Практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України 4 страница

ЦК, установлюючи такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як примусове виконання обов’язку в натурі, не визначає підстав та умов застосування такого способу захисту, у законодавчому регулюванні чого є необхідність.

У зв’язку із цим, наприклад, Голосіївський районний суд м. Києва рішенням від 31 жовтня 2011 року відмовив у задоволенні вимоги про примусове виконання визнаної судом мирової угоди та стягнення заробітної плати за вимушений прогул, пославшись на те, що способом захисту прав сторони обрали мирову угоду. Апеляційним судом м. Києва це рішення залишено без змін.

Згідно зі ст.ст. 175, 205 ЦПК у разі визнання мирової угоди суд ухвалою закриває провадження у справі і тотожні вимоги не підлягають новому судовому розгляду, у зв’язку із чим справа з такими вимогами не підлягає розгляду.

За п. 2 ч. 2 ст. 17 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» ухвала суду в цивільній справі є виконавчим документом для примусового виконання у випадках, передбачених законом. Ухвала про визнання мирової угоди примусовому виконанню не підлягає.

Частіше про застосування цього способу йшлося у справах, що виникають із кредитних правовідносин, з договорів страхування.

Мали місце випадки недотримання судами законодавства, відповідно до якого застосовується спосіб захисту права, передбачений п. 5 ч. 2 ст. 16 ЦК. Допускалась відмова в позові про стягнення заборгованості за кредитним договором за пропуском позовної давності без урахування того, що була дотримана позовна давність, визначена відповідно до ст. 259 ЦК договором, а також відмова в позові щодо зобов’язань, передбачених мировою угодою сторін, визнаною судом, хоча вона є своєрідною згодою сторін на зміну договору (ст. 651 ЦК) у частині його виконання зобов’язань і способу захисту цивільних прав та інтересів у них. Мало місце задоволення вимог про стягнення з позичальника заборгованості без урахування того, що кредитор не має права збільшувати розмір процентної ставки без згоди позичальника (ст. 1056 ЦК). Також суди задовольняли позови про звернення стягнення на предмет іпотеки за відсутності попереднього повідомлення іпотекодавця з посиланням на ст. 20 Закону України від 2 жовтня 1992 року № 2654-XII «Про заставу», яка не має відношення до договору іпотеки. Згідно зі ст. 35 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов’язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінний від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушень із попередженням про звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо у встановлений строк (не менше ніж тридцятиденний) не буде виконано зобов’язання. Якщо в установлений строк вимога не задоволена, іпотекодержатель має право розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Без попередження звернення стягнення на предмет іпотеки допускається, якщо викликана таким попередженням затримка може спричинити знищення, пошкодження, втрату предмета іпотеки. Окремі суди не приймали до розгляду позови про звернення стягнення на предмет іпотеки у тому разі, якщо разом із цими вимогами не пред’являлись вимоги про стягнення боргу, що не відповідає змісту ст. 35 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку». Не завжди однаковим було розуміння правових наслідків смерті іпотекодавця та моменту визначення вартості предмета іпотеки.

Вартість предмета іпотеки не є істотною умовою договору іпотеки, тому вона може бути визначена як в момент укладення договору, так і при зверненні стягнення на предмет іпотеки в порядку, передбаченому ч. 6 ст. 5 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку». За ч. 3 ст. 23 зазначеного Закону, якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємців фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання основного зобов’язання, але в разі порушення його боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки.

Також в окремих випадках, усупереч вимогам закону, установивши, що умови кредитного договору позичальник належним чином не виконує, внаслідок чого утворилась заборгованість за кредитним договором, позичальнику та іпотекодавцю було надіслано письмові повідомлення-вимоги про усунення заборгованості за кредитом, але ці вимоги залишились без відповіді, заборгованість не сплачено, суди залишали поза увагою те, що банк у такому разі має право згідно з положеннями ст.ст. 33, 38, 39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» звернути стягнення на предмет іпотеки, у порушення ст.ст. 213, 214 ЦПК належним чином не обґрунтовували висновків про невідповідність обраного позивачем способу захисту судом його цивільних прав і інтересів на підставі ч. 2 ст. 16 ЦК (ухвали колегії суддів Верховного Суду України від 25 травня 2011 року у справі № 6-52043св10 та від 6 липня 2011 року у справі № 6-10884св10).

Іноді обов'язок виникає не на підставі договірних відносин (діючого зобов'язання), а й вказівки закону. Наприклад, розповсюдженою є практика пред'явлення позовів про спонукання до укладення договору, наприклад, договорів про надання житлово-комунальних послуг.

