Занулення, його призначення, захисне вимкнення

Занулення - це навмисне електричне з'єднання з нульовим захисним провідником металевих струмонепровідних частин, які можуть опинитися під напругою (корпуси електроустаткування, кабельні конструкції, сталеві труби тощо).

Метою занулення є усунення небезпеки ураження людини під час пробою на корпус обладнання однієї фази мережі електричного струму. Ця мета досягається внаслідок швидкого відімкнення максимальним струмовим захистом частини мережі, на якій трапилося замикання на корпус.
Завдяки підключенню до нейтральної точки джерела всіх не-струмопровідних частин обладнання, однофазне замикання на корпус перетворюється в однофазне коротке замикання, яке призводить до спрацьовування максимального струмового захисту.
Захисне заземлення і занулення виконують з метою:
- забезпечення нормальних режимів роботи установки;
- забезпечення безпеки людей при порушенні ізоляції мережі струмопровідних частин;
- захисту електроустаткування від перенапруги;
- захисту людей від статичної електрики.

Захисне занулення - це навмисне електричне з'єднання з нульовим захисним провідником металевих неструмоведучих частин, що можуть виявитися під напругою (ГОСТ 12.1.009-76). Захисна дія занулення здійснюється тим, що при замиканні однієї з фаз на занулений корпус у колі цієї фази виникає струм короткого замикання, що впливає на струмовий захист (плавкий запобіжник, автомат), у результаті чого відбувається відключення аварійної ділянки від кола. Таким чином, занулення зменшує напругу дотику й обмежує час, протягом якого людина, торкнувшись до корпуса, може потрапити під дію напруги.

43. Засоби захисту при роботі на електричних установках

Згідно з ПУЕ, електричною установкою називається сукупність машин, апаратів, ліній і допоміжного обладнання (разом зі спорудами, в яких вони влаштовані), призначених для виробництва, трансформації, передачі, розподілу електричної енергії та перетворення її в інші види енергії.

Щоб надійно й безпечно користуватись електроенергією, потрібно знати, якою є напруга у мережі, і на якій напрузі працює те чи інше елек-троустаткування.

Залежно від мети використання розрізняють такі види електричної напруги:

– до 42 В – використовується переважно для переносного і місце-вого освітлення й роботи ручних електроприладів у небезпечних зонах (висока вологість, наявність металічних провідників тощо);

– 127-220 В – використовується для освітлення й роботи ручних електроприладів на виробництві та у побуті;

– 380 В – використовується при експлуатації промислових устано-вок;

– понад 380 В – використовується для передачі електроенергії на

Організаційні та технічні заходи електробезпеки передбачають:

допуск до роботи на електроустановках осіб не молодше 18 років, які мають відповідне посвідчення, пройшли інструктаж і медичний огляд;

призначення осіб, які відповідають за організацію та проведення ро-біт на електроустановках, електромережах;

встановлення знаків безпеки та захисних огорож біля струмовідних частин;

огородження робочих місць та вивішування плакатів безпеки;

виконання робіт за нарядом не менше ніж двома працівниками із за-стосуванням електрозахисних засобів,

використання механізмів і пристосувань при проведенні робіт на струмовідних частинах та поблизу них тощо.

Технічні засоби захисту – це пристрої, що слугують для захисту лю-дини від ураження електричним струмом. До них належать:

- ізоляція струмвідних частин;

- недоступність для випадкового дотику до струмовідного устатку-вання;

- захисне заземлення;

- занулення; захисне відключення;

- захисне розділення електромережі;

- мала напруга;

- сигналізація про небезпеку дотику;

- електрозахисні засоби.

44) Перша допомога при ураженні електричним струмом.

Ураження електричним струмом виникає при безпосередньому контакті людини з побутовим, виробничим або природним (блискавка) джерелом електрики. Ступінь важкості уражень від електроструму залежить від індивідуальних особливостей організму, фізичного та психічного стану, опору шкіри, тривалості впливу електроструму, метеорологічних факторів тощо.

Характер ушкоджень у залежності від напруженості електроструму є таким:

1. Струм побутового напруження (до 380 В) – електричні мітки у вигляді маленьких кратерів на шкірі, іноді раптова зупинка серця;

2. Струм напруженням до 1000 В – судоми, спазм дихальних м’язів, раптова зупинка серця;

3. Струмом напруженням вищим за 10000 В – електричні опіки, обвуглювання тканин, перелами кісток, травматичний відрив кінцівок.

