Вивчення громадської думки в США. Реклама як соціальний феномен
У XIX ст. виникають перші спроби вивчення громадської думки. Громадська думка як стан масової свідомості виражається в оцінках і ставленні до конкретних соціальних явищ та процесів. Вона є своєрідним «зняттям» масово виражених індивідуальних оцінок і думок, які в процесі взаємодії приводять до вироблення найбільш сприйнятливих для маси чи спільності узагальнень, що виступають як феномен групової оцінки чи думки, що набуває статусу громадської.
Громадська думка існує з моменту появи первісного людського колективу і в різних історичних формах притаманна всім типам соціальних спільностей. Структура і зміст громадської думки детермінується багатоманітними чинниками економічного, політичного, соціально-культурного характеру.
Силою авторитету громадської думки регулювалася система суспільних відносин родового устрою. Структура й обсяг її змінюються в рабовласницькому суспільстві, де частина його членів (раби) виключена як суб'єкти цього інституту, а громадська думка визначається державою-полі-сом та формами політичного устрою. Тут значно ускладнюється технологія формування громадської думки та процеси маніпуляції нею. Оскільки громадська думка завжди пов'язана з ціннісними відносинами, то в дуже рідких випадках вона може розглядатися через єдиного суб'єкта-носія. Здебільшого те, що ми називаємо громадською думкою, розуміючи під цим цілісного суб'єкта, і теоретично і практично не відповідає дійсності, оскільки в суспільстві ніколи не було, немає і не може бути єдиного інтересу, як і єдиної оцінки та цінностей. Отже, і суб'єкт-суспільство не може мати єдиної громадської думки, оскільки воно таким виступає лише в абстракції, тоді як у реальному житті воно є диференційованою сукупністю системоутворюючих елементів , кожен з яких відрізняється власними інтересами, потребами, цінностями, оцінками і т. д. Тому і громадська думка, є «середньоарифметичним» виразом стану масової свідомості різноманітних елементів соціальної структури. Саме це і визначає соціальні потреби у вивченні громадської думки, оскільки в ній поєднані протилежні полюси, а сама вона, як ціле, має не монокольоровий вигляд, а скоріш нагадує веселку з її багатоколірністю й невловимими переходами між ними. Саме ця різнорідність у суспільній думці, її постійна пластичність та мінливість зумовлюють
9 828
постійну актуальність і оперативність у дослідженні. Не випадково, що громадська думка стає особливим предметом уваги і вивчення в умовах демократичних свобод.
Перші спроби виявлення громадської думки методами опитування пов'язані зі Сполученими Штатами Америки. Американська Конституція та «Білль про права» (поправки до Конституції з проголошенням свободи слова, друку, зборів, віросповідань та ін.) забезпечили основні демократичні свободи громадянам країни, що звільнилася від колоніальної залежності й утворила суверенну державу. І хоча революція не вирішила всіх проблем, не ліквідувала рабства на Півдні, але вже на той час у світі не було більш демократичної системи, ніж у СІНА.
Задономірно, що за таких умов, котрі забезпечують своїх громадян активним виборчим правом, їх вибір і орієнтація, їх думка не могли залишитися поза увагою, бо це були вже не теоретичні, а практичні проблеми політичного та соціально-економічного життя суспільства.
Дослідження громадської думки в США започаткували журналісти. Вибори конгресу, президента, адміністрації штатів та місцевої влади конче вимагали знання розстановки політичних сил, настроїв і вподобань виборців та їх ставлення до кандидатів. Йшли пошуки шляхів і засобів прогнозування можливих результатів виборів і виборчих кампаній. Власникам газет і журналів не потрібні були офіційні дозволи бюрократії на проведення опитувань населення та зондаж громадської думки. Це була справа особистої ініціативи та кмітливості.
Звичайно, перші спроби опитувань населення не спиралися на наукові принципи та засади. Журналісти в різних кінцях країни опитували виборців і на основі арифметичних розрахунків намагалися визначити шанси кандидатів. У 1824 р. журналісти газет «Херрісберг Пенсільвенієн» та «Ролей стар» у штатах Делавер та Північна Кароліна незалежно одні від одних провели опитування громадян і політичних діячів стосовно кандидата, який переможе в даному регіоні з чотирьох претендентів, на крісло президента США. В червні газета «Херісберг Пенсільвенієн» опублікувала дані, згідно з якими в штаті Делавер переможе кандидат Е. Джексон. Через місяць «Ролей стар» повідомила, що Е. Джексон обігнав своїх конкурентів і став лідером у Північній Кароліні. Вибори в листопаді 1824 р. засвідчили перемогу Джонсона в обох штатах, хоча в масштабах країни він не переміг і президентом не став.