Зокрема, Голосіївським районним судом м. Києва було розглянуто справу за позовом К.В.О. до ТОВ «Ж.-П.», ПАТ «Київенерго», третя особа -К.Г.Л., про відновлення порушених прав, відшкодування моральної шкоди, зобов'язання укладення договорів. Рішенням від 31 серпня 2011 року позов задоволено частково, у частині щодо зобов 'язання укладення договорів відмовлено.

Апеляційним судом м. Києва рішення було скасовано в частині відшкодування моральної шкоди із зазначенням того, що Законом України від 24 червня 2004 року № 1875-IV «Про житлово-комунальні послуги» не передбачено стягнення моральної шкоди, однак у частині відмови щодо зобов 'язання укладення договорів залишено в силі.

Слід зазначити, що свобода договору, закріплена у ст.ст. 6, 627 ЦК, яка полягає у праві сторін вільно вирішувати питання укладення договору, вибору контрагентів та погодження умов договору, не є безмежною.

У тих випадках, коли актом цивільного законодавства передбачена обов'язковість положень цього акта для сторін договору, сторони не мають права відступити від їх положень (ч. 3 ст. 6 ЦК). Так, ст.ст. 19, 20 Закону України від 24 червня 2004 року № 1875-IV «Про житлово-комунальні послуги» передбачають обов'язок споживача житлово-комунальних послуг укласти письмовий договір з виконавцем послуг на основі типового договору.

Форма та зміст (умови) типового договору затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 року № 529 «Про затвердження типового договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій» (далі – постанова КМУ № 529).

З аналізу змісту ч. 3 ст. 6, ч. 1 ст. 630 ЦК, ст.ст. 19 - 21 Закону України від 24 червня 2004 року № 1875-IV «Про житлово-комунальні послуги», постанови КМУ № 529 убачається, що умови типового договору, які на підставі актів цивільного законодавства набули юридично обов'язкового значення, є обов'язковими для сторін договору, які не мають права відступити від їх положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Таким чином, укладення договору на надання житлово-комунальних послуг є обов'язком споживача за умови, якщо запропонований виконавцем послуг договір відповідає типовому договору. Відмова споживача послуг від укладення договору в такому разі суперечить вимогам ч. 3 ст. 6, ст.ст. 627, 630 ЦК та ст.ст. 19, 20 Закону України від 24 червня 2004 року № 1875-IV «Про житлово-комунальні послуги».

У разі такої відмови виходячи з положень ст.ст. 3, 6, 12 - 15, 20, 630, 640, 642, 643 ЦК виконавець послуг має право звернутись до суду за захистом свого права, яке підлягає захисту судом на підставі п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК шляхом визнання договору укладеним на умовах, передбачених нормативним актом обов'язкової дії, а не зобов'язання укласти договір.

Зміна правовідношення та припинення правовідношення

Такий спосіб захисту цивільних прав може бути пов'язаний з необхідністю змінити чи припинити існуюче правовідношення, наприклад, у зв’язку з порушенням його однією із сторін (ст.ст. 651, 652 ЦК – для договірних зобов’язань). Зокрема, ця вимога може мати місце у позові: про зміну вартості некомплектного товару чи товару, асортимент якого не відповідає умовам договору купівлі-продажу (ст.ст. 670, 684); розірвання договору у зв’язку з невиконанням або неналежним його виконанням другою стороною (ст.ст. 708, 726, 755, 782, 783 ЦК тощо).

Припинення правовідношення застосовують, як правило, у разі невиконання або неналежного виконання боржником своїх обов’язків або неправомірного використання кредитором свого права. Припинення правовідношення як спосіб захисту права на практиці найчастіше застосовується у разі розірвання договорів.

Так, рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 13 грудня 2011 року (справа №2-2529/11) задоволено позов Т. до С. та розірвано два договори купівлі-продажу комбайнів від 28 березня 2008 року.

Суд першої інстанції встановив, що 28 березня 2008 року між Т., як продавцем, та С. як покупцем укладено дві біржові угоди купівлі-продажу транспортних засобів, які зареєстровані Універсальною товарною біржею «Партнер». На виконання умов зазначених договорів позивач як продавець передав відповідачу своєчасно й повністю майно та всі необхідні до нього документи, але відповідач не виконав передбачені договором умови, не сплатив позивачу обумовлену в договорі суму коштів.

Таким чином, невиконання умов договорів стало підставою для його розірвання. В апеляційному порядку рішення не оскаржувалось.

