Інтерпретативні парадигми сучасної соціології
Самостійна робота №5
Емпірична соціологія
Емпірична соціологія з’являється й розвивається поряд із теоретичною соціологією, але набуває самостійного значення лише на початку XX ст. як специфічна галузь соціологічних досліджень з особливими тенденціями й логікою розвитку. Становлення емпіричної соціології пов’язане зі спробами подолання надмірного теоретизування, а також із необхідністю розв’язання нових практичних завдань, скерованих на управління соціальними процесами й розробку засобів соціального контролю і регулювання суспільного життя.
У своєму розвитку емпірична соціологія проходить кілька етапів, її історичне коріння у працях Е.Дюркгаймай А.Смолла; останній ще 1895р. висловлює ідею про необхідність прикладних досліджень в американській соціології. Саме відтоді фахівці починають вирізняти перший етап, чи ранню фазу (1885—1920) в розвитку емпіричної соціології з її інтересом до конфліктів і соціальних реформ. Другий етап, чи фаза (1920—1950), пов’язаний з поширенням конкретно#соціологічних досліджень, початок яким поклали представники Чиказької школи.
Вільям Томас(1863—1947) і Флоріан Знанецький(1882—1958) у 1918—1920 рр. видають свою знамениту працю «Польський селянин в Європі та Америці», в якій на підставі копіткого аналізу 754 листів, особистих щоденників і автобіографій розглядалися проблеми адаптації емігрантів із Польщі до умов США. На цій підставі ними створюється типологія осіб залежно від характеру їх пристосування до соціального середовища, вона містить характеристики міщанського, богемного і творчого типів. Саме ця праця знаменувала перехід соціології до емпіричних досліджень.
Наступний крок у розвитку емпіричної соціології в межах Чиказької школи роблять американські соціологи Роберт Парк(1864—1944) і Ернст Берджес(1886—1966), які спрямовують свої дослідження на розв’язання проблем міста. За допомогою картографування міста Чикаґо вони поділяють його на 75 зон і досліджують зміни у співвідношенні сил між соціальними групами, котрі до них входять. За допомогою інтерв’ю і включеного спостереження (коли соціолог непомітно для членів групи входить до неї і фіксує процеси й події, які в цій групі відбуваються) вони доходять висновку про переділ групами міської території, що призводить до вироблення нових норм взаємовідносин між людьми, посилення антисоціальних дій. Це, своєю чергою, стає підставою для вдосконалення міського законодавства.
З 1950-х рр. лідерство у розвитку емпіричної соціології переходить до Колумбійського та Гарвардського університетів, що започатковує новий, третій етап. Соціологи Колумбійського університету основну увагу зосереджують на відкритті універсальних закономірностей поведінки людини в соціальній організації, з’ясуванні механізмів збереження стабільності соціальних систем, структури соціальної взаємодії між людьми і ролі особистості тощо.
Паралельно в Гарварді розробляється індустріальна соціологія і доктрина «людських взаємин». Головне місце у розвитку індустріальної соціології та соціології управління посідають широко відомі нині «хоторнські експерименти» Елтона Мейо(1880—1949) та його учнів. Ці експерименти проводилися на конкретному виробництві у «Вестерн Електрик Компані». Їхнім основним завданням було відшукати додаткові фактори ефективності виробництва. З’ясувалося, що умови праці (тобто освітлення робочих місць, температура й вологість повітря у виробничих приміщеннях, кількість перерв на відпочинок тощо) відіграють незначну роль; основний вплив на продуктивність праці мають людські стосунки. У цих умовах, за рекомендаціями соціологів, керівники виробництва повинні більше орієнтуватися на людей, аніж на виробничий процес сам по собі. Лише такий підхід забезпечує соціальне вдоволення людини своєю безпосередньою працею, а в кінцевому підсумку — соціальну стабільність суспільства в цілому. Тому серед нових на той час засобів підвищення продуктивності праці називають «гуманізацію праці», «просвітництво робітників», їхню обов’язкову участь в
управлінні тощо.
