Елементи соціологічної теорії

Незважаючи на те, що переважній більшості веберів-ських праць притаманна емпірична орієнтація, він надавав великої ваги питанням логіко-методологічного обгрунту­вання соціальних наук. Важливе місце у його науковій творчості займає проблема побудови теорії у соціальних науках. Позиція його в цих питаннях близька до мето­дологічних засад неокантіанства, феноменології та логіч­ного позитивізму. Вебер різко виступає проти спроб розу­міти поняття соціальних наук як прямі й безпосередні ко­пії об'єктивної реальності. Водночас він не погоджується із спробами ототожнити поняття і методи гуманітарного пізнання з поняттями і методами точних наук. Мислитель надавав великого значення узагальненню тієї практики, яка стихійно складалася в емпіричній соціології.

Соціологія, як і інші гуманітарні дисципліни, у своїй дослідницькій практиці не може обійтися без опори на певні загальні принципи й категорії. Однак узагальнення, як підкреслює М. Вебер, не є самоціллю соціологічної на­уки: адже чим загальніший обсяг поняття, тим абстрак-тніший, бідніший його зміст. Категорії соціальних наук — це не прямі адеквати реальності, а «ідеальні типи», які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ іпроцесів. Ідеальні типи — це чисті мисленні конструкції, за допомогою яких дослідник визначає напрямки аналізу матеріалу, узагальнює емпіричні факти. Зміст ідеального типу значною мірою залежить від напрямку інтересів са­мого дослідника та від загальної спрямованості «інтересів епохи». Ідеальними типами Вебер називав такі поняття, як «капіталізм», «феодалізм», «господарство», «християн­ство» і т. д. Явища реальної дійсності ніколи не можуть бути повністю тотожними із змістом ідеального типу, од­нак існує більша або менша міра адекватності між першим і. другим. Капіталізму чи феодалізму у чистому вигляді не існує, та процеси і явища господарського життя розвине­них західноєвропейських країн відповідають змістові цих ідеальних типів значно більшою мірою, аніж, скажімо, явища і процеси господарського життя Індії чи Китаю. Поняття ідеального типу виступає тим знаряддям, яке до-

помагає досліднику зрозуміти специфіку соціального яви­ща і запобігає ототожненню понять науки з реальними процесами.

М. Вебер, таким чином, не заперечує значення розро­бок чисто теоретичних конструкцій у соціальних науках, однак постійно застерігає проти того, щоб «гонитва за уза­гальненням» перетворювалась тут на самоціль. Значну увагу приділяє він також питанню про суб'єктивну пози­цію дослідника-гуманітарія. Наукове дослідження мусить бути максимально об'єктивним, тобто таким, що грунтує­ться на фактах і лише на них. А це значить, що власне відношення дослідника до об'єкту дослідження мусить за­лишатися «за дужками» дослідницького процесу. В цьому полягає зміст принципу «свободи від оціночних суджень», який Вебер вважає важливим евристичним принципом су­часної науки (соціолог часто згадував з цього приводу сло­ва Спінози про те, що мислитель прагне не хвалити чи осуджувати, а розуміти). Водночас М. Вебер доводить, що «свободу від оціночних суджень» у науці не слід розуміти як свободу мислителя від цінностей, яким підпорядковане мислення тієї чи іншої епохи. Тому не менше евристичне значення, аніж вимога «свободи від оцінок», має, згідно з Вебером, принцип «віднесення до цінностей», який лежить в основі всіх гуманітарних та соціальних наук. Цінності, на відміну від оцінок, концентрують у собі духовний досвід окремих епох і всього людства. Вони виступають чимось на зразок «маяків», які дозволяють мореплавцю знайти правильну орієнтацію серед розбурханого моря. Зміст цін­ностей трансцендентний частковим, минущим інтересам, і саме завдяки цьому вони здатні бути орієнтирами науко­вого пізнання. За допомогою цінностей конституюється, як вважає Вебер, зміст соціального пізнання, формуються ті чи інші напрямки дослідницьких інтересів. Так, формуван­ня самої соціології як науки відбувається під впливом тих ціннісних орієнтацій, які формуються у дослідників під впливом загальної атмосфери сучасної епохи, зокрема прагнення до раціональної організації економіки, управ­ління і всього соціального життя в цілому.

Об'єктом соціології, якщо його розуміти у широкому значенні, виступає соціальна дія. Тому Вебер визначає її як науку, котра прагне зрозуміти соціальну дію і тим са­мим каузально пояснити її процес і вплив. При цьому «дією» він називає будь-які вчинки людей, з якими останні пов'язують певний суб'єктивний смисл. Як синонім «дії» соціолог іноді вживає вираз «поведінка». Смисл дії або поведінки можна зрозуміти, реконструювавши його в ра-

тональних поняттях — насамперед поняттях мети дії і засобів дії. Відтворений таким способом об'єктивний смисл не обов'язково мусить бути тотожним її суб'єктив­ному смислу — однак «не треба бути Цезарем, аби зрозу­міти вчинки Цезаря».

Усю багатоманітність форм і відтінків людської пове­дінки (або людських вчинків і їх мотивів) значно легше науково систематизувати, коли ввести поняття норматив­ного зразка, наближеннями або відхиленнями від якого будуть конкретні форми людської поведінки. Такого роду нормативним зразком виступає так звана «цілераціональ-на» дія. Для пояснення, наприклад, факту «біржової па­ніки», зазначає Вебер, доцільно спочатку встановити, якою була б поведінка відповідних дійових осіб без впливу «ір­раціональних афектів», а потім ввести ці ірраціональні компоненти як «перешкоди». Таким же чином при вивчен­ні певної політичної чи військової акції доцільно насам­перед уявити можливу поведінку її учасників за умови знання ними усіх обставин справи, всіх намірів і при ра­ціональному виборі ними засобів дії. Реальна поведінка у такому випадку буде оцінюватися відповідно до її від­хилення від певного раціонального «ідеального типу». Це і є, за Вебером, концептуальною моделлю наукового розу­міння смислу людської дії (поведінки).

