Суперечка про принцип історизму та поява історичної соціології
Дискусії з приводу підходів до вивчення історії виводять нас на принцип історизму в розумінні соціально-культурних явищ та процесів. Згадаймо, що принцип історизму, який вимагає розглядати дійсність з точки зору її змін у часі, висунули та розробляли просвітники XVIII ст., потім представники класичної німецької філософії, далі Сен-Сімон, Конт, Маркс, Енгельс та ін. Починаючи з просвітників, цей принцип розробляли у формі філософії історії. Згодом остання поступилася місцем соціології історії.
За часів панування позитивістського духу в соціології класичну історичну науку соціологи розглядали як щось недосконале й методологічно вразливе. Історики платили соціологам тим самим, закидаючи їм незнання реальних подій, дат, документів. Проте з часом історики та соціологи почали знаходити спільну мову. Взаємний обмін досвідом привів до появи історичної соціології.
На думку польського соціолога П. Штомпки, назва "історична соціологія" означає не виникнення нової соціологічної дисципліни, подібної до незліченних "соціологій" міста, села, релігії, армії, промисловості тощо, а утвердження нових теоретико-методологічних орієнтирів, нових точок зору та перспектив історичного бачення, що можуть бути застосовані до всіх сфер соціологічних досліджень.
Хоча така орієнтація порівняно нова, на її підставі вже створено цілу низку цікавих соціологічних праць, зокрема американських та англійських авторів.
В останні десятиріччя на Заході з'явилася та успішно розвивається "комплексна теорія історії". Своїм виникненням ця теорія зобов'язана М. Веберу та його концепції модернізації соціальної дійсності як раціоналізації. До цього слід додати, що серед західних істориків та соціологів сьогодні у вжитку "багатовимірна модель пояснення історії", яка також базується на веберівських ідеях.
Треба мати на увазі, що сучасні західні дослідники взяли на озброєння постулат Вебера про суто інструментальний характер наукових понять, які не відображають дійсність, а є лише зручними для впорядкування явищ і процесів, що спостерігаються в суспільстві. Тому і "комплексна теорія історії", і "багатовимірна модель пояснення історії" несуть на собі відбиток інструменталізму, що навіює певні побоювання як з точки зору суб'єкта пізнання, так і з точки зору отримуваних результатів.
Зближення соціології та історичної науки — не випадковий, а цілком закономірний процес. Адже соціальна дійсність не є щось пасивне та статичне, соціальний час — не вигадка соціологів, а об'єктивна закономірність суспільного життя, про що свідчать, наприклад, економічні цикли та багато незаперечних фактів соціальної життєдіяльності. Тому врахування історичної ретроспективи та перспективи є своєрідним імперативом соціальних досліджень.
У зв'язку з цим слід керуватися певними методологічними положеннями, які вже продемонстрували свою ефективність та корисність у вивченні соціальних явищ та процесів. До цих положень належать: (1) необхідно розглядати кожне соціальне явище в рамках певного історичного процесу (регіонального або загальносвітового); (2) будь-який стан суспільства слід вивчати як результат взаємопереплетень численних процесів політичного, економічного, культурного тощо характеру; (3) принципово важливим є з'ясування ґенези певного процесу чи явища; (4) головний дослідницький наголос треба робити на діяльності суб'єктів соціальної взаємодії, оскільки соціальні структури є породженням цієї діяльності. Таким чином, усі події, явища, процеси слід розглядати з урахуванням чинника часу, причому часу, притаманного певним життєвим циклам (наприклад, економічні цикли, цикли господарської діяльності, цикли моди, цикли існування наукових шкіл, напрямів тощо). А тут виникає безліч питань, які стосуються вибору системи відліку часових інтервалів, об'єктивності критеріїв цього вибору та багато інших.
У природознавстві та технічних науках такі питання розглядають як щось саме по собі зрозуміле. Наприклад, конструюючи та створюючи нову модель літака, ми завжди визначаємо часові ресурси його використання та кожного з його компонентів.
Проблема часу — одна з ключових в археології, етнографії, психології та економіці. А в історичній науці час розглядають радше як суб'єктивну категорію, що відображає інструментально зручні класифікації відповідних історичних процесів, а не об'єктивно часову природу цих процесів. Тому навряд чи буде помилкою говорити, що нове розуміння принципу історизму багато в чому визначатиметься більш "об'єктивістським" розумінням соціально-історичного часу, а не філософсько-спекулятивними міркуваннями про нього.
Сьогодні принцип історизму в науковому пізнанні виконує кілька дуже важливих функцій. По-перше, у рамках філософії принцип історизму є ідейним стрижнем наукової теорії пізнання (гносеології). Гносеологія, яка ігнорує цей принцип, стає догматичною, апріористською дисципліною, що постулює "істини в останній інстанції" й не визнає відносного характеру істинності наукових знань. По-друге, з принципом історизму тісно пов'язані методологія наукового пізнання та аксіологія як філософське та соціологічне вчення про цінності. Якщо методологічний інструментарій соціального пізнання матиме справу тільки зі статичними предметами (синхронічний аналіз), то, наприклад, питання про цілі соціального будівництва або про вихід з економічної кризи мають розглядатися як ненаукові, оскільки пошук причин та закономірностей соціальної еволюції суперечить "статичному синхронізмові". Що стосується аксіології, то щодо неї принцип історизму постає у ролі того культурно-світоглядного регулятора ціннісної предметності (в розумінні предметної царини можливого наукового пізнання), який визначає вибір відповідних цінностей конкретних наукових досліджень.