання про існування великого невідомого Південного материка. Ним спочатку вважалася Нова Гвінея. Але на початку XVII ст. іспанський мореплавець Луїс Торрес довів, що це — острів. Він першим побачив північні береги нового материка. У середині XVII ст. експедиція голландця АбеляТасмана вперше обійшла цей материк з півдня. У другій половині XVIII ст. східне узбережжя незвіданого континенту вперше досліджував англійський мореплавець Джеймс Кук. Тільки на початку XIX ст. англієць Метью Фліндерс уперше проплив навколо материка і запропонував назвати його Австралією (з латинської — "південний").
Заселення материка європейськими переселенцями починалося з південного сходу. Тут було засновано найбільше в Австралії місто Сідней. Звідси почалися пошуки та освоєння земель для землеробства і під пасовища, родовищ корисних копалин, джерел питної води.

Рельєф. Поверхня Австралії найнижча з-поміж інших материків, її середня абсолютна висота становить лише 215 м.
Рельєф Австралії схожий на рельєф Південної Африки. Адже в основі материка також залягає давня Австралійська платформа, міцний фундамент якої у західній частині підвищений. У рельєфі — це Західноавстралійське плоскогір'я із середніми висотами 300—400 м. Подекуди тут підносяться окремі масиви, складені кристалічними породами. Центральна частина платформи за геологічною будовою є величезним прогином, вкритим чохлом осадових відкладів потужністю у кілька кілометрів. Цю частину платформи займає Центральна низовина.
На крайньому сході материка розташована область складчастості. Тут у герцинський період горотворення сформувався Великий Вододільний хребет. Північні і південні частини хребта істотно відрізняються між собою. На півночі гори низькі та середньовисотні, з плоскими вершинами. Південна частина хребта значно вища. Тут розташовані Австралійські Альпи з найвищою вершиною материка — горою Косцюшко (2 230 м).
На відміну від Африки, в Австралії немає високих молодих гір, діючих вулканів і зледеніння. Але тут, як і в Африці, поширені еолові форми рельєфу. На півдні Західно-австралійського плоскогір'я трапляється чимало карстових форм рельєфу: лійки, борозни, що утворилися в розчинених водою вапняках.

Корисні копалини. В Австралії є значні й різноманітні поклади корисних копалин. Найбільші родовища зосереджені на Австралійській платформі. З магматичними породами фундаменту пов'язані рудні корисні копалини: залізні, алюмінієві, мідні, уранові руди. Руди металів залягають також на сході материка, в горах.
В осадовому чохлі Австралійської платформи зосереджені нерудні корисні копалини. З-поміж них — кам'яне і буре вугілля, нафта і газ. Вони залягають переважно в западинах і прогинах платформи на північному заході та південному сході материка. В центральних районах за умов посушливого клімату сформувалися значні поклади солі та гіпсу.

Загальні особливості клімату. Материк розміщений між 10 і 38 паралелями в Південній півкулі. Це зумовлює надходження протягом усього року значної кількості сонячної радіації та наявність високих майже для всієї Австралії температур повітря.
Незважаючи на значне нагрівання поверхні Австралії, цей материк — найсухіший у світі. Причиною є переважання над ним континентальних тропічних повітряних мас і низхідних рухів повітря.
Більша частина материка розміщена у широтах, де переважає пасатна циркуляція. І хоча повітряні маси рухаються з Тихого океану, вони не приносять значних опадів у внутрішні райони материка. Причиною цього є Великий Вододільний хребет, який перехоплює вологу пасатів. Рясні опади випадають тільки на навітряних схилах гір і на вузькій узбережній смузі.
Австралія зволожується вкрай нерівномірно. Близько 40% материка одержує менш як 250 мм опадів на рік і тільки 10% — понад 1 000 мм. Крайня посушливість клімату Австралії істотно ускладнює використання земель у господарстві. Кожні 10-15 років в Австралії трапляються великі посухи, що тривають інколи по 2-3 роки. У цей період 2/3 материка дістає менш як 25 мм опадів на рік. Проте справжнім стихійним лихом для Австралії є раптові зливи, що завдають величезної шкоди сільському господарству: гинуть врожаї та худоба, змивається ґрунт.
Типи клімату. Австралія розташована в трьох кліматичних поясах: субекваторіальному, тропічному та субтропічному.
Північ материка знаходиться в субекваторіальному кліматичному поясі. Тут постійно високі температури упродовж усього року (близько +25°С) і велика кількість опадів (близько 1500 мм). Чітко простежуються сезонні відміни щодо випадання опадів: дуже вологе, з грозами та зливами літо і суха зима.
У тропічному кліматичному поясі при загальних високих температурах повітря (влітку +30°С, взимку +16°С) розрізняють за зволоженням два типи клімату: континентальний і вологий тропічний. В областях з континентальним тропічним типом клімату випадає близько 200 мм опадів на рік. За умов тропічного вологого типу клімату на сході материка кількість опадів може бути в 10 разів більшою. Амплітуда температур, навпаки, значно більша в континентальних областях.
Субтропічний кліматичний пояс характерний для південної частини материка. Температура повітря в цьому поясі позитивна протягом року. Але кількість і режим випадання опадів значно змінюються із заходу на схід. На південному заході Австралії розташована область із середземноморським типом клімату, що характеризується сухим літом і вологою зимою. Центральну частину поясу займає область континентального субтропічного типу клімату із сухим жарким літом і порівняно холодною зимою, на південному сході — вологий субтропічний тип клімату з рівномірними опадами впродовж року.
У помірному кліматичному поясі розташований лише острів Тасманія. Під впливом переважаючих помірних повітряних мас зима тут порівняно тепла з нестійкою погодою, сильними західними вітрами і нежарким літом. На острові випадає понад 1000 мм опадів на рік.

