Фізкультурно-спортивний рух в україні

Конкретних історичних відомостей про первісне формуван­ня та розвиток фізичної культури на території України маємо обмаль. Можна лише здогадуватися, що в загальному руслі роз­витку праукраїнської культури розвивалися і елементи тілесної культури з ознаками змагальності. Бо така багата культура, як Трипільська (4—2 тис. р. до н.е.), чи культура Скіфського цар­ства (6—4 ст. до н.е.) не могли обходитися без системи фізичного виховання. Проте більш-менш доказові свідчення розвит­ку фізичної культури маємо вже з часів грецької колонізації Північного Причорномор'я. Археологами тут, як і повсюдно на узбережжі Чорного моря, виявлено спеціально споруджені аре­ни, призначення яких — проведення атлетичних змагань, поді­бних до античних Олімпійських ігор. Відтак у період Київської Русі сформувалася своєрідна сис­тема військово-фізичної підготовки, яка провадилася в сім'ї, у військових і освітніх закладах при монастирях. У системі війсь­ково-фізичної підготовки використовувалися національно-своє­рідні засоби вишколу з використанням іноземних запозичень. В Київській Русі не просто панував культ сили, але й поширю­валися прообрази багатьох видів спорту: кінного спорту, стрі­льби з луку, боротьби навкулачки, бігу, стрибків, метань, пла­вання, веслування. Поєдинки були визнаним методом вирішення військових та правових конфліктів. Військово-прикладне значення мала фізична культура і в добу Козаччини. На той час істотно розширився арсенал засобів фі­зичної культури. Велику популярність набули поєдинки на шаблях й інших видах холодної зброї, стрільба з вогнепальної зброї, спортивні ігри з м'ячем, метання. Низка українських національних єдиноборств переживає сьо­годні період відродження. Серед них бойовий гопак, спас, хрест. Указ президента України «Про розвиток козацтва в Україні», підписаний у 2001 році, створює сприятливу атмосферу для активного поширення та розвитку національних видів спорту. Після втрати Україною незалежності, розвиток фізичної куль­тури значною мірою залежав від держав-метрополій. На біль­шій частині українських земель, які входили до складу Росії, фізична культура розвивалася у тісному зв'язку з фізичною куль­турою всієї царської Росії. Важливою подією загальноросійського, а передовсім украї­нського значення, було проведення Всеросійських олімпіад — своєрідний резонанс на Ігри перших Олімпіад сучасності. Пер­ша така олімпіада відбулася в Києві у 1913 році, де на той час вже було побудовано перший у Росії стадіон. Для організації та проведення Всеросійської Олімпіади було утворено діяльний Київський Олімпійський комітет. До початку Першої світової війни в Україні налічувалося біля 8 тисяч активних любителів спорту, об'єднаних у різні спортивні колективи чи клуби. Та­ких клубів налічувалося близько двохсот. Воєнно-політичні події призупинили розвиток європейсь­ких тенденцій у спортивному русі України й згодом надовго змінили спортивне життя. Після російської революції 1917 р., український уряд, не­зважаючи на короткий термін діяльності, намагався сприяти масштабному поступу фізкультурно-спортивного руху. За поки що документально непідтвердженими даними, уряд Українсь­кої Народної Республіки спробував нав'язати контакти з МОКом щодо вступу України до цієї міжнародної організації. Проте військова агресія зі сторони більшовицької Росії і включення України до її складу (пізніше СРСР) знову повернуло українсь­кий фізкультурний рух в русло російської спортивної політики. В складні 20—30-ті роки, в період «українізації» знову спостері­гається активний розмах фізкультурно-спортивної роботи на над­дніпрянській Україні.