Парадигми позитивізму в соціології

Соціальне пізнання XVII—XVIII ст. створило якісно нові умови свого подальшого розвитку в XIX ст. Соціально-економічні, політичні, духовні потреби і логіка розвитку самого наукового пізнання зумовили широке розгортання різноманітних соціальних досліджень. Завдяки розвиткові математичного знання, у тому числі й закону великих чи­сел, та на основі відкриттів певних константних залежностей і закономірностей між соціальними явищами виникають принципово нові ідеї, аргументи і способи пояснення, що змінює старі парадигми, зумовлює появу нових методоло­гічних і світоглядних уявлень про суспільство. Деякі з цих ідей були висловлені у XVIII ст. Однією з найважливіших стала ідея можливості передбачення розвитку соціальних подій і соціального прогнозування. Це вже були не просто здогадки чи обережні гіпотези, які траплялися й раніше (Фукідід, Полібій, Віко та ін.), а переконання, підтвердже­ні фактами.

Відкриття законів матеріального виробництва-класиками політичної класичної економії та встановлення статистич­них і демографічних об'єктивних тенденцій і закономірно­стей були додатковими аргументами і зміцнювали впевне­ність, що об'єктивні закони притаманні не лише окремим елементам соціальних підсистем, а й суспільству в цілому. Крім того, досягнення політекономії, соціальної та мораль­ної статистики (як часто називали демографічні Досліджен­ня), фундаментальні ідеї філософії історії про цілісність і єдність людства та загальних законів його розвитку дава­ли новий поштовх у пізнанні соціального.

Соціальне знання вступає в XIX ст. з масою нових плід­них ідей та проблем.

Чітке усвідомлення представниками філософії історії того, що історія — продукт людської діяльності, напівінтуї-тивно підводило до розуміння людини та суспільства як особливого, специфічного феномена.

Спеціалізація методів соціального пізнання теж посту­пово наштовхувала на розуміння специфіки пізнавального об'єкта — суспільства.

Криза історіографічного емпіризму та абстрактного фі­лософського умоспоглядального принципів аналізу людини, пізнавальна неефективність філософії історії ставили перед наукою питання про необхідність нових підходів і пошуків у розумінні людини, історії та механізмів і стимулів людсь­кої діяльності. Певну позитивну роль відіграв також меха­ніцизм, поширений на соціальне пізнання, оскільки він до­вів свою повну безпідставність ототожнити людське з ме­ханічним.

Досягненням науки було розуміння того факту, що на шляху абстрактного конструювання різноманітних моделей суспільства не можна досягти плідних результатів, як і на шляху механічного накопичення величезного історичного матеріалу без його узагальнення.

Таким чином, наука поступово підходить до розуміння специфіки суспільства як особливого предмета й об'єкта пізнання. Складається й усвідомлення необхідності вико­ристання нових пізнавально-гносеологічних принципів і за­собів вивчення соціального, відмінних від попередніх, ос­кільки традиційні шляхи пізнання суспільства засобами фі­лософії, філософії історії, історіографії і механіки заводи­ли соціальне пізнання в безвихідь.

Водночас розвиток таких наук, як біологія, фізіологія, психологія та інших, показував, що не вичерпані ще мож­ливості нових переорієнтацій суспільствознавства, тим біль­ше що вже склалося чітке усвідомлення того, що суспіль-

парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru ство — природне утворення, яке виходить з природи і є її вищим продуктом.

Розвиток природознавства свідчив про взаємозв'язок між геологією, хімією, фізикою, біологією, фізіологією, психоло­гією, між органічним і неорганічним світом, що за анало­гією вимагало продовження пошуків спільного між біоло­гічним і соціальним, тим більше що аналогія в соціальному пізнанні мала глибокі традиції.

У гносеологічному плані розвиток природничих наук по­казував, що без вивчення конкретних явищ, зв'язків і взає­модії між ними неможливо пізнати закономірності, а всі­лякі абстрактні судження про них — пусті балачки. Емпі­ричні соціальні дослідження теж підтверджували цей факт, що відчутно знецінювало старі методи, принципи та підхо­ди традиційного суспільствознавства.

Таким чином, природознавство залишалося орієнтиром для соціальної науки XIX ст., хоча в ній з'явилися нові істотні акценти.

Першим відчув і виразив ці нові тенденції в розвитку знання про суспільство та людину видатний представник французького утопічного соціалізму Клод Анрі де Рувруа Сен-Сімон (1760—1825).

На початку XIX ст; наукова думка, усвідомлюючи без­плідність філософії, надає все більшої переваги так звано­му позитивному знанню, яке можна одержати через окремі спеціальні науки шляхом спостереження й експерименту, і відкидає «метафізичні проблеми». В 30-х роках О. Конт обгрунтує принципи позитивізму як філософський напрям, виходячи з розуміння «позитивного» знання як такого, що є науковим, а не спекулятивним, «метафізичним». Сен-Сі-мон один з перших приходить до розуміння «позитивного» знання і позитивної науки.