Цей спосіб, як і попередні, також може застосовуватись у поєднанні з іншими способами захисту, наприклад стягненням збитків чи неустойки, або мати самостійне значення. В останньому випадку інтерес власника суб’єктивного права виражається в тому, щоб припинити порушення його права на майбутнє або усунути загрозу його порушення.

Цивільні справи із застосуванням таких способів захисту цивільних прав розглядаються частіше щодо кредитних договорів. Пред’явлення позовів із цими способами захисту, як правило пов’язується з невиконанням або неналежним виконанням стороною в договорі своїх обов’язків. Відповідно до ч. 2 ст. 651 ЦК договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

У разі зміни договору зобов’язання сторін змінюється відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо, а у разі розірвання договору – зобов’язання сторін припиняється (ч. 1 та 2 ст. 652 ЦК).

Зазначені способи захисту цивільних прав чи інтересів деякими судами застосовуються за відсутності відповідних підстав.

Зокрема, порука, строк якої не було встановлено, припинялась за рішенням суду після закінчення строку на підставі ч. 4 ст. 559 ЦК, оскільки в договорі поруки була умова про його дію до повного виконання боржником своїх зобов’язань за основним зобов’язанням або вказівка про те, що поручитель ознайомлений з усіма умовами кредитного договору.

Частиною 2 ст. 559 ЦК передбачено, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимог до поручителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Строк у таких випадках має визначатися не інакше, як за правилами ч. 1 ст. 252 ЦК (саме таку правову позицію висловив Верховний Суд України в постановах: від 21 травня 2012 року у справі № 6-68цс11; від 21 травня 2012 року у справі № 6-48цс11; від 23 травня 2012 року у справі № 6-33цс12).

В окремих випадках суди помилково застосовували зазначені способи до цивільних правовідносин, на які вони не поширюються. Мали місце випадки застосування передбаченого п. 7 ч. 2 ст. 16 ЦК способу захисту у справі за позовом про припинення договору іпотеки на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК, що не поширюється на правовідносини за договором іпотеки, і розірвання за цим способом захисту права договору оренди землі за відсутності для цього підстав, передбачених ст. 32 Закону України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі».

Частина 2 ст. 652 ЦК встановлює умови, за одночасної наявності яких договір може бути змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору.

Відповідно до ч. 4 зазначеної ст. зміна договору у зв’язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.

Настання світової фінансової кризи не є істотною зміною обставин, якими сторони договору керувалися при його укладенні, у зв’язку з тим, що економічна криза має загальний характер та стосується обох договірних сторін, тому це не може бути підставою для зміни або розірвання договору в судовому порядку (постанова Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року у справі № 6-93цс11).

У зв’язку з тим, що договір купівлі-продажу товару з розстроченням платежу може бути укладений між фізичними особами, у разі несплати покупцем у строк, установлений договором, повної ціни перецього товару продавець має право вимагати розірвання такого договору продажу товару в кредит на підставі ст.ст. 651, 692, 695 ЦК (постанова Верховного Суду України від 6 червня 2012 року у справі № 6-46цс12).

Відшкодування збитків та інші способи

відшкодування майнової шкоди

Застосування цього способу захисту визначається положенням ст. 22 ЦК і проводиться як у договірних зобов’язаннях (ст. 611 ЦК), так і в позадоговірних зобов’язаннях (гл. 82 ЦК), якщо порушенням цивільного права особи їй завдано майнову шкоду, призведено до збитків.

Так, зокрема, підстави для відшкодування завданих збитків передбачені за порушення таких договірних зобов’язань, як: договір купівлі-продажу (ст. 661, ст.ст. 678, 700 ЦК), договір дарування (ст. 721) ЦК, договір найму (ст.ст. 766, 768, 776, 780 ЦК), договір підряду (ст.ст. 848-850, 852, 858 ЦК).

За ст. 22 ЦК до збитків належать втрати, яких зазнала особа у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), а також доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).

На вимогу особи, якій завдана шкода, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема – у натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодженням пошкодженої речі). У випадках порушення зобов’язання правовим наслідком цього може бути, як відповідальність, і сплата неустойки (штрафу, пені), якщо це передбачено договором або актом цивільного законодавства.

Загальні положення щодо підстав відповідальності за завдану майнову шкоду визначені в ст. 1166 ЦК.

Є чимало випадків, коли такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів застосовувався без додержання норм законодавства із цих питань.

