Тема 2:Становлення і етапи розвитку соціології

1. Становлення соціології у XIX і першій половиніXX століття.

2. Закордонна соціологія в другій половині XX століття.

3. Розвиток вітчизняної соціологічної думки.

1. У XVII ст. вперше в теоріях соціальної філософії виникла ідея про те, що суспільство - це складна система. Філософи тієї епохи розглядали суспільство як частину природи і вивчали його як її частину. У XVIII ст.. виникає модель розуміння суспільства, подібного складній машині ("механічна модель"), у якій кожен соціальний інститут виконує роль "гвинтика". Отже, суспільство можна перебудовувати, модернізувати, подібно машині, відповідно до заданої цілі. Такий механістичний підхід не виправдався. У період французького Просвітництва (Вольтер, Ж. Руссо) панувала ідея, що становлення і розвиток суспільства відбувається через розвиток окремих людей, за допомогою таких інститутів, як виховання і освіта. Однак, вже в цей період французькі філософи Гольбах і Гельвецій висловили ідею, що саме суспільство і умови соціального життя людей формують їхній характер і мотиви поведінки. Особистість діє в межах суспільства, а не як автономний суб'єкт.

XIX століття - вік шалених успіхів у науці - породжує два різних підходи до рушійних джерел розвитку суспільства. Для К. Маркса і Ф. Енгельса відкриття теорії устрою живої речовини й теорія еволюції Ч. Дарвіна стали основою розвитку вчення про розвиток суспільства через постійно існуючі класові протиріччя і можливості революційного перетворення суспільства. Для О. Конта, Г.Спенсера, Е.Дюркгейма, М. Вебера й інших ці відкриття стали основою для створення вчення про суспільство, заснованого на принципах колективної відповідальності і органічної взаємозалежності - на засадах еволюційного розвитку.

Економічним фактором зростання ролі соціальних досліджень став швидкий розвиток капіталізму з властивою йому урбанізацією, різкою соціальною диференціацією, наростанням соціальних конфліктів і, як наслідок, -необхідністю пояснити причини соціальних криз і потребою знайти нові способи керування масами. Ми маємо на увазі те, що усі авторитарні режими керували за принципом прямого примусу, а буржуазні демократичні правління повинні були знайти і непрямі засоби соціальної мотивації. Окрім цього, існував чисто науковий інтерес - яким же чином існує суспільство? Соціологія як самостійна наука про суспільство остаточно сформувалася у другій половині XIX століття.

Огюст Конт (1798-1857) - вчений, який увів термін "соціологія", різко протиставив соціологію і філософію. Основне досягнення О.Конта - відокремлення "науки" від "метафізики" і теології. Суспільство розвивається внаслідок інтелектуальної еволюції людства. У "Курсі позитивної філософії" він писав, що пізнавальна діяльність людей і, в цілому, їхня суспільна свідомість пройшли через три стадії свого розвитку: теологічну, метафізичну і позитивну.

На теологічній стадії людський розум за кожним фізичним явищем убачав дію надприродних сил. Усі питання моралі, політики, соціального життя розглядалися на основі релігійної свідомості та її цінностей. На метафізичній стадії людська свідомість оперує вже не уявою, а емпіричними знаннями, які відбивають реальні процеси. Оскільки наука була розвинена мало, постійно відбувався пошук певної першооснови - "загальної сутності", у якості якої розглядалися природа, космос, матерія, дух, ідея . Вони розглядалися як джерело усіх матеріальних і духовних явищ. Цей метод спрощував розуміння картини світу, але, в цілому, сприяв розвитку наукових галузей. На позитивній стадії поєднуються теоретичний і емпіричний методи, з'ясовуються закономірності розвитку суспільства. Суть позитивістської філософії: бачити і вивчати те, що є; знати, як змінити; передбачати, що повинно відбутися. Рушійні сили потрібно шукати у суспільних відносинах.

Вищим видом цілісної системи О.Конт вважав суспільство. Воно визначає розвиток і діяльність усіх своїх суб'єктів, будь то особистість, стан або клас. У той же час він висував тезу про те, що розвиток окремих людей ніби є передумовою розвитку суспільства. Щоб суспільство розвивати, треба, насамперед, розвивати людей - їхні ділові якості, політичну культуру, компетентність та інше. Для цього потрібні такі фактори як виховання, освіта і різноманітні види спілкування.

На думку О. Конта, розвиток особистості й суспільства взаємозалежні. Особистість діє на основі й у межах суспільства, на базі вироблених у суспільстві правил і норм поведінки, виконання яких суспільство забезпечує через відповідні соціально-політичні, духовні, релігійні та інші інститути. Для пізнання законів розвитку суспільства необхідні вивчення окремих соціальних фактів, їх зіставлення і перевірка. Замість теоретичних узагальнень філософії в соціології вибудовується логічний ланцюг умовиводів на основі емпіричних фактів.

Соціологія О. Конта умовно складається з двох частин: "соціальної статики" і "соціальної динаміки", у яких він запропонував постійні та перемінні фактори впливу на формування соціальної поведінки людей.

До первинних факторів "соціальної динаміки" він відносив розумовий розвиток, процеси політичної і соціальної трансформації суспільства, політичний устрій, наявність талановитої особистості або суспільної потреби. "Соціальна динаміка" активно впливає на мотивацію поведінки людей та на формування їх характерних рис, наприклад, поява засновника ісламу пророка Мухаммеда істотно змінила весь устрій життя кочових арабських племен. Саме це повинна досліджувати позитивна соціологія.

До постійних факторів "соціальної статики" належать особливості клімату, приналежність до раси або народу, місце проживання, соціальна структура суспільства та наявність соціальних інститутів, зафіксованих у виді традицій, культури, владних організацій. Так, людина первісного суспільства з великими труднощами буде сприймати знання, якщо потрапить у сучасне суспільство, бо її світогляд формувався в інших стабільних умовах. Умову соціального прогресу Конт бачив у первинності розвитку моральних, розумових, політичних якостей людської свідомості, яка визначає всі інші сторони діяльності індивідів.

Авторитетним представником натуралістичної школи в соціології був Герберт Спенсер (1820-1903). Еволюція для нього - універсальний процес і він розглядає суспільство за аналогією з єдиним біологічним організмом. У своєму основному творі - "Система синтетичної філософії" він докладно виклав свої погляди на еволюцію природних і соціальних явищ. Суть органічної теорії суспільства він виклав в "Наукових, політичних і філософських дослідженнях". Вона полягає в тому, що суспільство розглядається як єдина система взаємодії біологічних і соціальних факторів. Вона діє за біологічними законами:

- будь-які суспільства, як і живі організми, в процесі свого росту і розвитку збільшуються в масі;

- ті й інші ускладнюються;

- з часом залежність між частинами стає все більшою;

- ті й інші продовжують жити як єдине ціле, хоча складові їхні елементи (люди в суспільстві, клітини в організмі) постійно зникають і з'являються.

