Отже, навіть етимологічні особистісні характеристики людини несуть різне змістове навантаження в залежності від тієї чи іншої культури і цивілізації. 1 страница

Першим поняттям, з якого варто починати вивчення проблеми особистості, є "індивід". Дослівно воно значить неподільну далі частку якогось цілого. Цей своєрідний "соціальний атол", окрема людина розглядається не тільки як одиничний представник роду людського, але і як член якоїсь соціальної групи. В історії філософії і соціально-політичної думки відомий індивідуалізм - філолофсько-етична концепція, що затверджує пріоритет особистості перед будь-якою формою соціальної спільності, що виходить із представлень про атомарности індивіда.

Набагато більш змістовний інший термін "індивідуальність", що означає унікальність і неповторність людини у всім багатстві її особистісних якостей і властивостей. Людина виступає спочатку як “особь”, "випадковий індивід" (Маркс), потім як соціальний індивід, персоніфікована соціальна група, і потім як особистість. Особистість тим значніша, чим більше в її переломленні представлено загальних, загальнолюдських характеристик.

Індивідуальність - не просто "атомарність" людини, скоріше характеристика її одиничності і своєрідності, що виводять за рамки цієї одиничності. Інакше індивідуальність людини не відрізнялася б від індивідуальності скажемо стільця чи столу. Добре сказав з цього приводу сучасний німецький філософ Ю. Хабермас, "моя концепція мене самого" має сенс лише тоді, коли людина визнається і як взагалі особистість, і як саме ця індивідуальна особистість.

З іншого боку, не менш справедливе твердження, що людина є множинність і в неї, як вважає, наприклад, Г.М. Гурджиев, "немає індивідуальності...немає єдиного великого Я". Людина розділена на безліч малих "я". Напевно правий і Оскар Уайльд, що стверджував, що душа людини не може бути осягнена людським розумом: “Ти сам – остання з усіх таємниць”.

Звернемося до проблеми генезису, походження особистісних особливостей людини. Виникає питання – коли народжується особистість?

Очевидно, що до новонародженої дитини термін “особистість” не прикладаємо, хоча всі люди з'являються на світло як індивіди і як індивідуальності. Під останнім розуміється те, що в кожній новонародженій дитині унікально, неповторним образом відбита як у генотипі, так і у фенотипі вся його передісторія.

Багато передумов особистісного розвитку закладаються ще у внутрішньоутробному періоді, що вимагає відповідне осмислення в рамках визначеного світогляду.

Криза народження” має не тільки фізіологічне значення, але багато в чому визначає параметри психічної діяльності дорослої людини. Перший крик - це крик “ні!”, підкреслюють сучасні фахівці - це відмова від того, що називають життям. Відображення насильницької, ображаючої, репресивної по своїй природі обстановки народження людини досліджував С. Грофф. Він систематизував і узагальнив ембріональні переживання пацієнтів, що знаходяться в зміненому стані свідомості, і на цій основі розробив методику “другого народження”.

У плані особистісного самовизначення людини важливо підкреслити, що людина приходить у життя з досвідом народження, а до народження з досвідом пренатальної спільності. Більш того, останні дані науки з приводу специфіки генома людини говорять про те, що ми знаходимося в найглибшому спорідненні з живою і неживою природою й у цьому зміст передумови особистості кожного багато в чому визначається природним обґрунтуванням людини.

Отже, немовля - уже виражена, яскрава індивідуальність, і щодня його життя збільшує потреба в різноманітних реакціях на навколишній світ. Буквально з перших днів життя, з перших годівель, формується свій, особливий стиль поводження дитини, так добре пізнаваний матір'ю і близькими. Індивідуальність дитини наростає до двох-трьох літнього віку, що порівнюють з мавпою по інтересі до світу й освоєння власного “Я”. Велике значення для подальшої долі мають особливі “критичні” моменти, під час яких відбувається збереження яскравих вражень зовнішнього середовища, що потім багато в чому визначає поводження людини. Вони носять назву "імпресінга" і можуть бути дуже різними, наприклад, музичною п'єсою, що потрясла душу історією, картиною якоїсь події, зовнішнім виглядом людини.

Подальший розвиток особистості зв'язаний з “походженням” інших вікових періодів і з, іншої сторони, - з особливостями розвитку дівчаток і хлопчиків, дівчат і юнаків. Вік, як, професія, коло спілкування, епоха – усе це формує особистість. На життєвому шляху неминучі і злети – як правило, у юності й у віці 30 - 40 років і застої(25-30, 40-45). Рубежами в житті людини стають відрив від батьківської родини, створення власної родини, народження дітей і т.п.