Надання першої допомоги при ураженні струмом високого напруження або блискавкою можуть ускладнюватись появою опіків, кровотечі, обвуглювання тканин. У постраждалих можуть спостерігатися повторна зупинка серця, пригнічення дихання, порушення психіки.

Схема надання першої допомоги при ураженні електрострумом:

- знеструмити постраждалого (не забувайте про власну безпеку!);

- при раптовій зупинці серці – нанесіть прекардіальний удар по грудині и приступіть до реанімації;

- при кровотечі – накладіть кровоспинний джгут, стисну пов’язку;

- при електричних опіках і ранах – накладіть стерильні пов’язки;

- при переломах кісток кінцівок – шини (можна використати будь-які підручні засоби)

- викличте швидку допомогу.

Неприпустимо:

- торкатися до потерпілого без попереднього знеструмлення;

- втрачати час на пошуки вимикача електроструму якщо можна перерубати або скинути електродріт предметом, що не проводить електрострум;

- припиняти реанімацію до появлення ознак біологічної смерті (трупних плям);

- наближатися до електродроту, що лежить на землі бігом або великими кроками;

- закопувати ураженого блискавкою в землю.

45. Організація пожежної охорони в Україні

Забезпечення пожежної безпеки - невід'ємна частина державної діяльності щодо охорони життя та здоров'я людей, національного багатства та навколишнього середовища. Відповідно до ст. 4 Закону України "Про пожежну безпеку", державні органи виконавчої влади та органи самоврядування всіх рівнів у межах своєї компетенції організовують розроблення та впровадження у відповідних галузях і регіонах організаційних і науково-технічних заходів щодо запобігання пожежам та їх гасіння, забезпечення пожежної безпеки населених пунктів і об'єктів.

Забезпечення пожежної безпеки є складовою частиною виробничої та іншої діяльності посадових осіб, працівників підприємств, установ, організацій. Згідно з чинним законодавством забезпечення пожежної безпеки підприємств, установ та організацій покладаються на їх власників (керівників) та уповноважених ними осіб, якщо інше не передбачено відповідним договором.

Власники підприємств, установ та організацій, а також орендарі зобов'язані:

- відповідно до нормативних актів з пожежної безпеки розробляти і затверджувати положення, інструкції, інші нормативні акти, що діють у межах підприємства, здійснювати постійний контроль за їх додержанням;

- забезпечувати дотримання протипожежних вимог стандартів, норм, правил, а також виконання вимог приписів і постанов органів державного пожежного нагляду;

- організовувати навчання працівників правилам пожежної безпеки та пропаганду заходів щодо їх забезпечення;

- створювати у разі потреби, відповідно до встановленого порядку, підрозділи пожежної охорони та необхідну для їх функціонування матеріально-технічну базу;

- подавати на вимогу державної пожежної охорони відомості та документи про стан пожежної безпеки об'єктів і продукції, що ними виробляється;

- здійснювати заходи щодо впровадження автоматичних засобів виявлення та гасіння пожеж;

- своєчасно інформувати пожежну охорону про несправність пожежної техніки, систем протипожежного захисту, водопостачання тощо;

- проводити службові розслідування випадків пожеж.

Відповідно до ст. 6 Закону громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які перебувають на території України зобов'язані:

- виконувати правила пожежної безпеки, забезпечувати будівлі, які їм належать згідно з правом особистої власності, первинними засобами гасіння пожеж і протипожежним інвентарем, виховувати у дітей обережність у поводженні з вогнем;

- повідомляти пожежну охорону про виникнення пожежі та вживати заходів щодо її ліквідації, рятування людей і майна.

Відповідно до Правил пожежної безпеки в Україні основними організаційними заходами щодо забезпечення пожежної безпеки є:

- розробка планів (схем) евакуації людей на випадок пожежі;

- встановлення порядку (системи) оповіщення людей про пожежу, ознайомлення з ним усіх працюючих;

- визначення категорій будівель та приміщень за вибухопожежною та пожежною небезпекою відповідно до вимог чинних нормативних документів, встановлення класів зон за Правилами улаштування електроустановок;

- забезпечення територій, будівель та приміщень відповідними знаками пожежної безпеки, табличками із зазначенням номера телефону та порядку виклику пожежної охорони;

- створення та організація роботи пожежно-технічних комісій, добровільних пожежних дружин та команд.