Еволюція виконує роль рушійної сили соціального прогресу. Якщо суспільство розвивається від простого до складного, де кожен суб'єкт виконує тільки йому властиві функції, то зростаюча взаємозалежність елементів робить необхідним створення певної регулюючої системи соціальних інститутів, наприклад, - влади. Суспільства, які регулюють соціальні відносини шляхом твердого примусу, належать до типу "войовничих"; суспільства, де контроль переноситься на місця і централізація слабкіша, називаються "індустріальними" і вони мають історичні переваги.

Ускладнення соціальної структури є природним наслідком соціальної еволюції - збільшення у масі та ускладненні функцій. Спочатку Спенсер висуває концепцію "однолінійної" еволюції, тобто безупинного поступального руху суспільств, якщо фактори впливу досить стабільні; потім модифікує її в "багатолінійну", яка припускає кілька векторів розвитку внаслідок випадкової дії якогось фактору, або їх груп і далі припускає можливість соціальної деградації. Класичним прикладом може бути історія падіння цивілізації інків й майя в Південній Америці.

Отже, соціальний прогрес - це результат спільної діяльності людей, націленої на досягнення позитивної мети. Виходить, метою соціології є потреба ставити і вирішувати питання мотивації соціальної поведінки і діяльності індивідів.

Г. Спенсер розвинув ідеї О. Конта стосовно проблем рівноваги, гармонії і стабільності суспільства. Соціальна рівновага (гармонія інтересів і компроміс у діяльності людей і соціальних інститутів) виступає фактором стабільності суспільства. При порушенні пропорцій між мотивами і наслідками діяльності людей, особистістю і суспільством, діяльністю державних органів і поведінкою громадян починається розпад суспільства. Розпаду передує занепад - неефективна діяльність держави, "промислових класів", зростання дезінтеграційних процесів на всіх рівнях. Г. Спенсер, подібно Ч. Дарвіну, висунув ідею природного "соціального відбору" найбільш пристосованих людських співтовариств. Наприклад, збільшення населення у світі стимулює вимирання інтелектуально нерозвинених груп, великих спільнот. Соціальні групи і народи, які постійно пристосовуються, неминуче прийдуть до процесу асиміляції.

У соціології кінця XIX ст. панували два методи аналізу суспільства - раціоналістичний та історичний.

Прихильникам раціоналістичного підходу, які спирались на ідеї гуманізму, було притаманне визнання природних прав людини і самовладдя народу, його права на встановлення розумних законів і розумного суспільного устрою, що відповідає людській природі. Прихильники історичного підходу, навпроти, підкреслювали важливість традиційних норм і принципів людського співіснування і необхідність історично сформованих форм державного і правового регулювання громадського життя.

Класиком "соціологічної історичної школи" став Еміль Дюркгейм (1858-1917) Він доводив, що соціологія повинна вивчати соціальну реальність. Першоджерелами соціальної реальності є соціальні факти, сукупність яких і є суспільство.

Він вважав, що "соціальним фактом" є будь-який спосіб дії, здатний впливати на індивіда незалежно від його бажання. Наприклад, готові традиції, релігія й система виховання, відносини обміну, держава існують самостійно. Людина, незалежно від своєї волі, сприймає у якості мотивації поведінки існуючі цінності.

Е.Дюркгейм у "Правилах соціологічного методу" (1885) сформулював основні правила соціологічного дослідження. Соціальні факти необхідно розглядати як "речі". Це означає, що:

а) соціальні факти існують незалежно від волі особистості;

б) соціальні факти можуть бути матеріальними, такими, що спостерігаються, і не мати індивідуальної оцінки;

в) причинні зв'язки, що існують між двома чи безліччю соціальних фактів, є закономірностями функціонування суспільства.

Умовою незалежності соціології повинна була стати відсутність ідеології. Головною умовою соціологічного дослідження він вважав пріоритет цілого над частинами. Це означає, що:

а) джерело соціальних фактів має бути реальним, а не ілюзорним;

б) суспільство - це реальна система, автономна у своєму існуванні.

Отже, визнання об'єктивної реальності соціальних фактів є головним пунктом соціологічного методу пізнання.

Дюркгейм виходив з розуміння людини як соціальної істоти, отже, поведінка людей обумовлена оточуючим середовищем, у якому є соціальні інститути, у тому числі, правові, релігійні та інші. Таким чином, соціальна діяльність може бути там, де існує конкретна організація.

Цікавими є висновки Дюркгейма про рушійні джерела соціального прогресу. Вказуючи на обмеженість поглядів, відповідно до яких джерело розвитку лежить в області психології людини, наприклад, у прагненні людини до самореалізації чи до особистого щастя (О. Конт, Г. Спенсер), Е. Дюркгейм вважає вирішальними силами колективну свідомість і колективну діяльність людей. Він писав, що колектив, суспільство, його соціальні інститути відіграють вирішальну роль у розвитку кожної людини.

На усіх стадіях суспільного розвитку існують два типи колективної поведінки - колективістська і солідарна. У простому суспільстві домінує колективістська форма взаємовідносин - усі індивідуальні інтереси підкоряються груповій меті. На індустріальному етапі розвитку суспільства, яке утратило значною мірою колективну, релігійну і моральну свідомість, зростає роль солідарності. Групова солідарність компенсує втрати, зв'язані з поділом праці і вузькою спеціалізацією людей. Солідарність розглядалася Е. Дюркгеймом як принцип сумісництва індивідуального інтересу людини і колективного інтересу, які доповнюють одне одного.

Е. Дюркгейм, аналізуючи протиріччя соціальних груп у суспільстві, наполягав на тому, що соціальна нерівність базується не на соціальних привілеях, а на перевагах, обумовлених індивідуальними здібностями кожного. Індустріальне суспільство має ґрунтуватися на принципах правової рівності, справедливості й особистої свободи індивідів.

Видатними представниками школи історичної соціології на рубежі століть стали Макс Вебер (1864-1920) і Георг Зіммель (1858-1918). Вони вперше висловили точку зору, в основі якої лежить уява про принципову протилежність законів природи і суспільства, і, отже, про чітке розмежування наук про природу (технічні) і наук про суспільство (гуманітарні знання).