Починаючи з 1921 року проводяться Всеукра­їнські олімпіади, згодом названі спартакіадами. Якщо на змаган­нях Всеукраїнської спартакіади 1923 року брало участь 300 спортсменів, то вже у 1927 році на IV Спартакіаді — понад 20 ти­сяч. На фінальні старти були запрошені представники деяких ін­ших країн (німці, чехи). Зросла і спортивна майстерність україн­ців, про що свідчать перші місця, які посіли збірні України на Всесоюзній спартакіаді в Москві у 1928 р. Відзначилися українські волейболісти, гандболісти, баскетболісти, ватерполісти, гімнасти. Велике значення для кадрового забезпечення сфери фізичної культури мало заснування в Україні закладів фізкультурної освіти і науки: Державного інституту фізичної культури в Харкові (1931 р.) та технікумів фізичної культури в Києві, Одесі, Дніпропетровсь­ку, Луганську, Артемівську. З 1931 р. успішно функціонує Украї­нський науково-дослідний інститут фізичної культури. З'являється спеціалізована спортивна преса, українською мовою друкуються правила змагань з видів спорту. На жаль, організований на державному рівні голодомор (1931 — 1933 рр.) підірвав не тільки спортивний, але й генетич­ний потенціал українського народу. Національно-культурне піднесення, як правило, супроводжу­ється і піднесенням фізкультурно-спортивним. Яскравою демонстрацією цього твердження є події в Західній Україні на початку XX століття, коли світовий спорт вже окреслився як самостійне соціальне явище. Саме на цей період припадає по­чаток організованого українського фізкультурно-спортивного руху в Галичині, Буковині та Закарпатті. Ціла низка спортивних, гімнастично-пожежних, січових, пла­стових, туристичних товариств стає активним виразником укра­їнського національно-культурного руху. Поруч з товариствами «Просвіти», «Рідної школи», кооперативно-допомоговими това­риствами, спортивно-руханкові осередки були істотним чинни­ком національного пробудження. Нерідко під прапорами спор­тивних товариств консолідувалися і легалізувалися сили, натхнен­ні національними ідеями, ідеями української державності. Відомий ювілейний сокільський Шевченківський здвиг 1914 року за участі 14 тисяч соколів, який незважаючи на забо­рону властей відбувся у «польському» на той час Львові, вразив не тільки польську владу. Здвиг красномовно засвідчив хто є хто у Галичині. В умовах іноземного панування українська молодь Західної України гартувала тіло і волю для єдиної мети — боротьба за незалежність рідного краю. Тому характерною ознакою бага­тьох спортивних товариств Галичини була їх очевидна мілітар­на спрямованість. Фактичним проявом і результатом діяльнос­ті численних січових, сокільських, пластових та спортивних товариств стало унікальне явище національної історії — Україн­ське Січове Стрілецтво. Стрілецтво майже цілком складалося з юнаків, які пройшли фізичний, духовний та національний вишкіл у спортивних то­вариствах. Славою покрили себе імена вихованців сокільських чи спортивних товариств, такі як Сень Горук, Федь Черник, Клим Гутковський, Іван Косак, Омелян Гузар, Петро Франко, Роман Дашкевич та ін. Лідерами військових формувань стали, насамперед, провід­ники спортивно-гімнастичного руху. Керівник Січей Кирило Триловський очолив Боєву Управу українського січового стрі­лецтва. Членами Управи стали голова «Сокола-Батька» проф. Іван Боберський і кошовий, створеного перед війною, товари­ства «Січові стрільці» Володимир Старосольський, командан-том Легіону Січових Стрільців було призначено Михайла Галу-Щинського — ініціатора й організатора Січей на Золочівщині та Рогатинщині. За умов відсутності вишколеного українського офіцерства, саме ці провідники спортивного і громадсько-куль­турного руху очолили й керували легендарною українською вій­ськовою формацією. V Військового спрямування дотримувалися тіловиховні орга­нізації й пізніше, в 20—30-х роках. Рівно ж спортивне загартування пройшли багато лідерів та учасників національного руху ЗО—40-х років. Діяльність українських спортивних товариств Галичини, Бу­ковини, Закарпаття не можна розглядати у відриві від загаль­ного культурно-просвітницького руху. Як і чеському сокільст-ву, українському було притаманно відкриття поруч з руханко-вими чи спортивними секціями, самодіяльних хорових гуртків, театральних