46. Поняття про процес горіння

Горіння це екзотермічна, реакція окислення речовини, яке супроводжується виділенням диму та (або) виникненням полум’я і (або) свічення. Для виникнення горіння необхідна наявність горючої речовими, окислювача та джерела запалювання. Розрізняють два види горіння: повне— при достатній кількості окислювача, і неповне — при нестачі окислювача.

Горіння може бути гомогенним і гетерогенним. При гомогенному горінні речовини, що вступають у реакцію окислення мають однаковий агрегатний стан, наприклад газоподібний. Якщо при цьому горюча речовина та окислювач не перемішані то відбувається дифузне горіння, при якому процес горіннялімітується дифузією окислювача через продукти згоряння до горючої речовини.

Розрізняють такі різновиди горіння: вибух, детонація, спалах, займання, спалахування, самозаймання та самоспалахувания тління.

Температура спалаху — найнижча температура горючої речовини, при якій над її поверхнею утворюються пари або гази, здатні спалахнути від джерела запалювання, але швидкість їх утворення ще недостатня для стійкого горіння.

За температурою спалаху розрізняють:

· легкозаймисті рідини (ЛЗР) — рідини, які мають температуру спалаху, що не перевищує 61 °С у закритому тиглі (бензин, ацетон, етиловий спирт).

· горючі рідини (ГР) — рідини, які мають температуру спалаху понад 61 °С у закритому тиглі або 66 °С у відкритому тиглі (мінеральні.мастила, мазут, формалін).

Температура спалахування — найнижча температура речовини, при якій вона виділяє горючі пари і гази з такою швидкістю, що після їх запалення виникає стійке горіння.

Температура самоспалохування — найнижча температура речовини, при якій відбувається різке збільшення швидкості екзотермічних реакцій, що призводить до виникнення полум’янистого горіння.

47. Небезпечні і шкідливі фактори пов’язані з пожежами.

До небезпечних чинників пожежі, що можуть діяти на людей та матеріальні цінності, належать:

- токсичні продукти горіння;

- вогонь;

- підвищена температура навколишнього середовища;

- дим;

- знижена концентрація кисню.

До вторинних проявів небезпечних чинників пожежі належать: уламки та частини зруйнованих апаратів, устаткування, конструкцій; радіоактивні та токсичні речовини та матеріали, що вийшли із зруйнованих апаратів і устаткування; небезпечні чинники вибуху, що стався внаслідок пожежі; вогнегасні речовини тощо.

Токсичні продукти горіння

Вогонь

Дим

Знижена концентрація кисню

Вибухи, витікання небезпечних речовин

Руйнування будівельних конструкцій

Паніка

48. Джерела і прични виникнення пожеж і вибухів.

Причини пожеж і вибухів – це сукупність умов, сприяють виникненню горіння:

- легкозаймисте середовище (наявність концентрованої пальної речовини і окислювача);

- вибухонебезпечність середовища (наявність газоподібних пальних речовини і окислювача чи вибухової речовини);

- займисте чи вибухонебезпечне середовищі або внесення у ці середовища чинного джерела запалювання.

Причини появи пожеж

Причинами виникнення пожеж найчастіше є: необережне поводження з вогнем, недотримання правил експлуатації виробничого устаткування й електричних пристроїв, самозаймання речовин і матеріалів, розряди статичного електрики, грозові розряди, підпали.

Причини появи вибухів

Вибухи відбуваються з допомогою вивільнення хімічної енергії (переважно вибухових речовин), внутрішньоядерної енергії (ядерний вибух), механічної енергії (під час падіння метеоритів на поверхні Землі та інших.), енергії стиснутих газів (при перевищенні тиску краю міцності судини - балона, трубопроводу тощо.).

49. Вибухо і пожежонебезпечні властивості горючих речовин

Особливості горіння різних речовин та матеріалів і вибір показників, що характеризують їх пожежну й вибухову небезпеку, багато в чому зумовлюються їх агрегатним станом.

Ступінь пожежної небезпечності горючих рідин залежить від групи горючості, температур спалаху, спалахування, самоспалахування, концентраційних та температурних меж поширення полум'я.