Розуміння мотивів людських дій треба шукати в реальних мотиваціях, бо змінюючи природні умови ми можемо коректувати дії людей у необхідному напрямку.

Г. Зіммель і М. Вебер сформулювали основні, на їхню думку, принципи соціології:

- зміст наших знань не може бути, безумовно, об'єктивним, соціальна наука повинна виходити з визнання принципового розходження між соціальною теорією і дійсністю;

- соціологія не повинна претендувати на більше, ніж з'ясування тих чи інших причин здійснення подій;

- соціологічні дослідження підкоряються відповідним соціальним прийомам, у першу чергу, правилам формальної логіки і загальнолюдських цінностей. Їхня зміна обумовлена соціально-історичними обставинами, у яких діє особистість.

Які ж інструменти пізнання соціальної дійсності?

Г. Зіммель вважав, що над світом буття піднімається світ ідеальних цінностей, який є самодостатнім. Метою соціології є вивчення цінностей як чистих форм; тобто процес дослідження необхідно звільнити від переживань і моралізаторських оцінних суджень. Можна створити модель суспільства, яка складається з «чистих форм» - еталонів.

Головним інструментом пізнання в М. Вебера виступають "ідеальні типи". Він трактував "ідеальний тип" як інтерес епохи, виражений у виді «теоретичної конструкції». Це певна ідеальна модель (стереотип) того, що найбільше відповідає інтересам людини і суспільства. Наприклад, наша уява про критерії краси жінки, або кодекс честі воїна у різні епохи.

У якості "ідеальних типів" можуть виступати моральні, політичні, релігійні та інші цінності, що впливають на установки, поведінку і діяльність людей, на правила і норми поведінки, традиції соціального спілкування. "Ідеальні типи" не співпадають з "соціальними фактами" по змісту, бо перші ближчі до соціальних доктрин або стереотипів, а другі - до соціальних інститутів.

Ідеальні типи змушують вносити зміни до соціальної дійсності. Система "ідеальних типів" призначена для розуміння змісту того, що потрібно людям. Усі сучасні методи реклами, політичних PR-технологій, соціального менеджменту будуються на створенні привабливих стереотипів, які можуть зовсім не відповідати дійсності, але вони виконують свою роль фактору впливу на поведінку людини.

Поведінку і діяльність людей М. Вебер розглядав через різні типи соціальної дії.

Ціле-раціональна дія має місце тоді, коли людина ясно уявляє собі мету дії і засіб її досягнення, а також враховує можливу реакцію оточуючих на свої дії. Критерієм діяльності є успіх за допомогою різних методів. Наприклад, діяльність керівника.

Ціннісно-раціональна дія відбувається під впливом відповідної етичної, релігійної, ідеологічної цінності. Критерієм діяльності є досягнення результату будь-якою ціною заради самої цінності. Це нагадує поведінку релігійних фанатиків або діяльність людини, орієнтованої на якийсь ідеал.

Афективні дії відбуваються через несвідомі психологічні імпульси, які важко прорахувати, а тим більше визначити результати. Ця модель поведінки найбільше характерна для побутових ситуацій.

Традиційна дія здійснюється через звичку. У реальній поведінці людей присутні всі чотири типи, а їхнє поєднання може породити інші варіанти. Знання цих характерних типів важливе для виявлення мотивації діяльності.

М. Вебер виходив з того, що в сучасному світі зростає ступінь раціональності соціальних дій. Утіленням раціональності він вважав ідею правової держави, що розвивається на основі цілераціональних і ціннісно-раціональних дій керованих і тих, хто керує. Втілення усіх принципів в процеси дослідження він називав «розуміючою» соціологією.

Задача розуміючої соціології полягає у тому, щоб зрозуміти і пояснити, по-перше, за допомогою яких осмислених дій люди намагаються здійснити свої прагнення, якою мірою і з яких причин їм це вдається; по-друге, які зрозумілі соціологу наслідки ми будемо мати від їх досягнення.

Не будучи прихильником матеріалістичного марксизму, М. Вебер вважав, що аналіз соціальних явищ з точки зору економічних інтересів залишається на тривалий час ефективним науковим методом. Він також вважав, що світогляд кожної людини, у тому числі й соціолога, формується одночасно з інтересами свого класу. Ідеї М. Вебера поширені в сучасній західній соціології.

Видатними представниками матеріалістичного напрямку в соціології були К.Маркс (1818-1883) і Ф. Енгельс (1820-1895). При створенні своєї концепції розвитку суспільства вони виходили з природних установок позитивізму, які вимагали розглядати соціальні явища як реальні факти. Що це означає?

Багато вчених основними суб'єктами історичного процесу вбачають окремих індивідів, які діють виходячи зі свого розуміння світу, своїх цілей і здібностей. Інший підхід у марксистської соціології. Визнаючи роль особистості, марксизм виходить з того, що наміри і мета людей в економічній, політичній і соціальній галузях обумовлені, насамперед, матеріальними умовами життя й економічними інтересами суб'єктів. Іншими словами, за ідеями, типами поведінки треба завжди шукати матеріальні потреби .

Матеріальні потреби та інтереси обумовлюють соціальну поведінку і діяльність людей, їхній психологічний тип сприйняття життя, моральні цінності, ідеї і теорії. Саме це розуміння є суттю матеріалістичного розуміння історії.

Як інструмент аналізу К. Маркс і Ф. Енгельс використовували класову структуру суспільства: всі індивіди належать не тільки до відповідних соціальних груп, але і до класів, (дивись тему "Соціальна структура суспільства").

Які ж найбільш важливі принципи матеріалістичного напрямку соціології К. Маркса і Ф. Енгельса?

1. Будь-яке суспільство засновано на загальних, повторюваних, стійких зв'язках і відносинах між процесами і явищами. Не має значення, де є держава і в які часи вона виникла відносно до інших. Народи проходять повторювані ступені розвитку. Визнання закономірностей суспільного розвитку - найважливіший принцип матеріаліс­тичної соціології.

2. Суспільне буття, що витлумачується як реальний процес життя сукупності індивідів, визначаються способом виробництва і способом розподілу суспільних благ. Розвиток суспільства об'єктивно вимагає установлення таких виробничих відносин, які б найбільшою мірою сприяли його розвитку, і, отже, найбільш повному задоволенню потреб різних груп людей. Невідповідність цих двох сторін породжує економічні, політичні та соціальні конфлікти у суспільстві. Матеріальне буття формує свідомість і мотивацію поведінки людини.