У 1851 р. в штаті Міссісіпі було проведено обслідування громадської думки в 17 округах і опитано 800 чоловік. На
цій підставі зроблено прогноз можливого наслідку виборів, які засвідчили, що у 15 округах він виявився правильним.
На початку 80-х років газета «Бостон глоуб» розробила систему прогнозування результатів голосування на основі виборки жилих районів, принципи якої в дещо видозміненій формі й досі використовуються засобами масової інформації, особливо телебаченням.
Історія вивчення громадської думки Америки містить багато фактів, що свідчать про нелегкий шлях спроб і помилок у пошуках надійних засобів дослідження цього дуже важливого соціального інституту громадської думки. В дослідницькій практиці використовувались опитування жителів готелів, покупців у магазинах, відпочиваючих, власників телефонів та автомобілів, практикувались інші форми опитування. Деякі з них мали істотні недоліки й інколи ставили ініціаторів обслідувань в скрутне становище. Разом з помилковими прогнозами приходило розуміння причин невдач: адже свого часу майже ніхто не думав про те, що, наприклад, в опитуванні респондентів чи власників- телефонів криється небезпека — це були представники більш заможних верств населення, їх опитування не забезпечувало репрезентативності досліджуваної сукупності. Вибірка виявлялася неправильною.
Соціальна наука в XIX ст. набуває найбільш прагма-_
тичного значення також на території США. Загальновідому
американську діловитість і вміння використовувати на прак
тиці наукові досягнення ми бачили на прикладі досліджен
ня громадської думки. Другим великим тереном викорис
тання досягнень соціології, соціальної та загальної психо
логії була рекламна справа. . ■
Сьогодні реклама для американця є таким же звичним елементом його життя, як повітря чи трава. Витоки реклами в Америці починаються з другої половини XIX ст. Вона виникає з потреб ділових людей у необхідній інформації і в інформації про інформацію. Рекламну справу започатковує в 1841 р. американський бізнесмен з Філадельфії Волні Палмер, який у газетах опублікував рекламу своїх товарів. Щоправда, елементи рекламного характеру були в бостонській газеті «Ньюслеттер» 1704 р., у 1725 р. почала виходити напівкомерційна «Газета» з рекламою та об'явами (Нью-Йорк), проте реклама як вид бізнесу розгортається в США у XIX ст.
У 1865 р. виникає одне з великих рекламних агентств у Бостоні, засноване Джорджем Роуеллом, який видав в 1869 р. «Американський газетний довідник Роуелла» про тиражі американських та канадських газет для бажаючих
9*
помістити свою рекламу в пресі. Рекламна справа зростала Ч вдосконалювалася; вона враховувала інтереси, потреби, індивідуальні та групові особливості населення, психологічні особливості сприйняття та запам'ятовування тощо. Якщо у 1885 р. рекламою товарів займалися чотири журнали загальним тиражем 100 тис. примірників, то через 20 років відповідні цифри складали вже 20 журналів з тиражем понад 5 млн примірників, а затрати на рекламу становили в 1865 р.— 50 млн дол., у 1900 р.— 500 млн, у 1950 р.— 5,5 млрд, в 1970 р.— майже 20 млрд дол. Розвиток рекламної справи в США, яка не має рівних у світі,— приклад оперативного й умілого використання наукових досягнень.
Сама по собі реклама — не предмет соціології, але як соціальне явище вона дуже цікавий феномен для соціологічних досліджень багатьох проблем — таких різновидів реклами як елемента пропаганди, як явища суспільної свідомості, як засобу формування і забезпечення різноманітних матеріальних і духовних потреб (у тому числі інформаційних), як елемента соціалізації та виховання, що проникає в усі сфери життя і побуту людини, як важливого компоненту комунікаційного процесу і т. д. і т. п.