Становлення особистості відбувається в процесі засвоєння людьми досвіду і ціннісних ориентаций даного суспільства, що називають соціалізацією. Людина учиться виконувати особливі соціальні ролі, тобто учитися поводитися відповідно до ролі дитини, студента, чоловіка і т.д. усі вони мають виражений культурний контекст і, зокрема, значно залежать від стереотипу мислення. Якщо немає важких уроджених дефектів розвитку головного мозку, наслідків родової чи травми захворювання, то становлення особистості – підсумок взаємодії людини і суспільства. У плині життя людина може в тім чи іншому ступені втратити особистісні риси внаслідок розвитку хронічного алкоголізму, наркоманії, важких захворювань ЦНС і т.п. у принципі особистість може “вмерти” у ще живій людині, що говорить про складну внутрішню структуру цього феномена.

Перша грань Я – це так називане тілесне чи фізичне Я, переживання свого тіла як втілення Я, образ тіла, переживання фізичних дефектів, свідомість чи здоров'я хвороби. У формі тілесного Я ми відчуваємо не стільки особистість, скільки її матеріальний субстрат – тіло, за посередництвом якого вона виявляє себе й інакше проявитися не може. Тіло - дуже великий внесок у цілісне відчуття власного Я – про це усім відомо з власного досвіду. Особливо велике значення тілесне Я здобуває в підлітковому віці, коли власне Я починає виходити з людини на передній план, а інші сторони Я ще відстають у своєму розвитку.

Друга грань Я – це соціально-рольове Я, що виражається у відчутті себе носієм тих чи інших соціальних ролей і функцій. Домінування соціально-рольового Я – риса бюрократа, що мислить себе як втілення визначених посадових функцій і державних інтересів – і нічого крім цього Я не містить.

Третя грань – психологічне Я. Вона містить у собі сприйняття власних рис, диспозицій, мотивів, потреб і здібностей і відповідає на запитання “який я?”.

Четверта грань Я - це відчуття себе як джерела активності чи навпаки пасивного об'єкта впливів, переживання своєї свободи чи не свободи. Його можна назвати екзистенціальним Я, оскільки в ньому відбиваються особистісні особливості вищого екзистенціального рівня, особливості не якихось конкретних особистісних структур, а загальних принципів відносин особистості з навколишнім її світом.

Нарешті, п'ята грань Я- це самовідношення чи зміст Я. Найбільш поверхневим проявом самовідношення виступає самооцінка - загальне "+" чи "-" відношення до себе. Варто розрізняти : самоповага - відношення до себе як би з боку, обумовлене якимсь моїми реальними достоїнствами чи недоліками - і самоприйняття - безпосереднє емоційне відношення до себе, що не залежить від того, чи є в мені якісь риси, що пояснюють це відношення. Не менш важливими характеристиками самовідношення є ступінь його цілісності, интегрированности, а також автономності, незалежності від зовнішніх оцінок.

21. Поняття соціальної стратифікації.

Соціальна стратифікація — диференціація суспільства на соціальні класи та верстви населення. Стратифікація — це розташування індивідів і груп зверху вниз горизонтальними шарами (стратами) за ознакою нерівності в доходах, рівня освіти, обсягу влади, професійному престижі.

Дослідження соціальної структури суспільства — соціальна стратифікація — є однією з теоретичних галузей сучасної соціології.

Стратифікація відображає соціальну неоднорідність, розшарування суспільства, неоднаковість соціального положення його членів і соціальних груп, їхню соціальну нерівність. Термін показує відмінності між формами соціального ранжування і нерівності, котрі характеризують суспільства або що існують в рамках одного з них. У історичній та порівняльній перспективі, наприклад, — між рабом, кастою, станом і сучасним «класово відкритим» суспільством, а також між соціальними характеристиками, котрі диференціюють нерівність.

Соціальна стратифікація означає як сам процес, що безперервно триває в суспільстві, так і його результат. Вона засвідчує не просто різне становище в суспільстві індивідів, родин чи цілих країн, а саме їх нерівне становище. Вона є не лише методом виявлення верств конкретного суспільства, а й портретом цього суспільства. Простратифікувавши населення країни, можна виділити страти (верстви), з яких воно складається. Тому стратифікація — риса будь-якого суспільства. Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.