Отже, емпірична соціологія виникає і розвивається як самостійний специфічний напрям, метою якого є ретельний емпіричний аналіз соціальної дійсності й вироблення на його основі практичних рекомендацій, скерованих на вдосконалення різних мікросфер суспільного (насамперед економічного) життя. Головні риси емпіричної соціології
• ототожнення наукової соціології з емпіричними дослідженнями;
• вимога звільнення соціології від оціночних суджень і перетворення її на ціннісно нейтральну соціальну науку, яка інформує зацікавлені системи про реальний стан суспільства, уникаючи його оцінок;
• з’ясування істинності наукового пізнання лише на основі емпіричних процедур, таких, як опитування, анкетування, інтерв’ювання,експеримент, спостереження, математичні та статистичні методи;
• визнання всього, що існує, підвладним соціологічному поясненню і
соціальному управлінню.
Інтерпретативні парадигми сучасної соціології
До другої гілки теоретичного соціологічного знання належать інтерпретативні парадигми, скеровані на дослідження не суспільства вцілому з його структурою та функціями, а на вивчення дій окремих людейі малих груп. Серед них на чільному місці символічний інтеракціонізм (від англ. interaction — взаємодія). Ця течія визначається принциповоювідмовою від дослідження макропроцесів та аналізу матеріальних факторів, що зближує її з соціологічною феноменологією. Символічнийінтеракціонізм намагається подолати протиставлення людини й суспільства або їх розгляд як самостійних автономних підсистем, що характернодля структурного функціоналізму. Водночас намагання досягнути цієїмети призводить представників символічного інтеракціонізму довизнання пріоритету соціального над індивідуальним. Усі ці положенняможна знайти у концепції американського соціолога Джорджа Міда(1863—1931) та його послідовників.
Дж.Мід та його учні вважають центральною категорією «соціальний процес», або «соціальний акт», який ототожнюється з безперервною,постійною зміною і розвитком. Змістом соціальних процесів є взаємодіяіндивідів у групі та суспільстві. Все інше, що існує у соціальномупросторі, є наслідком соціального процесу взаємодії — і соціальний світ,тобто суспільство в цілому, і середовище соціальної діяльності, і саміндивід.
Взаємодія, або діалог, відбувається за допомогою символів (жесту, мови). У процесі взаємодії здійснюється не лише обмін діями, соціальними ролями та інформацією, а й становлення індивіда, повністю зумовленого соціальними функціями. Тому прагнення Дж.Міда подолати протиставлення людини й суспільства призводить у кінцевому підсумку до абсолютизації останнього і перетворення конкретної людини на вторинну, похідну від соціальної дії істоту. Свободу Дж.Мід розуміє лише як можливість людини обирати ті соціальні ролі, які вона виконує.
Продовження ідей Дж.Міда, і водночас їхнє переосмислення зустрічаємо в концепції іншого американського соціолога Герберта Блумера(1900—1987). Він входить в історію соціологічної думки як представник гуманістично орієнтованої, розуміючої соціології, різко виступає проти однобічності та обмеженості структурного функціоналізму з його загостреною увагою на статичності соціальної структури й конфліктної парадигми з її акцентом на суперечливості суспільства, людей і груп, що його складають. Як і Дж.Мід, Г.Блумер поділяє взаємодію на символічну (притаманну лише людині, яка використовує жести й мову) та несимволічну (притаманну всьому живому, окрім людини).
Людина-діяч для Г.Блумера стає основною соціологічною категорією.
Суспільство визначається Г.Блумером як символічна взаємодія людей, груп і колективів; воно включає найрізноманітніші види взаємопов’язаноїповедінки і дій людей: і кооперацію, і конфлікт, і байдуже ставленнялюдей одне до одного, і експлуатацію — тобто все розмаїття людськихвзаємин. Він створює загальну модель людської взаємодії, де центральноюпостаттю є індивід, який постійно діє і взаємодіє, тому Г.Блумерзвертаєосновну увагу не на статику, а на динаміку людського життя, постійнізміни, які в ньому відбуваються. Він формулює основні положення символічного інтеракціонізмув такому вигляді:
— Люди діють щодо речей на підставі смислів (meanings), якими вони наділені. Наприклад, папір на столі є тим, на чому людина може записати свої думки, яблуко — тим, що людина може з’їсти. Кожна людська дія характеризується врахуванням специфічного сенсу відповідних речей.