Води суходолу. Внаслідок сухості клімату в Австралії мало великих річок. Муррей з притокою Дарлінг — найбільші річки Австралії. Вони беруть початок на Великому Вододільному хребті та належать до басейну Індійського океану. Головне джерело їх живлення — дощі. Дарлінг набагато довший за Муррей, але не завжди доносить до нього свої води. Влітку він пересихає і розпадається на окремі водойми. На відміну від своєї притоки, Муррей у посушливий період поповнює води за рахунок танення снігів на вершинах Австралійських Альп, тому не пересихає. Річки басейну Муррею є важливим джерелом водопостачання для господарських цілей.
Більша частина площі материка (його внутрішні райони) не має стоку в океан. Тут переважають тимчасові водотоки — кріки. Протягом більшої частини року вони сухі й заповнюються водою тільки після короткочасних злив. У цей період трапляються паводки, під час яких рівень води піднімається до 10-12 м. Але вода швидко спадає, залишаючи оголене кам'янисте дно.
Озера Австралії переважно безстічні та засолені. В сухий сезон вони часто розпадаються на окремі мілководні водойми або зовсім пересихають. Таким є і найбільше озеро материка — Ейр. Воно розташоване на 12 м нижче рівня моря і збирає воду з величезної території за допомогою кріків. Влітку площа озера становить близько 15 тис км кв. Проте в інші сезони року озеро пересихає і дно його вкрите кіркою солей. Отже, не випадково Ейр називають "мертвим серцем Австралії".
Нестача поверхневих вод Австралії частково компенсується великими запасами підземних вод. У прогинах давньої платформи є численні артезіанські басейни, що займають більшу частину площі материка. Найбільшим є Великий Артезіанський басейн, що займає Центральну низовину. Його слабосолона й тепла вода використовується населенням для забезпечення пасовищ, а також для побутових потреб.
Водна проблема — одна з найголовніших в Австралії. На материку дбайливо ставляться до водних ресурсів. Широко застосовується повторне використання води, в окремих районах побудовані опріснювальні установки.

Органічний світ. Через відособленість материка та відсутність зледеніння більшість видів рослин і тварин Австралії є своєрідними пережитками минулих геологічних епох. Це — релікти (з латинської — "залишки"). Тут зустрічаються також види, яких немає більше ніде на земній кулі. Вони називаються ендеміками. Водночас ізольованість материка призвела до порівняної бідності видового складу живих організмів.
Одна з найпоширеніших рослин Австралії — евкаліпт. На материку їх налічується близько 350 видів — від чагарників до велетнів у 150 м заввишки. Більшість евкаліптів надає перевагу вологим місцям.
Евкаліпт називають деревом-насосом. За день він "викачує" з ґрунту і випаровує через свою крону в кілька разів більше води, ніж, наприклад, береза за тиждень. Ця здатність дерева використовується людиною для осушення боліт. Листя евкаліптів повернуте ребром до сонця і не утворює тіні. Тому евкаліптові ліси світлі, з буйним трав'яним покривом. Повітря в них насичене цілющими пахощами, які виділяє листя.
З-поміж тварин найпоширеніші в Австралії сумчасті: кенгуру, вомбати, ведмідь-коала, бідки, летяги, соні та ін.
Навіть у велетенських кенгуру діти народжуються крихітними, розміром близько 3 см. Дбайливі мами доношують своїх малят у сумці півроку. Кенгуру мають поганий зір, натомість чудовий слух. Вони — чемпіони зі стрибків у довжину серед тварин, їх результат — більш як 10 м.
Тільки в Австралії живуть яйцекладні ссавці — качконіс і єхидна. Вони відкладають яйця, а немовлят вигодовують молоком. Цих тварин вважають примітивними ссавцями. Справжніх ссавців на материку до появи переселенців не було. Зовсім мало тут і хижаків. Тільки на Тасманії збереглися сумчастий вовк і сумчастий диявол.
Цікавим є світ птахів Австралії, що також представлений переважно ендемічними видами. Яскраво забарвлені папуги і райські птахи, вражають своєю красою, зимородок кукабарра здатний імітувати голоси різних тварин, а сміттєві кури будують із сміття справжні інкубатори. Австралійський страус ему разом із кенгуру є офіційним символом Австралії.
Небезпечним хижаком Австралії є дінго — здичавілий собака. Європейські переселенці завезли на материк свійських тварин. Деякі з них, наприклад кролі, так розплодилися, що завдають великої шкоди пасовищам.

Природні зони. Найбільшу площу в Австралії займає зона тропічних пустель і напівпустель. Червоним серцем Австралії називають пустелю Вікторію і Велику Піщану пустелю. Їхня поверхня справді має червоний колір, що зумовлено сполуками заліза, на які багаті піски пустель.
Пустелі Австралії незвичайні. Вони використовуються як пасовища впродовж року, адже часто вкриті колючими чагарниками з низькорослих евкаліптів і акацій. Рослини тут так тісно переплетені, що місцями утворюють важкопрохідні хащі. Причиною порівняно багатої рослинності є близьке залягання підземних вод. Ліси Австралії за площею значно поступаються пустелям.
Зона вологих тропічних вічнозелених лісів на червоно-жовтих фералітнихгрунтах тягнеться вузькою смугою на сході материка. Тут переважають евкаліпти з окремими масивами давніх хвойних дерев — араукарій, різних видів пальм, деревовидних папоротей, бамбуків.
На крайньому південному заході ростуть вічнозелені твердо-листі ліси і чагарники, а на сході субтропічного поясу — мішані ліси на червоно-жовтих ґрунтах з пальмами та вічнозеленими буками.
Зона саван і рідколісся розташована в трьох кліматичних поясах. (Назвіть їх.) Тут замість баобабів, як в Африці, переважають різного виду евкаліпти, акації, пляшкові дерева, що ростуть на червоних і коричневих ґрунтах. Савани й рідколісся — природна зона, де живе переважна більшість тварин материка.
Господарське освоєння Австралії — вирубування лісів і чагарників, випасання овець, розвиток промисловості і туризму — загрожує унікальній природі материка. Тому тут створено природоохоронні території. Найбільша з них — національний парк Косцюшко, де збережено різноманітні природні комплекси — від евкаліптових лісів до альпійських луків. Справжнім дивом є підводний парк Великого Бар'єрного рифу, де знаходиться в недоторканості світ коралів.