Ще в 1813 р. Сен-Сімон у праці «Начерк науки-про лю­дину» пропонує перейти від абстрактної, гадальної науки про людину до справжньої і «надати науці про людину по­зитивний характер, засновуючи її на спостереженні і роз­робляючи методом, який використовується в інших галу­зях фізики». У цій короткій фразі міститься кілька нових принципово важливих для суспільствознавства ідей/ ідея нової науки про людину, надання цій науці принципово но­вого характеру («позитивного», а не «метафізичного»), орі­єнтація нової науки на спостереження дійсності (замість метафізичного теоретизування) і використання точних ме­тодів подібно до тих, які вживаються в «галузях фізики» (так Сен-Сімон називає галузі природознавчих наук)/

Сен-Сімон зробив спробу дати класифікацію наук, хоча

і не завершив її. Проте в загальному вигляді вона вклю­чає фізику, під якою автор розуміє все природознавство. Фізика ділиться на дві частини — фізику неорганічних («не­організованих») тіл (це астрономія, що вивчає космос, сонячну систему, земні фізичні явища) та фізику органіч­них («організованих») тіл — хімія, фізіологія, психологія. Науку про людину Сен-Сімон назвав «соціальною фізіоло­гією», або ж «соціальною фізикою», яка завершує класифі­кацію наук.

Наукове пізнання розвивається від фантазії до спосте­реження і збирання фактів і від них — до узагальнення. Сен-Сімон зазначав, що спочатку знання базується на до­мислі, здогадці, гаданні або припущенні і лише пізніше пе­ретворюється в позитивне знання (наукове). Так, спочатку астрономія була астрологією, хімія — алхімією, психоло­гія починалася з марновірства, а фізіологія — з шарлатан­ства, тоді як з переходом їх на «позитивний» рівень вони бйзуються на фактах спостереження, і їхня система знання стала науковою.

Як і Кондорсе, Сен-Сімон вважав основою прогресу сус­пільства прогрес знання, прогрес людського розуму, який він розглядав як «верховний закон».

Історія суспільства — єдиний ланцюжок взаємопов'яза­них між собою знань «минулого — теперішнього — майбут­нього», оскільки прийдешнє складається з минулого і сьо­годнішнього інтелектуального потенціалу. Розглядаючи історію суспільства як безперервний прогрес розвитку люд­ського розуму, Сен-Сімон розкриває її через «закон трьох фазисів» — тристадійного процесу в розвиткові мислення: теологічний, метафізичний, позитивний «фазиси».

Незважаючи на те, що Сен-Сімон проголошує необхід­ність нової науки про людину, його «закон трьох фазисів» все ж тяжіє до методологічних схем, проти яких він сам виступає.

Ідеї Сен-Сімона про нову науку лягли в основу системи позитивної філософії О. Конта.^Виникнення позитивізму, який формується як філософський напрям у 30-х роках XIX ст., закріпило нову парадигму в наукових досліджен­нях цієї епохи.'Започаткований О. Контом і продовжений Дж. С. Міллем, Г. Спенсером та іншими^ позитивізм абсо­лютизував досягнення природознавства і виступив проти спекулятивної «метафізичної» традиції (філософії), стверд­жуючи, що наука не потребує філософії, яка стоїть над нею. Проте «позитивна» наука потребує узагальнення своїх висновків і синтезу наукових природничих та суспільних знань, а ці завдання в змозі вирішити наука, за якою мож~

парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru на зберегти стару назву — філософія. Але ця філософія не визначає розвитку науки, а навпаки, сама визначається нею.

Такою була позитивістська реакція на безплідність по­передньої філософії. Позитивізм, відкидаючи стару «мета­фізику», ввів декілька нових теоретико-методологічних по­ложень, які визначали «позитивне» наукове дослідження: 1) відмова від спекулятивності і пріоритет спостереження в процесі пізнання; 2) орієнтація на «точні» методи природо­знавства; 3) відкидання традиційних «метафізичних» нама­гань розкрити причини явищ, відхід від пояснення їх сут­ності і заміна цих принципів фіксацією явищ та їх взаємодії з описанням цих процесів за формулою: «Наука відповідає на питання «як», а не «чому» відбувається явище».

Стосовно науки про людину та суспільство позитивізм вносить такі постулати: І) виділяє суспільство як специ­фічний науковий предмет і об'єкт дослідження і ставить питання.про необхідність науки про людину як самостійної галузі наукового знання; 2) вводить спостереження і «точ­ні» (аналогічно природничим) методи фіксації явищ та опи­сує їх взаємодію і взаємозв'язок, а не досліджує «метафі­зичні» першопричини явищ; 3) розглядає суспільство в си­стемі його взаємозв'язку з природою і залежністю науки про людину (соціальної фізики чи фізіології) від природ-* ничих наук, а отже, і подібністю чи адекватністю методів природничої та соціальної наук.

Принципи позитивізму багато в чому мали перевагу над старими метафізичними підходами в соціальному пізнанні. ■ Це — безумовно.' Наприклад, Сен-Сімон критикував істо­ричну науку за те, що вона не піднімалась над хаосом фак­тів до їх узагальнення, не бачила їх зв'язку між собою в системі «минуле —■ теперішнє — майбутнє». І його «закон трьох фазисів» тут мав певні переваги за всієї його претен­зійності і відносності.