груп, оркестрів, бібліотек. Власне з музичної комі­сії «Сокола-Батька» згодом постав вищий музичний інститут у Львові. Довкола спортивних товариств об'єднувалися передові діячі мистецтва, шкільництва, журналістики, церковні діячі. Певним чином зі спортивно-сокільським рухом в Західній Укра­їні були пов'язані імена письменника Богдана Лепкого, компо­зитора Дениса Січинського, географа Степана Рудницького, поета і композитора Романа Купчинського, етнографа Яросла­ва Пастернака, журналіста Івана Белея (редактор «Діла»), мо­вознавця Степана Смаль-Стоцького, лікаря Мар'яна Панчиши(-на). Усіляко підтримував спортові і пластові товариства й митро­полит Андрей Шептицький. Тобто, спорт на західноукраїнських землях був частиною і одночасно формуючим чинником укра­їнської культури. Внаслідок приєднання Галичини, Буковини та Закарпаття до колишнього Радянського Союзу в кінці 40-рр. самодіяльний на­родний спортовий рух в цих регіонах було організаційно знище­но і позбавлено національного підґрунтя. Багато відомих спор­тивних діячів та спортсменів були репресовані чи навіть фізично знищені, подібно як і вся галицька наукова та культурна еліта. Починаючи з 1939 р. спортивному рухові Західної України відводилася роль «інтернаціоналізації» населення, а безпереч­но високий рівень спортивних досягнень мав на меті просла­вити «переваги соціалізму». Свою національну сутність спорт мав можливість проявляти протягом тривалого часу лише за межами УРСР, серед україн­ської еміграції. Тому український еміграційний спорт можна розглядати, як природне продовження довоєнного західноук­раїнського спорту та спортивного руху періоду «золотого деся­тиліття» на Сході України. Виразні заходи організованого спортивного життя в еміграції спостерігаються вже в часи інтернування українських вояків в роки Першої світової війни на територіях Польщі та Чехословаччини в таборах Німецького Яблінного, Йозефова, Ліберця. Дещо пізніше організований український спорт виникає і за океаном. Так, в 1924 р. в Нью-Йорку, а згодом в Джерсі-Сіті та Нью-Арку (США) засновується спортивне товариство «Чорно­морська Січ», яке успішно діє й донині. Унікальною, хоч і маловідомою в Україні, сторінкою украї­нського спорту є розвиток спортивного руху серед українсько­го населення в таборах для «переміщення осіб» (т. зв. «Ді-Пі») на територіях західних зон окупації Німеччини у перші пово­єнні роки. У 1946 р. на території Німеччини та Австрії налічу­валося більше 50-ти українських спортових клубів. Це сторінка спортивної історії, якою по праву можемо пишатися. Бо який ще народ в умовах неволі і нестатків, гнаний і переслідуваний, проявляв таке життєлюбство, таку турботу про фізичний гарт і таку єдність фізичного і духовного. І цей спортивний рух був не просто стихійним явищем з розряду розваг, а організованим і цілеспрямованим культурно-політичним чинником. У 1945—1948 рр. на німецькій землі діяла Рада Фізичної Культури (РФК), як координуючий орган усього українського еміграційного спортового життя. РФК затвердила нормативи «Відзнаки Фізичної Вправности» для визначення рівня фізич­ної підготовленості. За ініціативою РФК у 1947 році було про­ведено унікальну в своєму роді Олімпіаду — «Олімпіаду Ді-Пі». Це були міжнаціональні змагання біженців з України, Польщі, Білорусії, Югославії, Прибалтики. З розселенням українських біженців у країни Європи, Аме­рики та Австралії, український спортивний рух в еміграції на­був нових організаційних форм. Відновлюючи чи заново ство­рюючи українські спортові та пластові осередки за зразком і на традиціях західноукраїнського спортового руху, еміграційний спорт ніколи не втрачав національного підґрунтя. Саме ця риса надавала йому (спортові) притягальної сили серед тисяч знедо­лених, гнаних війною і нуждою «переміщених осіб», які всупе­реч обставинам усвідомлювали себе нероздільною частиною Української нації. Найвищим проявом розвитку українського спорту за межа­ми