1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому — йому відводилася роль слуги чи солдата.
2. Касти. У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов'язана з індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.
3. Стани. Властиві вони європейському феодалізмові. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До нижчого — духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану — вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним.
4. Класи. Цей тип стратифікованого суспільства є головним об'єктом соціології марксизму. Її основоположник К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками — суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності. В. Ленін застосовував багатофакторний аналіз класоутворюючих ознак: місце в системі суспільного виробництва, відношення до власності на засоби виробництва, роль у суспільній організації праці, розміри доходів та ін.

Сучасні дослідники (французький соціальний філософ П'єр Бурдьє) при розгляді цього питання беруть до уваги не тільки економічний капітал, вимірюваний у категоріях власності й доходу, а й культурний (освіта, особливі знання, вміння, стилі життя), соціальний (соціальні зв'язки), символічний (авторитет, престиж, репутація).

Якщо за попередніх типів стратифікації достатньо було одного параметра, класове структурування передбачає застосування сукупності критеріїв.

Класи не детерміновані віросповіданням або законом; належність до класу не є спадковою. Це — відкритіший тип стратифікації, ніж інші, а класові межі не настільки суворі. Тому соціальне переміщення за класовою ознакою — звичайне явище, оскільки належність до класу пов'язана з професією, матеріальним рівнем, майновим цензом індивіда, його прилученням-неприлученням до ключових контролюючих позицій у суспільстві тощо.

Клас — угруповання людей на основі нерівного становища щодо основних соціальних ресурсів, які визначають їхні життєві шанси, соціальні претензії та соціальні можливості спільно діяти.

У західному індустріальному суспільстві розрізняють, як правило, три класи.

Вищий клас. До нього зараховують роботодавців, керівників, топ-менеджерів, усіх, хто володіє виробничими потужностями чи контролює їх, має високий майновий ценз (багатство).

Середній клас. Цей феномен сформувався в індустріальному суспільстві, розвинувся в постіндустріальному. Його ідентифікують за різними критеріями, в яких домінують такі сутнісні ознаки:

1. Сукупність соціальних груп, що займають проміжну позицію між верхами і низами суспільства, виконуючи внаслідок цього функцію соціального медіатора (посередника).
2. Порівняно високо забезпечена частина суспільства, що володіє власністю, економічною незалежністю, свободою вибору сфери діяльності. Висока якість життя, впевненість у майбутньому зумовлюють його зацікавленість у збереженні соціального порядку, внаслідок чого він є соціальним стабілізатором суспільства.
3. Елемент соціальної структури, що зосереджує у своїх рядах кваліфікованіші, найдіяльніші кадри суспільства. Професійний склад його охоплює наукових і інженерно-технічних працівників, управлінський, адміністративний персонал, що не обіймає високих посад, інтелектуалів, які працюють за наймом, працівників сфери обслуговування, дрібних власників, фермерів, робітників високої кваліфікації. Середні верстви сучасного західного суспільства становлять приблизно 80 відсотків. Завдяки переліченим якостям та високому соціальному престижеві середній клас виконує функцію агента технологічного і соціально-економічного прогресу.
4. Більшість населення високорозвинутих західних країн, що є основним носієм суспільних інтересів, національної культури, тобто властивих відповідним суспільствам цінностей, норм. Поширюючи зразки власної культури на вищі і нижчі верстви, середній клас виступає культурним інтегратором суспільства.

Нижчий клас. До нього належать малокваліфіковані робітники, особи без професійної кваліфікації (так звані «сині комірці»). Однак за всієї значущості класова система — один з виявів соціальної стратифікації. При цьому класова і стратифікаційна моделі соціальної структури не заперечують одна одну, а навпаки — сприяють побудові моделі соціальної структури. Розгляд соціальної структури в контексті стратифікації дає змогу описати механізми і способи формування конкретної ієрархії в суспільстві. Це особливо важливо при дослідженні перехідних періодів у розвитку суспільства, коли змінюються механізми соціальної диференціації.

22. Поняття соціології права.