В Австралії розрізняють три природні країни: Західноавстралійське плоскогір'я, Центральна низовина та Східноавстралійські гори.
Західноавстралійське плоскогір'я є найбільшою за площею природною країною континенту. Тут на протязі багатьох сотень кілометрів тягнуться майже плоскі території, одноманітність яких порушується масивами-останцями.
Надзвичайно сухі центральні частини плоскогір'я зайняті піщаними та кам'янистими пустелями. Тільки уздовж річок іноді тягнуться гаї вологолюбних евкаліптів.
На півночі Західноавстралійського плоскогір'я простяглася зона саван і перемінно-вологих лісів, значно змінених людиною. Велику площу займають пасовища, де розводять переважно овець та велику рогату худобу. В останні десятиріччя тут розробляють родовища залізних, марганцевих, уранових та алюмінієвих руд. Освоєно поклади нафти і газу.
Крайній південний захід плоскогір'я із середземноморським кліматом укритий твердолистими лісами, які з просуванням на схід зникають. Причиною цього є вапняки, з яких складена територія. Вони швидко поглинають атмосферні опади. Тут на півдні плоскогір'я розміщений найбільший карстовий район Австралії.
Центральна низовина на відміну від Західноавстралійського плоскогір'я укрита потужною товщею осадових відкладів, які сховали майже всі нерівності давнього рельєфу.
За умов сухого і жаркого клімату тут переважають піщані та глинясті пустелі, сухі савани, що перетинаються численними кріками. Велика кількість на Центральній низовині і озерних улоговин, дно яких укрите соляною кіркою. Вона утворюється внаслідок випаровування засолених підземних вод.
На півночі Центральної низовини,як і на сусідньому плоскогір'ї, сформувалися перемінно-вологі ліси.
На південному сході розташований басейн Муррею-Дарлінгу. Вода і родючі грунти сприяли виникненню тут головного господарського району Австралії. Більша частина земель на південному сході зайнята під зернові культури, цитрусові, виноградники, рис, бавовник. Проте й тут води не вистачає, тому швидко зростає використання підземних солонуватих вод, які опріснюють за допомогою енергії Сонця.
Східноавстралійські гори — єдина гірська країна Австралії. Тут мають місце різкі відмінності в природі на навітряних і підвітряних схилах Великого Вододільного хребта. Східні схили, що зазнають впливу пасатів, укриті гірськими вологими лісами. Західні, що розташовані в дощовій тіні, зайняті рідколіссям і сухими степами.
Тільки на півдні, в Австралійських Альпах, добре простежується висотна поясність. У червні — серпні тут буває незвична для Австралії холодна сніжна зима. Це — найзаселеніший район материка, він потребує багато води. Для розв'язання водної проблеми споруджено греблі, що регулюють стік річок, і великі обводнювальні системи.
Надра природної країни багаті на корисні копалини. Розробляють родовища олова, міді, поліметалів і золота. Добувають кам'яне вугілля, нафту й газ.
Східноавстралійські гори — високорозвинутий сільськогосподарський район. Гірські ділянки використовують під пасовища, передгір'я відведені під сади, виноградники, зернові. Господарське освоєння території призвело подекуди до розвитку несприятливих процесів. Катастрофічно поширюються зсуви, зменшується водність річок, вимиваються ґрунти, збіднюється видовий склад рослинності і тваринного світу. Справжнім лихом для лісів є пожежі, що часто виникають з вини людини і охоплюють величезні площі.

37.Фізико-географічна характеристика Антарктиди. Історія відкриття та дослідження.

"Королева холоду", "безлюдний континент", "край Землі"... так називають Антарктиду, яка значно відрізняється від усіх інших материків, оскільки розміщена на крайньому півдні планети. Це — велетенська льодова пустеля. Тут найнижчі температурі повітря на Землі, хоча сонячного тепла в полярний день надходити більше, ніж одержує впродовж року жарка Африка. Завдяки потужному шару льоду, яким вкрита Антарктида, вона є найвищим материком на планеті за середньою висотою.

Географічне положення. Антарктида порівняно невеликий материк, який за площею близько 14 млн км кв. — перевершуй тільки Австралію. Географічне положення Антарктиди дуже відрізняється від положення інших континентів. Вона майже цілкої розташована за Південним полярним колом у полярних широтах. Виняток становить Антарктичний півострів, який досягає 63° пд. ш.
Майже в центрі материка розміщений Південний полюс, тому всі береги Антарктиди "дивляться" на північ. Вони омиваються водами Тихого, Атлантичного та Індійського океанів, що пов'язані між собою потужною холодною течією Західних Вітрів. У материк вдаються великі моря Уеддела і Росса. Прибережні океанічні води та прилеглі острови разом з Антарктидою об'єднуються під спільною назвою Антарктика.

Історія відкриття і дослідження. Про існування невідомої землі на крайньому Півдні припущення висловлювалися дуже давно. Але регулярні плавання в південні полярні широти почалися тільки наприкінці XVIII — на початку XIX ст.
Відомий англійський мореплавець Джеймс Кук під час навколосвітньої подорожі в 1772-1775 рр. тричі перетинав Південне полярне коло. 1774 р. він досяг південної широти 71°10', але, натрапивши на велику нездоланну кригу, повернув назад.
На початку XIX ст. англійський капітан Уїльям Сміт, судно якого під час шторму було закинуто далеко на південь від мису Горн, двічі бачив невідому землю. У жовтні 1819 р. він висадився на її берег.
Датою відкриття Антарктиди вважається 16 січня 1820 р., а першовідкривачами — російська експедиція на суднах "Восток" і "Мирний", яку очолювали Фадей Беллінсгаузен та Михайло Лазарєв. Експедиція довела існування Південного полярного материка, визначила його межі, зробила описання берегів, антарктичного льоду та особливостей клімату Антарктики.
Серед Дослідників Антарктиди, які вперше проникли вглиб континенту), були норвежець Руаль Амундсен та англієць Роберт Скотт. 14 грудня 1911 р. Р.Амундсен, а 18 січня 1912 р. Р.Скотт підкорили Південний полюс.
Всебічне вивчення континенту почалося з другої половини XX ст. Для дослідження були використані спеціально обладнані судна, авіація, санно-тракторні поїзди, метеорологічні супутники. Нині шостий материк — це материк науки, миру та міжнародного співробітництва. Тут немає постійного населення, але діє 39 наукових станцій і баз, що належать 18 державам, які ведуть дослідження в Антарктиді. З 1996 р. почала діяти українська наукова станція "Академік Вернадський".
Дослідження в Антарктиді ведуть не тільки за національними, а й за міжнародними програмами. Згідно з урядовими угодами, на континенті заборонена будь-яка господарська та військова діяльність, а роботу вчених узгоджує міжнародна Наукова Рада з дослідження Антарктиди.