— Сенс будь-якої речі, що потрапляє у поле зору людини, виникає із взаємодії, у яку ця людина вступає з іншою. Сенс не належить речам самим по собі і не є здатністю судження якого-небудь суб’єкта: сенс виникає у процесі взаємодії і вписується в неї, тому за природою цей сенс є соціальним феноменом.
Звідси Г.Блумер виводить завдання соціології. Вони полягають у:
• дослідженні способів інтерпретації людьми (тобто тлумачення, пояснення) сенсу речей;
• інтерпретації ситуацій, що виникають у процесі людської взаємодії;
• дослідженні колективної дії.
Ще одним напрямом інтерпретативних парадигм, досить близьким
до символічного інтеракціонізму, є феноменологічна соціологія, тобто дослідження духовних сутностей. Вона є різновидом розуміючої соціології і скерована передусім проти позитивізму й натуралізму, які хибно розуміли природу суспільних явищ, приписуючи їм схожість з явищами природи.
Представники феноменологічної соціології намагаються осмислити соціальний світ у його суто людському бутті, з уявленнями, мотивами і цілями індивідів, які діють у цьому світі. Суспільство у цій концепції — це явище, яке постійно створюється й відтворюється у процесі духовної взаємодії людей.
Найвагомішу роль у виникненні феноменологічної соціології відіграє
австрійський, а згодом американський соціолог Альфред Шюц(1899—1959), який, своєю чергою, опирався на ідеї М.Вебера і Дж.Міда. Соціальний світ, згідно з думками А.Шюца, є світом, створеним смислом (сенсом), оскільки соціальним явищам притаманний певний сенс. Люди ще до появи соціології або іншої суспільствознавчої науки розчленували й осмислили цей світ із наміром визначитися у ньому і діяти згідно з ним.
Соціальний світ — це повсякденний світ, який переживається й тлумачиться діючими в ньому людьми як світ сенсів. Смисли, або сенси, за А.Шюцем, — це типові уявлення людей про об’єкти цього світу. Тому, починаючи діяти, людина обирає для себе якийсь один типовий «рецепт» досягнення своєї мети, орієнтуючись при цьому на іншу людину й очікуючи від неї типової реакції відповідно до загальноприйнятої логіки «здорового глузду».
Отже, основними принципами феноменологічного підходу до розуміння й пояснення соціальної реальності є такі положення:
• соціальна реальність — це існуючий до нас інтерсуб’єктивний світ;
• люди можуть долучитися до цього світу лише шляхом накопичення власного досвіду взаємодії з оточенням. Головну роль у цьому відіграє виховання у сім’ї та навчання у школі;
• таке долучення дозволяє ставити перед собою реальні цілі та досягати їх;
• тому соціальна дія — це продумана, осмислена і спланована поведінка людини в її духовній взаємодії з іншими людьми.
Самостійною парадигмою в історії соціологічної думки є інтегральна соціологія російського, а згодом американського соціолога ПитиримаСорокіна(1889—1968). Дослідники вважають, що творчість П.Сорокіна —якісно новий етап у розвитку соціологічної науки, який можна порівнятиз революцією Коперника у галузі природознавства. Його інтегральна (відлат. integer — цілий) об’єднуюча соціологія охоплює всі соціологічніаспекти культури в її найширшому вияві.
Суспільство П.Сорокін визначає як сукупність людей, котрі перебувають у процесі спілкування і взаємодіють в одному соціокультурному просторі.