3. Розвиток людського суспільства виглядає як об'єктивна і закономірна зміна суспільно - економічних формацій (СЕФ), які розрізняються за способами виробництва і розподілу, за рівнем і характером продуктивних сил і виробничих відносин, за типом політичних і соціальних відносин. Соціологія марксизму виділяє декілька типів СЕФ: первісну, рабовласницьку, феодальну, буржуазну, соціалістичну, а також азіатську модель.

Ця теорія дозволяє розглядати суспільство як єдиний соціальний організм і виявляти загальні закономірності розвитку, не зважаючи на будь-які специфічні особливості конкретного типу суспільства. Слід зазначити, що не всі положення теорії суспільно-економічних формацій підтвердилися на практиці. Наприклад, класова боротьба не є єдиним чинником зміни суспільств, поведінка соціальних груп обумовлюється не тільки матеріальними чинниками, класи не виступають єдиною силою.

Підбиваючи підсумки, можна зазначити, що соціологічні теорії К. Маркса, М. Вебера і Е. Дюркгейма стали концептуальною теоретичною основою соціології XX століття.

2. Починаючи з середини XX ст. соціологія стає популярною і надзвичайно ефективною дисципліною у всіх розвинених країнах. Вона, як й інші науки, має багато різних шкіл і напрямків, які можна об'єднати у великі групи. Шведський соціолог П. Монсон виділяє чотири основні напрямки, у яких розвиваються різні школи і теорії.

Перший напрямок виходить з твердження, що суспільство є домінуючим фактором розвитку особистості. Логіка міркування така: ціле не зводиться до суми його частин; індивіди приходять і щезають, а суспільство і його елементи залишаються. Родоначальником цього напрямку думки можна вважати Е.Дюркгейма, а із сучасних теорій - школу структурно - функціонального аналізу (Т. Парсонс), теорію конфлікту (Т. Козер, Р. Дерендорф), неопозитивізм (П. Лазарсфельд).

Другий підхід, марксистський, багато в чому схожий з попереднім, але його принципова відмінність полягає в тому, що він за основу мотивації бере суто економічні інтереси, а також припускає активне втручання людини у перетворення світу.

Третій підхід, навпаки, зміщує центр своєї уваги до індивіда, стверджуючи, що без з'ясування спонукальних мотивів не можна розвивати розуміючу соціологію. Родоначальником цього напрямку є М. Вебер, у сучасних теоріях представляють такі школи як символічний інтеракціонізм (Г. Блюмер), феноменологія (А. Шюц, Н. Лукманн), і етнометодологія (Г. Гарфінкель, А. Сікурел).

Четвертий підхід вивчає сам механізм взаємодії суспільства й індивіда, займаючи так би мовити «серединну» позицію. Родоначальником цього напрямку вважається П. Сорокін, а провідні школи - це теорія дії (Т.Парсонс) і теорія обміну (Дж. Хомманс).

Як і раніше, розповсюдженим залишається неопозитивізм. Становлення неопозитивізму відбувається у 20-30-х роках XX ст. Поняття структурно-функціонального аналізу вживається в двох значеннях: як об'єднуюча назва напрямку в соціології, яку створив Т.Парсонс (1902-1979), і як метод дослідження соціальної дійсності. Він прагнув обґрунтувати центральну ідею свого вчення, де над конфліктами домінує згода (консенсус).

Т. Парсонс розглядає суспільство як процес взаємодії різних соціальних систем, які повинні знаходитися в стані рівноваги. Порушення рівноваги означає дестабілізацію чи загибель усієї соціальної системи. Кожна соціальна система, як на рівні особистості, так і на рівні суспільства в цілому, здійснює чотири основні функції:

- адаптації - пристосування до навколишнього середовища;

- цілеполагання - формулювання цілей і мобілізація ресурсів для їхнього досягнення;

- інтеграції - підтримки внутрішньої упорядкованості;

- латентності - забезпечення внутрішньої стабільності та самоідентифікації .

Обґрунтовуючи ідею рушійної сили історичного процесу, Т. Парсонс приходить до висновку, що зв'язують суспільство не економічні відносини, а спільність цінностей людей і взаємне дотримання правил соціальної поведінки. Він висуває ідею «соціальної дії», елементами якої є діяч (індивід чи група), ситуація, (різноманітні природні, соціальні, культурні фактори) і орієнтація діяча на ситуацію (схвалення з боку інших).

Ідею еволюції людського суспільства Т. Парсонс пов'язує зі всезростаючою диференціацією рольових функцій індивіда. В примітивних суспільствах різні рольові функції виконувалися однією особою. Сучасні суспільства - це високодиференційовані структури, здатні здійснювати високоефективний контроль над оточенням. Роль соціології полягає в накопиченні знань і в більш високому ступені науковості практичних рекомендацій.

Стосовно ролі особистості у суспільстві в соціології також не існує загальноприйнятої точки зору по відношенню до центральної проблеми соціології - причин соціальних змін у суспільстві. Існують декілька фундаментальних течій.

Теорія соціальних змін. Теорія соціальних змін у соціології існує в декількох варіантах. Ґрунтуючись на принципах структурного функціоналізму, Роберт Мертон (1910) у книзі «Соціальна історія і соціальна структура» (1968), закликає відмовитися від єдиної теорії і пропонує систему множинних моделей соціальних змін. Тобто зміна функцій соціальної системи призводить до зміни нормативної моделі суспільства.

Протягом всієї історії розвитку соціологічної думки називалися різні причини соціальних змін: природний відбір (Г.Спенсер), географічне середовище, клімат (Р. Бокль), народонаселення (Р. Мальтус), раса (А. Гобіно), визначні особистості (Ф. Ніцше), війна (А. Тойнбі), технологія (У. Огборн), поділ праці та кооперація (Е. Дюркгейм), економіка (У. Ростоу), ідеологія (М. Вебер), зміни в системі виробничих відносин і продуктивних сил (К. Маркс).

Напевне можна сказати одне, усі ці фактори існують і можуть стати в той чи інший період причиною соціальних змін.