Рельєф. Антарктида, як і решта материків, складається з давньої платформи та областей складчастості. Антарктична платформа є одним із уламків Гондвани.
Рельєф Антарктиди незвичайний, двоповерховий: згори льодовиковий, знизу — корінний (земної кори). Поверхня материка вкрита велетенським льодовиковим щитом, що має вигляд купола. Середня його потужність 2000 м, що приблизно дорівнює висоті Говерли — найвищої вершини Українських Карпат. У центральній підвищеній частині товща льодовика перевищує 4000 м. Льодовиковий покрив материка утворився дуже давно, близько 20 млн років тому. Тому за шарами льоду можна, як за часописом, вивчати історію розвитку Землі.
Середня висота підльодовикової поверхні Антарктиди 410 м. Значна частина земної кори під тиском льодовикової товщі розташована нижче від рівня моря. Але завдяки саме льодовику Антарктида є найвищим материком на Землі. Середня висота його становить 2040 м.
Через усю Антарктиду проходять Трансантарктичні гори, що є своєрідним продовженням Анд Південної Америки. Подекуди вони підносяться на висоту 3000-4000 м. Найвища точка розташована в масиві Вінсон — 5140 м. Гори поділяють материк на Західну та Східну Антарктиду.
Льодовиковий покрив Західної Антарктиди потужний і порушений численними хребтами. Один із них увінчаний діючим вулканом Еребус. У Східній, переважно рівнинній, Антарктиді льодовиковий щит досягає максимальної потужності. Він обривається уступом до моря, утворюючи шельфові льодовики. Спираючись нижньою частиною на антарктичний шельф, вони утворюють єдине ціле з льодовиковим щитом материка. Найбільший шельфовий льодовик у світі утворився в морі Росса. Ширина льодовика становить 800 км, довжина 1100 км.
Льодовики Антарктиди перебувають у безперервному русі та поступово сповзають в океан із швидкістю близько 1 км за рік. На узбережжі край льодовика відколюється. Так народжуються айсберги.

Клімат. Антарктида — найхолодніший материк Землі.На внутрішньоматериковій антарктичній станції "Восток" (Росія) зареєстрована найнижча на Землі температура -89,2°С. Така вкрай низька температура пов'язана з тим, що станція приблизно однаково віддалена від усіх океанів, має значну абсолютну висоту (3488 м). Це місце на планеті вважають Полюсом холоду.
Нам, жителям помірних широт, важко уявити низькі температури в Антарктиді. Тільки тут гас можна різати, як мармелад, і в ньому гасити полум'я. Сталеві вироби на морозі стають крихкими, мов скло. Достатньо кілька хвилин подихати взимку без маски лютим антарктичним повітрям, і людина дістає запалення легенів.
Головна причина винятково суворого клімату — зледеніння. Високе альбедо льоду та довга полярна ніч спричиняють значне охолодження поверхні материка. Внаслідок цього у внутрішніх його районах утворюється область постійного, дуже високого тиску. Звідси, де переважає антициклональна безхмарна погода без опадів, холодне повітря безперервно стікає до країв континенту Формуються так звані стокові вітри. Вони іноді досягають ураганної сили, розвиваючи швидкість близько 200 км на год. При цьому людина в буквальному розумінні може лежати на повітряному потоці.
На узбережжі материка значно тепліше (січневі температури становлять у середньому 0°С), ніж у центрі. Це пов'язано з циклональною діяльністю, яка особливо активна взимку. В цей час посилюються контрасти між холодними антарктичними і порівняно теплими морськими помірними повітряними масами. Іноді циклональні вихори просуваються вглиб материка. їх вторгнення супроводжується штормовими вітрами і снігопадами.
Маючи величезну кількість прісної води, Антарктида є не що інше, як пустеля. Адже води в рідкому стані тут майже не буває, опадів випадає мало і переважно у вигляді снігу. Вологість повітря на материку подекуди нижча, ніж у найжаркіших пустелях земної кулі.

Органічний світ. Антарктида — зона антарктичних пустель. Отже, видовий склад рослин і тварин не багатий. Життя, як і в будь-яких інших пустелях, переважно зосереджене в оазисах Антарктиди. Але вони не мають нічого спільного з африканськими або австралійськими оазисами. До антарктичних оазисів належать області на краях материка, де зрідка трапляються ділянки, які влітку встигають трохи прогрітися та звільнитися від льоду. Тому тільки тут на континенті можна натрапити на лишайники, мохи і навіть квітучі рослини. В озерах оазисів знайдено синьо-зелені водорості. На Антарктичному півострові виявлено кілька видів квіткових рослин.
Життя більшості тварин материка пов'язане з антарктичним узбережжям і океаном. Найпоширеніші тварини Антарктиди — пінгвіни, птахи, що не літають, але добре плавають. Поряд з маленькими пінгвінами Аделі є імператорські масою до 50 кг і висотою понад 1 м. Влітку на прибережних скелях гніздяться баклани, буревісники, поморники.
У прибережних водах Антарктиди водяться тюлені: морські слони і морські леопарди. В антарктичних морях багато китів, серед них і найбільші тварини світу — сині кити, завдовжки близько 33 м і масою до 150 тонн. Живляться вони переважно крилем — найдрібнішими рачками. За минулі десятиріччя через надмірний промисел кількість морських ссавців у прибережних водах материка значно скоротилася. З 1967 р. вони перебувають під охороною.

