Промисловість та залізничне будівництво. Скасування кріпосного права значно прискорило промисловий розвиток Наддніпрянської України у другій половині ХІХ століття

Скасування кріпосного права значно прискорило промисловий розвиток Наддніпрянської України у другій половині ХІХ століття. До того ж розвитку промисловості у значній мірі сприяв промисловий переворот - це перехід від мануфактури, яка базувалася на високому ступені розподілу ручної праці та мала ремісничу техніку, до великого машинного фабрично-заводського виробництва, який забезпечував впровадження у промислове виробництво і транспорт системи робочих машин, парових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі. У соціальному плані головну роль почали відігравати фабриканти та люди найманої праці. Завершення промислового перевороту знаменувало остаточну перемогу індустріальної цивілізації над аграрною [1,7].

У вітчизняній історичній науці відсутні єдині підходи стосовно часових меж і етапів розвитку промислового перевороту в Україні. Загалом, дослідники вважають, що промисловий переворот на українських землях Російської імперії розпочався у 30–40-х і завершився в 70–80-х рр. ХІХ ст.

Особливостями промислового перевороту було те, що парова техніка почала застосовуватися насамперед у таких розвинених галузях, як цукроварна та горілчана; промисловий переворот охопив передусім купецьку мануфактуру, а не поміщицьку; у зв’язку з тим що промисловий переворот розпочався у цукроварній та горілчаній галузях і машини почали застосовуватися також у сільському господарському виробництві, машинобудування в підросійських губерніях України було переважно спрямоване на забезпечення технікою цих галузей; одночасно з великими фабриками, заводами, копальнями існували невеликі мануфактури та ремісничі майстерні, зокрема в харчовій та обробній промисловості. Перехід від ремесла та мануфактури до фабрично-заводського виробництва в провідних традиційних галузях промисловості відбувся наприкінці 70-х рр. ХІХ ст. Машинізація гірничодобувної промисловості, яка перебувала в процесі становлення, завершилася дещо пізніше. У промисловому виробництві України виникли нові галузі виробництва. Більш ефективні й прибуткові підприємства фабрично-заводського типу витіснили середньовічні мануфактури. В більшості провідних галузей українського промислового виробництва відбулися докорінні технічні перетворення. Примусову працю залежних селян замінила вільнонаймана праця робітників. Ці факти свідчать про завершення в цілому промислового перевороту на теренах Наддніпрянщини. Разом з тим унаслідок недосконалої економічної політики уряду імперії Романових промисловість східноукраїнських земель значною мірою мала однобічний характер. Промисловий переворот у провідних галузях української промисловості створив матеріально-технічні та соціальні передумови для подальшого розвитку народного господарства. В другій половині XIX ст. розпочалась індустріалізація. Середньорічні темпи зростання промисловості України, як і всієї Російської імперії, досягли найвищого рівня. До того ж важка індустрія порівняно з легкою розвивалася майже вдвоє швидше [3].

Тепер варто звернути увагу на самі галузі промисловості на під російських українських територіях. Економічний розвиток українських губерній у цей період визначали передусім галузі важкої промисловості – вугільна, металургійна, залізорудна, машинобудівна. Бурхливе зростання кам’яновугільної промисловості України почалося з 1870-х рр. у зв’язку з широкомасштабним залізничним будівництвом і створенням перших металургійних підприємств, що зумовило великий попит на вугілля. Особливого розмаху воно набуло в 1890-х рр. – період промислового піднесення, державного протекціонізму та залучення іноземних інвестицій. З 1860 р. видобуток кам’яного вугілля в Донбасі зріс більш як у 115 разів і становив 1900 р. 691,4 млн. пудів (майже 69% усього видобутку Російської імперії) [6, 7].

Швидкими темпами розвивається металургія. 1880–1890-ті рр. – час інтенсивного залізничного будівництва та промислової експлуатації Криворізького залізорудного басейну. Тоді у Донбасі, Придніпров’ї та Приазов’ї було засновано 17 великих металургійних заводів. Крім того, в Україні швидко будувалися дрібні й середні металургійні підприємства. Більша частина їх розміщувалася на Правобережжі, зокрема у Волинській губернії [3].