Але ж водночас позитивізм, критикуючи відірвану від спостереження спекулятивну «метафізику» та містицизм (і це було правильно!), впадав в іншу крайність. Абсолютизую-чи спостереження, досвід та експеримент, позитивізм зосе­редився на явищах, тобто на певних одиничних феноменах. І не випадково основний твір представника тогочасного по­зитивізму Д.-С. Мілля «Система логіки» абсолютизує індук-тивістське розуміння логіки як загальної методології науки. Тоді як «метафізика» — і в цьому її істотна заслуга — роз­вивала протилежний принцип — дедукцію (перехід від за­гального до окремого). І хоча стара спекулятивна філосо­фія була відірваною від життя, фактів, проте вона була

глибшою за позитивізм, коли ставила проблеми причинності,, першопричини та сутності.

Ранні позитивісти не збагнули в силу недостатнього роз­витку наукового пізнання, що воно теж має свої рівні і йде від сутності першого порядку до більш глибокої сутності другого порядку і т. д. Для основоположників позитивізму сутності першого порядку залишались абсолютними, ста­лими і незмінними. Вони не зрозуміли безконечності меж руху пізнання в сутність. Щоправда, для цього тоді ще не було і відповідного матеріалу. Це можна проілюструвати на такому прикладі. Вистрілена куля за законом земного тяжіння падає на землю. На основі цього закону падіння зумовлене тим, що більша маса притягує до себе меншу. Позитивісти відповідали на це питання згідно з ньютонів-ською теорією. Але чому саме так відбувається, наука, на їхню думку, відповісти не може. Вона фіксує лише, як від­бувається процес, а не чому. В світлі ж ідеї теорії тяжіння Ейнштейна позитивістська сакраментальна постановка пи­тання має наївний вигляд. Звичайно, що і теорія відносності не відповідає на багато запитань «чому?», але, по-перше,, зміст їх зовсім інший, ніж півтора століття назад, а по-другег відповідь на них можлива буде в інших науково-теоретичних системах.

Не випадково обмеженість цієї методологічної установ­ки позитивізму чітко проявилася на перших етапах розвит­ку соціології, що призвело до швидкої заміни одних шкіл і течій в соціології іншими, оскільки кожна з них у своїй однобічній орієнтації на конкретні соціальні явища і про­цеси рано чи пізно потрапляла в тупикову ситуацію, не від­повівши на запитання «чому?»

Розвиток науки показував, що вона має відповідати на запитання «чому?», розкривати каузальні зв'язки і проника­ти в сутність. І як не дивно, позитивізм, зорієнтований на природничі науки, логічно, мусив би стояти ближче до лап-ласівського детермінізму з його екстраполяцією законів ди­наміки Ньютона на всі процеси дійсності і ставити питання «чому?» Але безплідність «метафізики», мабуть, у більшій мірі вплинула на негативне ставлення до пошуків каузаль­ності, сутності, переорієнтувала позитивізм на феноменоло-гічций шлях дослідження явищ та їх взаємодії і взаємо­зв'язку між собою, на вивчення «як» це відбувається в про­цесі спостереження. Але це — вже проблеми філософського гатунку.

У соціально-пізнавальному аспекті значним досягненням нового методологічного підходу була постановка питання

парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru про необхідність «соціальної фізики» — науки про суспіль­ство.

Ідея бунтівного Сен-Сімона про створення позитивної науки про людину реалізується у створенні соціології по­мірковано-консервативного Огюста Конта.

Соціологія Огюста Конта

Огюст Конт (1798—1857) "увійшов в історію науки як основоположник філософського позитивізму та соціології. Основні праці — «Курс позитивної філософії» (1899—1901) та «Дух позитивної філософії» (1910). В молоді роки був учнем і секретарем Сен-Сімона, але не сприйняв його вчен­ня, хоча запозичив деякі ідеї.

Контівська «позитивна філософія» — це своєрідна пере­хідна система між метафізикою XVIII ст. і методологією науки XIX ст. За формою його «позитивна філософія» близь­ка до метафізики, а соціологія — до філософії історії, та за загальною-орієнтацією обидві відтворюють проблеми нау­ки XIX ст.

Вже самим терміном «позитивний» («позитивізм») О. Конт протиставляє свою філософію і соціологію старим («негативним») уявленням. Якщо проаналізувати значення поняття «позитивний» у системі менталітету французької філософської думки XVII—XVIII ст., то в конкретних кон­текстах поняття «позитивного» протиставляється «негатив­ному» як антинауковому. Вже Монтеск'є, характеризуючи об'єктивний характер законів, підкреслює їх «позитивність». У Сен-Сімона це поняття однозначно пов'язане з науковим способом пізнання, що спирається на спостереження і точні дослідницькі методи. Є всі підстави вважати, що О. Конт, який добре знав творчий доробок Сен-Сімона, запозичив цей термін саме у нього. А якщо це й не так, то'достатньо провести своєрідний контент-аналіз.де одиницею його буде слово «позитивний» у різних комбінаціях-словосполученнях. «Позитивна» філософія, наука, соціологія протиставляють­ся «негативній» (метафізиці, науці про природу та суспіль­ство), над якою перші мають такі переваги, як точність, тео­ретична і практична ефективність, достовірність, конструк­тивність тощо. Інакше кажучи, поняття «позитивне» знання (пізнання) є строго наукове, на відміну від спекулятивного, метафізичного, абстрактного, аморфного, неконструктивного і т. д. Це важливо для розуміння системи О. Конта, тим більше що пізніше у зв'язку з її критикою поняття «пози­тивізм» набуло переважно негативного значення. Тому для

адекватного сприйняття вчення Конта необхідно розуміти даний термін у тому значенні, якого надавав йому автор.

