Країнський національно-визвольний рух на території Наддніпрянської України в другій половині XIX ст.

Занепад кріпосницької системи господарювання, активізація колонізаторської політики російського царизму одночасно з іншими чинниками зумовлювали дальший розвиток національного руху в Україні. Його найрадикальніших учасників уже не задовольняли культурно-просвітницькі заходи, що обмежувалися виданням українських книжок і журналів, публікаціями фольклорних записів, професійним вивченням та популяризацією історичних знань. Представники нової хвилі патріотичної української інтелігенції у своїх програмах боротьби проти національного гноблення стали висувати вже й суспільно-політичні вимоги. Головними з них були:

• ліквідація самодержавно-кріпосницьких порядків;

• установлення демократично-республіканської форми правління;

• здобуття державної незалежності України.

Кирило-Мефодіївське братство

На початку 40-х pp. XIX ст. центром українського національно-виз-вольного руху став Київ. Студенти та молоді викладачі університету св. Володимира організували таємний гурток «Київська молода», поставивши за мету сприяти розвиткові духовних сил української нації та звільненню селян з кріпацтва. На своїх засіданнях гуртківці обговорювали майбутнє України, вивчали праці французьких філософів-утопістів Сен-Сімона, Фур'є, цікавилися процесами відродження в поляків, чехів, хорватів, сербів, болгар, словаків та словенців і мріяли, «щоб усі слов'яни стали добрими братами» і «брат з братом обнялися і проговорили слово тихої любові во віки і віки».

У 1846 році гурток поступово оформився в нелегальне товариство, яке назвали Кирило-Мефодіївським братством. Сама назва «братство» й обрання за своїх патронів святих братів-просвітителів слов'ян указували на його характер. У ньому не було представників аристократії. Членами Кирило-Мефодіївського братства були вчені, письменники, студенти віком від 19 до ЗО років — усього 12 осіб.

Цілком природно, що такий склад гуртка відбився й на його ідеологічних засадах. Братчики мріяли про те, що настане час, коли вся Слов'янщина встане і «не залишиться в ній ні царя, ні царевича..., ні князя, ні графа, ні герцога..., ні пана, ні боярина, ні холопа...».

Організаторами товариства виступили найактивніші представники київської молоді: професор університету Микола Костомаров, студент, а згодом учитель Полтавського кадетського корпусу Василь Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернаторства Микола Гулак, викладач гімназії, етнограф і письменник Пантелеймон Куліш і вже добре знаний у той час поет Тарас Шевченко.

Т. Шевченко критично ставився до поміркованої ідеології та програми товариства, тому він згуртував навколо себе радикально налаштованих членів, які поділяли його революційно-демократичні погляди. Помірковану більшість організації очолювали М. Костомаров і П. Куліш. Братство підтримувало зв'язки майже із сотнею симпатиків.

Основні статутні та програмні положення Кирило-Мефодіївського братства були сформульовані у двох документах — «Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», підготовленому В. Білозерським з урахуванням думок братчиків, та «Законі Божому, або Книзі буття українського народу», написаному М. Костомаровим. Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське братство вважало утвердження на засадах християнства національно-державної незалежності України з демократичним ладом на взірець Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки в конфедеративному союзі таких самих незалежних держав. Провідна роль у майбутній конфедерації відводилася Україні. Київ мав стати столицею цього державного утворення.

У програмних документах товариства різко засуджувалися гнобителі, царі й пани, поділ суспільства на стани, визиск бідних людей багатими, насильство й колоніальний гніт. Наголошувалося, що Україна віддавна прагнула свободи, справедливості, рівності всіх людей: «І не любила Україна ні царя, ні пана, а скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє братство...». Козацтво мало стати тією суспільною силою, яка повела б український народ до заможного й щасливого життя, свободи й незалежності, власної державності.
Українська громада

Столиця Російської імперії фактично стала одним з головних духовних центрів наступного етапу українського національного відродження XIX - початку XX ст. Саме тут була заснована так звана Українська громада, яка на початку свого існування об'єднувала невелику кількість свідомих українців. На відміну від братчиків, громадівці проводили свою діяльність не в політичному, конспіративному, а в культурно-просвітницькому, легальному напрямку. Вони відмовилися від широких, неосяжних політичних планів і мрій, зосередивши головну увагу на актуальних та першорядних завданнях. Одним з таких завдань було збереження й подальший розвиток молодої української національної культури.