Зокрема, у справах за позовами електропостачальників до споживачів про стягнення вартості позаобліково використаної електричної енергії суди в одних випадках правильно вважали, що йдеться про відшкодування шкоди, як це зазначено у ст. 26 Закону України від 16.10.1997 року № 575/97-ВР «Про електроенергетику», в інших – що йдеться про стягнення збитків, обрахованих за Методикою визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією, затвердженою постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 4 травня 2006 року № 562, хоча визначення характеру витрат впливає на розмір відшкодування. Іноді в таких справах на членів сім’ї та споживача покладалась солідарна відповідальність, що не відповідає положенням ст.ст. 541, 543, 1190 ЦК.

У цьому контексті слід мати на увазі, що стягнення збитків можливе у разі наявності договірних відносин і неналежного виконання договірних зобов’язань. У свою чергу відшкодування шкоди є належним способом захисту в разі здійснення позадоговірного цивільного правопорушення, наприклад, позаоблікового використання електричної енергії.

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій у справі за позовом фізичної особи до ВАТ з газопостачання та газифікації «Закарпатгаз» про визнання незаконним нарахування відшкодування збитків та перерахунку вартості річного обсягу фактично спожитого природного газу, Верховний Суд України вказав на таке.

Із зазначених позивачем предмета та підстав позову вбачається, що предметом спору стала правомірність нарахування плати за використаний природний газ і збитків, завданих пошкодженням лічильника.

Оскарження дій відповідача щодо нарахування плати за використаний природний газ та збитків, які є різновидом претензії, не передбачено чинним законодавством як спосіб захисту прав.

Усе, що зазначала позивачка у позовній заяві, може бути запереченням у разі пред’явлення до неї позову про стягнення певної суми (збитків), однак таких позовних вимог до неї ніхто не заявляв. Таким чином, суду необхідно було уточнити позовні вимоги позивача, установити характер спірних правовідносин, проте ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд цього не уточнив і не встановив (ухвала колегії суддів Верховного Суду України від 23 лютого 2011 року у справі № 6-26441св09).

В окремих випадках у судів виникали ускладнення стосовно з’ясування правових підстав припинення грошових зобов’язань боржника.

Відповідно до ст.ст. 598, 599 ЦК зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зокрема, зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі ст. 625 ЦК боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи з положень зазначеної норми наслідки прострочення боржником грошового зобов’язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

При цьому зазначена норма не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов’язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу.

Оскільки чинне законодавство не пов’язує припинення зобов’язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження для його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов’язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків, тому висновок суду касаційної інстанції про відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст. 625 ЦК було визнано необґрунтованим (постанова Верховного Суду України від 4 липня 2011 року у справі № 3-65гс11).

Виникають проблеми й під час розгляду справ щодо обов’язку відшкодувати в повному обсязі шкоду, завдану під час дорожньо-транспортної події, на володільця джерела підвищеної небезпеки, яким відповідно до Закону України від 1 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» укладено договір про таке страхування (на підставі ст. 1187 ЦК). Випадки такого роду регулюються спеціальною нормою – ст. 1194 ЦК, за якою відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки є субсідарною і настає лише у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для відшкодування завданої шкоди. За цих умов володільцем сплачується потерпілому різниця між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Аналіз практики показав, що у разі застосування такого способу захисту виникають проблеми щодо доведеності розміру завданої шкоди.

На підставі аналізу норм ст.ст. 1167, 1172, 1187, 1188 ЦК Верховний Суд України дійшов висновку про те, що шкода (у тому числі моральна), завдана внаслідок дорожньо-транспортної пригоди з вини водія, який на відповідній правовій підставі керував автомобілем, що належить роботодавцю, відшкодовується власником (володільцем) цього джерела підвищеної небезпеки, а не безпосередньо винним водієм.

Положення ст.ст. 1187, 1188 ЦК є спеціальними щодо ст.ст. 1166, 1167 зазначеного Кодексу, у зв’язку із чим перевага в застосуванні повинна надаватися спеціальним нормам.

За змістом ч. 2 ст. 1188 ЦК обов’язок відшкодувати шкоду, завдану іншим особам (які не є власниками або володільцями транспортного засобу, наприклад, пасажир транспортного засобу), покладається на власників (володільців) джерел підвищеної небезпеки, незалежно від вини обох водіїв або одного з них (ч. 2 ст. 1187 ЦК) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року у справі № 6-108цс13).