Реклама у Франції започатковується Теофрастом Ре-нодо, який*заснував у 1630 р. адресну довідкову контору. В 1611 р. в Лондоні створюється перше рекламне бюро *А. Горжа і У. Копа, а з 1657 р. виходить перша газета з об'явами. В Німеччині з 1727 р. реклама видається у «Пруському інтелігентному листку». Одним з найперших у Росії використав друковану рекламу відомий журналіст і письменник Фаддей Булгарін, який друкував платні, оголошення, об'яви та рекламу в газеті «Северная пчела».
Таким чином, США не належить пріоритет у відкритті реклами, але він безперечний у її використанні, бо в жодній країні світу реклама не стала такою органічною частиною способу життя народу, як у США.
Характерною ознакою соціальних емпіричних досліджень XIX ст. є їх більш чи менш органічне влиття в структуру сучасної науки. Вони у всезростаючому темпі від випадкових, аматорських переходять на рівень науково обгрунтованих, концептуальних і виступають як прикладна сфера наукового знання. Емпіричне й теоретичне в цих дослідженнях виявляються в своїй органічно поєднаній цілісності. Факт і теорія не протистоять одне одному, як це часто траплялось у минулому, а утворюють структурні елементи цілісного наукового знання.
Запитання для самоконтролю
1. Які причини зумовили інтенсивний розвиток емпіричних соціаль
них обслідувань XIX ст-?
2. Розкрийте значення досліджень А. Кетлє для прогнозування
соціальних процесів.
3. У чому полягає наукова заслуга А. Кетлє в пізнанні масових соціальних явиш, та їх закономірностей?
4. Наведіть конкретні приклади і охарактеризуйте зміст масових анкетних опитувань у XIX ст. і покажіть їх значення для розвитку соціологічної теорії та практики.
5. Які нові методи і техніку емпіричного соціального дослідження ввів у соціологію Ле Пле?
6. Значення закону Е. Енгеля для- оцінки рівня добробуту населення-
7. На які соціальні фактори спотворення статистичної інформації звернув увагу Д. П. Журавський у своїх наукових працях?
8. Які причини обумовили розвиток досліджень громадської думки? Проілюструйте на фактах.
9. Яке значення для розвитку соціології мали емпіричні соціальні дослідження XVII—XIX ст.?.
ГЛАВА 10
НІМЕЦЬКА ФОРМАЛЬНА СОЦІОЛОГІЯ
КІНЦЯ XIX — ПОЧАТКУ XX СТ.
(Ф. ТЬОННІС І Г. ЗІММЕЛЬ)
§ і. Проблеми методології соціального пізнання
В епоху Бісмарка завершується процес національного об'єднання Німеччини. Правляча юнкерсько-мілітаристська верхівка, зміцнивши позиції після поразки буржуазії в революції 1848 р.< ревно оберігає свої класові привілеї. На рейки капіталістичного розвитку німецьке суспільство переходить з певним запізненням, процеси модернізації правових і політичних інституцій ідуть тут повільними темпами, а «енергійний буржуазний лібералізм» британського' аб,> французького зразків сприймається з певною недовірою. Ця обставина накладає певний відбиток і на тенденції у німецькій культурі та науці. Поворот до позитивізму, характерний для європейської думки другої половини минулого сторіччя, не минув і німецьку культуру, однак ця течія не лишила тут глибокого сліду, викликавши, за словами С. Бугле/ більше заперечень, аніж наслідувань.
Ця обставина має пряме відношення до розвитку німецької соціологічної думки згаданої доби. Домінуючою
тут стає не натуралістична, а так звана духовно-історична орієнтація, котра набула особливої популярності в колах представників німецької історичної науки, що розвивається в цей час особливо бурхливими темпами. Серед німецьких істориків, фахівців у галузі господарчої, соціально-політичної та культурної історії набуває поширення ідея про специфічну «духовну сутність» господарських, правових і релігійних інститутів, яка не піддається адекватному відтворенню за допомогою емпіричних методів, характерних для природничих наук.