Природні ресурси. Материк багатий на мінеральні і водні ресурси. На ньому знайдені значні поклади залізної руди, нікелю, хрому, міді, слюди, гірського кришталю. Велика ймовірність залягання тут нафти та алмазів. Поки що, за міжнародною угодою, видобуток корисних копалин не ведеться.
В Антарктиді зосереджено 80% запасів прісної води світу, законсервованої в льодовиках. Є перший досвід транспортування антарктичних айсбергів до берегів Кувейту (країна Перської затоки).

38. Фізико-географічна та геологічна характеристика Тихого океану.

Фізико-географічне положення і розміри. Тихий океан — най­більший з океанів нашої планети. Його площа разом із морями 178,7 млн. км2, об'єм води 710 млн. км3, що становить відповід­но 49 % і 53 % загальних площі та об'єму Світового океану. Це унікальний географічний об'єкт нашої планети. Він обмежений на заході материками Євразією та Австралією, на сході — Пів­нічною та Південною Америкою, на півдні — Антарктидою.

«Тихим» океан назвав Ф. Магеллан, який перетнув його в низьких широтах, жодного разу не потрапивши у шторм. Але ця назва не відповідає характерові океану. У помірних широтах Північної півкулі шторми бувають усю холодну пору року. Часом вони здіймаються і влітку. У Південній півкулі між 40° і 60° пд. ш. сильні вітри нерідко переходять в урагани, здіймаючи хвилі висотою до 35 м. У західній частині океану щороку про­носяться спустошливі тропічні урагани, які іноді захоплюють береги Філіппінських і Японських островів, досягають території Корейського півострова, Китаю і навіть російського Примор'я. У Південній півкулі тропічні урагани спустошують береги островів Океанії, завдають шкоди східній частині Австралії.

У тропічно-екваторіальній зоні океан простягається на 17 200 км, а з морями —на 20000 км. Тому він і найтепліший серед океанів. Тихий океан найглибший: середня його глибина 3960 м, максимальна — 11 022 м, виявлена в Маріанській западині.

Історія досліджень Тихого океану починається з незапа­м'ятних часів. За кілька століть до нашої ери народи, що насе­ляли узбережжя океану — японці, малайці, полінезійці, інки, камчадали, алеути, багато знали про окремі його частини, але ці знання не записувались і не були передані. Європейці відкрива­ли для себе цей океан самостійно.

Всю історію вивчення океану поділяють на чотири періоди: перший —від найдавніших часів до 1804 р., другий — з 1804 р. до 1873 р., третій—з 1873 р. до 1957 р., четвертий — з 1957 р. дотепер. Перший період — час територіальних відкриттів. У XV ст. європейці були впевнені, що між Європою та Азією існує лише один океан, але 1513 р. іспанський конкістадор ВаскоНуньєс де Бальбоа перетнув Панамський перешийок і з верши­ни гори побачив неозорі простори води, назвавши їх «Півден­ним морем». Те, що на захід від Америки існує великий океан, встановив Ф. Магеллан під час навколосвітньої подорожі. Після Магеллана іспанці, португальці, голландці, англійці організували низку експедицій для пошуків невідомих земель і освоєння шляху через Тихий океан до берегів Азії. Було відкрито багато островів, нанесено на карти тисячі кілометрів берегів Австралії та Північної Америки, виявлено Великий Бар'єрний риф.

Поряд із територіальними відкриттями, мореплавці записува­ли в корабельних журналах відомості про вітри, течії, коливання рівнів та інші відомості навігаційного характеру. Магеллан спробував зміряти глибину океану, але, витравивши 762 м конопляного линя, дна не досягнув. Розрізнено та безсистемно збиралися відомості про тваринний і рослинний світ островів, узбереж і прибережних вод. Перший науковий матеріал про фауну й флору, морських ссавців, риб, планктон північної частини океану зібрали російські експедиції Беринга і Чирикова на кораблях «Св. Петр» і «Св. Павел». Наприкінці XVIII ст. океан борознили французькі та англійські кораблі, на яких натуралісти водночас збирали колекції тварин і рослин.

Другий період характеризується вивченням фізичних власти­востей води і початком глибоководних досліджень. Перші океа­нографічні спостереження було зроблено під час навколосвіт­ньої подорожі Крузенштерна на судні «Надежда» (1803— 1806 рр.). Виміри температури здійснювались не тільки на поверхні, а й на глибинах до 400 м. Такі ж виміри повторив О. Є. Коцебу на кораблі «Рюрик» (1816—1817 рр.), а потім російський фізик Є. Ленц (1824—1829 рр.) під час плавання на судні «Предприятие». Застосувавши батометр, Ленц вимірював не тільки температуру, а й солоність, густину і вміст кисню. Пізніше подібні спостереження провадили численні експедиції інших країн. Накопичені матеріали дали можливість скласти схему вертикальної циркуляції океану (Ленц, 1845 р.) і його вертикальної структури (Дж. Пестуїч, 1873 р.).

Видатною подією цього періоду було плавання Ч. Дарвіна на «Біглі» (1831—1836 рр.). Зібрані матеріали дозволили натураліс­тові відкрити принцип природного відбору, що його він виклав у книзі «Походження видів і шляхи природного відбору».

Третій період характеризується розвитком комплексних океа­нологічних досліджень завдяки роботі спеціальних експедицій та берегових станцій, організації океанологічних установ і т. ін. Першою власне океанологічною експедицією було плавання «Челінджера» (1873—1876 рр.), під час якого зібрано різнома­нітну інформацію про фізичні, хімічні, біологічні та геологічні особливості океану.

Вельми важливе значення для вивчення гідрофізики мали виміри Макарова на кораблі «Витязь» (1886—1889 рр). Уза­гальнивши дані 163 глибоководних станцій, Макаров виявив головні закономірності розподілу температури й солоності на поверхні океану. Найбільший внесок у вивчення океану зроби­ли наукові експедиції на суднах «Альбатрос» (1888—1905 рр.), «Карнеджі» і «Рамапо» (1928—1929 рр.)—США, «Планет» (1906—1907 рр.)—Німеччина, «Снелліус» (1929—1930 рр.) — Голландія, «Діскавері-2» (1929—1930 рр.) і «Челінджер-2» (1950—1952 рр.) — Великобританія, «Альбатрос» (1947— 1948 рр.)—Швеція, «Сінтокумару» та «Мансю» (з 1920 р.) — Японія. З 1949 р. широкомасштабні дослідження атмосфери і водних мас розпочали експедиції на кораблях «Витязь», «А. И. Воейков» та «Ю. М. Шокальский» (колишній СРСР), у складі яких працювали вчені України. За час свого існування «Витязь» здійснив понад 40 рейсів.

