Олігополія, її сутність та основні ознаки. Загальна взаємозалежність і складність аналізу поведінки на ринку

Олігополія — це ринкова структура, для якої характерно присутність незначної кількості фірм на ринку, кожна з яких володіє значною часткою ринку.
Характерні риси олігополії:

1. Усього кілька підприємств постачають продукцію на весь ринок. При цьому олігополісти можуть бути двох типів: виробники стандартизованої (однорідної) продукції (виробництво промислових продуктів: сталь, алюміній, цинк тощо) і виробники диференційованої продукції (виробництво споживчих товарів: автомобілі, пиво, сигарети тощо). Зазвичай на олігополістичнних ринках панує від двох до десяти підприємств.
2. Принаймні, деякі підприємства в олігополістичній галузі мають великі ринкові частки, тобто мають здатність впливати на ціну товару (послуги), варіюючи його наявністю на ринку. Отже, олігополісти є підприємствами, «що диктують ціну».
3. Підприємства в галузі усвідомлюють свою взаємозалежність. Всі продавці на олігополістичних ринках знають, що коли вони або їхні суперники змінять ціни або обсяг продажів, то наслідки позначаться на прибутках всіх підприємств. Передбачається, що кожне підприємство в галузі визнає, що зміна його стратегії на ринку викличе реакцію конкуруючих продавців. Можлива відповідна реакція конкурентів є основним чинником, що визначає рішення підприємства. Реакція, яку окремі продавці чекають від своїх суперників, впливає на рівновагу на олігополістичних ринках.
4. Є істотні бар’єри для вступу в галузь. Основними з них є: економічні (ефект масштабу), фінансові (величезні видатки на рекламу), юридичні (патенти і ліцензії), ринкові (власність на сировину). Найбільш значним з них є ефект масштабу. Причиною виникнення олігополії є переваги великого підприємства над малим, що дає можливість знизити собівартість продукції. В результаті поглинання великими фірмами менших відбувається конкуренція на ринку, тобто на ньому функціонує декілька підприємств. Це дає можливість їм отримувати великі прибутки. Для входження в ринок даного товару необхідні великі капіталовкладення, що створюють природні перепони для входження ринок.

Поведінка фірми при олігополії визначається 2-ма протилежними тенденціями:

• за таємної змови виробників встановлюється договірна висока ціна, що дає можливість олігополістам отримувати стабільні надприбутки.
• існує постійне бажання порушити дану угоду і збільшити свої прибутки за рахунок конкурентів шляхом зниження ціни та збільшення обсягів продажу.

Протиріччя між цими тенденціями носить назву дилеми олігополіста.
Основою взаємовідносин при олігополії виступає змова підприємств — це явна, таємна або мовчазна угода між підприємствами відносно ціни та обсягів продажу.
Природна олігополія існує, коли кілька підприємств можуть постачати продукцію для всього ринку за менших довгострокових середніх витратах, ніж були б у безлічі підприємств. До такого роду олігополій часто відносять нафтопереробку, виплавку стали, виробництво пива й інших алкогольних напоїв. У цілому ж існування природної олігополії є предметом суперечок економістів.
Отже, особливість олігополії, як особливої ринкової структури, полягає у взаємозалежності поведінки продавців. До того ж, на відміну від монополіста і конкурентного продавця, олігополіст не може розглядати криву попиту на свою продукцію як задану і використовувати при визначенні найкращого випуску відому умову рівноваги, що полягає в рівності граничного доходу (що залежить від кривої попиту) і граничних витрат. Тому для опису поведінки олігополіста застосовують спеціальні моделі олігополії, що розрізняються припущеннями про характер поведінки конкурентів на ринку.
Розглянемо модель дуополії, коли на ринку є всього дві фірми, що виробляють однорідну продукцію, при цьому діють незалежно одна від одної, не вступаючи в змову.
Відповідно до моделі Курно, на ринку має місце некооперована дуополія, причому:

• кожний дуополіст прагне максимізувати свій прибуток виходячи із припущення, що випуск іншого дуополіста незмінний;
• постійні витрати кожної дуополії дорівнюють нулю, а граничні витрати не залежать від випуску. У цьому випадку граничні витрати дорівнюють середнім загальним витратам;
• граничні витрати обох дуополістів однакові.

На рис. 17.1 графічно зображена модель Курно, тобто поведінка двох фірм А і В на олігополістичному ринку.