Різним моделям «структурно-функціонального» напрямку соціології протистоять теорії соціального конфлікту, які вбачають у конфлікті природний і прогнозований етап розвитку будь-якого соціального організму. Конфлікт визначається як боротьба за цінності чи статусні привілеї, за владу і дефіцитні ресурси, у якій цілі конфронтуючих сторін не тільки в оволодінні ними, але й у нейтралізації чи усуненні суперника. Біля джерел теорії «соціального конфлікту» стояв американський соціолог Ч.Р.Міллс, який, спираючись на ідеї К.Маркса, М.Вебера, В. Парето і Г.Моска стверджував, що будь-який макросоціологічний аналіз чогось вартий лише в тому випадку, якщо він стосується проблем боротьби за владу між конфліктуючими соціальними групами. Теорія «соціального конфлікту» розробляється в працях німецького соціолога Р. Дарендорфа, англійського - Л.Козера й інших.

Нерівність ролей за такими параметрами, як престиж, дохід, рівень освіти, станове походження і професійний статус призводить до конфлікту. Конфлікт не можна «стерти», але на нього можна впливати, його можна регулювати.

Р. Дарендорф стверджує, що всі складні соціальні системи ґрунтуються на перерозподілі влади. Люди, які мають владу, здатні за допомогою різних засобів при підтримці населення, домагатися прийняття потрібних рішень. Соціальних статусів, які володіють владою й авторитетом, небагато, і тому члени будь-якого суспільства прагнуть їхнього перерозподілу.

Гострота конфлікту й оперативність його регулювання залежать від типу соціальної системи, ступеня її відкритості. Чим більш закритим є суспільство, тим менше можливостей для соціальної мобільності індивідів, і, отже, чим довше зберігається таке становище, тим більшим є ймовірність соціального конфлікту. Найбільш адекватним для регулювання соціальних конфліктів є демократичне, відкрите, високомобільне суспільство, у якому розгортання і протікання конфліктів дуже формалізовано.

Феноменологічна соціологія. У середині 60-х років виник інтерес до теорій, згідно з якими людина інтерпретує, визначає для себе ту чи іншу подію відповідно до системи цінностей, яку вона одержала у період соціалізації особистості. (Ерік Гурссель (1917), Альфред Щюц (1899-1959), Пітер Бергер (1929), Томас Лукманн (1927)).

Кожна людина сприймає світ по-своєму. У процесі перетинання інтересів різних індивідів виробляються своєрідні «загальні типи» індивідів, які використовують типові засоби для досягнення типових цілей у типових ситуаціях. Коли ці «вірні рецепти» не завжди виявляються такими, індивід шукає інші. Цей процес придбання нового знання, шар за шаром, соціологи називають «нашаровуванням».

Соціологічна теорія обміну, обґрунтована Дж. Хомансом і П. Блацем, виходить з домінанти не системи, а людини. Вона належить до біхевіористського напрямку. Вихідним положенням теорії соціального обміну є те, що людям потрібні різноманітні види винагород, одержати які вони можуть, тільки взаємодіючи з іншими. Винагородою в процесі соціального обміну можуть бути суспільне схвалення, повага, статус, матеріальні й інші види стимулювання.

Соціальна дія, за Хомансом, - це процес обміну, що будується за принципом раціональності: його учасники прагнуть одержати найбільшу вигоду і мінімізувати свої витрати. Існує декілька моделей прояву соціальної дії:

1. Гіпотеза успіху стверджує, що, якщо при здійсненні певної дії людина одержує нагороду, вона буде прагнути цю дію повторити, і навпаки.

При цьому, якщо якась дія винагороджується регулярно, через визначені терміни часу, то тенденція до повторення цієї дії слабкіше, ніж у тому випадку, коли винагорода нерегулярна.

2. Гіпотеза стимулу ґрунтується на тому, що діяльність людини розгортається не в порожньому просторі, а в конкретних ситуаціях. Якщо у відповідній ситуації означена дія була успішною, то в майбутньому в схожій ситуації людина буде поводитися подібним чином. Один раз засвоєна поведінка застосовується в подібних ситуаціях.

3. Гіпотеза цінності полягає в тому, що не всі винагороди за результати дії мають для людини однакове значення. Чим цінніша винагорода, тим вірогідніша відповідна дія. Але люди іноді воліють одержувати менше, проте регулярну винагороду, якщо шанси успіху сумнівні. Відповідно, чим суворіше покарання, тим менша імовірність дії.

4. Гіпотеза голодування - насичення говорить, що чим частіше людина в недалекому минулому одержувала винагороду, тим швидше у неї розвивається звикання до цього (насичення), і тем менш значимою буде для неї кожна наступна винагорода.

5. Гіпотеза фрустрації - агресії намагається віддати дань ролі емоцій у людських діях. Якщо особистість не одержує в результаті своєї діяльності очікуваної нагороди і більш того - карається, то вона обурюється і найбільшою цінністю для неї стає сам процес обурення й агресивної поведінки.

За допомогою цих правил пояснюється всі соціальні процеси; соціальна стратифікація, політична боротьба та інше.

П. Блац доповнив ці положення наступним: людина, яка володіє засобами для задоволення потреб, може використовувати їх для придбання влади над людьми. Це можливо при наявності таких умов: якщо ті, які потерпають, не мають цих засобів; якщо вони не можуть одержати їх з іншого джерела; якщо вони не хочуть одержати те, у чому мають потребу, силою; якщо в їхній системі цінностей не відбудеться переоцінка, і вони не відмовляться самі.

Біхевіористський підхід має багато протиріч, бо поведінка не зводиться до впливу зовнішніх подразників.

3. Соціологія у цілому, і у кожній її частині є результатом творчої діяльності мислителів різних країн і народів, і в цьому сенсі вона є наукою інтернаціональною. У той же час існує специфіка і національні традиції різних шкіл і напрямків. Українська соціологія розвивалася спочатку в межах російської, потім у складі радянської, і говорити, що існує напрямок чисто «української соціології» було б неправомірно.

Соціологічна думка в Росії розвивалася як частина загальноєвропейської культури при значному впливі ідей О. Конта, Г. Спенсера, Г. Зіммеля, К. Маркса, М. Вебера й інших.

Данилевський М.Я. (1822-1885) – творець першої в історії еволюційної моделі розвитку суспільства. На місце однолінійної еволюційної історичної схеми він ставить існування багатьох культурно-історичних типів, кожний з яких утворює цілісний організм і, подібно живому організму, переживає своє зародження і занепад.

Людство й еволюція суспільства у цілому — це тільки абстрактні поняття, реальними ж носіями історичного життя виступають «природні» системи -відособлені культурно-історичні типи. Головним критерієм виділення типів є мовна і культурна близькість членів суспільства. Сам культурно-історичний тип розуміється, як сполучення психоетнографічних, антропологічних, соціальних, територіальних та інших ознак. Данилевський Н.Я. виступав з позицій співіснування цивілізацій. Наростання соціальних змін відбувається під впливом природних факторів.