України було створення на американському континенті в 1955 році Української Спортової Централі Америки і Канади (УСЦАК), яка донині проводить цілеспрямовану координуючу роботу серед більшої частини українських спортивних клубів Америки та Канади. Спорт в умовах нинішнього еміграційного життя є вагомим чинником самовизначення українців, засобом протистояння асиміляційним процесам, дієвим виховним засо­бом. Тому так важливо, щоб до його організацій долучилися представники новітньої української еміграції. Спортивний рух в Західній Україні, як і пізніше в еміграції, був вагомим явищем в історії українського відродження. Оріє­нтуючися на кращі зразки європейського спортивного руху, західноукраїнські спортивні товариства були глибоко націона­льним за своєю суттю елементом культурно-просвітницького і національно-визвольного руху. Органічне входження фізичної культури в загальний плин куль­турного життя народу, було джерелом його популярності і сили. Спорт, коли він розвивається на позиціях національної самоусві-домленості, здатний підсилювати розвиток культури, а остання, в свою чергу, стимулює розвиток спорту. Це один з уроків з нашої вітчизняної спортивної історії, який належить засвоїти. У нинішніх обставинах українська спортивна еміграція тіс­но співпрацює з спортивними організаціями України, активно сприяючи українським спортсменам в їх виступах на міжнаро­дних змаганнях. УСЦАК постійно й тісно співпрацює з НОКом України, надаючи збірним командам України значну організаційну і ма­теріальну допомогу. Саме завдяки сплаті УСЦАКом вступних внесків, українські спортивні федерації в дуже короткий тер­мін (1992 р.) були визнані міжнародними федераціями. Допо­мога надається в прийомі українських команд за кордоном, в їх зустрічах, розміщені, організації побуту і тренувань. У 2000 р. між Львівським інститутом фізичної культури і УСЦАКом укла­дено угоду про виділення 10-ти спеціальних стипендій для сту­дентів ЛДІФК. УСЦАК передає в Україну велику кількість ар­хівної документації з історії розвитку українського спорту, ко­лекції марок «Підпільної пошти України» олімпійської тематики, чимало спеціалізованої англо- і україномовної лі­тератури. Подібним чином діють і інші організовані структу­ри західної української діаспори та окремі громадяни україн­ського походження. Що ж внесли українці у розвиток світового спорту, олімпіз-му як спортсмени, судді, тренери, організатори, науковці? Де­хто взагалі заперечує будь-яку роль України перед світовим спортом, з уваги на те, що впродовж майже всієї дотеперішньої історії олімпійського руху, Україна не існувала як окрема держава. В кращому випадку визнається внесок українців у олім­пійських здобутках інших держав. Справді, українці, не маючи власної держави, не раз прино­сили славу державам-метрополіям, або країнам поселення, за збірні команди яких змушені були виступати: Австро-Угорщи­ну, Росію, Румунію, Польщу, Чехословаччину, Латвію, США, Канаду, Австралію, Аргентину. Радянський період для українських спортсменів був найбільш результативним і є добре відомим. З 1952 року, коли спортсме­ни СРСР вперше взяли участь в Іграх XV Олімпіади в Гельсін-ках, за радянські збірні команди на різних Олімпіадах виступа­ли 639 спортсменів з України. Вони здобули 444 медалі: 196 золотих, 129 срібних і 119 бронзових. Широко відомими у світі є імена уславлених українських спортсменів радянської доби: Марії Гороховської, Віктора Чука-ріна, Лариси Латиніної, Бориса Шахліна, Леоніда Жаботинсь-кого, Валентина Манкіна, Валерія Борзова, Віктора Цибуленка, Павла Ледньова, братів Бєлоглазових, Зінаїди Турчиної, Олек­сандра Шапаренка, Володимира Голубничого та багатьох інших. Але переліком імен цих спортсменів та їх товаришів не вичерпу­ється список осіб, які мали причетність до великого спорту. До піонерів сучасного олімпійського руху, без сумніву, відно­ситься Олексій Бутовський У 1894 році він брав участь в роботі міжнародного