Рис. 17.1. Модель Курно
Фірма А вважає, що конкурент В має випуск Q = 0, і відповідно, виробляє продукції QA за ціною РА. У свою чергу фірма В вважає, що конкурент А має випуск QA, і отже, випускає обсяг QB — QA за ціною РВ і так далі. У підсумку кінцевий рівноважний обсяг виробленої продукції кожного олігополіста становить 1/3 конкурентного випуску. А разом галузь за дуополії Курно випускає 2/3 конкурентного обсягу, тоді як чиста монополія забезпечує лише половину його.
Рівновагу в моделі Курно можна зобразити за допомогою кривих регування дуо- полістів. Криві реагування дуополістів (R) ілюструють випуск, що максимізує прибуток однієї фірми залежно від випуску конкурента.
Точкою рівноваги Курно називається точка перетину кривих реагування дуопо- лістів (точка Е на рис. 17.2).

Рис. 17.2. Криві реакції дуополістів
Отже,
Qa = Qb = 1/[1]Qi.

На відміну від інших ринкових структур єдиної стратегії ціноутворення на оліго- полистичному ринку не існує.
Розглянемо основні моделі олігополістичного ціноутворення.
Модель ламаної кривої попиту.
Нехай фірма в умовах олігополії перебуває в стані рівноваги. Основне припущення моделі полягає у різній реакції конкурентів на підвищення та зниження ціни окремою фірмою. При знижені ціни конкуренти будуть також знижувати ціну, щоб не втратити своїх покупців, тому попит на продукцію фірми у цьому випадку низько еластичний. При спробі підвищити ціну на свою продукцію конкуренти залишають власні ціни без змін, тому фірма стрімко втрачатиме своїх покупців, попит у цьому випадку високо еластичний Отже, попит на продукцію фірми в умовах олігополії буде залежати не тільки і не стільки від неї самої, скільки від поводження її суперників. Якщо вони «вступають у гру» і змінюють свої ціни слідом за даною фірмою, попит низькоеластичний (крива D2) якщо ж вони залишаються осторонь, попит стає високоеластичним (крива D1) (рис. 17.3). Об’єднана крива попиту має вигляд ламаної лінії, яка складається з двох відрізків. Як наслідок, крива граничного доходу також переривається, отже, граничні витрати підприємства можуть змінюватися, не викликаючи зміни цін, але будуть однаково дорівнювати граничному доходу ^R = МС) за незмінного обсягу виробництва.
Модель ламаної кривої попиту дає відповідь на питання, чому підприємства в умовах олігополії прагнуть підтримувати стабільні ціни, переносячи конкурентну боротьбу в нецінову сферу. Однак, недоліком даної моделі є те, що вона не пояснює, чому олі- гополісти підійшли до ціни Р0 (рис. 17.3) і чому вони не встановили будь-яку іншу ціну.

Рис. 17.3. Модель ламаної кривої попиту
Модель картельної угоди. Картель — це група підприємств, що діють спільно і погоджують рішення щодо обсягів виробництва продукції і цін таким чином, ніби вони були єдиною монополією. Основна мета картелю — максимізувати прибуток шляхом фіксації цін і обмеження обсягів виробництва. Картель припускає існування домовленості між декількома підприємствами про розподіл ринку і ціни.
Утворення будь-якого картелю відбувається в чотири етапи:

1. необхідно переконатися, що існують бар’єри для входу в дану галузь, щоб запобігти продажу продукції іншими підприємствами після того, як ціна підвиситься;
2. необхідно організувати зустріч всіх учасників картелю, щоб встановити спільний орієнтир по загальному рівню випуску продукції. Зробити це можна, оцінивши ринковий попит і вирахувавши граничний дохід при всіх рівнях випуску ^R = МС). Виходячи з цього, визначається монопольний випуск (Qm) і монопольна ціна (Рт) (рис. 17.4);

Рис. 17.4. Модель картелю Ек — рівновага за конкуренції; Ем — рівновага за картелю

1. необхідно встановити процедуру втілення затверджених квот у життя. Цей етап є вирішальним для того, щоб зробити картель працюючим.

