Виникнення і становлення конфліктології

Навколо ролі й місця конфлікту у нашому житті в науці відчувалася жвава й принципова полеміка, основний зміст якої розглядатиметься у подальшому.

Зараз же можна констатувати лише те, що продуктом цієї полеміки стала наука конфліктологія.

У 1950 році у американському соціологічному журналі з’явилась стаття Дж. Бернарда «Де сучасна соціологія конфлікту?», у якій аналізуються причини ігнорування вивчення конфліктів. За думкою автора, суспільство не бажає визнавати факти існування певних конфліктів. Є сили, що не зацікавлені у розвитку досліджень конфліктів, оскільки це «роззброює» конфліктуючі сторони. Також науковці прагнуть уникнути неминучості марксистської аргументації. Ще один аргумент ігнорування: той, хто вивчає конфлікти, довільно захищає або схвалює його. Бернард стверджує, що соціологія конфлікту залишається на рівні робіт Г. Зіммеля (Bernord, 1950, p. 12.13).

Вже через десятиліття після цієї публікації починає складатися наука конфліктологія, яка вбирає і науку, і практику.

Конфліктологія – особлива міждисциплінарна область, що об’єднує теоретичні, методологічні і методичні підходи до описання, вивчення і розвитку практики роботи з різного роду конфліктними явищами, що виникають у різних сферах людської взаємодії.

Розвиток конфліктології характеризується поступовим переходом від теоретичних описів до практики управління конфліктами.

Це пояснюється зростанням світової конфліктності (1960-70 рр.) і деякими теоретичними невдачами (не вдалося створити: єдину схему видів конфліктів; загальну теорію конфлікту; єдину типологію конфліктів).

Рівень абстракції тут зашкоджує вирішенню задач прогнозування і регулювання конфліктів.

Дж. Бертон, провідний фахівець світового рівня, підкреслює, що академічні розробки з теорії конфлікту, традиційно обмежуються створенням «пояснювальних» концепцій, тобто пошуком причин та витоків конфліктних ситуацій. На думку Бертона, основне завдання полягає у переході до створення теорії і «техніки» розв’язання конфліктів (Burton, 1990)/

Ця прагматична переорієнтація практично визначила характер сучасної конфліктології, що приділяє основну увагу практиці розв’язання конфліктів.

Отже, конфліктологія, по-перше, перетворила конфлікт на конструктивне (але не негативне) явище, а, по-друге, акцент було перенесено на регулювання конфліктів, що дозволяло отримувати позитивний ефект із конфліктного процесу.

Як же слід сприймати конфлікт?

1. Конфлікт мусить сприйматися як одна з форм людської взаємодії (але не патологія, аномалія). Конфлікт – це нормально.

2. Конфлікт не завжди і не обов’язково приводить до руйнації (зберігає головне, ціле). Конфлікт – це не обов’язково погано.

3. Позитив конфлікту у наступному: «Продуктивність конфронтації випливає з того факту, що конфлікт веде до зміни, зміна веде до адаптації, адаптація веде до виживання» (Goddard, 1986, p. 8).

Конфлікт – зміна – адаптація – виживання.

Тобто конфлікт слід сприймати як сигнал (Л. Козер). Навіть сама конфліктна взаємодія є корисною для учасників конфлікту. У китайській мові ієрогліф «конфлікт» утворюється сполученням двох ієрогліфів: «ризик» і «сприятлива можливість».Отже, у конфлікті потенційно закладене потужне конструктивне начало: конфлікт – це може бути добре.

4. Конфлікт може бути керованим, причому таким чином, що його деструктивні наслідки можуть бути мінімізовані, а конструктивні – посилені.

Тобто, конфлікт – це те, з чим можна працювати.

Соціальний конфлікт зазвичай трактується як загострення соціальних протиріч, зіткнення, у якому сторони представлені соціальними спільнотами – етнічними групами, класами, держу твореннями. Тобто, у змісті поняття «соціальний конфлікт» включаються явища: процеси, що розгортаються на рівні макроструктур. До соціальних конфліктів відносять збройні, етнічні, економічні і політичні. Вони й є предметом нашої уваги.

Література

1. Политология конфликта: уч. пособие. – М., 1998.

2. Анцупов, Шипилов, 1996, 1999.

3. Здравомыслов А.Г. Социология конфликта. – М., 1995. – 317 с.

4. Хасан Б. Психотехника конфликта и конфликтная компетентность. – Красноярск, 1996. – 157 с.