Завдяки аналізові та систематизації матеріалів складено й надруковано карти рельєфу дна і донних наносів, узагальнено відомості з гідрології океану (Шотт, 1935 р.), опубліковано праці В. Б. Штокмана (1946 р.) і X. Свердрупа з теорії Міжпасатної протитечії. З опертям на наукові досягнення третього періоду розроблялись програми подальших досліджень.

Сучасний етап вивчення океану характеризується різними формами міжнародної кооперації в експедиціях, застосуванням підводних апаратів, локаторів бокового огляду, підводного теле­бачення тощо. Першою спільною роботою, що проводилась під назвою «Норпак», було знімання північної частини океану кораблями Японії, США і Канади. Трохи пізніше організовано дослідження за програмами МГР, ЕКВАПАК, КУРОСІО, МГСС та ін.

Експедиції на судні «Витязь» дозволили вивчити систему жолобів у північній частині океану, відкрити жолоби Витязь та Адміралтейства. Вивчено основні типи піднять: склепінне, брилові хребти й масиви, крайові вали.

За допомогою автономних підводних апаратів відкрито своє­рідну фауну навколо гідротермальних джерел рифтових зон, яка дивує гігантизмом своїх представників. У складі фауни Перу-Чилійського та Каліфорнійського районів відкрито й описано нові види, роди й таксони вищого рангу.

Завдяки накопиченню геофізичних і геологічних даних вияв­лено відмінності в будові океанічної та континентальної кори, особливості рельєфу рифтової зони, пояси сейсмічності та підвищеного потоку земного тепла.

Береги. Береги океану надзвичайно різноманітні. Так, уздовж американського узбережжя височать гірські хребти Анд і Кордельєрів. Велетенські прибійні хвилі перпендикулярно підходять до них з відкритого океану і руйнують їхні підніжжя. Наносів тут мало. Лише зрідка трапляються берегові бари або акумулятивні тера­си. Отже, східні береги абразивні.

Західними берегами океану є береги крайових морів. Оскіль­ки прибій та хвилі тут незначні, вздовж рівнинних просторів Азії переважають акумулятивні береги, хоча подекуди трап­ляються абразивно-денудаційні. Там, де гірські хребти підходять до океану під значним кутом, утворюються ріасові береги. На узбережжя Азії потрапляє велика кількість теригенного матеріа­лу, з якого в умовах високих припливів формуються піщані пасма й вали.

В екваторіально-тропічних широтах від австрало-азійських морів до Тасманового моря на сотні й тисячі кілометрів простяглися органогенні коралові та мангрові береги. Вздовж Австралії на 2300 км від затоки Папуа до острова Фрейзер тягнеться унікальна смуга коралових споруд. Вона відгородила від океану мілководну лагуну, ширина якої не перевищує кількох десятків кілометрів. Коралового походження ряд низь­ких островів з архіпелагу Тонга, Каролінські острови, Маршал-лові острови, острови Лайн, Туамоту та ін.

У районах давнього й сучасного зледеніння обох півкуль, зокрема на Камчатці, Алясці, в Канаді, Чилі, Новій Зеландії, переважають фіордові береги.

Острови. У Тихому океані понад 10 тис. найрізноманітніших за формою і величиною островів — від великих гористих до дрібних, низьких, ледь помітних серед водних просторів. Вели­ких островів найбільше на заході океану, малі — розсіяні по всій акваторії, але більшість із них розташована в центральній та західній частинах. Деякі острови періодично затоплюються, на багатьох розташовані цілі держави. На цих частинах суходолу проживає близько 8,3 млн. осіб. Острови центральної та півден­но-західної частини океану називають Океанією.

За геологічною будовою вирізняють острови океанічні й материкові — платформні та геосинклінальні. Платформні — це частини підводних окраїн материків. До них належать острови Прибилова, Св. Матвія, Св. Лаврентія, Шантарські, Цусіма, Хайнань, південна частина Калімантану, південна частина Нової Гвінеї та острів Тасманія.

Геосинклінальні острови розміщені в межах тектонічних поя­сів, їхні конфігурація і рельєф зумовлені рухами земної кори. В океані виокремлюють дві геосинклінальні зони: докембрійську та кайнозойську. Докембрійська зона прилягає до австралійської та азійської платформ і є фундаментом островів: Алеутських, Курильських, Сахалін, Японських, Тайвань, Філіппінських, Ідзу, Бонін, Волкано, Нова Гвінея, Каледонія, Нова Зеландія. На схід від цієї зони знаходиться друга сучасна молода геосин­клінальна зона, в межах якої чітко виявлена система острівних дуг: Фіджі, Нові Гебриди, Соломонові та Маріанські острови.

Океанічні острови поділяються на вулканічні та коралові. Вулканічних найбільше. Вони розташовуються групами або ланцюгами вздовж тектонічних розломів. До них належать Маркізькі, острів Пасхи, низка островів із групи Каролінських і Маріанських, Галапагоські, Кокосові та ін. Здебільшого вони гористі, з крутими урвистими берегами. Серед розмаїття вулка­нічних островів вирізняють три типи: конуси й кальдери, плато й щити, хребти й гірські масиви. Конуси й кальдери — це діючі вулкани острівних дуг. Площа таких островів невелика — від одного до кількох десятків квадратних кілометрів. Більшість із них мають висоту 1000— 1500 м. Найвищий острів Коломбангара (1661 м) в групі Соло­монових островів. Конуси утворилися внаслідок виверження й застигання андезитових лав. Якщо виверження супроводжува­лось вибухом, то утворювались кальдери.

Острови «плато і щити» (Лау, Тонга, Самоа, Товариства, Гавайські) характерні для базальтової області океану. Вони мають незначні висоти, але там, де осередки вулканізму розта­шовані близько один від одного, виникають високі острови у вигляді злитих комплексів лавових щитів. Таким є острів Гаваї. З п'яти вулканів цього острова два мають висоту понад 4000 м (Мауна-Кеа — 4205 м, Мауна-Лоа — 4170 м).