Позитивізм,, як зауважує один з фундаторів, культурно-історичної герменевтики В. Дільтей,— це свідчення не сили, а слабкості гуманітарних наук, які, звільнившись у добу Ренесансу від теологічних пут, потрапили потім у нову, ще більшу залежність від всезростаючої могутності природничо наукового знання. Це стосується насамперед абстрактно-раціоналістичних теорій суспільства просвітницької доби, для яких характерне позаісторичне розуміння природи господарства, права, політики, релігії і т. ін. На той час саме на грунті німецької культури склалася традиція історичного підходу до явищ суспільного життя, згідно з якою окремі факти розглядаються лише в контексті «загальних зв'язків процесу історичного розвитку». У цьому — одна з .головних ознак «історизму» як методу, реалізованого у працях Гердера та Гумбольдта, Нібура і Вінкельмана, Я. Грімма і Савіньї. Центральна ідея історичної герменевтики, як зауважив пізніше Гадамер, полягає в тому, що не лише історичні джерела, а й сама дійсність розглядається як текст, котрий належить витлумачити, зрозуміти. Цей же дослідник зауважує, що «історизм» у широкому розумінні можна вважати «першим протестом проти індустріального суспільства, яке на той час формувалось».
Звичайно ж, історико-герменевтичні методи можуть бути повноцінно реалізовані лише в царині історії та культури,, а не соціології, концептуальний-апарат якої орієнтований в напрямку емпіричного дослідження суспільних явищ. Однак в історії наукового пізнання ці дві методологічні орієнтації не відгороджені одна від одної «залізною завісою» і в реальній дослідницькій практиці можуть взаємопроникати і доповнювати одна одну. Саме це, на наш погляд, і характерне для німецького суспільствознавства на зламі сторіч. Соціологія як окрема наука у Німеччині не стільки засвоюється як комплекс певних уже розроблених понять і методів (хоча факт такої рецепції, безсумнівно, має .місце), скільки поступово відокремлюється з наявного масиву історичних, економічних, правових та філософських наук. Герменев-
тичні й емпірико-дослідницькі методи тут не лише протистоять, а й доповнюють і взаємопроникають один в одного.
Згідно з В. Дільтеєм об'єктивною підставою розмежування між «історичними науками про духовне життя» і соціологією виступає глибока відмінність між «системами культури» — правом, релігією, мовою і «зовнішньою організацією суспільства». Явищам культури притаманна певна «внутрішня форма», зумовлена, в кінцевому результаті, специфікою міжіндивідуальної взаємодії. Психологічні фактори детермінують, як вважає В. Дільтей, і «зовнішню організацію», однак ця детермінація має. тут дещо інший характер: «Людські взаємини грунтуються, в кінцевому результаті, на цілеспрямованих вольових діях людей. Проте саме волевиявлення може бути двоякого роду — або бути послідовним поєднанням дій окремих індивідів у формі систем культури, або виступати як сила, що підпорядковує собі окремі індивідуальні волі. У першому випадку мета досягається шляхом індивідуальних, лише логікою справи припасованих одна до одної дій, у другому — шляхом підпорядкування індивідуального спільній волі. Вільна дія і дія регульована, індивід і спільнота протистоять одне одному і зумовлюють одне одного».
Відносини між суспільною «культурною системою» і «зовнішньою організацією» можуть варіюватися від майже повного злиття до відособлення, протистояння. В окремих сферах суспільного життя, як, наприклад, у сфері правовій, має місце, як вважає В. Дільтей, гармонійне співвідношення між внутрішньою і зовнішньою сторонами: «У сфері права культурна система і система зовнішньої організації існують ще нероздільно одна від одної. Будь-яке правове поняття орієнтоване на зовнішню організацію і одночасово грунтується на правосвідомості як постійно діючому психологічному факторі. Система цільових орієнтацій права співвідносна із факторами зовнішньої соціальної організації». Натомість у сферах моральній, релігійній, художньої культури прямого зв'язку між організаційним і смисловим аспектами немає. Тут дедалі більшого значення набуває «внутрішня духовна дія», незалежна від об'єктивних зовнішніх умов, що має своїм наслідком диференціацію поміж соціальною організацією та системою культури й автономізацію останньої.