Нижня температурна межа (HTM) поширення полум'я (спалахування) рідини дорівнює її температурі спалаху, яка прийнята за основу класифікації рідин за ступенем їх пожежної небезпечності. Рідини, що мають температуру спалаху до 61'С, належать до легкозаймистих (ЛЗР), а з температурою спалаху вище 61ºС - до горючих (ГР). Усі легкозаймисті рідини є вибухонебезпечними. Найбільш пожежонебезпечними вважаються рідини, що мають температуру спалаху нижче 15°С та велику зону спалахування. Наприклад, температура спалаху сірковуглецю становить - 50°С, зона його спалахування - від 1 до 50%.

Високою пожежонебезпечністю характеризуються також ЛЗР, у яких температура спалахування лише на кілька градусів перевищує температуру спалаху.

Вибухонебезпечні газо- та пароповітряні суміші. Особлива пожежонебезпечність горючих газів та парів ЛЗР зумовлена їх здатністю утворювати з повітрям вибухонебезпечні суміші. Відповідно до правил будови електроустановок (ПББ), правил виготовлення вибухозахисного та рудникового електрообладнання (ПВВРБ) вибухонебезпечними вважаються суміші з повітрям горючих газів і парів ЛЗР, що мають температуру спалаху 45°С та нижче, а також суміші горючих пилу та волокон з повітрям, які мають нижню межу спалахування не вище 65 г/м³.

В основу класифікації вибухонебезпечних сумішей покладена їх здатність передавати за певних умов вибух через фланцеві зазори ("щілинний захист") в оболонці електроустаткування. За довжиною критичного зазору, при якій із оболонки об'ємом 2,5 л частота передавання вибуху становить 50% від загальної кількості вибухів, встановлені 4 категорії вибухонебезпечних сумішей (табл. 5.2). Небезпечність суміші зростає від категорії І до категорії ІІС.

Залежно від температури самоспалахування вибухонебезпечні суміші поділяють на шість груп (табл. 5.3).

Здатність суміші передавати вибух через щілинний захист і температуру самоспалахування використовують для отримання початкових даних при виборі вибухозахисного електроустаткування.

Про здатність до займання газоповітряних сумішей судять також за концентраційними межами спалахування. Вибухонебезпечні властивості сумішей парів з повітрям не відрізняються від властивостей сумішей горючих газів з повітрям. Для перших у разі насичених сумішей можна концентраційні межі спалахування насичених парів виражати через температуру рідини, при якій вони утворюються (температурні межі спалахування).

50. Категорія приміщень по вибухопожежонебезпеці згідно ОНТП 24-86

Головним заходом запобігання пожеж і вибухів від електрообладнанняє правильний вибір і експлуатація обладнання у вибухо- і пожежонебезпечних приміщеннях. Згідно з ПУЕ, приміщення поділяються на вибухонебезпечні (В-І, В-Іа, В-Іб, В-Іг, В-П, В-Па) і пожежонебезпечні (П-І, П-П, П-Па, П-Ш) зони.

Вибухонебезпечна зона — це простір, в якому є або можуть з'явитися вибухонебезпечні суміші

Пожежонебезпечна зона — це простір, де можуть знаходитися горючі речовини як при нормальному технологічному процесі, так і при можливих його порушеннях.

Клас В-І — зони приміщень, в котрих виділяються горючі гази і пари в такій кількості і з такими властивостями, що можуть створювати з повітрям або іншими окислювачами вибухонебезпечні суміші при нормальних нетривалих режимах роботи.

Клас В-Іа—зони приміщень, в котрих вибухонебезпечна концентрація газів і пари можлива лише внаслідок аварії або несправності.

КласВ-Іб—ті ж самі зони, що й класу В-Іа, але мають наступні особливості:

— горючі гази мають високу нижню концентраційну межу
поширення полум'я (15% і більше) та різкий запах;

— при аварії в цих зонах можливе утворення лише місцевої!
вибухонебезпечної концентрації, яка поширюється на об'єм, не більший
5% загального об'єму приміщення (зони);

— горючі гази і рідини використовуються у невеликих кількостях
без застосування відкритого полум'я, у витяжних шафах або під
витяжними зонтами.

Згідно з ПУЕ, якщо об'єм вибухонебезпечної суміші перевищує 5% вільного об'єму приміщення, то все приміщення належить до відповідного класу вибухонебезпеки. Якщо об'єм вибухонебезпечної суміші дорівнює або менший 5% вільного об'єму приміщення, то вибухонебезпечною вважається зона приміщення в межах до 5 м по горизонталі і вертикалі від технологічного апарата, від якого можливе виділення горючих газів або пари ЛЗР. Приміщення за межами вибухонебезпечної зони вважається вибухобезпечним, якщо немає інших факторів, які утворюють вибухонебезпечність.