У О. Конта, як і у Сен-Сімона, виявляється чітка й одно­значна орієнтація на природознавчі науки з їх конкретними •об'єктами та явищами (феноменами) і достовірними, точни­ми методами. Ця природнича орієнтація чітко простежуєть­ся в системі класифікації наук.

Конт вводить так звану лінійну систему класифікації форм наукового знання. Він розміщує науки у відповід­ності з історією їх виникнення і розвитку і у зв'язку із за­лежністю одна від одної, коли знання попередньої науки є необхідною умовою для розвитку і знання наступної. Крім того, система класифікації наук Конта будується таким чи­ном, що розташування наук одна за одною йде по мірі зменшення їх простоти й абстрактності: математика — аст­рономія — фізика — хімія — фізіологія (біологія) — соці­альна фізика (соціологія).

Математика як найбільш проста й абстрактна наука за­початковує, а соціологія (соціальна фізика) як найсклад­ніша й конкретна завершує систему класифікації наук. У цій системі О. Конт поєднує історичне та логічне в розвитку науки.

Аналізуючи науки, Конт поділяє їх на дві категорії — теоретичні та конкретні. Теоретичні науки мають своїм пред­метом вивчення загальних законів, які поширюються на пев­ні групи явищ і діють там. Ці науки — абстрактні і най­більш загальні. Так, загальна біологія (фізіологія за Контом)—це абстрактна наука, теоретична, а зоологія та біологія — конкретні науки, оскільки вони вивчають на специфічних об'єктах прояв загальних, біологічних законо­мірностей.

Окремі — конкретні — науки застосовують матеріали за­гальної теорії для виявлення їх дії в конкретних сферах спеціального наукового знання у відповідності до своїх об'єктів, що становлять предмет конкретної науки. Вони — мовби прикладна галузь загальної теорії щодо конкретних історично визначених у просторі і часі існуючих предметів та об'єктів.

Чим загальніше явище, тим простішим є його вивчення і тим скоріше науки, що його вивчають, стають «позитив­ними», тобто перетворюються в строго наукові теорії і, на­впаки, окремі конкретні явища виявляються більш склад­ними, що стає перешкодою на шляху їх вивчення, менш абстрактними науками (в контовській системі — класифі­кації). Ця залежність однієї науки від іншої зумовила піз­ню появу соціальної фізики — соціології. Соціологія теж

парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru абстрактна наука, що не має прикладного характеру; вона одна з найскладніших у контовській системі, оскільки вивчає конкретний об'єкт — суспільство, людину, які є найбільш складними явищами. Сама соціологія, на думку О. Конта, набуває свого обгрунтування в біології (фізіології).

Це показує, що О. Конт, по суті, зводив соціологію до суспільствознавства, яке в його час ще не було чітко спеці­алізоване на галузі соціального знання, на окремі науки. Крім того, орієнтація соціології на біологію, як ми побачи­мо пізніше, відіграла дуже негативну роль у подальшому розвитку соціології, що стала на хибний шлях натуралізації соціального, хоча Конт неодноразово висловлював думку про відмінність між біологічним та соціальним і достатньо чітко виділив соціологію як самостійну науку про людину.

Тривалий час О. Конт називав соціальну науку «соці­альною фізикою». Але в 47-й лекції «Курсу позитивної філософії» він замінює попередній термін на «соціологію»-Це він робить неохоче і свідомо, щоб протиставити і термі­нологічно, і змістовно своє вчення про суспільство А. Кет-лє — статисту і демографу, який теж використав термін «соціальна фізика» в назві своєї праці «Про людину і роз­виток її здібностей, або Досвід соціальної фізики». Поряд з терміном «соціологія» Конт вживає як синонімічні понят­тя «політична філософія» та «соціальна філософія».

Конт не лише вводить новий термін, а й розробляє до­сить повну систему соціологічного знання, окреслює пред­мет, структуру, визначає пізнавальні засоби і можливості нової науки.

Як і Сен-Сімон, він критикує спогля'дальність поперед­ніх соціальних концепцій і виступає за необхідність ство­рення «позитивної соціології» як науки, що спирається на дані спостереження, експерименту, порівняльного та істо­ричного методів. Виходячи з досвіду природознавства, яке вивчало певні системи явищ, Конт за аналогією доходить висновку, що і соціальна фізика має вивчати суспільство як систему. Це означало, що в процесі досліджень необхідно розрізняти вивчення умов існування суспільства, явищ, по­в'язаних із збереженням факторів суспільного порядку (со­ціальна статика), і закони еволюції, розвитку супільства та його зміни (соціальна динаміка).