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди

Поняття моральної (немайнової) шкоди і порядок її відшкодування, визначаються ст. 23 ЦК. Підставами для відшкодування моральної шкоди можуть бути порушення майнових (ст.ст. 386, 396 ЦК), особистих немайнових (ст. 280 ЦК) прав особи, а також зобов’язань у випадках, передбачених договором або законом (ст. 611 ЦК), прийняття неправомірних рішень, а також дій чи бездіяльності органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (ст. 1167 ЦК), заподіяння каліцтва, іншого ушкодження здоров’я або смерті особи (ст. 1168 ЦК) тощо. Моральна шкода, завдана неправомірними діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. Незалежно від наявності вини відшкодовується шкода у випадках, передбачених ч. 2 ст. 1176 ЦК.

Найпоширенішими випадками, коли вирішується питання про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, є:

1) поширення, у тому числі через засоби масової інформації, відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, порочать честь, гідність, ділову репутацію;

2) відшкодування шкоди, завданої майну та здоров’ю (найчастіше у зв’язку з дорожньо-транспортною пригодою, залиттям квартири);

3) порушення прав споживачів;

4) порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

5) прийняття незаконних рішень, а також дії чи бездіяльність органу дізнання, судового слідства, прокуратури або суду;

6) вчинення корупційного діяння;

7) скоєння злочину;

8) пошкодження майна;

9) завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки.

При застосуванні способу захисту права, передбаченого п. 9 ч. 2 ст. 16 ЦК, помилки в основному полягали в поширенні його на випадки, для яких законом відшкодування моральної шкоди не передбачене (на договори оренди, інвестиції, позики, кредиту, банківського вкладу), або у відмові в застосуванні відшкодування моральної шкоди, яке передбачено законом (наприклад, завданої прийняттям нормативно-правового акта).

Критерії визначення розміру відшкодування моральної шкоди, передбачені ч. 3 ст. 23 ЦК, є не досить чіткими, у зв’язку із чим у подібних випадках суди визначають розмір відшкодування далеко неоднаково, наприклад, у зв’язку зі смертю фізичної особи в одних випадках – у сумі 500000 грн, 100000 грн, а в інших – у рази менший.

Визначаючи розмір грошового відшкодування моральної шкоди, завданої батькам унаслідок вчинення умисного вбивства дитини, необхідно ураховувати глибину та тривалість моральних страждань, характер дій винної особи (скоєння умисного вбивства), а також те, що особи зазнали моральних страждань, пов’язаних із необхідністю докладати зусилля для виявлення та законного покарання особи, винної у смерті їхньої дитини. За таких обставин відшкодування моральної шкоди в розмірі 1 млн. грн. кожному з батьків відповідає вимогам розумності та справедливості й не може вважатися явно завищеною чи надмірною (постанова Верховного Суду України від 19 грудня 2011 року у справі № 6-65цс11).

Убачається за доцільне нормативно встановити мінімальний і максимальний розміри відшкодування моральної шкоди, методику його визначення.

Визначаючи розмір та форми відшкодування моральної шкоди треба також ураховувати функції, які повинно виконувати таке відшкодування (сатисфакція, компенсаційна функція). Які б фактори не впливали в кожному конкретному випадку на розмір відшкодування, очевидним є те, що цей розмір повинен бути максимально адекватним завданій шкоді.

Доказами можуть бути будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку суд установлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги й заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються показаннями свідків, висновками експертів, письмовими доказами (наприклад, медичними довідками, висновками).

При відшкодуванні моральної шкоди, завданої особі незаконними діями чи бездіяльністю працівників виконавчої служби, застосуванню підлягають положення загального законодавства про моральну шкоду, а саме: ст. 56 Конституції України, ст.ст. 23, 1167, 1173 ЦК та ст. 11 Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу»(постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 вересня 2013 р. у справі № 6-48цс13).

Відшкодування моральної шкоди членам сім’ї працівника, який загинув унаслідок нещасного випадку на виробництві, здійснюється відповідно до положень ст. 1167, ч. 2 ст. 1168 ЦК, а не на підставі норм Закону України від 23 вересня 1999 р. № 1105-XIV «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»(постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 листопада 2013 року у справі № 6-120цс13).

За змістом ст.ст. 1167, 1168, чч. 1, 2, 5 ст. 1187 ЦК моральна шкода, завдана смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, відшкодовується чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим) такої особи, а також особам, які проживали з нею однією сім’єю, особою, яка на відповідній правовій підставі володіє об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, незалежно від вини такої особи (постанови Верховного Суду України: від 5 березня 2012 року у справі № 6-96цс11; від 17 жовтня 2012 року у справі № 6-114цс12; від 5 грудня 2012 року у справі 6-145цс12).