Соціологія права - галузь соціології вивчає взаємодію інституту права з іншими соціальними інститутами. У сферу інтересів соціології права входить вивчення генези, динаміки, структури правових норм, а також їх соціальну обумовленість і роль в суспільстві. Соціологія права тісно пов'язана з кримінологією, соціальної інженерією і антропологією права.
Предмет соціології права і предмет правознавства досить часто стикаються, але при цьому підходи до вивчення тих чи інших правових відносин сильно відрізняються. Правову науку в першу чергу цікавить правова форма суспільних відносин, у той час як соціологію цікавить соціальні функції цих відносин.
Право, як одна із соціальних норм, виконує важливу соціальну роль, при цьому впровадження правових норм у суспільну свідомість і їх дотримання забезпечується примусовою силою держави.
В якості одного з факторів соціальної обумовленості права виступає правотворчість.
На правотворчу діяльність великий вплив мають економічні, політико-правовове, національні, соціально-психологічного та соціокультурні фактори. Від цих факторів залежить формування правової системи держави.
Крім досліджень правотворчої діяльності, соціологія права вивчає соціальні аспекти правозастосовчої діяльності. Зокрема, однією з важливих задач дослідження правозастосовчої діяльності, є виявлення і визначення ефективності соціальних функцій права.

23. Поняття та види інтересів в соціології.

Соціальний інтерес (від лат Socialis -. Громадський та інтерес - важливо) - елемент мотиваційно - потребностной сфери, автор А. Адлер -. За уявленнями Адлера, соціальний інтерес виступає основою інтеграції в суспільство і усунення відчуття неповноцінності -. Йому властиві готовність бути недосконалим, до внеску в загальний добробут, виявляти довіру, турботу, співчуття, готовність до відповідального вибору, до творчості, близькості, співпраці і включеності.
Види соціальних інтересів - система представництва інтересів - політичне представництво - функціональне представництво способи представництва інтересів - лобізм - корпоративізм - групи інтересів - клієнтели

24. Поняття та структура культури.

Культура (лат. Cultura - обробіток, землеробство, виховання, шанування) - область людської діяльності, пов'язана з самовираженням (культ, наслідування) людини, проявом його суб'єктності (суб'єктивності, характеру, навичок, уміння і знань). Саме тому будь-яка культура має додаткові характеристики, тому що пов'язана як із творчістю людини, так і повсякденною практикою, комунікацією, відображенням, узагальненням і його повсякденним життям. Культура є маркером і основою цивілізацій і предметом вивчення культурології. Культура не має кількісних критеріїв у чисельному вираженні. Домінанти або ознаки є достатніми для відображення ознак культури. Найбільш часто розрізняють культури в періодах мінливості домінантних маркерів: періодів та епох, способів виробництва, товарно-грошових і виробничих відносин, політичних систем правління, персоналій Структура включає в себе
- Систему освіти,
- Науку,
- Мистецтво,
- Літературу,
- Міфологію, моральність,
- Політику,
- Право,
- Релігію, сфер впливу і т.д.

25. Поняття та структура програми соціологічного дослідження.

Соціологія - це наука, яка займається проведенням прикладних досліджень, збором первинної соціологічної інформації, на підставі якої робляться висновки. Соціологічне дослідження являє собою ретельно продумане і добре організоване вивчення та вирішення актуальної соціальної проблеми.

Часто соціологічним дослідженням називають будь-непрофесійний анкетне опитування, але це не так.

Соціологічне дослідження - це система методологічних, методичних і організаційно-технічних процедур, взаємопов'язаних єдиною метою: отримати достовірні дані про досліджуваному явищі чи процесі для їх подальшого використання в науковій або практичної діяльності.

Характеристики соціологічного дослідження:

- Соціологічне дослідження носить науковий характер, тобто будується відповідно до вимог науки.

- Отже, воно повинно бути об'єктивним, максимально наближеним до істини.

- Соціологічне дослідження носить достовірний характер, тобто його дані можна перевірити.

- Нарешті, результати дослідження повинні бути репрезентативними (представницькими) - здатними відображати реальну ситуацію в об'єкті дослідження.

Фахівці вважають, що єдиної схеми СІ, що годиться на різні випадки життя, не існує. Вибір виду дослідження диктується характером поставленої мети та висунутих завдань. Іншими словами, глибиною необхідного аналізу соціальної проблеми, масштабом охоплення подій.

Виділяють кілька видів емпіричного дослідження - за критерієм, покладеному в основу класифікації.

1. За ступенем складності вирішуваних завдань, в залежності від глибини аналізу соціальної проблеми і масштабу охоплення подій:

- Розвідувальне (пробне) - для попереднього ознайомлення з явищем. Близьке до нього - пілотажне - застосовується для випробування методики, анкети.

- Описове - дає системний опис досліджуваного явища.

- Аналітичне - крім опису, дає розуміння причин та факторів, що визначають розвиток даного явища.

2. За характером вивчення об'єкта, тобто в залежності від того, чи вивчається цікавить дослідника об'єкт у статиці або в динаміці:

1) Точкове (разове) - дає інформацію про стан або характеристиках соціального явища на момент вивчення.