Лавров П.Л. (1823-1900) першим ввів у соціологічне знання такі терміни як «антропологізм», «суб'єктивний метод», «суб'єктивна точка зору». На думку Лаврова П.Л., реальною єдиною рушійною силою суспільного розвитку виступає індивід, а тому зневажати його інтереси - значить прогледіти найважливіші соціальні явища. Хоча хід історії визначений об'єктивними законами, індивід, по-своєму ставить свої цілі та обирає свої засоби, трансформуючи те, що об'єктивно існує, в акт власної волі.

В соціології є речі об'єктивні, тому вона носить нормативний характер. Соціологія містить такі рішення, які можуть бути невідомі до конкретного періоду часу в силу того, що суспільство не готове зрозуміти питання і дати відповідь.

Основну задачу соціології П. Лавров вбачав у вивченні мотивів діяльності людей і їхніх моральних ідеалів. Солідарність - це спільність звичок, інтересів, переконань, це свідомість того, що особистий інтерес збігається з інтересом суспільним. Основною рушійною силою історичного процесу виступають особистості , що мислять критично, наприклад, інтелігенція у Росії.

Михайловський Н.Д. (1842-1904) вважав, що соціологія й етика нерозривно пов'язані між собою. Неможливо неупереджено ставитися до подій суспільного життя. Він розвивав навчання про двоєдину правду: правду - істину (об'єктивну) і правду - справедливість (суб'єктивну).

Багато уваги приділяв Н. Михайловський вирішенню проблеми взаємодії особистості та суспільства. На його думку, між суспільством та індивідом відбувається війна, що не припиняється. У результаті поглиблення суспільного поділу праці представники різних соціальних груп перетворюються на однобічно розвинених людей. Перехід до вищих форм суспільного устрою здійснюють критично мислячі, яскраві індивідуальності. Фактично, перед ними постає проблема відносин: «герой - юрба». Юрба легко підкоряється своїм лідерам, сліпо вірить їхнім словам, утрачає незалежність у сприйнятті й оцінці

подій.

Як і П. Лавров, Н. Михайловський був прихильником суб'єктивного методу в соціології, який стверджував: об'єктивна точка зору, вірна для природознавства, зовсім непридатна в соціології. Навіть найоб’єктивніший аналіз соціальної дійсності неминуче доповнюється суб'єктивною оцінкою з боку соціолога чи політика. Особистість завжди має право й обов'язок прагнути високих статусів.

Головні праці Є. В. де Роберті (1843-1916) і Н. І. Карєєва (1850-1931) стосувалися проблем рушійних сил, змісту, причин і спрямованості прогресу і регресу суспільства, поведінки соціальних груп і окремих індивідів. Розгляд цих проблем вони здійснювали, виходячи з провідної ролі в діях людей індивідуальної і колективної психіки.

Е. В. де Роберті у своїх працях «Соціологія», «Соціальна психіка», «Нова постановка основних питань соціології» та інших прагнув підняти знання суспільних фактів на висоту точних наук. Центральна категорія його соціології - поняття «надорганічне», яке означає як вищу соціальну форму діяльності, так і природу психічної взаємодії людей.

Надорганічне у своєму розвитку проходить дві стадії: примітивні психофізіологічні відносини (спілкування первісних людей, примітивні культури), і складні психофізичні відносини, що охоплюють усі суспільні процеси і явища сучасних суспільств. Вони протікають у чотирьох сферах: науці, філософії (релігії), мистецтві та практичній діяльності. Є. де Роберті вважав, що всі суспільні явища є результатом діяльності людей, яка направляється властивими їм психологічними факторами: емоціями, бажаннями, засобом мислення, свободою тощо.

Предметом соціології є індивідуальна і колективна психологічна діяльність людей, яка визначає їхню соціальну діяльність. Колективна модель поведінки, притаманна діяльності людей, закріплюється в моральних нормах і принципах життєдіяльності, у всіх проявах духовної і матеріальної культури, владних інститутах.

Істотний внесок у розвиток теорії психологічних факторів вніс Н. І. Карєєв (1850-1931). У роботах «Загальні основи соціології», «Сутність історичного процесу і роль особистості в історії», «Основні напрямки соціології і її сучасний стан» він указує на дві основні сторони соціології. По-перше, соціологія виступає як система поглядів «на те, що потрібно, насамперед, бачити в суспільстві та як розуміти його природу». (Введение в изучение социологии. СПб. 1897., С. 16.) По-друге, вона вирішує питання про те, які методи можуть бути застосовані у вивченні суспільних явищ.

Особливу увагу Н. Карєєв приділяє ролі індивіда в історії. Він прийшов до висновку, що суспільство є складним продуктом взаємодії біологічних, фізичних взаємодій, а також факторів зовнішнього середовища.

В основі всього громадського життя лежать індивідуальна і колективна психіка людей. У діяльності та поведінці людей значну роль відіграють інтелектуальний, емоційний і вольовий боки їхнього духовного світу. Виходячи з даних положень, Н. Карєєв будує свою теорію суспільства як систему психічних і практичних взаємодій між людьми.

Універсальною формою стирання соціальних протиріч є компроміс між різними групами людей з погляду загальнолюдських інтересів. Так, М. Туган-Барановський, дотримуючись матеріалістичного розуміння розвитку суспільства виділив п'ять основних груп спонукальних мотивів дій, головні з яких -психологічні, альтруїстичні, релігійні. Класова боротьба, як джерело саморозвитку суспільства, може бути істотним фактором тільки в сфері економічних інтересів суспільства. Але в цілому, підвищення економічної ефективності виробництва буде сприяти становленню в суспільстві гармонійних відносин. Видатний соціолог відкидає класовий підхід у всіх сферах життя, крім економіки. Погоджуючись з К. Марксом у цьому пункті, він обґрунтовує висновок про зростання ролі активного соціального початку, про домінування духовної культури над матеріальним виробництвом.

Порівнюючи моделі розвитку суспільства, Туган-Барановський дуже обґрунтовано критикував ідею соціалістичного суспільства, побудованого на всевладді держави й ідеології. Ідеал для нього - цивілізоване буржуазне суспільство чи кооперативний соціалізм, який поєднує матеріальну основу капіталізму і гуманні ідеали соціалізму.

Висновки П. Туган-Барановського на довгі роки були забуті в нашій країні і тільки зараз вони підтверджуються практикою сучасного розвитку.