Острови «хребти і масиви» — це давні, зруйновані ерозією вулкани. Вони мають круті схили, утворені в процесі абразивно­го руйнування, ерозійного розчленування та хімічного вивітрю­вання. Площа їх не перевищує кількох квадратних кілометрів, висота гір — декількох сот метрів, майже всі вони оточені абра­зивними платформами, що виникли при руйнуванні островів.

У центральній та південно-західній частинах океану всі ост­рови, крім дуже молодих, оточені кораловими рифами. У тропічних та екваторіальних водах Океанії багато островів біогенного походження. Це переважно атоли і острови бар'єр­них рифів. Утворення коралових островів пов'язане з життє­діяльністю вапнякових водоростей і коралових поліпів. У східній частині океану провідна роль у створенні атолів нале­жить вапняковим водоростям, у західній — кораловим поліпам. Деякі групи островів (Тувалу, Гілберта, Маршаллові) складають­ся лише з атолів. В інших групах, таких як Каролінські, Фенікс, Лайн, Кука, Туамоту, атоли переважають. Коралові атоли поши­рені навіть серед вулканічних і геосинклінальних островів, як-от в архіпелагах Фіджі, Тонга та ін.

Моря. В Тихому океані 25 морів і три великі затоки. Пере­важна більшість із них зосереджена в західній частині. Саме тут найбільше на земній кулі вертикальне й горизонтальне розчле­нування суходолу. Острівними дугами докембрійської рухомої зони відділені від океану такі крайові моря, як Берингове, Охотське, Японське, Жовте, Східно-Китайське та ряд морів індонезійських островів: Банда, Сулу, Сулавесі, Молуккське, Яванське. Безпосередньо в самому океані вирізняють акваторії, традиційно також названі морями: Філіппінське, Новогвіней­ське, Коралове, Фіджі, Тасманове на заході, та Роса, Амундсена, Беллінсгаузена на півдні. Найбільше за площею (5 726 000 км2), а також за об'ємом (23 522 000 км3) Філіппінське море. Найменше за площею море Балі (40 000 км2), а за об'ємом —Жовте (16000 км3).

Геологічна будова. Особливістю Тихого океану є те, що його оточують молоді складчасті споруди. Вони продовжують розви­ватися у вигляді сучасних геосинкліналей в межах Західно-Тихоокеанського геосинклінального поясу або нових тектоніч­них підняттів у межах Східно-Тихоокеанського поясу. Далі від узбережжя області кайнозойської (альпійської) складчастості межують зі структурами мезозойського (кіммерійського) орогенезу, потім їх заступають палеозойські структури. Така послі­довність складчастих споруд свідчить про те, що Тихий океан найдавніший з усіх.

Дно океану має складну геологічну будову. Ендогенними процесами спричинене його розчленування на великі блоки і переміщення літосферних плит: Тихоокеанської, Філіппінської, Наска, Кокос, а також частково Індо-Австралійської та Антарк­тичної. Тут здіймаються Південно-Тихоокеанський і Східно-Тихоокеанський океанічні хребти з характерними рифтовими долинами (хоч і вираженими менш чітко) і поперечними (трансформними) розломами. В західній частині басейну, де простягається геосинклінальний пояс і формуються сучасні гео­синкліналі, будова земної кори — субокеанічного (тобто пере­хідного) типу. Від великих ділянок океанічної платформи (таласократонів) геосинклінальні пояси відділені вузькими і глибоки­ми жолобами, що належать до передгірних прогинів, утворених при піднятті острівних дуг — майбутніх гірських систем. За теорією мобілізму, саме ці жолоби свідчать про занурення океаніч­ної кори під континентальну (явище субдукції).

У Тихому океані надзвичайно інтенсивні сейсмічні явища і вулканізм, тут відбуваються активні процеси нагромадження осадів і формування корисних копалин залежно від напрямків і швидкості рухів земної кори, гідрокліматичних, гідробіологічних і гідрохімічних умов.

За даними геофізичних методів досліджень, середня товщина океанічної земної кори 6,5 км, але вона здебільшого коливаєть­ся в межах 3—10 км. Мінімальна товщина — в осьових части­нах серединно-океанічного хребта, максимальна — в межах підняттів і брилових хребтів, поширених переважно в західній частині океану.

Базальтовий шар океанічної кори розбитий численними гли­бинними розломами, що сягають аж до мантії, на окремі блоки. Вони досить чітко зміщені щодо осьової частини серединно-океанічного хребта, проте в північно-східній улоговині це змі­щення не помітне. Розломи тягнуться на тисячі кілометрів у широтному напря­мі. Уздовж них блоки земної кори зміщуються по горизонталі на сотні кілометрів. Подекуди ці зміщення досягають 1200 км. Вертикально блоки зміщуються до 3 км. Найбільші серед розло­мів Мендосіно, Меррей, Молокаї, Кларіон, Кліппертон, Галапа­гос, Маркізький, Пасхи, Челінджер, Менард.

Теплові потоки вздовж гребеня головного хребта в сім разів інтенсивніші, ніж ті, що йдуть від ложа океану, а в зонах розло­мів виявлено руди гідротермального походження.

У межах Південно-Тихоокеанського і Східно-Тихоокеанського підняттів, що входять до єдиної планетарної системи океаніч­них хребтів, як і в усіх інших, океанічне дно розсовується, і по обидва боки рифтової долини проходять смуги різноспрямованої намагніченості магматичних порід.

З активними тектонічними рухами земної кори і виникнен­ням розломів пов'язані інтенсивні вулканічні процеси. Наслід­ком їх дії є численні острови вулканічного походження або підводні вулкани — згаслі (у вигляді гайотів чи горбів) та діючі, які нерідко виходять на поверхню океану. їх загальна висота до 10—11 км. Усього згаслих і діючих вулканів в океані понад 10 тис.