Громадівський рух в Україні

Після скасування кріпацтва в 1861 році та здійснення Олександром II деяких інших соціально-політичних реформ українська народницька інтелігенція дістала ширші можливості для розгортання просвітницької роботи в народних масах. За прикладом громадівців Петербурга в багатьох містах України під тією ж назвою стали виникати самодіяльні напівлегальні або легальні організації української ліберально-демократичної інтелігенції. Чітких програм і статутів ці громади, як правило, не мали. Усіх їх єднала національна українська ідея на демократичних засадах. Громади опікувалися переважно проведенням культурно-освітніх заходів. Чимало громадівців брали участь в організації та роботі недільних шкіл, збирали й публікували збірки усної народної творчості, видавали українські книжки та підручники.

В Україні однією з перших з'явилася така громада в Київському університеті на основі таємного гуртка «хлопоманів» (від польського хлоп — селянин), що об'єднував незначну частину польських студентів, які вирішили присвятити себе захисту інтересів українського народу. Провідним ідеологом «хлопоманства» став Володимир Антонович — випускник Київського університету, пізніше професор, видатний український історик народницького напряму.

Головною метою своєї діяльності «хлопомани» вважали:

• ліквідацію царизму та кріпацтва;

• встановлення демократичної республіки на основі добровільного й рівноправного співжиття росіян, українців, поляків.

Утілення в життя цих задумів вони вирішили розпочати з поширення знань серед українських селян, з піднесення їхньої національної самосвідомості. Регулярно відвідуючи села для просвітницької роботи, вони, як правило, вдягали бідний селянський одяг, дотримувалися народних традицій і звичаїв, говорили виключно українською народною мовою. Для декого з них ці подорожі на село завершилися арештом і слідчою справою. Молоді київські гуртківці потрапили під негласний нагляд поліції.

Наприкінці 1860 - на початку 1861 року гурток київських «хлопоманів» з ініціативи його учасників припинив своє існування й згодом трансформувався в таємне товариство — «Українську громаду», до якого, крім В. Антоновича та його однодумців, увійшли студенти Київського університету П. Чубинський, І. Касьяненко, М. Драгоманов та ін. Члени новоствореної громади зосереджували свою увагу насамперед на агітаційно-пропагандистській та просвітницькій діяльності в недільних школах.

Заохочені прикладом киян молоді інтелігенти Харкова, Чернігова, Полтави, Одеси також заснували свої громади, значно розширили мережу недільних шкіл. Розвиваючи традиції «хлопоманів», члени українських громад звернули свої погляди до села, народних звичаїв та традицій. Вони з головою поринули в історію, створивши справжній культ українського козацтва. Проте об'єктом їхньої ідеалізації були не гетьмани й старшини, а волелюбні запорожці та гайдамаки, які, на їхню думку, символізували заповітні мріїта прагнення народних мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й позбавлене політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва та шанування всього українського дістало назву українофільства.

З кожним роком громадівський рух поступово міцнів, ставав організованішим і цілеспрямованішим. З найавторитетніших, найдосвідченіших його учасників була обрана рада — центральний керівний орган «федеративного об'єднання громад» усієї України. Доїї складу увійшли такі видатні представники тогочасної української інтелектуальної еліти, як блискучий знавець історії В. Антонович, засновник української статистичної науки О. Русов, етнограф П. Чубинський.

Розкол у середовищі українофілів

Загроза жорстокої розправи царату спровокувала в середовищі українофілів суперечки щодо цілей, тактики и навіть основних засад, на яких тримався український національно-визвольний рух. Відверто занепадницькі думки з цього приводу висловлювали П. Куліш та М. Костомаров, які вважали, що в перспективі треба обмежитися виключно культурницькою діяльністю й слухняно підкоритися політиці російського царизму. Такі провідні українофіли, як В. Антонович і П.Житецький, проповідували ідею компромісу із самодержавством, уважаючи, що розвиток культурної самобутності українців можливий і в умовах тісного контакту та впливу російської культури. Вони наголошували, що можна одночасно бути відданим і своїй, «вужчій», українській батьківщині, й «широкому» всеросійському суспільству.

На відміну від своїх колишніх лідерів, такі молоді борці за національну ідею, як Б. Грінченко, О. Кониський та М. Драгоманов залишилися послідовними патріотами-українцями й усіма засобами намагалися звести до мінімуму російський вплив на українськихземлях.

В умовах фактичного організаційного розколу «Старої громади» та ідейних хитань потрібні були нові передові ідеї, нова тактика й стратегія боротьби проти самодержавства, за національне визволення й самовизначення українського народу.

Практичне розв'язання цих невідкладних і складних завдань узяла на себе нова генерація молодих патріотичних сил України, найяскравішим представником якої був Михайло Драгоманов.

Наши рекомендации