Значний внесок у розвиток російської соціології вніс уродженець України М. Ковалевський (1851-1916) - засновник плюралістичної соціології і вчитель П. Сорокіна.

Теоретичні передумови соціальних поглядів М. Ковалевського беруть початок у соціології О. Конта. «Що таке соціологія?» З цього питання почав М. Ковалевський виклад своєї двотомної праці «Соціологія». І відповів, що соціологія - це наука про порядок і прогрес людського суспільства. Однак порядок у суспільстві буває не завжди, тому і прогрес у значенні поступального розвитку не завжди має місце. І. Ковалевський уточнює своє визначення соціології як науки про організацію й еволюцію людського суспільства. Організація суспільства і його еволюція - такі два основних розділи соціології, що, починаючи з О. Конта, характеризуються як соціальна статика і соціальна динаміка.

З уявленнями про закономірний характер розвитку суспільства, без якого, за словами Ковалевського, соціологія як наука не відбулася б, органічно пов'язані уявлення про поступовість історичного процесу, у ході якого людські знання, досвід, культура передаються від однієї історичної епохи до іншої. Він наводить слова Лейбніца про те, що сьогодення несе тягар минулого і таїть у собі майбутнє.

Він указує на роль багатьох факторів суспільного розвитку: економічних, демографічних, політичних, психологічних моральних, релігійних тощо. Однак жодному з цих факторів не придається постійно вирішального значення. У різних ситуаціях їм приділяються різні ролі, кожна з них може вийти на перший план. У цьому і полягає світоглядний і методологічний зміст соціологічного плюралізму М. Ковалевського.

Важливу роль у соціології відіграє історико-порівняльний метод. Порівнюючи розвиток різних країн і епох, можна знайти деякі загальні закони їхньої історичної еволюції. У зв'язку з цим М. Ковалевський писав, що на однакових ступенях розвитку в кожному людському суспільстві розвиток відбувається за однаковим законом. Історико-порівняльний метод дозволяє виявити і ці закони, і специфічні особливості в розвитку різних народів і їхніх культур.

У своїх соціологічних поглядах він поділяв багато положень біологічної школи в соціології і, насамперед, «органічної теорії суспільства», що йде від О. Конта й Г. Спенсера. М. Ковалевський стверджував, наприклад, що такий важливий соціальний фактор як спілкування, починається ще в середовищі тварин. Навіть з огляду на велике розходження між біологічним і соціальним спілкуванням, він звертав увагу на «численність спільних рис» і писав, що у певних відносинах тваринний і людський світ укладається в загальний процес еволюції.

У своїх основних соціологічних працях «Сучасна соціологія» і «Соціологія» М. Ковалевський говорить про множинність факторів суспільного розвитку. Як соціально значимі фактори він визначає і біологічний, і космічний, і політичний, і багато інших. Він указує на необхідність виявлення одночасного і рівнобіжного впливу цих факторів на розвиток суспільних явищ. У цьому полягає одна з основних методологічних вимог його соціологічної концепції.

Обґрунтовуючи закономірний, у цілому прогресивний, поступальний характер розвитку людського суспільства, М. Ковалевський не заперечував застою, топтання суспільства на місці, поп'ятних, регресивних рухів, що також бувають в історії. Але перемагає все-таки «закон прогресу» - загальний соціологічний закон, що виявляється «у розширенні сфери людської солідарності». У цьому він вбачав основний зміст суспільного прогресу.

У своїй теорії суспільного прогресу М. Ковалевський виходив з того, що всі народи проходять одні і ті ж стадії розвитку, але не одночасно. Ця обставина робить необхідним використання історико-порівняльного методу. За допомогою цього методу можна отримати уявлення про минуле народів, ознайомитися з життям інших країн, а також робити прогнози про майбутнє останніх, з урахуванням чужих помилок.

Обґрунтовуючи еволюційний характер суспільного прогресу, він відкидав Марксову теорію класової боротьби і соціальної революції, вважаючи, що при нормальному плині громадського життя завжди можна дійти згоди, в основі якої закладена ідея солідарної відповідальності. Соціологія М. Ковалевського відповідала ідеології ліберальної демократії.

М. Грушевський (1866-1934) - відомий український соціолог - вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою залежить від біологічних, психологічних і економічних факторів. Він відомий як дослідник теорії Київської Русі, України, проблем розвитку слов'янських народів. Особливе місце займають його соціологічні досягнення: теорія формування держави, генезис українського народу, його етнокультура.

Він довів, що корені українського і російського народу треба шукати в Київській Русі, але з ХІІІ сторіччя два народи починають розвиватися різнобіжними напрямками. Великоросійська культура, менталітет нації складається як на своїй власній Володимиро-Московській основі, так і на звичаях, запозичених з культур Київської Русі та Золотої Орди.

Він стверджував, що історичний розвиток державності, соціальних інститутів, право і цінності кожного народу складається під впливом економічних, геологічних, психологічних і етнокультурних факторів.

В еміграції в 1919-1924 p. М. Грушевський спочатку в Берні, потім у Відні створив Український соціологічний інститут, який в основному займався етносоціологічною і соціокультурною проблематиками. Після повернення в Україну М. Грушевський намагався створити аналогічний інститут у системі всеукраїнської Академії Наук. Швидке поширення більшовицької ідеології, витиснення нею всіх основних напрямків з науки, не дозволило це зробити. В академії панував тільки один - марксистський - напрямок соціології, а розвиток суспільства висвітлювався тільки з позиції класової боротьби. Провідними підручниками стали праці М. Бухаріна, (Теорія історичного матеріалізму: популярний підручник марксистської соціології (1921), Л.Садинського (Соціальне життя людей: Вступ до марксистської соціології (1926)), С.А. Ранского (Основні питання марксистської соціології. (1929).

П.А. Сорокін (1889-1968) - видатний російсько-американський соціолог ХХ-го століття, що розробляв принципи соціологічного плюралізму.

У Росії вийшли два томи його праці «Система соціології». Після еміграції в США в 1922 році він видав безліч робіт, серед яких «Соціологія революції», «Сучасні соціологічні теорії», «Соціальна і культурна мобільність», «Соціальна і культурна динаміка» у 4-х томах та інші.