Соціальною дією Вебер називає таку дію, яка згідно з намірами дійової особи співвідноситься з діями інших лю­дей і орієнтована на них. Не всім типам людських взаємо­відносин притаманний соціальний характер. Соціальною є лише та дія, яка за своїм смислом орієнтована на пове­дінку інших. Зіткнення двох велосипедистів, наприклад,— це не більше аніж подія, схожа на явище природи. Проте спроба когось із них запобігти зіткненню, так само як і лайка, сутичка чи мирне врегулювання конфлікту після зіткнення,— це вже соціальні дії.

Так само не можна віднести до рангу соціальних деякі інші однотипні чи масово поширені прояви людської ак­тивності (одночасне відкриття парасольок з початком до­щу, масові емоційні реакції і т. ін.). Хоча критерії розме­жування тут не завжди чіткі й однозначні, все ж, як пе­реконаний соціолог, в усіх зазначених випадках відсутня свідома орієнтація на інших, свідоме очікування реакції інших на мій вчинок. Соціологія, робить висновок Вебер, не займається вивченням винятково лише соціальної дії, -проте остання є її центральною проблемою, конститутив­ною для неї як для науки.

Формулюючи основні поняття теорії соціальної дії, Ве-

бер узагальнив значний дослідницький матеріал сучасної' йому психології та інших наук про людину. Нового змісту набули тут і висновки Маркса про соціальну сутність люд­ського буття, й ідеї теоретиків «суспільного договору» та ліберально орієнтованих політекономіє. Адже, наприклад, «орієнтація на інших» як головний смисловий компонент соціальної дії близька за своїм змістом до ідеї договору, «консенсусу» між інтересами, яка лежить в основі соці­альної філософії Ж- Ж. Руссо, Г. Мена, А. Сміта, Ф. Тьон-ніса. Водночас, як ми побачимо далі, соціальну дію Вебер , розглядає з боку не лише її мотивацій, а й нормативних -меж — звичаїв, «констеляцій інтересів» і «легітимних по­рядків». Таким чином, глибинною проблемою теорії соці­альної дії виступає питання про поєднання «свободи і нррмативного порядку», котре з часів Гоббса визначається як основне питання соціології.

Мотиваційне підґрунтя соціальної дії Вебер розглядає як складну систему, утворену внаслідок взаємодії і взає­мопроникнення кількох головних мотиваційних субсистем. Сюди він відносить насамперед «традиційну», «афектив­ну» (емоційну), «ціннісно-раціональну» та «цілераціональ-ну» системи мотивацій. Відповідно до них класифікуються і типи соціальної дії.

Так звана традиційна соціальна дія може бути відне­сена до категорії соціальної дії, як вважає соціолог, лише-з рядом застережень, оскільки вона часто лежить за.ме­жами того, що можна вважати осмисленими вчинками. Найчастіше це просто системи автоматичних реакцій на звичні подразники відповідно до певної засвоєної у мину­лому установки. Такий характер має, за деякими винят­ками, більша частина звичайної повсякденної людської поведінки. Однак, оскільки «вірність звичкам» може бути свідомою, таку поведінку можна віднести до категорії со­ціальних дій.

Майже на межах «усвідомленого» перебуває і більшість «афективних вчинків», котрі частіш за все виникають як реакції на несподівані, незвичайні подразники. Однак не­рідко такого гатунку поведінка виступає свідомо плановою емоційною розрядкою, що дає змогу вважати її різнови­дом соціальної дії.

Два інші типи соціальної дії — ціннісно-раціональний і цілераціональний — уже повною мірою, як вважає Вебер, відповідають строгим критеріям соціальної дії як такої. Ціннісно-раціональна поведінка індивіда пов'язана на­самперед зі свідомою і наперед планованою орієнтацією не на досягнення якоїсь мети, а перш за все на свої власні

переконання про честь, обов'язок, гідність, красу, віру в Бога і т. п. Можливі наслідки такої поведінки відступа­ють на задній план порівняно зі змістом тієї чи іншої цін­ності як такої. Така поведінка завжди підпорядкована «заповідям» чи «вимогам», у підкоренні яким даний інди­від вбачає свій «обов'язок». Вебер зауважує, що такого типу поведінка трапляється в житті досить нечасто, одна­че значення її настільки важливе, що дає підставу вклю чити цей тип до загальної класифікації.

Нарешті, цілераціональною соціолог називає таку по­ведінку, коли насамперед «прораховуються» всі можливі наслідки дії і засоби її досягнення. Така поведінка не емоційна і «не традиційна», оскільки побудована на свідо­мому виборі і розрахунку. Сам вибір може бути орієнто­ваним на цінність — тоді ця поведінка буде цілераціональ­ною щодо засобів. Індивід може «рангувати» різні цілі в певну шкалу, а потім досягати їх у певному порядку, на­приклад, відповідно до принципу «граничної корисності». Такого роду поведінка може по-різному відноситись до поведінки ціннісно-раціональної, хоча очевидно, що остан­ня оцінюється нею як щось ірраціональне. Чисті типи тієї чи іншої соціальної поведінки трапляються рідко, проте уся багатоманітність форм людської взаємодії може роз­глядатися з точки зору «тяжіння» до того чи іншого типу.