Клас В-Іг — зовнішні установки, які містять вибухонебезпечні гази, пари, рідини, при цьому вибухонебезпечна концентрація може утворюватися лише внаслідок аварії або несправності.

Клас В-ІІ — зони приміщень, де можливе утворення вибухонебезпечних концентрацій пилу або волокон з повітрям або іншим окислювачем при нормальних, нетривалих режимах роботи.

Клас В-ІІа — зони, аналогічні зонам класу В-ІІ, де вибухонебезпечна концентрація пилу і волокон може утворюватися лише внаслідок аварії або несправності.

Клас П-І — зони приміщень, в котрих застосовуються або зберігаються горючі рідини з температурою спалаху вище 61 °С.

Клас П-ІІ — зони приміщень, де виділяється горючий пил або волокна з нижньою концентраційною межею поширення полум'я понад 65 г/м3 об'єму повітря, або вибухонебезпечного пилу, вміст котрого в повітрі приміщень не досягає вибухонебезпечних концентрацій.

Клас П-ІІа — зони приміщень, в котрих є тверді або волокнисті горючі речовини. Горючий пил і волокна не виділяються.

Клас П-ІІІ — зовнішні установки, де застосовуються або зберігаються горючі рідини з температурою спалаху пари понад 61 °С, а також тверді горючі речовини.

Клас зони визначають технологи спільно з електриками проектної або експлуатаційної організації, виходячи з характеристики навколишнього середовища.

Згідно з ПУЕ, в пожежонебезпечних зонах використовується електрообладнання закритого типу, внутрішній простір котрого відділений від зовнішнього середовища оболонкою. Апаратуру управління і захисту, світильники рекомендується застосовувати в пилонепроникному виконанні. Вся електропроводка повинна мати надійну ізоляцію. У вибухонебезпечних зонах та в зовнішніх установках слід використовувати вибухозахищене обладнання, виготовлене згідно з ГОСТ 12.2.020-76. Пускову апаратуру, магнітні пускачі для класів В-І та В-ІІ необхідно виносити за межі вибухонебезпечних приміщень з дистанційним керуванням. Проводи у вибухонебезпечних приміщеннях мають прокладатися у металевих трубах. Може використовуватися броньований кабель. Світильники для класів В-І, В-ІІ, В-ІІа також повинні мати вибухозахищене виконання.