Взаємодія, згідно з його вченням, — це найпростіша модель соціального явища, її елементами є індивіди, акти (дії) і провідники спілкування (символи інтеракції), тобто мова, писемність, музика, мистецтво, гроші тощо. Все суспільне життя і всі соціальні процеси, на його думку, можуть розглядатися як явища й процеси взаємодії двох або більше індивідів. І навпаки, комбінація різних індивідуальних чи групових взаємодій може відтворити будь#який, навіть найскладніший суспільний процес, соціальну подію, від захоплення танго і до світової війни та революції. П.Сорокін визначає різні типи взаємодії і формулює завдання соціології. Вона повинна досліджувати соціальні явища, які
можна спостерігати, тобто поведінку людей, котрі взаємодіють і живуть
у середовищі «подібних до себе».
Вивчення всіх соціальних проблем соціологією для П.Сорокінастає можливим крізь призму, яку зображено на схемі на стор. 96.
Окремими проблемами для соціології, у розроблення яких П.Сорокін вносить свою вагому частку, є:
• проблема реформ і революцій, у розв’язанні якої П.Сорокін обстоює позицію поступового реформування суспільства;
• проблема соціальної рівності, яку він відмовляється розуміти абстрактно чи в дусі марксизму;
• проблема соціальної стратифікації (від лат. stratum — прошарок); згідно з П.Сорокіним, суспільство поділяється не на класи-антагоністи, а на страти, групи, що складають різноманітну соціальну структуру суспільства;
• проблема соціальної мобільності (від лат. mobilis — рухомий), яку П.Сорокін вирішує через визнання рухомості меж страт і можливості людей вільно пересуватися з однієї страти до іншої, вертикально (з нижчої страти до вищої чи навпаки) та горизонтально (з однієї страти до іншої, розміщеної поряд); відкрите демократичне суспільство з рівними правами і шансами для всіх громадян — це суспільство інтенсивної соціальної мобільності; його гаслом згодом стає вислів: «У США і швець може стати президентом».
Однак найважливішою складовою творчого доробку П.Сорокінає, безумовно, його теорія соціокультурної динаміки. Соціокультурна реальність, як нескінченна різноманітність, охоплює всі можливі прояви соціальної діяльності людини і складається із соціокультурних феноменів різних рівнів. Найвищий з них — соціокультурна суперсистема; системи нижчого рівня — мова, етика, релігія, мистецтво, наука.
Історія для П.Сорокіна — процес закономірних змін всередині соціокультурних систем та наступної заміни однієї суперсистеми іншою.
Такий перехід супроводжується радикальною трансформацією соціальних інститутів, норм і цінностей, що знаходить свій прояв у соціальних і
культурних кризах, революціях та війнах. Із цього погляду Перша світова війна — це результат величезних переворотів у соціокультурній системі західного суспільства.
Сучасний йому стан західної культури П.Сорокін діагностує як кризовий.
Але це, зрештою, нормально, адже будь#яка цивілізація переживає стадії зародження, розквіту й руйнації: одна система цінностей стає застарілою, на зміну їй приходить інша. У майбутньому з’явиться нова цивілізація, яка виникне внаслідок конвергенції (від лат. convergere — наближатися, сходитися), тобто станеться набуття різними системами, наприклад, капіталізмом і соціалізмом, загальних або подібних ознак із дальшим злиттям у якісно нове єдине суспільство, в якому будуть збережені позитивні риси й цінності одного й другого ладу. Це, врешті, приведе до утворення змішаного соціокультурного типу, який за сприятливих умов може перерости у «сяючий інтегральний порядок» в цілому світі.
Таким чином, творчий внесок П.Сорокінав історію сучасної соціологічної думки надзвичайно вагомий. Йому належать:
• створення всеосяжної макросоціальної соціологічної теорії із залученням елементів мікросоціального аналізу за допомогою принципу інтегрального синтезу;
• розробка структури інтегральної соціології, до якої входять соціальна аналітика (вчення про будову суспільства), соціальна механіка (вчення про соціальні процеси) і соціальна генетика (теорія еволюції
суспільного життя);
• вироблення та обґрунтування теорії соціальної дії;
• розв’язання проблем горизонтальної та вертикальної мобільності;
• дослідження соціальної структури суспільства і розробка поняття «соціальна стратифікація» як постійної характеристики будь-якого організованого суспільства;
• створення моделі соціокультурної динаміки, центральною категорією якої є цінність.