Атлетичного конгресу в Парижі, на якому було відновлено сучасні Олімпіади; був присутнім на Іграх І Олімпі­ади в Греції, зробив чимало для популяризації олімпійського спорту, фізичної культури серед співвітчизників. І хоч він вва­жався представником від Росії, варто мати на увазі, що О. Бутовський був уродженцем Полтавської губернії, походив із знатної української родини. У списках запрошених почесних гостей та учасників паризького конгресу значиться також прізви­ще киянина Дмитра Меленевського. На І Олімпіаду до Греції самотужки діставались атлети з Києва і Одеси. Неабиякі шанси на успіх в Афінах мав київський борець та стрілок Микола Ріттер, але з певних причин він не виступав на олімпійській арені. Детальніші дані про участь українців у олімпійських змаган­нях маємо, починаючи з 1912 р., коли в Іграх V Олімпіади у Стокгольмі вперше взяли офіційну участь команди Росії та Австро-Угорщини. На VIII Олімпіаді в Парижі в складі польської команди було восьмеро спортсменів зі Львова. А в чеській збірній виступав колишній сотник Української Народної Республіки гімнаст Ан­дрій Фовицький. У цьому ж 1924 році на І зимових Олімпійсь­ких іграх в Шамоні виступав американець українського похо­дження Валентин Білас (ковзани — 5000 м). Інший український американець Юрко Кояк (Коцай) на Іграх 1928 р. в Амстердамі з олімпійським та світовим рекордами переміг на 100-метровій дистанції в плаванні горілиць. Срібну нагороду на цій Олімпіаді здобув також син селян-емігрантів з Галичини Стефан Галайко, виступаючи за американську боксерську команду. Під чужими прапорами виступали українці і в більш пізній час. Наприклад, за команду Румунії виступала гімнастка українського походження Надя Каманечі (Камінечна), волода­рка восьми олімпійських медалей, серед яких п'ять золотих. Інший легендарний «румун», Іван Пацяхін (Пацайкін) встано­вив своєрідний рекорд, ставши переможцем у веслуванні в ка­ное на 5-ти (!) олімпіадах поспіль (з XIV по XVIII) і зібравши колекцію з 8-ми золотих олімпійських медалей. Було би неро­зумно зараховувати Україні очки і медалі всіх країн, за які до­водилося виступати вихідцям з України, але знати, що і украї­нці мають чим гордитися потрібно. Шлях до офіційного визнання України міжнародним спорти­вним співтовариством був довгим і складним. Перші спроби самостійного виходу українських спортсменів на Олімпійські ігри зроблені були в недовгий період української державності 1917—1918 рр. Друга спроба нав'язати контакти з Олімпійсь­ким організаційним комітетом була зроблена напередодні XI Олімпійських ігор в Берліні (1936 р.). На передолімпійському конгресі групою галицьких спортивних діячів (І. Боберський, С. Гайдучок) та українськими політичними й культурними дія­чами Німеччини було запропоновано культурну програму від українців, та висловлене прохання офіційної акредитацію спе­ціального кореспондента. У 1940 році в час існування Карпатської України, пізніше збройно ліквідованої угорськими і німецькими фашистами, до Закарпаття, у столицю карпатської України — містечко Хуст, з'їжджалися спортсмени із Західної України з надією взяти участь в наступній Олімпіаді. Світова війна зруйнувала ці плани. У повоєнний час тільки діячі української спортивної еміг­рації ще підіймали активний голос на захист незалежного укра­їнського спорту. Вони проводили пресові конференції, опри­люднювали заяви та звернення, проводили демонстраційні акції на Іграх Олімпіадах (Мюнхен-72, Монреаль-76), налагоджували контакти з діячами Міжнародного і Національних олімпійсь­ких комітетів. Ці зусилля не були марними. Врешті-решт того­часний президент МОК американець Ейвері Брендедж підтве­рдив принципову можливість визнання НОК України, якщо такий буде створено. Далі естафету боротьби за створення НОК було продовжено в Україні. В умовах так званої «перебудови» і нового піднесення наці­онального відродження (кінець 80-х років) питання про само­стійне представництво України на