У «Системі соціології» П. Сорокін докладно досліджує принципи соціології і доводить, що соціологія повинна будуватися за типом природничих наук:

1. Виходячи з того, що різні об'єкти є предметом вивчення різних наук, але методи вивчення при цьому використовуються однакові;

2.Соціологія повинна вивчати світ таким, як він є. Будь-який нормативізм, тобто суб'єктивне втручання в науку, з позиції моральних та інших норм, має бути вигнаний із соціології. Істина - не моральна категорія;

3.Соціологія повинна бути об'єктивною дисципліною, тобто вивчати дії людей, які доступні спостереженню і виміру;

4.Щоб соціологія стала наукою, вона повинна порвати з філософією. Добра статистична діаграма коштує цілого філософського трактату.

П. Сорокін поділяв соціологію на практичну і теоретичну. Практична соціологія характеризується П. Сорокіним як прикладна дисципліна. Спираючись на закони, які формує теоретична соціологія, вона повинна допомагати суспільству і людині керувати соціальними силами відповідно до поставлених цілей. Практична соціологія направляє й обґрунтовує соціальну політику.

Об'єктами вивчення неопозитивістської соціології П. Сорокіна є, насамперед, соціальна поведінка і діяльність людей, соціальні групи і структура суспільства в цілому, а також соціальні процеси, які відбуваються в ньому. У той же час, усе громадське життя і всі соціальні процеси можуть бути розкладені, за словами Сорокіна, на явища і процеси взаємодії двох чи більшого числа індивідів. Процеси взаємодії людей є безпосереднім предметом вивчення соціології. Мова йде про «психіко-рефлекторну» взаємодію індивідів, що виявляється зовні в їхній поведінці та діяльності.

У цьому полягає істотна відмінність неопозитивістської соціології П.Сорокіна від класичного позитивізму О. Конта. Якщо позитивістська соціологія Конта спрямована, насамперед, на вивчення суспільства як цілісного соціального організму, то предметом безпосереднього вивчення неопозитивістської соціології П.Сорокіна виступає взаємодія двох чи більше осіб, що утворюють так звані малі групи. З такого роду елементарних взаємодій складаються, як він вважав, різного роду соціальні процеси.

П. Сорокін запропонував свої критерії класифікації соціальних груп -однобічні і багатобічні. Відповідно до цих критеріїв виділяються соціальні групи за однією ознакою, наприклад, мовою, територією, родом, віком, чи ж за багатьма ознаками. За багатьма ознаками виділяються класи, нації й інші складні соціально неоднорідні групи.

Неоднорідність суспільства, його об'єктивний розподіл на різні соціальні групи знайшли своє відображення в теорії П. Сорокіна про соціальну стратифікацію і соціальну мобільність. Відповідно до цієї теорії, усе суспільство поділяється на різні верстви - страти ( від лат. - пласт), що розрізняються між собою за рівнем доходів, видам діяльності, політичним поглядам, культурним орієнтаціями тощо.

Великого значення П. Сорокін надавав питанням соціальної рівності. У 1917 р. у Петрограді вийшла його книга «Проблема соціальної рівності». До цієї проблеми він постійно звертався у своїх наступних роботах. Указуючи на складний і багатобічний характер проблеми соціальної рівності, він вважав, що головне в ній - це надання кожній людині матеріальних і духовних благ «за її заслуги», тобто за ступенем її особистої соціально-корисної праці. Однак цим економічним змістом проблема соціальної рівності не вичерпується. Важливо, як писав Сорокін, щоб стала реальністю рівність усіх перед Законом, рівність для прийняття публічних посад, право на рівні політичні блага - виборче право, воля слова, печаті, союзів, совісті та ін. Виняткове значення має більш-менш рівномірний розподіл знань і освіти, без чого, на його думку, узагалі неможлива егалітарна, тобто заснована на соціальній рівності, система суспільства.

П. Сорокін був глибоко переконаний у тому, що усі проблеми, які виникають у суспільстві, варто вирішувати на основі розумного керування, свідомого вирішення соціальних протиріч і надання кожній людині можливостей для творчого самовираження. Він був супротивником будь-яких соціальних потрясінь, у тому числі революцій, і виступав за нормальний, як він писав, еволюційний шлях розвитку. У своїй праці «Соціологія революції» він стверджував, що більш-менш благополучний розвиток суспільства після революції, яка все руйнує, настає завдяки поверненню суспільства до своїх цінностей, колишніх інстинктів і традицій, творчої праці, співробітництва, взаємодопомоги тощо, і єднанню всіх його членів і соціальних груп.

На схилі своїх років він виступив з ідеєю конвергенції, відповідно до якої в майбутньому капіталістичний і комуністичний, як він писав, типи суспільства зіллються в деяке третє інтегральне суспільство, що «об'єднає більшість позитивних цінностей і звільниться від серйозних дефектів кожного типу».

В Україні, як і в цілому в СРСР, соціологія розглядалася як практичний інструментарій для обслуговування панівної ідеології. Цим пояснюється багаторічний теоретичний застій у її розвитку.

Центр прикладної соціології існував у 20-роках у Харкові. У Всеукраїнському інституті праці досліджувалися проблеми організації праці, підготовки кадрів, стимулювання і мотивації праці працівників, психології трудового колективу.

Дуже ефективними були розробки вчених інституту праці в області професійної організації праці. Зокрема, відзначався такий негативний фактор, як перекладання професійних обов'язків адміністрації на «плечі робочої ініціативи», відсутність конкретних виконавців у рядах «робочої маси» і інше. Звичайно, такі висновки не могли вписатися в рамки пролетарсько-марксистської соціології і, починаючи з тридцятих років, соціологія як самостійна наука була оголошена псевдонаукою.

Тільки в 70-ті роки почали відроджуватися соціологічні дослідження в рамках марксистсько-ленінської філософії.

Запитання для повторення

1. Назвіть основні положення соціологічних теорій О. Конта, Г. Спенсера

2. Розкрийте суть теорії Е. Дюркгейма, його вчення про метод соціології, соціальні факти, колективну свідомість.

3. Розкрийте суть «розуміючої соціології» М. Вебера, його вчення про цінність «ідеальних типів» і типів соціальної дії.

4. Охарактеризуйте основні напрямки розвитку соціології

5. Проаналізуйте розуміння таких категорій як рушійні сили, інструменти пізнання суспільства, предмет соціології різними соціологічними школами.

6. Які основні способи пояснення соціальних явищ існують в соціології?

7. Назвіть основні категорії структурно-функціонального аналізу.

8. Розкрийте зміст основних напрямів російської соціології в XIX - XX ст.

9. У чому полягають основні ідеї соціологічного неопозитивізму П.Сорокіна?

10. Які етапи в розвитку західної соціології можна виділити? Чим характеризується кожен з них?

Наши рекомендации