2) Повторні дослідження - це сукупність декількох досліджень, проведених за єдиною програмою та інструментарію послідовно через певні проміжки часу і покликаних отримати результати, що характеризують динаміку зміни об'єкта. Вони являють собою засіб порівняльного аналізу. До них відносять такі види досліджень:

· лонгітюдние - тривале вивчення однієї сукупності осіб;

· когортні - вивчення осіб одного віку (покоління) протягом тривалого часу (мета: аналіз змін у способі життя, орієнтація людей одного покоління; об'єкти дослідження змінюються, але люди зберігаються);

· трендові - на одній і тієї ж генеральної сукупності з інтервалом в часі і з дотриманням щодо однакової методики (мета - встановлення тенденцій (трендів) соціальних змін; приклад - перепису населення);

· панельні - дослідження за єдиною програмою та методикою на одній і тій же вибірці через певний інтервал часу (мета - аналіз динаміки подій; люди можуть мінятися, але об'єкти дослідження - цех, підприємство - зберігаються).

3. За масштабом дослідження:

1) Локальні (певний об'єкт, район)

2) Регіональні (область, декілька областей)

3) Галузеві (переважали в радянській соціології)

4) Загальнодержавні (загальнонаціональні)

5) Міжнародні

4. У залежності від застосовуваного методу збору даних (опитування, спостереження, аналіз документів).

2. Програма та етапи соціологічного дослідження

Конкретні соціологічні дослідження в своїй сутності представляють собою цілісну систему теоретичних і емпіричних процедур, що сприяють отриманню нового знання про досліджуваний об'єкт для вирішення конкретних теоретичних і практичних соціальних проблем. Прикладне соціологічне дослідження має ряд етапів:

1. Підготовчий етап. Якість підготовки забезпечує цінність інформації, яка буде отримана в результаті проведеного дослідження. На цьому етапі уточнюється тема, розробляється теоретична концепція, програма дослідження, встановлюється вибірка, розробляються і тиражуються методичні документи для збору інформації, визначається інструментарій дослідження, формуються дослідницькі групи, складаються графіки робіт, проводяться організаційні заходи, вирішуються питання, пов'язані з матеріально-технічним забезпеченням дослідження.

2. Польовий етап або етап збору первинної соціологічної інформації. Пов'язаний зі збором інформації в зоні практичних дій соціолога-отримання інформації від її носіїв-людей: в аудиторіях, на вулицях, у класах, будинках, на виробництві і т.д. Інформація збирається різними способами і інструментарієм, які притаманні соціології та визначені програмою дослідження: за допомогою різних видів опитування, спостереження, аналізу документів, експерименту.

3. Етап підготовки та обробки інформації. Та інформація, яка отримана на польовому етапі, потребує перевірки та впорядкування. Весь зібраний масив вивчається з точки зору відхилення вибірки від розрахункових параметрів. Процедура перевірки зібраного масиву включає перегляд методичних документів на предмет точності, повноти та якості заповнення та вибракування тих з них, які не відповідають висунутим вимогам.

4. Аналіз інформації і підготовка підсумкових документів або заключний етап. У ході аналізу робляться висновки про підтвердження або спростування гіпотез, виявляються соціальні зв'язки, тенденції, протиріччя, парадокси, нові соціальні проблеми. На цьому ж етапі оформляються результати дослідження. Підсумковий документ залежить від виду дослідження та визначається побажаннями замовника. В якості такого документа виступають:

1) інформаційна довідка,

2) інформаційна записка;

3) аналітична записка;

4) звіт про науково-дослідній роботі.

Аналітична записка і звіт повинні містити висновки та рекомендації щодо вирішення тієї проблеми, вивченню якої було присвячено соціальне дослідження.

Після уточнення теми та визначення виду дослідження на підготовчому етапі розробляється програма дослідження. Це один з найважливіших соціологічних документів. Програма являє собою теоретико-методологічну основу процедур всіх етапів дослідження: збору, обробки і аналізу інформації. Програма, як науковий документ повинна відповідати ряду необхідних вимог.

Програма соціологічного дослідження - це систематизований виклад теоретико-методологічних передумов, загальної концепції дослідницького проекту відповідно до основними цілями і завданнями робиться роботи, методичних і процедурних основ її виконання, висунутих гіпотез і логічно послідовних операцій для їх перевірки

Програма соціологічного дослідження складається з 2 основних частин: методологічної та процедурної.

Методологічний розділ програми має ряд важливих структурних елементів.