міжнародних змаганнях по­стало з новою силою. В 1989 році у Львові ефективно діяла ініціативна група за створення Українського національного олім­пійського комітету, котра гостро ставила питання про надання українському спорту державницького і національного статусу. Після опублікування на сторінках газети «Львів спортивний» (спец, випуск газети «Ленінська молодь») статті Євгена Бобка «Чому Україна не бере участі в Олімпійських іграх», почалася ґрунтовна дискусія, яка з часом перейшла й на шпальти респу­бліканської преси. В деяких містах розпочався збір підписів за створення неза­лежного НОК України. В короткий термін лише у Львові спорт­сменами було зібрано десятки тисяч підписів. Водночас у Киє­ві при Управі Народного Руху України за ініціативою тодіш­нього голови Республіканської федерації санного спорту Валерія Шутого розпочав діяльність Український національний олім­пійський комітет (УНОК). УНОК розгорнув бурхливе листу­вання з міжнародними спортивними організаціями, зокрема з МОКом, домагаючись свого визнання. І хоч подібне визнання на той час ще було малоймовірним, заходи УНОКу дещо приспішили події в тодішніх владних ка­бінетах. Уже в 1990 році відповідними державними органами управ­ління галуззю фізичної культури і спорту України було розроб­лено перший проект Хартії Олімпійського Комітету України (ОКУ). Цей проект було запропоновано обговорити в регіонах. Проект Хартії був недосконалим, відстав від тодішньої полі­тичної ситуації, яка наближала Україну до незалежності. Ця Хартія ще передбачала повну підлеглість ОКУ НОК СРСР. За­вданням ОКУ, згідно з планами авторів проекту, мало бути під­готовка спортивних резервів для збірних команд СРСР, а не самостійний виступ на міжнародних змаганнях. Другий варіант Хартії, який було представлено Генеральній Асамблеї засновників НОК України, суттєво відрізнявся від першого проекту. Цю Хартію було затверджено Асамблеєю за­сновників НОК України 22 грудня 1990 р. Асамблея того ж дня обрала персональний склад і першого президента НОК Украї­ни. Ним став дворазовий олімпійський чемпіон з легкої атле­тики Валерій Борзов. Саме з грудня 1990 року розпочалася діяльність НОКу Укра­їни, хоча до його офіційного визнання МОКом залишалося ще більше року. Офіційне визнання НОК України відбулося 9 бе­резня 1992 року. Відразу після заснування НОК України, було створено Олімпійську Академію України (8 березня 1991 р.). Процес офіційного олімпійського визнання України супро­воджувався входженням Національних спортивних федерацій України в міжнародні федерації і повністю завершився у 1992 році. Належність України до авторитетних спортивних держав світу було підкреслено у 1994 році членством у МОК тодішнього президента НОК України та міністра Мінмолодьспорту Вале­рія Борзова. У 2000 році членом Міжнародного Олімпійського Комітету став ще один видатний український олімпієць — лег­коатлет із Донецька Сергій Бубка. На XVI зимових Олімпійських іграх в Альбервіллі та на Іг­рах XXIV Олімпіади в Барселоні в 1992 р. спортсмени молодої української держави були позбавлені можливості виступати окремими командами. Провідні українські атлети виступали у складі «Об'єднаної команди країн СНД та Грузії». Блискуче проявили себе в Арбервіллі фігурист з Одеси Віктор Петренко та київський хокеїст Олексій Житник, які стали чемпіонами XVI зимових Олімпійських Ігор. На Іграх XXV Олімпіади в Ба­рселоні (1992 р.) спортсмени України здобули загалом (в ко­мандних і особистих змаганнях) 40 медалей: 17 золотих, 14 сріб­них, 9 бронзових. Олімпійськими чемпіонами 1992 року стали українські представники Олег Кучеренко (боротьба), Олексан­дра Тимошенко (художня гімнастика), Георгій Погосов (фехту­вання), Олена Жирко і Марина Ткаченко (баскетбол), Сергій Бебешко і Юрій Гаврилов (гандбол), Ольга Бризгіна і Людмила Джигалова (легка атлетика), Тетяна Гуцу, Тетяна Лисенко, Ігор Коробчинський, Рустам Шаріпов, Григорій Місютін (спортив­на гімнастика). Пам'ятним