Побудова нових і модернізація заводів, що вже працювали, а також наявність багатих покладів залізної руди зумовили стрімке зростання частки України у загальноросійському виробництві чорних металів. Так, виплавка чавуну зросла з 14,4 тис. т (3,6% від імперського) у 1875 р. до 1464 тис. т (51,7%) у 1900 р., тобто збільшилася у більше ніж 100 разів. Виробництво заліза та сталі у 1880 р. становило 25,9 тис. т. (4,6% від загального по країні), тоді як у 1900 р. – 1582,4 тис. т. (53,7%)81. Отже, на початку ХХ ст. за цими показниками Україна зайняла лідируючі позиції у Російській імперії [4].

У концентрації виробництва Південь і Схід України випередили всі інші металургійні райони. Це пояснюється тим, що з самого початку українська металургійна промисловість розвивалась як галузь великих капіталовкладень, джерелом яких був іноземний капітал. Зростання чорної металургії в Україні відбувалося у нерозривному зв’язку з розвитком гірничорудних галузей, що слугували для неї сировинною базою [4, 5].

Швидко розвивалося машинобудування. Машинобудівні, або, як їх тоді називали, механічні, заводи виробляли різноманітне устаткування для харчової, гірничої, металургійної, хімічної та інших галузей промисловості. 1881 р. у Києві був заснований машинобудівний і котельний завод Я. Гретера і Й. Криванека, що зайняв практично монопольне становище у сфері постачання обладнання для цукроварень, а починаючи з 1880-х рр. Україна поступово стала головним центром сільськогосподарського машинобудування. Наприкінці ХІХ ст. виникли перші великі підприємства транспортного машинобудування – Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. У 1900 р. вони випустили 233 паровози, що становило понад 23% загальноімперського виробництва [3].

Значного розвитку набули й традиційні для України галузі промисловості, пов’язані з переробкою сільськогосподарської сировини – цукрова, борошномельна, спиртогорілчана, тютюнова, олійна, соляна тощо. Їх продукція знаходила збут як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках. Була наявною й кондитерська промисловість, яка представлена переважно невеликими підприємствами напівкустарного типу, яких тогочасна статистика враховувала як фабрики [4, 7].

З інших промислових галузей все більшого розвитку набувало целюлозно-паперове виробництво в українських губерніях, особливо Волинській, Подільській і Київській. Крім охарактеризованих вище галузей промисловості, в Україні було чимало інших, переважно місцевого значення – суконна, салотопна, фарфоро-фаянсова, селітроварна, будівельна, скляна тощо [7].

Розвиток промисловості в Україні у пореформений період мав свої особливості. По-перше, він відбувався вищими, порівняно з загальноімперськими, темпами. По-друге, вирізнявся високим рівнем концентрації виробництва й значними іноземними капіталовкладеннями. По-третє, змінилася структура промисловості. Якщо до реформи 1861 р. і в перші два десятиріччя після неї провідні позиції займала харчова галузь, то з 1880-х рр. – важка індустрія. По-четверте, у зв’язку зі спеціалізацією виробництва намітилася територіальна диспропорційність. На Півдні та Сході України були створені потужні промислові райони загальноімперського значення, в яких сконцентрувалася і велика частина продуктивних сил. Водночас інші українські території не мали такого промислового потенціалу. У цілому ж у результаті посиленої індустріалізації Україна стала одним із найрозвиненіших економічних регіонів Російської імперії [ 1, 4, 7 ].