Океанічна кора в західній, північній і південно-західній час­тинах складається переважно з андезитових порід, а на решті акваторії — базальтових. Осадові породи мають певну закономірність щодо поширення, потужності й віку. Цьому сприяла найзагадковіша з усіх океанів його геологічна історія.

Порід осадового чохла практично немає на осьовій частині серединно-океанічного хребта і в Чилійському жолобі. На інших високих валах і глибоководних жолобах їх потужність невелика (зазвичай перші сотні метрів). У межах великих улого­вин і на підвищеннях потужність осадових порід збільшується в середньому до 0,5—1 км. У межах окраїнних морів ця товща значно більша і досягає 7—8 км (наприклад, в Охотському). Під осадовими породами в багатьох місцях океанічного дна поширений змішаний шар з осадових і вулканічних порід. Особливо чітко він простежується в межах острівних дуг і гірських хребтів, досягаючи потужності 5—6 км.

Вік базальтового, осадового й перехідного шарів розкриває нам історію і процеси формування земної кори Тихого океану. За останніми даними, найдавніші осадові породи юрського періоду поширені в західній частині океану, приблизно між екватором, 30° пн. ш. і меридіаном 180°. Цими відкладами ото­чені нижньо- та верхньокрейдові відклади, що займають ложе океану на сході приблизно до країв названих вище глибинних трансформних розломів, а на південному сході — до окраїн серединного хребта. Далі породи цього періоду подекуди оточені відкладами палеогенового і неогенового віків, аж поки і вони не виклинюються на вершинах хребта. На схід від осьової частини вік порід наростає до крейдового періоду (на південному сході ложа океану).

Рельєф дна океану. В будові Тихого океану вирізняють три основні частини: материкову окраїну, перехідну зону і ложе океану. У Тихому океані, на відміну від інших, материкова окраїна займає лише 10 % його загальної площі. Більша вона в західній частині, де являє собою акумулятивно-абразивні тераси прибе­режних гірських хребтів або продовження прибережних рівнин. Шельф здебільшого згладжений абразивно-акумулятивною діяльністю моря або виносом теригенного матеріалу (Жовте, Східно-Китайське моря). Проте в Індонезійському архіпелазі та Австралії через розвиток там коралових рифів та інших корало­вих споруд він має складну будову.

У східній частині океану шельфу практично немає або він дуже вузький. Материковий схил крутий, розчленований каньйонами. Конуси виносу цих каньйонів, зливаючись, утво­рюють нахилену плоску рівнину материкового підніжжя. Такі самі рівнини простяглися вздовж материкового підніжжя Азії та Австралії.

Перехідна зона оточує океан майже суцільним кільцем і займає 13,5 % його загальної площі. На заході океану всі окраїнні моря є ніби першою сходинкою перехідних зон між океаном та Євразійським і Австралійським материками. Друга представлена також дуже складною за будовою перехідною зоною Філіппінського моря і моря Фіджі. Найпростіші за структурою Алеутська, Курило-Камчатська та Східно-Китайська перехідні зони, де дно морів здебільшого вкрите донними відкладами і є плоскою абісальною рівниною. Виняток станов­лять Японське й Південно-Китайське моря, глибоководні запа­дини яких мають гірський рельєф; подекуди трапляються хребти, а надто в Тасмановому морі.

Ланцюг глибоководних западин, який супроводжує низку островів і відокремлює перехідну зону від ложа, неперервний, як і пасмо гірських споруд острівних дуг. Максимальні глибини більшості жолобів відкрили радянські дослідники в 1957— 1958 рр. Ширина жолобів зверху — десятки і сотні кілометрів, схили круті —до"45°, дно плоске, має ширину кілька сот метрів. Перехідна зона у східній частині океану простіша. Вона представлена значними за протяжністю глибоководними жоло­бами — Центральноамериканським, Перуанським, Чилійським, що прилягають до підводних схилів молодих альпійських складчастих споруд прибережної зони Кордильєрів.

Ложе океану займає понад 65 % площі дна. Воно перети­нається численними підводними гірськими хребтами. Окремі їхні вершини здіймаються над водою, утворюючи ланцюг остро­вів. Найбільшим є широкий Південно-Тихоокеанський середин­но-океанічний хребет, який переходить у Східно-Тихоокеанський. Останній простягнувся до Каліфорнійської затоки і в її північній частині переходить у материковий, продовжуючись у горах США і Канади.

Підводними хребтами і підвищеннями ложе океану поділене на декілька улоговин. Найбільша серед них — Північно-Східна, за площею більша, ніж уся Північна Америка разом із Канад­ським Арктичним архіпелагом і Гренландією. На дні улоговин широко розвинуті вулканічні горби і гори, в тому числі плоско-вершинні гайоти, вузькі жолоби — розломи, з якими пов'язані максимальні глибини.

У західній частині океану на кілька тисяч кілометрів простяг­нувся ланцюг розломів завширшки 100—200 км. Дно океану в межах розломів більш гористе, ніж у сусідніх районах, нерідко вздовж них тягнуться пасма великих вулканів. На думку вчених, у південній частині Тихого океану дно вивчене ще недостатньо, можливо, будуть відкриті нові розломи.

Отже, в будові дна західної та східної частин океану є досить істотні відмінності: для східної характерні великі улоговини з рівним або гористим рельєфом, серединний хребет, субширотні розломи; відмітною рисою західної та південно-західної частин є чергування підводних хребтів, глибоководних жолобів, окре­мих гір, невеликих улоговин, численних груп островів.

Донні відклади. Раніше вважалося, що дно океану вкрите суцільним шаром осадових відкладів. Ретельними дослідження­ми 60—70-х рр. XX ст. доведено, що це не так. Поряд із ділян­ками, вільними від наносів, є такі, де товща відкладів переви­щує 1000 м. Серед глибоководних осадів вирізняються червоні глини з включеннями залізомарганцевих конкрецій. Найбільше цих глин у північній частині, переважно на глибинах понад 5000 м.

На менших глибинах відклади мають інше походження. Лише в Тихому океані є два пояси крем'янистих діаматових відкладів. Чіткіше простежується пояс радіолярієвих відкладів у тропічно-екваторіальній зоні. Значні площі дна в південно-західній частині океану зайняті кораловими відкладами.