51. Завдання та види пожежної охорони

Основними завданнями пожежної охорони є: — здійснення контролю за дотриманням протипожежних вимог; — запобігання пожежам і нещасним випадкам на них; — гасіння пожеж, рятування людей та надання допомоги у ліквідації наслідків аварій, катастроф і стихійного лиха. Пожежна охорона поділяється на державну, відомчу, сільську та добровільну. Державна пожежна охорона формується на базі існуючих воєнізованої та професійної пожежної охорони органів внутрішніх справ України, входить до системи Міністерства внутрішніх справ України і здійснює державний нагляд. Підрозділи відомчої пожежної (пожежно-сторожової) охорони створюються на об'єктах міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України. У сільських населених пунктах, де немає підрозділів Державної пожежної охорони, органами місцевої державної адміністрації створюються сільські пожежні команди. На промислових підприємствах, в установах та організаціях з метою проведення заходів щодо запобігання пожежам та організації їх гасіння створюються добровільні пожежні дружини (команди). На підприємствах з кількістю працюючих 50 і більше чоловік за рішенням трудового колективу створюються пожежно-технічні комісії. 52. Протипожежне водозабезпечення Система протипожежного водопостачання - це комплекс інженерно-технічних пристроїв, що виконують важливу роль у забезпеченні пожежної безпеки об’єктів та населених пунктів. Під протипожежним водопостачанням слід розуміти таке водопостачання, коли вода подається цілодобово і у такій кількості, яка необхідна для гасіння пожеж ззовні та всередині будівель і споруд. Водопроводи розраховують на безперебійну подачу води для виробничих, господарських та протипожежних потреб, іноді проектують спеціальні протипожежні водоводи. V деяких випадках допускається зберігання пожежного об’єму води у спеціальних резервуарах чи відкритих водоймах. Протипожежні потреби складаються з розрахункових витрат води на зовнішнє пожежогасіння через гідрант і внутрішнє пожежогасіння через пожежні кран-комплекти. спринклерні, дренчерні та інші системи та установки пожежогасіння. Водопроводи бувають високого та низького тиску. У водопроводах низького тиску, тиск води для гасіння забезпечується автомашинами, при водопроводах високого тиску - гасіння пожеж відбувається подачею води безпосередньо від водопровідної мережі. Водопроводи протипожежного призначення не проектуються у виробничих будівлях І та II ступенів вогнестійкості з виробничими категоріями за пожежною небезпекою Г і Д незалежно від їх об’єму і у будівлях III ступеня вогнестійкості тієї ж пожежної небезпеки, але за умови, що їх об’єм не перевищує 1000 м В нормативних документах (СНиП) визначені умови, за яких влаштування водопроводів протипожежного призначення у будівлях є обов’язковим. 53. Способи і засоби гасіння пожеж Гасіння пожежі зводиться до активного (механічного, фізичного або хімічного) впливу на зону горіння для порушення стійкості реакції одним із прийнятих засобів пожежегасіння. Гасіння пожеж з реакцією горіння теплового характеру звичайно досягається збільшенням тепловтрат у навколишнє середовище фізичними способами пожежегасіння. Гасіння пожеж з реакцією горіння ланцюгового характеру легше досягається зменшенням тепловиділення реакції горіння хімічним способом пожежегасіння. Для гасіння пожеж використовують: вогнегасні властивості води; вогнегасні піни; гасіння інертними газами; тверді вогнегасні речовини; рідкі вогнегасні речовини; автоматичні стаціонарні установки; первинні засоби гасіння пожеж. Первинні засоби гасіння пожеж До числа засобів гасіння загоряння і пожеж, що можуть бути ефективно використані в початковій стадії пожежі, відносяться внутрішні пожежні крани, повстини, пісок. Пінні вогнегасники призначені для гасіння твердих, рідких речовин і матеріалів. У тих випадках, коли пінний розчин сприяє розвиткові процесу горіння або є провідником електричного струму, пінні вогнегасники застосовувати не можна. Вогнегасною речовиною в цих вогнегасниках служить хімічна або повітряно-механічна піна. Газові вогнегасники призначені для гасіння невеликих вогнищ горіння речовин, матеріалів і електроустановок, за винятком речовин, горіння яких відбувається без доступу кисню і повітря. У якості вогнегасного засобу в основному використовують діокись вуглецю, рідше застосовують азот і інші інертні гази. Вуглекислотні вогнегасники можуть бути пересувними і стаціонарними. Спеціальні вогнегасники призначені для гасіння невеликих загорянь речовин і матеріалів у тих випадках, коли застосування пінних або вуглекислотних вогнегасників неефективно або може викликати небажані наслідки (подальший розвиток пожежі, зривши). До спеціальних вогнегасників відносяться: порошкові, вуглекіслотно-брометилові й ін. Порошковий вогнегасник