Щодо залізничного будівництва, то воно слугувало головним напрямом промислового перевороту у транспортній галузі у другій половині ХІХ ст., яке відіграло важливу роль у завершенні формування внутрішнього ринку та зростанні промислового виробництва. Відправним моментом для залізничного підприємництва став опублікований 27 січня 1857 р. указ імператора Олександра ІІ про створення в Російській імперії мережі залізниць. Першою залізницею, спорудженою на українських землях, стала Одеська. Її перша ділянка Одеса – Паркани – Ольвіопіль – Балта була збудована казенним коштом впродовж трьох років (1862–1865 рр.). У 1867–1869 рр. стали до ладу лінії до Єлисаветграда та Крюкова. З побудовою у 1870 р. ділянок від Києва до Жмеринки й від Жмеринки до Балти почала функціонувати Південна магістраль від Москви до Одеси (через Курсько-Київську лінію) [3].

Здійснюючи будівництво первинної залізничної мережі в Україні, царський уряд виходив передусім із державних інтересів. Після поразки у Кримській війні одними з першочергових завдань влади стали створення найсучасніших засобів для переміщення армії та відновлення провідних позицій на міжнародній арені, зокрема у зовнішній торгівлі. Для цього потрібні були промисловість, побудована на капіталістичних засадах, і широка товаризація сільського господарства. Здійснення цих перетворень не могло відбутися без наявності сучасних шляхів сполучення. Залізниці мали з’єднати російські промислові осередки з чорноморськими та азовськими портами, і призначалися, насамперед, для доставки зернових культур у регіони імперії, які потребували привізного хліба та на експорт.

Загалом, у другій половині ХІХ ст. в українських землях була створена досить потужна система залізниць, загальна довжина яких наприкінці століття становила 1/5 частину всієї залізничної мережі Російської імперії. Попри те що спорудження магістралей підпорядковувалося переважно стратегічним потребам, а лінії часто прокладалися звивисто і безсистемно, у цілому залізничне будівництво справило значний вплив на подальший розвиток торгівлі, й особливо промисловості України [3, 4].

Торгівля

Що стосується внутрішньої торгівлі, то тут варто зазначити, що після реформи 1861 р. в Російській імперії відбувалося інтенсивне розширення внутрішнього ринку. Внутрішню торгівлю характеризували не лише зростаючі обсяги товарообороту, а й зміни у географічному розміщенні торгових центрів. Причини цього полягали у перерозподілі продуктивних сил у зв’язку з розвитком промисловості, особливо важкої, а також знаходженні населених пунктів від залізничних магістралей і річкових пароплавних шляхів сполучення. Подальша господарська спеціалізація Правобережної, Лівобережної та Південної України зумовила злиття окремих територіальних ринків в єдиний всеукраїнський. Але національний ринок перебував під впливом загальноросійського, хоча мав власні самобутні риси [3, 4].

Основними формами організації внутрішньої торгівлі були ярмаркова, базарна та стаціонарна (постійна) торгівля. У пореформений період значну роль у внутрішній торгівлі продовжували відігравати ярмарки. Як і раніше, вони відбувалися в усі пори року й приурочувалися зазвичай до релігійних свят. Однак ярмаркова торгівля зазнала істотних змін. В одних місцях вона занепала, в інших, навпаки, зростала. Крім того, змінилися форми й методи купівлі-продажу товарів. Частіше стали застосовувати оптову торгівлю за зразками й з аукціонів [3].

Важливе значення у внутрішній торгівлі мали базари. Вони становили собою ту первинну ланку, через яку здійснювали зв’язок між містом і селом та обмінювали промислові й сільськогосподарські товари. Базари також були засобом втягування безпосередніх виробників у постійні ринкові зв’язки. На них передусім реалізовувались залишки продукції селянських господарств і вироби кустарів.

У пореформений період стали відігравати дедалі більшу роль у внутрішній торгівлі України – товарні біржі. Виникнення й розширення біржової торгівлі було закономірністю, оскільки зростання обсягів виробництва продукції, як промислової, так і сільськогосподарської, викликало необхідність у спеціальних установах, що забезпечували б можливість постійного здійснення операцій із великими партіями товарів та регулювали б ціни на них. Такими установами стали товарні біржі. Переважна їх більшість відповідала потребам внутрішнього ринку.