Таким чином, у системі соціології О. Конт виділяє два розділи — соціальну статику та соціальну динаміку..Ці по­няття він запозичує з біології й уподібнює першу анатомії, а другу — фізіології.

Подібно до того, як анатомія вивчає «організацію», основу — фізіологію — процеси життя організму, так і соці-

альна статика має чітко розмежовувати'Стосовно кожного політичного предмета основи існування суспільства, не ото­тожнюючись із соціальною динамікою, спрямованою на «вивчення законів його безперервного розвитку». Проблеми соціальної статики викладені в другій половині четвертого тому, а соціальної динаміки — в двох останніх томах «Кур­су позитивної філософії».

; Соціальній статиці відповідає поняття «порядок» (вона вивчає будову суспільства, його структурні компоненти), тоді як соціальній динаміці — поняття «прогрес» (вона зай­мається дослідженням процесу соціальної життєдіяльності, вивчає її «технологію» і наслідки того процесу, що відбува­ються в соціальному організмі).

Соціальна, статика аналізується Контом досить поверхо­во, її предметом є сталі «природні» умови існування соці­альної системи, і вона виконує в структурі соціології Конта роль теорії рівноваги. Завданням соціальної статики є ви­вчення природного порядку (організації) людського суспіль­ства, в якому між його різними сторонами і складовими частинами мусять існувати порядок, консенсус (узгоджен­ня), які забезпечують рівновагу, стабільність та гармонію між елементами системи. Тут Конт підходить до розуміння соціальних інститутів як особливих об'єктів дослідження в соціології. Він виділяє такі явища, як сім'я, власність, держава, релігія, мова, суспільний поділ праці, й розглядає їх як-взаємозв'язані між собою елементи системи, завдяки яким існує соціальний консенсус, причому багато уваги він приділяє сім'ї як найбільш стабільному елементу' суспіль­ства.

Суспільний поділ праці Конт теж розглядає як істотний фактор соціальної статики, оскільки завдяки йому відбува­ється внутрішня диференціація суспільства на різноманітні професійні групи та класи, а водночас це сприяє процесу кооперації людей, їх взаємодії між собою й утворює пере­думови для існування суспільства як організованої системи відносин між її елементами, без чого об'єднання людей було б «простою агломерацією».

Поряд із сім'єю та державою як політичною організаці­єю для забезпечення порядку й консенсусу з використанням примусу найбільше значення в суспільстві має релігія. За­вдяки єдності чуттів і мові релігія здатна найефективніше забезпечувати консолідацію суспільства, і тому кожен уряд зацікавлений у ній як у додатковому засобі для підтримки власних наказів і розпоряджень.

Конт показує, що ізольовані соціальні явища вивчати немає рації, лише їх взаємозв'язок і взаємодія — шлях до

парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru пізнання соціальних явищ. Тому соціологія має вивчати соціальне життя в усіх формах його прояву та ваємодії різ­номанітних елементів.

Соціальна динаміка відіграє в системі Конта роль тео­рії суспільного прогресу. За своїм змістом вона більше нагадує концепції філософії історії, ніж соціологічну тео­рію, і в соціологічній системі Конта посідає чільне місце.

Головним завданням соціології є вивчення послідовності розвитку соціальних явищ, бо в постійності прогресу люд­ства та вивченні його законів полягає основна мета соці­альної динаміки.

В дослідженні законів розвитку суспільства О. Конт ви­користовує думку Кондорсе про можливість уявити «єдиний народ» (абстракцію), до якого можна було б теоретично, в абстракції, віднести всі послідовні зміни, що спостеріга­ються у різних народів. Часто О. Конта, і не без підстав, критикують за абстрактність аналізу. В цілому так воно і є. Але що стосується даного випадку, то в літературі, при­свяченій аналізу творчого доробку соціолога, майже ніхта не звернув увагу на раціональну сторону цього підходу. Адже, по суті, О. Конт вводить у соціологію принцип ідеа­лізації. Не усвідомлюючи цього, він у соціальній динаміці розробляє ідеалізований абстрактний об'єкт. Інша справа, як і наскільки йому це вдалося зробити. Проте заради істо­ричної справедливості, йому слід віддати належне за нова­ції, оскільки в його соціології є те, за що ми цінуємо і від­даємо належне таким ученим-соціологам, як Г. Зімм'ель, Ф. Тьонніс, К. Маркс, М. Вебер та ін., які ввели ідеалі­зацію як спосіб логічного моделювання об'єктів у «чистому вигляді». Але ці вчені в ідеалізації виходили від емпірич­них об'єктів, тоді як О. Конт, всупереч власному принципу спостереження, аналізував абстрактне суспільство й абст­рактний закон стадій.

В основу соціального прогресу Конт поклав принцип ін­телектуального розвитку людства, який він відобразив у «великому основному законі трьох стадій» і вважав його своїм найбільшим відкриттям.