для історії українського спорту залишиться пер­ший виступ спортсменів України на міжнародній спортивній арені самостійною командою. Таким став блискучий дебют сту­дентської збірної на змаганнях Всесвітньої Універсіаді в Баф-фало (США, 1993 р.), де команда України посіла IV загально­командне місце. У лютому 1994 року відбулися XVII зимові Олімпійські ігри в норвезькому місті Ліллегаммері, де вперше збірна України виступала незалежною командою в Олімпійських іграх. Золота медаль фігуристки Оксани Баюл, як і бронзова біатлоністки Валентини Цербе гідно увінчали перші старти України на зи­мових Олімпійських іграх. Загалом 34 медалі (10-5-19) вибороли спортсмени неза­лежної України на Іграх XXVI Олімпіади в Атланті (США, 1996 р.). Перші золоті олімпійські медалі на літніх Олімпіадах здобули для України В'ячеслав Олійник (боротьба), Інеса Кра­вець (легка атлетика), Володимир Кличко (бокс), Тимур Тай-мазов (важка атлетика), Лілія Подкопаєва і Рустам Шаріпов (спортивна гімнастика), Ігор Матвієнко і Євген Браславець (ві­трильний спорт), Катерина Серебрянська (художня гімнастика). Варто зазначити про срібний успіхи біатлоністки Олени Петрової в Нагано (XVIII зимові Олімпійські ігри, 1998 рік). Ігри XXVII Олімпіади в австралійському Сіднеї (2000 рік) принесли Україні 35 олімпійських медалей (3 — 20 — 12), серед яких золоті — плавчиня Яна Клочкова (дві медалі) та стендо­вик Микола Мільчев. Не надто невдалим виявився виступ українців на XIX зимо­вих Олімпійських іграх у Солт Лейк Сіті (США, 2002 рік). Тіль­ки три спортсмени здобули залікові очки неофіційного коман­дного заліку, посівши 2 п'ятих і одне шосте місця (С. Кравчук — лижна акробатка; В. Шевченко — лижні перегони, Л. Лудан — санкарство). Останні олімпійські успіхи України пов'язані з іменами пе­реможців Ігор XXVIII Олімпіади 2004 року в Афінах. Серед них Яна Клочкова (плавання), Наталія Скакун (важка атлетика), Юрій Білоног (легка атлетика), Валерій Гончаров (спортивна гімнастика), Юрій Нікітін (стрибки на батуті), Олена Костевич (кульова стрільба), Іріні Мерлені та Ельбрус Тадєєв (боротьба). В організаційних та фінансових справах НОКу України, дер­жавним органам управління спортом, Всеукраїнським спорти­вним федераціям істотно допомагає створений у діаспорі гро­мадський комітет зі сприяння олімпійській підготовці і висту­пам атлетів України. Спортивні діячі та відповідні структури в Україні та в діаспорі завжди приязно і по-діловому вирішу­ють важливі галузеві справи. За період незалежності спортивні зв'язки українців із зару­біжними спортсменами і організаціями значно розширились. Чимала група команд і спортсменів, які раніше не мали виходу за кордон, тепер зважають хіба що лиш на фінансові обмеження. Спортсмени України, не враховуючи різноманітні міжнаро­дні турніри, щороку беруть участь у понад 1 000 офіційних зма­ганнях. Проте перед українським спортом стоїть ціла низка складних проблем. Сформуємо їх за групами: організаційні, методичні, фінансово-матеріальні, морально-етичні. Організаційні проблеми пов'язані з тим, що існуюча в нині­шній Україні структура спорту майже повністю успадкована від колишнього Радянського Союзу. Ця структура залишається по суті авторитарною, вона зорієнтована значною мірою на пере­важно державне утримання спорту і вступає у протиріччя з еко­номічними можливостями державного бюджету. З іншого боку, негайна передача багатьох управлінських фун­кцій громадським організаціям (федераціям) було б необачним кроком з огляду на їх фінансову і організаційну неспроможність. Окрім того, в Україні ще не прийшло нове покоління спортивних організаторів, здатних контактувати з міжнародними спортивним організаціями, входити в їхні організаційні структури, мати осо­бисті надійні зв'язки, необхідні для швидкого вирішення питань в інтересах українського спорту. Навіть на рівні суддівства міжна­родних змагань Україна має недостатнє представництво. В розвитку багатьох видів