призначений для гасіння невеликих вогнищ загорянь лужних металів, кремній-органічних і інших з’єднань. Вуглекіслотно-брометилові вогнегасники призначені для гасіння невеликих вогнищ горіння волокнистих і інших твердих матеріалів, а також електроустановок. Ці вогнегасники не можна застосовувати при горінні лужних металів і інших речовин, що горять без кисню повітря. Повстина являє собою грубошерсте або азбестове полотнище. Повстини застосовують для гасіння загоряння з малою площею горіння. Пісок звичайно застосовують там, де можливий розлив невеликої кількості пальних і легкозаймистих рідин. Пісок зберігають у спеціальних шухлядах поруч з лопатами для закидання вогнища пожежі. Пожежна сигналізація і зв’язок Пожежна сигналізація і зв’язок призначений для швидкої і точної передачі повідомлення про пожежу і місце його виникнення, приведення в дію виробничих автоматичних засобів вогнегасіння, централізованого керування пожежними підрозділами й оперативним керівництвом гасінням пожежі. 54. Типи і будова вогнегасників Вогнега́сник — технічний засіб, призначений для припинення горіння подаванням вогнегасної речовини, що міститься в ньому, під дією надмірного тиску, за масою і конструктивним виконанням придатний для транспортування і застосування однією людиною. Вогнегасники є одним з найефективніших первинних засобів пожежогасіння. Вогнегасники розрізняють за способом спрацьовування: автоматичні — стаціонарно монтуються в місцях можливого виникнення вогню. ручні (приводяться в дію людиною) — розташовуються на спеціально оформлених стендах. У залежності від акумуляторної вогнегасної речовини вогнегасники поділяються на п'ять видів: вуглекислотні, повітряно-пінні, порошкові, водні, аерозольні. За обсягом корпуса: ручні малолітражні з обсягом корпуса до 5 л; промислові ручні з обсягом корпуса від 5 до 10 л; стаціонарні й пересувні з обсягом корпуса понад 10 л. За способом подачі вогнегасного складу: під тиском газів, що утворюються в результаті хімічної реакції компонентів заряду; під тиском газів, що подаються зі спеціального балончика, розміщеного в корпусі вогнегасника; під тиском газів, закачаних у корпус вогнегасника; під власним тиском вогнегасного засобу. По виду пускових обладнань: з вентильним затвором; із запірно-пусковим обладнанням пістолетного типу; з пуском від постійного джерела тиску. Вогнегасники маркуються буквами, що характеризують вид вогнегасника, і цифрами, що позначають його місткість. Будова та принцип дії вогнегасників різних типів. Будь-який вогнегасник складається з корпуса для зберігання вогнегасної речовини та запірно-пускового пристрою. Якщо маса заряду вогнегасної речовини переносного вогнегасника перевищує 5 кг, то він повинен бути оснащений гнучким рукавом. Запірно-пусковий пристрій складається з головки, насадка-розпилювача або гнучкого рукава з насадком, ручки для транспортування та важеля управління подаванням вогнегасної речовини, запобіжної чеки від випадкового спрацьовування, клапану переривання подавання вогнегасної речовини, сифонної трубки, джерела надлишкового тиску (газовий балон або газогенерувальний елемент) та кнопки зведення (у закачних вогнегасників газ-витискувач міститься в корпусі), а також пристроїв, що запобігають перевищуванню тиску вище допустимого. Джерело надлишкового тиску у пересувних вогнегасниках знаходиться зовні корпуса. Окрім того, закачні вогнегасники повинні бути оснащені манометрами або індикаторами тиску. Принцип дії вогнегасників полягає в створенні надлишкового тиску в корпусі (за винятком закачних) і викиданні під його дією вогнегасної речовини на вогнище пожежі. Цей принцип втілився в різних моделях вогнегасників, кожна з яких має свої особливості. 55. Первинні засоби гасіння пожежі До первинних засобів пожежогасіння належать: · вогнегасники; · пожежні крани-комплекти, ручні насоси · лопати, ломи, сокири, гаки, пили, багри; · ящики з піском, бочки з водою; · азбестові полотнища, повстяні мати та ін. Первинні засоби пожежогасіння розміщують на пожежних щитах, які встановлюють на території об'єкта з розрахунку один щит на 5000м2. Вони мають бути пофарбовані у червоний колір, а пожежний інструмент у чорний. Серед первинних засобів пожежогасіння найважливішу роль відіграють вогнегасники різних типів: водяні, водо-пінні, порошкові, вуглекислотні, газові. Залежно від способу транспортування вони бувають: переносні (до 20 кг) та пересувні (до 450 кг). Залежно від об'єму вогнегасники бувають малолітражні (до 5л), ручні (до 10 л), пересувні (понад 10л). Вогнегасники маркують буквами, що означає їх вид та цифрами, що визначають їх об'єм. Найбільш перспективними є порошкові вогнегасники, які застосовують для гасіння лужних металів, ЛЗР і ТР, електрообладнання, що горить під напругою до 1000В, твердих та газоподібних речовин. Найбільш