У 1822 р. Сен-Сімон і Конт розробили «План наукових робіт, необхідних для реорганізації суспільства», в якому висловили спільну ідею про те, що в своєму розвиткові кож­на наука проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну. Проте спільність висловленої ідеї не означає, що вона належить О. Конту. У Сен-Сімона «верховний за­кон» прогресу людського розуму виражений у «трьох фази­сах», тоді як у Конта він же виступає як «великий основний закон трьох стадій».

Закон «трьох стадій» Конт покладає в основу соціаль­ної динаміки і за його допомогою характеризує основні ета­пи прогресу людського розуму: теологічну, метафізичну та позитивну стадії.

Теологічна (або фіктивна) стадія розпочинається з най­давніших часів існування людства і триває до 1300 р. В ній Конт виділяє три періоди: період фетишизму (обожнювання людиною явищ і предметів природи, період політеїзму, коли життям і чудесними властивостями надприродного наділя­лися «фіктивні істоти» і панувала епоха «поетичного світо­гляду», період монотеїзму (віра в єдиного бога з появою християнства і домінуючою роллю релігії одного бога в політиці, моралі, способі життя, звичаях, пізнанні тощо). В основі сприйняття і розуміння світу ця стадія базується на релігійних уявленнях, пов'язаних з вірою в існування бо­гів, духів та інших фантастичних сил. Це — часи авторитету в науці і монарха — в суспільстві і в системі політичних відносин.

Метафізична стадія охоплює період з 1300 до 1800 р. Вона характеризується руйнацією старих вірувань і уявлень про природу та. суспільство і є перехідною. Надприродні фактори витісняються пошуками сутності та першопричин. Місце бога займає природа. Зростає частка розсудкового мислення і зменшується частка емоційного сприйняття — по­чуття. Збільшуються елементи критицизму, що готує пере1 думови для переходу до вищої стадії наукового світосприй­няття. Руйнуються непохитні раніше авторитети, в суспіль­стві зростають егоїстичні тенденції в індивідах, в економіці започатковуються елементи розвитку промислового вироб­ництва, в політиці виникають все частіші випадки боротьби проти влади монархів і спроби замінити її владою народу.

Позитивна стадія пов'язана з виникненням наукового менталітету, науковим розумінням природи та суспільства внаслідок утворення позитивної науки і теорії. Наука слу­жить гармонії, рівновазі і благу людства, оскільки вона ви­являє порядок і закони розвитку природи й історії. На пози­тивній стадії зникають суперечності між теорією та прак­тикою, а пізнання закономірностей розвитку минулого і сьогодення створює можливості для передбачення тенден­цій розвитку майбутнього. «Позитивна» наука спостерігає за явищами, відкриває закони, дає знання, сенс якого — «бачити, щоб передбачати» і на цій основі активно вплива­ти на розвиток процесів та явищ.

Слідом за Сен-Сімоном О. Конт певною мірою відтворив реально існуючу тенденцію духовного розвитку людства й індивіда. Міф, епос, наука і справді нагадують «закон трьох

парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru стадій» в історії розвитку людського пізнання, як і наші дитячі фантазії та уявлення змінюються романтизмом і безкомпромісністю юності, перш ніж людина погляне на світ скрізь сплав історичного, соціального й особистого знання та досвіду і стане діяти адекватно обставинам.

У якійсь мірі цей закон асоціюється з дарвінівським ученням про філогенез та онтогенез і біогенетичним законом Е. Геккеля про повторення в онтогенезі деяких рис філоге­незу. Та справа в тому, що на відміну від природничих явищ, де загальні закони справді набувають величезного практичного значення, в соціальній науці існування такого одного чи декількох законів розвитку суспільства нічога не дає без урахування сукупності об'єктивних і суб'єктивних, умов їх прояву в межах конкретного історичного простору, часу і культури.

Кантівський «закон» констатує тенденцію розумового* розвитку суспільства, але не розкриває, як перебігатиме цей процес на «позитивній» стадії, які майбутні етапи й процеси розумового прогресу суспільства, які механізми йо­го регулювання та прискорення і т. п. На відміну від біоге­нетичного закону Геккеля, який дає не лише ретроспекцію, а й перспективу, «закон» Конта цієї якості не має. Отже, чи можна його розглядати як закон, коли він не дає змоги передбачення? Звичайно, ні. Це — не закон, а певна систе­ма узагальнення й упорядкування трьох певних етапів роз­витку суспільного знання в часі — минуле — теперішнє. За­кон же має передбачати цей процес і на майбутнє.