Швидко зростала постійна торгівля. Загалом, у пореформений період в Україні успішно розвивалися всі форми внутрішньої торгівлі – ярмаркова, базарна та постійна. Виконуючи свою функцію обігу товарів зі сфери виробництва у сферу споживання, внутрішня торгівля не тільки віддзеркалювала рівень розвитку ринкових відносин, а й своєю чергою стимулювала їхній подальший поступ [1, 4, 6, 7]

Що стосується зовнішньої торгівлі, то тут варто підкреслити, що у другій половині ХІХ ст. українські території, що входили до складу імперії Романових, дедалі більше втягувалися у сферу загальноросійських зовнішньоторговельних зв’язків і світовий ринок. Зростання товарності сільського господарства, наявність великої кількості зерна та підвищення попиту на нього з боку західноєвропейських держав зумовили інтенсифікацію експорту останнього, особливо з чорноморсько-азовських портів. Найважливішими портами були Одеса, Миколаїв, Херсон, Маріуполь, Бердянськ, Севастополь. На експорт загалом йшло – зерно, пшениця, ячмінь, вивозилася значна кількість продукції тваринництва: коні, рогата худоба, вівці, свині, вовна, необроблені та оброблені шкіри, вершкове масло, сало (смалець), м’ясо тощо. Із другої половини 1870-х рр. з Російської імперії починає зростати експорт цукру, основну частину (80–90%) якого виробляли в українських губерніях. Підросійська Україна постачала зовнішній ринок також великою кількістю спирту. Найбільше його вивозилося з правобережних губерній. На початку 1890-х рр. було здійснено спробу експорту донецького вугілля в Туреччину. Однак вона виявилася невдалою, оскільки українське паливо не витримало конкуренції з англійським. Щодо імпорту, то він посідав незначне місце, порівняно з експортом, у зовнішньоторговельних операціях України. Із причорноморських портів його здійснювали лише Одеса й Миколаїв. Основними статтями ввозу через морські та сухопутні митниці були сировина, напівфабрикати, готові товари та предмети розкоші [3].

Важливою формою економічного співробітництва України з іншими країнами у пореформений період було залучення іноземних інвестицій. Урядова політика царської Росії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. була спрямована на стимулювання зростання індустрії, передусім важкої, саме за рахунок іноземних капіталів. Необхідність цього зумовлювалася слабким розвитком внутрішнього ринку, нестачею власних капіталів та низькою активністю вітчизняних підприємців. Тому владою були розроблені законодавчі та інші регуляторні механізми, які сприяли іноземним капіталовкладенням. Зокрема, в законах закріплювався принцип рівності російських і іноземних підданих у підприємницькій діяльності, а порядок відкриття іноземних компаній був таким же, як і для вітчизняних. Серед інших методів широко застосовувалися державне фінансування, субсидування, регулювання цін, державна система замовлень. Сприяли притоку іноземних капіталів і митно-протекціоністська політика уряду та проста система оподаткування. Найбільшими інвесторами були бельгійські, французькі, американські, німецькі й англійські підприємці [3, 4, 7].

Взагалі, у період розвитку капіталістичних ринкових відносин в Україні значно пожвавилися її міжнародні зв’язки. Причому, крім зовнішньої торгівлі, входження до системи світового ринку, новою формою співробітництва стало широке залучення іноземних інвестицій, які сприяли становленню багатьох важливих галузей вітчизняної промисловості [7].

Висновки

На основі вище зазначених даних та відомостей про економічну спеціалізацію Західної України та Наддніпрянщини, ми можемо їх порівняти, виділити як спільні так і відмінні риси розвитку їх економічної спеціалізації.

Почнемо зі спільних рис:

- Західноукраїнські території та землі Наддніпрянської України слугували сировинною базою для колоніальних країн, у складі яких вони перебували.

- Визначальною подією в аграрному розвитку земель стало скасування кріпосного права та розв’язання земельного питання в ході реформ 1848 та 1861 року на користь поміщиків, реформування прискорило розвиток селянського та поміщицького господарства на індустріальній основі.