Члени картелю, безумовно, мають зиск, тому що виробляють менше продукції і отримують більший прибуток, ніж при конкуренції. Але для споживачів картель означає зменшення пропозиції продукції і більше високі ціни. На щастя, для споживачів картелі виявляються досить нестабільними утвореннями.
Основною проблемою, з якої зіштовхується картель, — спокуса порушення встановленої квоти. Якщо один зі членів картелю збільшує випуск понад його квоту за умови, що інші дотримують домовленості, він тим самим збільшує свій прибуток і одержує цей надлишок доки інші не зроблять те саме. Якщо ж це відбудеться й всі учасники перевищать квоти, картель перестане існувати, а ціна повернеться на рівень ринкової рівноваги і відновиться ситуація вільної конкуренції.
Але оскільки відкрита угода в цей час є незаконною у більшості країн то олігопо- лісти часто вдаються до таємної змови (джентльменської угоди). У такому випадку домовленості про ціни, квоти і розподіл ринкового простору не фіксуються документально, а тому такі картелі важко відстежити.
Модель «лідерство у цінах». Ця модель ґрунтується на припущені, що одна з фірм має значну частину галузевого випуску та, відповідно, нижчу вартість виробництва. Така фірма є лідером. Вона встановлює ціну і обсяг виробництва, які максимізують її прибуток, у той час як інші підприємства приймають цю ціну і випуск як дане.
Вивчення даної моделі в ряді галузей різних країн свідчить про те, що ціновий лідер дотримується наступної практики.
По-перше, оскільки зміни цін завжди пов’язані з деяким ризиком, що конкуренти можуть не піти за лідером, то корегування цін відбувається тільки у випадку, коли умови витрат і попиту змінюються значно для всієї галузі (підвищення заробітної плати, збільшення податків тощо).
По-друге, про перегляді цін, що мають відбутися, ціновий лідер часто повідомляє через засоби масової інформації в процесі інтерв’ю тощо.
По-третє, ціновий лідер не обов’язково обирає ціну, що максимізує прибуток галузі в короткостроковому періоді. Він може встановити ціну на нижчому рівні з метою недопущення вторгнення в олігопольну структуру нових конкурентів. Взагалі твердження, що олігополія одержує більше високий прибуток за рахунок встановлення більш високих цін, далеко не завжди підтверджується сучасними дослідженнями. Хоча галузі з більше високою нормою концентрації, як правило, більше прибуткові, але джерелом цього високого прибутку можуть бути не тільки високі ціни, але й можливість зменшувати витрати за рахунок ефекту масштабу.
Модель ціноутворення за принципом «витрати плюс». В умовах цієї моделі олі- гополіст використовує формулу або методику для визначення витрат на одиницю продукції, і до цих витрат додається надбавка. У такий спосіб встановлюється ціна. Однак витрати на одиницю продукції змінюються зі зміною обсягу виробництва, і тому підприємство повинне брати якийсь типовий, або плановий рівень виробництва.

Наприклад, величиною середніх змінних витрат підприємства може бути та, що досягається, коли підприємство діє при, припустимо, використанні виробничих потужностей до 80%. При визначенні ціни до середніх змінних витрат додається надбавка зазвичай в розмірі певного відсотка (Р = АУС + % АУС; а % AVC = AFС + нормальний прибуток). При цьому відсоток надбавки залежить від ступеня еластичності попиту на товар: чим вище еластичність, тим зазвичай нижче відсоток надбавки.
Ціноутворення з використанням надбавки до витрат гарантує підприємству достатні надходження, щоб покрити змінні витрати, постійні витрати і альтернативну вартість використання факторів виробництва.
Проблема при застосуванні цього методу ціноутворення полягає в тому, що середні змінні витрати в короткостроковому періоді залежать від обсягу виробництва. Якщо ціна, що вони вибирають, призводить до попиту на меншу кількість продукції, ніж очікувалося, то середні витрати виробництва можуть виявитися вище. Більше високі витрати будуть означати, що за ціною, отриманої шляхом надбавки до витрат, реальний прибуток на одиницю товару буде нижче, ніж передбачалося, і отже, підприємство не досягне запланованого прибутку.
У цілому ж, ціноутворення за принципом «витрати плюс» має особливі переваги для підприємств, що виробляють різноманітну продукцію, тому що в іншому випадку вони зіштовхнулися би з важким і дорогим процесом визначення витрат для сотень найменувань товару. При цьому даний метод калькуляції цін не є несумісним із прямою таємною змовою або лідерством у цінах.
Жодна з наведених вище моделей олігополістичного ціноутворення не дозволяє відповісти на всі питання, пов’язані з поведінкою підприємств на подібних ринках. Однак вони можуть бути використані для аналізу окремих аспектів діяльності підприємств в умовах олігополії.
Основними недоліками олігополії є:

1. Виробництво меншого обсягу продукції та встановлення вищих цін ніж за досконалої конкуренції.
2. У зв’язку з існуванням таємних угод майже не піддається державному регулюванню з метою зменшення зловживання ринковою владою.

Основною перевагою олігополії порівняно з іншими ринковими структурами є те, що олігополії позитивно впливають на розвиток науково-технічного прогресу, застосування нової сучасної техніки і технології, що відбивається на істотному поліпшенні характеристик товару.