спорту порушено матеріальну ос­нову, оскільки велика кількість колишніх радянських спортив­них баз олімпійської підготовки залишилися поза межами Укра­їни. Є серйозні проблеми із високоякісним інвентарем, облад­нання, спортивною формою тощо. Значна частина тренерів, що знаходиться нині при керівни­цтві збірними командами України не має достатнього досвіду підготовки спортсменів до чемпіонатів світу і Олімпійських ігор, позаяк раніше займалася лише підготовкою резерву для збір­них команд СРСР. До того ж доволі масового характеру набув відплив кваліфікованих фахівців спорту за межі України, де рі­вень їхньої оплати є значно вищим. Існує і гостра проблема національного порядку, яка також зали­шилася Україні від імперії. Національні збірні команди України в етнічному, культурному і мовному плані переважно не є національними. А сам по собі високий рівень спортивних досягнень не обов'язково забезпечує спортові місце в культурі українського етносу і не робить його автоматично чинником національного відродження, якщо з нього вихолощені патріотизм і національна сутність. У цьому також криється одна із найскладніших мораль­но-етичних проблем сучасного українського спорту. Україна, в силу історичних причин, вступила в добу державо­творення, коли національно-культурне піднесення не в однаковій мірі проявляється в різних її регіонах. Успішні виступи українсь­ких спортсменів на міжнародній арені впливають позитивно не тільки на світову громадську думку, але й сприяють консолідації й єднанню усієї української нації. У найближчому майбутньому в галузі фізичного виховання та спорту України потрібно вирішити такі завдання:

1. Реформувати систему фізичного виховання і спорту в Україні, фундаментально змінивши стосунки між державним органом управління галуззю і Національним Олімпійським Комітетом; між Федераціями з видів спорту і спортивними клу­бами; між особою, як суб'єктом фізичної культури і спортив­ними організаціями, покликаними служити людині.

2. Повернути українському спорту національний зміст, бо по справжньому народним і значить масовим, він може бути лише на власному історичному, культурному, мовному і еконо­мічному грунті.

3. Переглянути теорію і практику фізичної культури, вихо­дячи з нових реалій сучасного життя в Україні, з врахуванням державотворчих завдань, які стоять перед фізкультурно-спор­тивним рухом.

4. Поліпшити кадрову ситуацію в спортивних структурах України, залучивши до роботи в них фахівців з відповідним рівнем підготовки і належним рівнем громадської та націона­льної свідомості.

5. У процесі перебудови фізкультурно-спортивного руху, збе­регти рівень спортивних досягнень, не допустити спаду резуль­тативності в різних видах спорту, по можливості утримати або й розширити матеріальну базу.

6. Спорт із справи в основному державних структур, має стати психологічно, економічно і організаційно справою всіх і кож­ного особисто. Зберегти та примножити власне здоров'я і фізи­чну досконалість може лише свідома, з активною життєвою позицією людина. Більшість концептуальних ідей та поглядів на роль, органі­заційну структуру та завдання фізичної культури і спорту в Україні на період до 2016 року представлено в Національній доктрині розвитку фізичної культури і спорту. Цей важливий стратегічний документ містить вісім розділів: I. Загальні положення. II. Мета та завдання розвитку фізичної культури і спорту. III. Фізичне виховання та масовий спорт (спорт для всіх) у формуванні здорового способу життя. IV. Спорт вищих досягнень. Резервний спорт. Дитячо-юна­цький спорт. V. Економічна діяльність у сфері фізичної культури і спорту. VI. Забезпечення розвитку фізичної культури і спорту. VII. Міжнародна діяльність у сфері фізичної культури і спорту.

Висновок : Таким чином, вивчення даної теми сприяє:

1) розширенню уявлень студентів про основні історичні етапи становлення міжнародного спортивного руху та фізкультурно-спортивного руху в Україні;