У зв'язку з цим зауважимо дещо про так звані загальні закони розвитку. Соціально-історична пізнавальна практика знає багато подібних законів, наприклад закони марксистсь­ко-ленінської діалектики та найзагальніші закони розвитку історії суспільства. Щоправда, в останнє десятиріччя ніхто про них всерйоз не згадував, навіть у партійних документах. Справа в тому, що закони «переходу кількісних змін у якісні», «єдності і боротьби протилежностей» та «запере­чення заперечення» при відображенні ними деяких тенден­цій універсального процесу розвитку ніколи не мали про­гнозуючої сили. Вони використовувалися лише для під­твердження якихось нових відкриттів, процесів чи явищ. Історія не знає жодного прикладу, щоб завдяки цим зако­нам заздалегідь було передбачено щось нове. (Правда, ві­домі вітчизняні праці 20—30-х років про діалектику в риб­ному господарстві та китайські розробки часів культурної революції про діалектику вирощування кавунів і її роль у перукарській справі.) Менделєєв не володів діалектикою Маркса, відкриваючи свій періодичний закон, хоча наші

вчені силкувалися довести, ніби це досягнуто саме завдяки діалектиці. Мало хто замислювався над тим, що можна бу­ти «стихійним діалектиком» і без її знання, тим.більше, що про це писалося без всякого почуття гумору, на повному серйозі. Цілі покоління радянських учених, що назубок знали закони діалектики, також не зробили на її основі ви­датних відкриттів, а якщо й зробили, то лише завдяки про­фесійному знанню законів власної науки чи суміжних наук. Діалектика успішно спрацьовувала лише на ниві ідеології (Прикладом може слугувати лисенківщина). Дехто розу­мів безплідність діалектичних законів (математики, фізи­ки та інші природознавці), і тому найчастіше вони дослід­жувались у сфері «діалектичної логіки» з відкиданням.ало-гізмів зразка «електрон одночасно є і не є в одній точці» чи поправками прикладу Енгельса, запозиченого у Гегеля, про «перехід кількісних змін у якісні» на прикладі води.

Частіше про закони діалектики писали представники гу­манітарних наук з посиланням на певні факти. Та справа в тому, що завжди під певні факти чи абстрактно описані події через будь-який проміжок часу можна підібрати від­повідний аналог, можна відшукати певні ритми, знайти якийсь збіг. Розі їакіит можна розрахувати і виразити ма­тематичною формулою будь-які хронологічно виражені істо­ричні події в минулому, але ця формула не спрацює на майбутнє, а отже, вона не відобразить закон. І тому в соціо­логії, в історії говорити про закон можна лише тоді, коли на його основі можна передбачати і практика підтвердить ці передбачення пізніше.

Цей екскурс в більш пізні часи має безпосереднє від­ношення і до контівського закону трьох стадій. По суті, вперше в історії соціології Конт робить заявку на закон, за яким має жити і діяти суспільство. Проте він настільки загальний і абстрактний, що про його використання не може бути й мови, бо це констатуючий, а не прогнозуючий «за­кон», а точніше — узагальнений факт. Він, як -і закони діа­лектики, є граничним узагальненням певної емпіричної тен­денції. Він загальний в логічному значенні цього слова, а не у тому смислі, що охоплює будь-яке одиничне явище по­дібно до-загальних законів природи, які поширюються на всі, без винятку, окремі явища, майбутня «поведінка» кот­рих однозначно прогнозується законом.

Історія філософії і соціології свідчить про те, що в силу складності суспільного життя до відкриття загальних зако­нів розвитку історії ще далеко. Всі ж відкриті «закони» по­дібного роду, які ми знаємо, не витримують серйозної нау­кової критики і випробування часом.

' 155

парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru Справді, є закони і закономірності, дія яких обмежуєть­ся чітко окресленими сферами людської життєдіяльності (демографічні, економічні, соціально-екологічні тощо), але навіть і вони частіше проявляються як тенденції, і вірогід­ність передбачення на основі цих тенденцій включає дуже широкий спектр можливих варіантів їх об'єктивізації.

Що ж стосується соціологічного аспекту загальних за­конів суспільного прогресу, то вони при всьому їх різнома­нітті відкривались ідеологами на переломних етапах історії і ставили своєю метою реформаторські або революційні дії щодо перетворення чи знищення старих соціальних поряд­ків і створення нового ладу — ідеалізованого суспільства.

В суто ідеологічному плані ці «закони» іноді були зна­менами для згуртування певних політичних кіл, ставали «матеріальною силою» тим більше, що з таких «законів» можна було легко створювати психологічно ефективні гас­ла, за якими йшов натовп. Але опісля переможці забували власні гасла і закони, які, виконавши свою пропагандистсь­ку функцію, могли працювати вже проти власних творців. Так, закони «прогресу» напередодні Великої французької революції уособлювались у гаслах «свободи, рівності, бра­терства», про які переможці швидко забули, а «закони» соціальної революції, що реалізувалися під гаслами та де­кретами «мир — народам», «земля — селянам», «фабрики та заводи — робітникам», почали діяти проти суб'єктів рево­люції; гасла швидко забулись, і замість перемоги і миру люди одержали «загострення класової боротьби по мірі просування вперед у соціалістичному будівництві», з влас­ної землі селян відправляли на Соловки та до Сибіру, а з фабрик і заводів робітників ув'язнювали за запізнення на кілька хвилин на роботу.

