Правова природа досудового порядку врегулювання господарських спорів та його значення

Однією з необхідних умов успішного функціонування всіх елементів створюваного в Україні ринкового механізму є законність і дисципліна в діяльності суб’єктів господарювання, трансформація правосвідомості керівників різних форм власності, усіх підприємців, адже багато з них ще не повністю звільнилися від старих звичок, не навчилися дотримуватися господарської дисципліни. Нерідко зустрічаються підприємці, які використовують найменшу можливість для зволікання з розрахунками, а якщо вдасться, то й взагалі не розраховуються з партнером, затримують постачання продукції тощо.

Наслідком як умисної, так і вимушеної несплати боргів суб’єктами підприємництва є господарські конфлікти і суперечності стосовно їх прав та обов’язків, які називаються господарськими спорами.

Одним з правових механізмів, який дозволяє певною мірою налаштовувати суб’єктів господарської діяльності на своєчасне і належне виконання договірних зобов’язань є передбачена ГПК України можливість досудового врегулювання окремих категорій господарських спорів.

МЕТОЮ досудового врегулювання господарських спорів є усунення або запобігання негативному впливу на господарську діяльність з боку контрагентів. Добровільне задоволення претензійних вимог забезпечує найшвидше відновлення прав кредитора. І в цьому полягає позитивний аспект досудового порядку врегулювання господарських спорів. Такий порядок є позитивним і для добросовісного боржника, так як позбавляє його від додаткових витрат на судові видатки.

Досудове врегулювання господарських спорів є одним із спірних інститутів сучасного українського господарського процесу.Цілком природно, що сторони господарського конфлікту повинні самостійно вжити всіх можливих заходів для мирного розв’язання спору, що виник, і лише потім звертатися до суду. З іншого боку, існування подібного бар’єру, по суті, є обмеженням права на судовий захист. Проте, і опоненти і прихильники цього господарсько-процесуального інституту вказують на економію часу.

Ряд авторів (В.Можейко, З. Шкундин, І. Побірченко) вважають досудове врегулювання господарських спорів одним з найважливіших принципів господарського процесу. Інші (напр. Р.Каллістратова) розглядають претензійний порядок врегулювання не як принцип процесу, а як передумову права на позов у процесуальному розумінні. З цим можна погодитись, так як досудове врегулювання господарських спорів виникає до порушення процесу і часто попереджує його. Тому нелогічно говорити про принцип процесу, коли сам процес ще не виник.

Треті (І. Балюк та інші) стверджують, що незважаючи, що досудове врегулювання господарських спорів встановленого ГПК України, подання претензії – це досудовий добровільний порядок врегулювання спору, і він не є стадією господарського процесу. На цьому етапі суд не втручається у відносини між сторонами (хоча без застосування досудового врегулювання господарських спорів у передбачених випадках неможливо звернення до господарського суду). Тому вони стверджують, що правові норми, які регулюють відносини досудового врегулювання, не повинні міститися в ГПК України. Тут доречно застосовувати підзаконні акти.

Тим не менше, законодавець пішов наступним шляхом: Розділ ІІ ГПК України „Досудове врегулювання господарських спорів” – статті 5-11.

У ч.1 ст.5 ГПК України зазначено, що сторони застосовують заходи досудового врегулювання спору за домовленістю між собою. Ключове значення для розуміння цієї норми мають вказівки Верховного Суду України (п.8 постанови Пленуму ВСУ №9 від 1.11.1996 року „Про застосування Конституції України”) та Конституційного Суду України (рішення у справі за конституційним поданням ТОВ „Торговий дім „Кампус Коттон клаб” щодо офіційного тлумачення положення ч.2 ст. 124 Конституції України ” справа про досудове врегулювання спорів від 9.07.2002 р. № 15-рп/2002). Тобто можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами в залежність від використання суб’єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання господарського спору.

Обов’язкове досудове врегулювання господарських спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб’єктами правовідносин досудового врегулювання господарських спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення правового захисту, держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов’язком особи, яка потребує такого захисту.

Право на судовий захист не позбавляє суб’єктів правовідносин можливості досудового врегулювання господарських спорів. Це може бути передбачено господарсько-правовим договором, коли сторони добровільно обирають засіб захисту їх прав. Досудове врегулювання господарських спорів може мати місце за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору, є п р а в о м, а не о б о в ’ я з к о м особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов’язкового досудового врегулювання господарських спорів обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

Від досудового врегулювання господарського спору слід відрізняти п о з а с у д о в і п р о ц е д у р и захисту права та вирішення спорів, які передбачені деякими законодавчими актами.

Напр., відповідно до п.5.2.2. ЗУ „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, в разі, коли платник податків вважає, що контролюючий орган невірно визначив суму податкового зобов’язання або прийняв будь-яке рішення , що суперечить законодавству з питань оподаткування або виходить за межі його компетенції, встановленої законом, такий платник податків має право звернутися до контролюючого органу із скаргою про перегляд цього рішення, яка подається у письмовій формі разом з документами, розрахунками та доказами, які платник податків бажає за потрібне надати. Скарга повинна бути подана протягом 10 календарних днів, наступних за днем отримання скаржником податкового повідомлення або іншого рішення контролюючого органу, що оскаржується. Контролюючий орган зобов’язаний прийняти вмотивоване рішення та надіслати його протягом 20 календарних днів від дня отримання скарги платника податків на його адресу поштою з повідомленням про вручення або надати йому під розписку. У разі, коли контролюючий орган надсилає платнику податків рішення про повне або часткове незадоволення його скарги, такий платник податків має право звернутися протягом 10 календарних днів, наступних за днем отримання відповіді, з повторною скаргою до контролюючого органу вищого рівня, а при повторному або частковому незадоволенні скарги – до контролюючого органу вищого рівня із дотриманням зазначеного 10-денного строку для кожного випадку оскарження та зазначеного 20-денного строку для відповіді на нього.

Напр.., відповідно до ст.7 ЗУ „Про Антимонопольний комітет України” у сфері здійснення контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції Антимонопольний комітет має, зокрема, повноваження розглядати заяви і справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та проводити розслідування за цими заявами і справами. Відповідно до ст.36 ЗУ „Про захист економічної конкуренції” органи АМК України починають розгляд справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції за заявами суб’єктів господарювання, громадян, об’єднань, установ, організацій про порушення їх прав внаслідок дій чи бездіяльності, визначених цим законом як порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Ч.3 ст.5 ГПК України встановлено, що порядок досудового врегулювання спорів визначається ГПК, якщо іншого порядку не встановлено діючим на території України законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин.Тобто, норми законів, які регулюють порядок досудового врегулювання спорів у конкретних господарських відносинах, є спеціальними щодо відповідних норм, установлених ГПК.

Ч.5 ст.5 ГПК визначає перелік спорів, на який не поширюється порядок досудового врегулювання спору.Це спори про:

а) визнання договорів недійсними;

б) визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств, установ, організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій;

в) стягнення заборгованості за опротестованими векселями;

г) стягнення штрафів Нацбанком України з банків та інших фінансово-кредитних установ;

д) звернення стягнення на заставне майно

Ці категорії спорів виділено за предметом спору незалежно від їх суб’єктного складу.