розповсюдженими є: ОП-1, ОП-2, ОП-9, ОП-10 — переносні; ОПА-50, ОПА-100 — пересувні. Вони відрізняються між собою лише складом порошку та пристроєм для його подачі. Вуглекислотні вогнегасники застосовуються для гасіння загорянь на машинах, автомобілях і для невеликих об'ємів нафтопродуктів, а також електроустановок під напругою до 1000В. У корпусі вогнегасника міститься вуглекислий газ у рідкому стані під високим тиском 6мПа (ручні) і 15 мПА (переносні). У горловині балону змонтований спеціальний пусковий пристрій із сифонною трубкою, який приводиться у дію за допомогою вентильного або пістолетного пристрою. Виходячи з балону назовні, зріджений двооксид вуглецю перетворюється на снігоподібну масу за температури - 80?С. Вибір типу вогнегасника визначається розмірами загоряння і можливих осередків пожеж. 56. Протипожежна сигналізація Система пожежної сигналізації — сукупність технічних засобів, призначених для виявлення пожежі, обробки, передачі в заданому вигляді повідомлення про пожежу, спеціальної інформації та (або) видачі команд на включення автоматичних установок пожежогасіння і включення виконавчих установок систем протидимного захисту, технологічного та інженерного обладнання, а також інших пристроїв протипожежного захисту. Для виклику пожежної команди на кожному об’єкті має бути телефонний або радіозв’язок. Для швидкого повідомлення про пожежу облаштовують електричну пожежну сигналізацію, яка виявляє займання на початковій стадії, що забезпечує успішну боротьбу з вогнем. До автоматичних систем пожежної сигналізаціїналежать: теплові, димові, світлові й комбіновані сповіщувачі; · Теплові автоматичні сповіщувачі реагують на підвищення температури навколишнього середовища. · Димові сповіщувачі реагують на появу диму. · Комбіновані сповіщувачі здатні одночасно реагувати на підвищення температури у навколишньому середовищі і появу диму. · Світлові сповіщувачі мають фотоелемент, що реагує на ультрафіолетову або інфрачервону частину спектра полум’я. Ефективність і надійність пожежних сповіщувачів залежить від оптимального добору їх типу, установки та умов експлуатації. Кожну точку приміщення, яка потребує захисту від пожежі, має контролювати не менш як два автоматичних пожежних сповіщувачів. Кількість пожежних оповісників у приміщенні визначають, виходячи з необхідності виявлення загорання у початковій стадії по всій площі. Допустима висота установки пожежних сповіщувачів не повинна перевищувати: · теплових — 9 м; · димових — 12 м; · комбінованих — 20 м; · світлових — 30м. Періодично сповіщувачі перевіряються на справність: · теплові — один раз на рік; · димові і комбіновані — один раз на місяць. 57. Спринклерні та дренчерні установки Водяні установки розділяються на спринклерні, призначені для локального гасіння пожеж, і дренчерні – для гасіння вогню на великій території. Спринклерні установки запрограмовані на спрацьовування при підвищенні температури вище заданої норми. При гасінні вогню струмінь розпорошеної води подається в безпосередній близькості від вогнища займання. Спринклерні установки ефективні для захисту приміщень, пожежа в яких, імовірно, буде швидко розвиватися. Дренчерні системи спрацьовують по команді пожежного сповіщувача. Це дозволяє ліквідувати пожежу на ранній стадії розвитку. Спринклерні системи пожежогасіння Спринклер – це клапан, що спрацьовує при впливі на нього термочутливого запірного пристрою. Як правило це скляна колба з рідиною, яка лопається при заданій температурі. Спринклери встановлюються на трубопроводах, усередині яких знаходиться вода або повітря під високим тиском. Як тільки температура в приміщенні підвищується вище заданої, скляний запірний пристрій спринклера руйнується, внаслідок руйнування відкривається клапан подачі води/повітря, тиск в трубопроводі падає. При падінні тиску спрацьовує датчик, який запускає насос, що подає воду у трубопровід. У залежності від підвиду спринклер охоплює площу від 9 до 21 м2. Дренчерні системи Основною відмінністю дренчер них систем є те, що вода для гасіння пожежі подається в трубопровід безпосередньо при виникненні пожежі. Дані системи в момент пожежі подають значно більшу кількість води на площу, яка захищається. Як правило дренчерні системи використовуються для створення водяних завіс та охолодження особливо чутливих до нагріву і легкозаймистих об’єктів. Для подачі води в дренчерну систему використовується, так званий, дренчер ний вузол керування. Вузол активується електричним, пневматичним або гідравлічним способом. Сигнал на запуск дренчерної системи пожежогасіння подається, як автоматичним способом – системою пожежно сигналізації, так і вручну. Вагомим недоліком всіх вищеперерахованих установок є надмірна подача води. Найчастіше, збиток нанесений кількістю поданої води, можна порівняти з наслідками пожежі.