Отже, говорячи про соціальні закони, а тим більше про загальні закони історії, слід відрізняти наукові пошуки об'єктивних детермінант поступу від суб'єктивних, ідеоло­гічних концепцій, які часто подавалися під гаслами загаль-. нонародних інтересів і захисту народних прав, а насправді були покликані до життя елітарними чи індивідуальними ам­біціями або вузькогруповими інтересами. Кантівський «ве­ликий закон» не призначався для мас, але він навіть своєю характеристикою («великий») підтверджує амбіційність автора «закону». «Великий закон трьох стадій» залишився надбанням історії соціології, яка згадує його, але ніколи не використовувала в практиці. Та й сам О. Конт, проголо­шуючи свій закон, пізнання тенденцій майбутнього фактич­но пов'язував із можливостями конкретних наук та їх засо­бами. А оскільки соціологія у нього збігалася із суспільство-

знавством, яке для нього не було диференційованим за пред­метними галузями, то соціологія як теоретична наука не могла конкретизуватися в спеціалізованих науках про сус­пільство за їх відсутністю, і отже, «закон» залишався сам по собі, «провисав». У цьому є своя закономірність.

О. Конт не був новатором у науці в революційному зна­ченні; він сумлінний і ретельний систематик, який узагаль­нив різноманітні ідеї свого часу і здійснив першу спробу створення системи соціологічного знання.

Незважаючи на те, що Конт хотів створити нові прин­ципи дослідження суспільства, поставив питання про нову науку і намагався розробити її основи — соціальну фізику, соціологію, він сам часто-густо не додержувався своїх прин­ципів і його соціологія більше нагадує філософію історії. Проте слід віддати належне цьому соціологу, що він у своїх дослідженнях відчув необхідність створення нової науки на засадах досвіду та спостереження й орієнтував її на пошук законів соціального розвитку. Він мало що досяг сам, але його принципи й орієнтири лягли в основу численних на­прямів і шкіл у західній соціології XIX ст., які виникали після контівської системи.

Що ж дала соціологічна система О. Конта для розвитку соціологічного знання? Загальні підсумки історичного зна­чення вчення Конта такі.

О. Конт поставив завдання — створити нову науку про суспільство — соціологію. Він увів у науковий ужиток дуже вдалий термін «соціологія», який сам по собі був активним каталізатором для пошуків предмета й методів нової науки. Не торкаючись морального аспекту запозичення ідей Сен-Сімона, не відомих тоді широкій громадській науковій дум­ці, О. Конт від власного імені проголосив ідею створення науки публічно.

Орієнтація соціології на «позитивне знання», тобто на предметну і методичну визначеність, науковість, при всіх недоліках самого позитивізму, безумовно, відіграла прогре­сивну роль і стимулювала пошуки нових шляхів і засобів у розвитку соціального пізнання, розкриття соціальних зако­нів, поглиблення знань про людину.

Двоїсту роль відіграла система класифікації наук, де «соціальна фізика» (соціологія) виводилася з біології. З од­ного боку, це була спроба зорієнтувати соціальне пізнання на пошуки точних методів дослідження, а з іншого — ця система породила цілий ряд вульгаризаторських соціоло­гічних напрямів, які зводили соціальне до біологічного чи психологічного, хоча сам Конт досить однозначно говорив про їхню специфіку і не ототожнював їх.

парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru парадигми позитивізму в соціології - student2.ru Плідними виявилися спроби Конта розглянути суспільст­во як систему з її статистичними та динамічними елемента­ми, що стимулювало в соціології розробку системозберіга-ючих факторів (соціальні інститути, норми, відносини то­що) і вивчення механізмів соціальних змін — еволюції чи прогресу в суспільстві.

Як не парадоксально, але «позитивна система» О. Конта виявилася досить-таки «метафізичною» й абстрактною всу­переч власним принципам: їй бракує даних спостережень, а також точних методів дослідження соціальних явищ.

Система соціології Конта не мала своїх прихильників і послідовників. Американський соціолог А. Босков зазна­чає, що «із зовнішнього боку Конт дав соціології ім'я та програму, яку він проповідував, але котру сам не насліду­вав». І з цим цілком можна погодитися.

Запитання для самоконтролю

1. Які причини зумовили виникнення соціології як науки?

2. Розкрийте суть проблемної ситуації в розвитку суспільствознав­ства, яка сприяла постановці питання про необхідність окремої науки про людину?

3. Яке значення мав позитивізм О. Конта, Д. С. Мілля, Г. Спенсе-ра для формування і розвитку соціології?

4. Розкрийте значення ідей Сен-Сімона для становлення соціології.

5. Проаналізуйте вчення О. Конта про предмет, завдання і струк­туру соціології як науки.

6. Проведіть порівняльний аналіз системи класифікації наук, пред­мета «соціальної фізики» та «закону трьох стадій (фаз)» у розвитку суспільства в працях Сен-Сімона та Конта і покажіть спільне та від­мінне в їх поглядах на ці питання.

7. Розкрийте зміст і функції «соціальної статики» і «соціальної ди­наміки» в соціології О. Конта і покажіть їх специфіку та взаємозв'я­зок.

8. Чи можна розглядати контівський «закон трьох стадій» як об'єк­тивний закон розвитку суспільства? Чому?

9. У чому полягає історична обмеженість контівської соціології?

10. Покажіть історичне значення соціології О. Конта для розвит-
жу соціології Х'ІХ ст.

ГЛАВА 6

Наши рекомендации