Аналіз проблеми та визначення проблемної ситуації. Проблемна ситуація - це реально існуюче в соціальній дійсності протиріччя, способи вирішення якого в даний час ще не відомі або неясні.

Визначення об'єкта дослідження та його попередній аналіз. Об'єкт - це сукупність явищ, процесів чи певна сфера соціальної дійсності, що виступають в якості факторів проблемної ситуації, на які спрямована пізнавальна діяльність соціолога.

Визначення предмета дослідження та його попередній аналіз. Предмет дослідження - це певна сторона або властивість (властивості), особливості об'єкта задані для безпосереднього вивчення саме в даному прикладних досліджень.

Визначення цілей і завдань дослідження. Мета - це найважливіше методологічне вимога до програми. Завдання дослідження - це сукупність конкретних цільових установок, в яких формулюються основні та додаткові вимоги до аналізу і вирішення проблеми.

Формулювання гіпотези. Гіпотеза є формою припущення або допущення про досліджуваному об'єкті, його структуру, особливості, тенденції розвитку, взаємозв'язках з іншими об'єктами. За змістом припущень щодо досліджуваного об'єкта гіпотези поділяються на описові, пояснювальні і прогнозні. Описові гіпотези - це припущення про властивості об'єкта, характер зв'язків між його окремими елементами (структурні), про ступінь тісноти взаємодії (функціональні). Пояснювальні - це такі гіпотези, які містять припущення про причинно-наслідкові залежності в досліджуваних явищах і процесах. Прогнозні - це такі гіпотези, які розкривають тенденції розвитку досліджуваних об'єктів. За ступенем спільності гіпотези поділяються на гіпотези підстави і гіпотези слідства. Гіпотези-підстави несуть у собі припущення широкої спільності, гіпотези-наслідку - припущення менш широкої спільності.

Вичленення основних понять, їх інтерпретація та операціоналізація. Інтерпретація - логічний аналіз основного поняття, його теоретична трактування. Операціоналізації - подальше членування і деталізація поняття до рівня однозначно розуміються термінів, знаходження їх аналогів в реальному житті (емпіричних індикаторів).

Методико-процедурний розділ включає:

- Визначення загального плану дослідження.

- Побудова необхідного планом типу вибірки.

- Визначення основних процедур збору й аналізу вихідних даних.

Програма конкретного соціологічного дослідження виконує 3 основні функції:

1. Теоретико-методологічна функція покликана визначити вимагає свого вирішення наукову проблему та окреслити основні принципи її рішення.

Методична функція полягає у визначенні способів збору емпіричних даних, опису та інтерпретації очікуваних результатів.

Організаційна функція полягає в плануванні діяльності дослідницького колективу з визначенням видів пропонованих результатів по кожному з намічених етапів.

26. Потреби індивіда як вихідний момент його активності. Види потреб у соціальній

Потреби-внутрішні стимули активності особи,які забезпечують її самозбереження. Потреби відображають об’єктивну залежність особі від зовнішнього світу,соціального середовища. Потреби людей є рушійною силою розвитку як суспільства, так і самої людини. Заради потреби, власне, і здійснюється людська діяльність. Потреби становлять джерело діяльності людей. Тому суспільство або соціальна група, діючи на процес формування та задоволення потреб особистості, одержує можливість спрямувати її життєві орієнтації та поведінку в той чи інший бік. Американський психолог Маслоу виокремив серед них базові(постійні) та похідні(змінювані).Базові потреби ієрархічні: нищим їх рівнем є фізіологічні потреби,матеріальні потреби,вищим-духовні.До них відносять: фізіологічні,сексуальні (продовження роду,вгамування голоду,потрреби у диханні,русі); екзистенційні(безпеки існування,впевненості у майбутньому,стабільності); соціальні(належність до групи чи спільноти,спілкування, увага до себе, участь у суспільній діяльності) престижні(повага до себе,визнання і висока оцінка особистісних якостей,високий статус у суспільстві); духовні(самовираження через творчість). Фізіологічні та екзистенційні потреби Маслоу вважав первинними і вродженими(природними),а інші- набутими(соціальними).Природні потреби характеризують людину яу біологічну особу,істоту, соціальні-як продукт суспільного життя.З розвитком суспільства природні потреби людини соціалізуються,з часом вона потребує певного типу житла, одягу,певної якості їжі,що зумовлено конкретно-історичним розвитком суспільства,національними традиціями,релігією.

27. Потреби, інтереси та цінності - механізми визначеності поведінки.