- Але ще залишалися пережитки феодально-кріпосницьких відносин.

- Як наслідок, сільське господарство українських земель залишилося екстенсивним, з досить малими капіталовкладеннями, недостатньою сільськогосподарською технікою, низьким рівнем продуктивності праці.

- Що стосується промисловості, то у цілому українська промисловість другої половини 19 століття зробила кроки уперед у порівняні з минулими роками, вона стала на шлях індустріального розвитку.

- Для промисловості західноукраїнських земель та Наддніпрянщини було характерне явище промислового перевороту.

- Промисловість зазнавала впливів іноземного капіталу, в основному європейських капіталістів з Німеччини, Бельгії, Франції, Англії.

- Незначна роль українських капіталовкладень.

- У пореформений період на українських землях, що перебували у складі імперій успішно розвивалися всі форми внутрішньої торгівлі – ярмаркова, базарна та постійна.

- Розширюються торгові зв’язки земель зі світовим ринком та між самими західноукраїнськими землями та Наддніпрянщиною, у цьому сприяють розростання мережі залізниць, що сполучують українські регіони.

- Відбувається будівництво залізниць та транспортної системи, що покликане в основному стратегічними та економічними міркуваннями.

Тепер варто зауважити, на відмінностях у розвитку,почнемо з промисловості.

Західноукраїнські території значно поступалися у темпах промислового розвитку Наддніпрянщині, причини цього крилися в основному у тому що, на Наддніпрянщині швидше розпочався та укорінився промисловий переворот, розпочинався процес індустріалізації , ніж на Заході України. До того ж під російська Україна була більш потужніша на галузі важкої промисловості, коли на західноукраїнських землях промисловість розвивалася в сторону видобутку и первинної обробки сировини. Тому було не дивним, явище територіальної диспропорційності взагалі український територій, Наддніпрянщина була біль ш потужніша у промисловому питанні, на відміну від Заходу України.

Що стосується сільського господарства , то факт існування пережитків феодально-кріпосницьких відносин виявляв ступінь розвиненості, не дивно що Наддніпрянщина також була більш розвиненою у сільськогосподарському плані ніж західноукраїнські землі.

У сфері торгових відносин західні землі були більш обмежені, ніж території Наддніпрянської України, бо території що були підвладні Російський імперії мали вихід до моря, там були порти, через які Російська імперія включала у світову торгівлю, маючи вихід до світого океану. Австрійська імперія не сприяла розвиткові торгового потенціалу Західної України, як імперія Романових і намагалася залишити цей регіон у вигляді головного постачальника сировини.

Таким чином, протягом другої половини 19 століття відбувається промисловий переворот, який ознаменував собою перехід від аграрної до індустріальної цивілізації. Колоніальний стан українських земель дещо гальмував прогрес її господарства. Урядом були проведені реформування які ліквідували феодально-кріпосницькі пережитки, але не в цілому. Сільське господарство починає перехід на індустріальну основу, що й гальмується пережитками колишніх віків. На рубежі 19-20 століття Україна стає частиною світового ринку й світового господарства маючи зносини з іншими державами. Але розвиток українських земель відбувався нерівномірно, диспропорційно, тому що західні території являлися мало розвинутими у порівнянні з землями Наддніпрянської України, яка на другу половину 19 століття ввійшла в стадію індустріалізації та була так би мовити основою житницею Російської імперії, чого не можна зауважити про західноукраїнські землі, які перебували під владою Австрійської імперії [7].

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. – К, 2005 р.

2. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ – ХХ століття. – К., 1996.

3. Економічна історія України: Історико - економічне дослідження: в 2 т. НАН України, Інститут історії України. – К, 2011. – Т.1.

4. Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. – Т.3. – К., 1978. – С.181

5. Реєнт О. Україна в імперську добу ХІХ – початок ХХ ст. – К., 2003.

6. Тимочко Н.О. Економічна історія України. - : Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005. — 204 с.

7. Україна і світ: Історія господарства. – К., 1994.

ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Індивідуальна робота