Таким чином, як у цьому неважко переконатися, духовно-історична герменевтика Дільтея, незважаючи на суб'єктивне прагнення відмежуватися від «натуралізую-чих» методів соціології, все ж не чужа соціологічній проблематиці. Виходячи з психологічних засад, Дільтей описує
у найзагальніших рисах найтиповіші моделі соціальної взаємодії, акцентуючи різницю між зовнішньою і внутрішньою орієнтаціями дії. Аналогічним шляхом ідуть у своїх теоретичних пошуках і такі представники німецької «академічної» соціології, як Тьонніс, Зіммель, Вебер та ін. Відомий видавець і коментатор, веберівських праць И. Він-кельман порівняв вплив дільтеєвських ідей з «трубним гласом, який пробуджує і запалює дух». Важливу заслугу автора «Вступу до наук про духовність» вбачають у подоланні ортодоксії «історичних шкіл» і знятті контроверзи між історико-описовим і теоретичним напрямами гуманітарно-наукової думки. Водночас не можна не бачити, що, поставивши під сумнів обгрунтованість позитивістської моделі соціології, Дільтей та його послідовники схильні були вважати її чи не єдиною можливою формою соціологічного знання взагалі, а це зумовлювало певну недооцінку ними емпіричних методів соціологічного дослідження і вело до протиставлення соціології та історичних наук.
Проблема логіко-методологічного обгрунтування «можливості соціології» розглядається і в ряді праць Г. Рік-керта, Е. Ласка, Л. Готтля та інших представників ба-денської школи неокантіанства, чий вплив на німецьку соціологію досить відчутний. Баденці детально .аналізують ряд питань загальної теорії цінностей, зокрема питання ціннісного плюралізму та ціннісних орієнтацій пізнавальної діяльності. Важливе значення для соціологічної теорії має обгрунтована ними теза про аксіологічну зумовленість способів побудови теорії в гуманітарних науках. Процес росту наукового знання, за Ріккертом, є не чим іншим, як оформленням, раціоналізацією багатоманітності емпіричних явиїц. У процесі раціоналізації утворюються певні загальнозначимі когнітивні форми — поняття. Сам процес раціоналізації перебігає різним чином — шляхом або ідеалізуючої абстракції, або предметної, індивідуалізуючої. У першому випадку має місце концеп-туалізація номотетичного типу, характерна для пізнавальних процедур точних наук, у другому — маємо справу з «ідеографічною» концептуалізацією, типовою для описового природознавства й історичних наук.
Ті ознаки, які складають зміст «індивідуалізуючих» понять описового природознавства й історії, відбираються під кутом зору їх цінності для інтересу дослідника, в зв'язку з чим «ціннісна орієнтація» останнього набуває такого ж вагомого значення, як суто логічні процедури аналізу й узагальнення фактичного матеріалу. Методологічний
принцип «віднесення до цінності» не тотожний суб'єктивній оцінці емпіричних даних, оскільки зміст цінності (її смисл) трансцендентний стосовно індивідуальних чи групових інтересів і має нормативний характер. Водночас цінностям притаманна власна логіка розвитку. Кожна історична епоха має власну ціннісну конфігурацію, де домінують цінності того чи іншого гатунку.
Висновки баденців відкривали шлях до зняття ще однієї контроверзи соціологічної теорії — суперечності між її «генералізуючими» претензіями і багатоманітністю, історичною варіативністю її емпіричної бази. Звичайно ж, на фоні посилення емпіристських тенденцій у логіці та методології, яке здобуло своє завершення в програмі «віденського гуртка», аксіологізм баденців мав дещо анахронічний вигляд. Однак розвиток соціології пішов далі шляхом, відмінним від розвитку теоретичного природознавства, і питання про межі застосування точних методів для обгрунтування проблем теорії суспільства на сьогодні не лише не вирішено, а й набуло нової гостроти.
Важливе значення для формування національної соціологічної традиції мали методологічні дискусії в німецькій історичній науці 80—90-х років, де обговорювалось, зокрема, питання взаємозв'язку економічної сфери та позаекономічних факторів суспільного розвитку. Представники історичних шкіл німецької політекономії і правознавства порушили питання про історичну специфіку розвитку господарства і права, вказавши, зокрема, що так звана «раціональність» економічних законів і юридичних норм не має абсолютного характеру, а є чимось похідним від обставин місця і часу. В ході дискусій неодноразово обговорюється питання співвідношення між універсальним і унікальним в історії європейського та німецького капіталізму. Загалом, як справедливо зазначає Є. Шацький, у німецькому суспільствознавстві традиційна соціологічна проблематика зазнала таких трансформацій, що в більшості випадків .можна вести мову не про вирішення старих, а скоріше про постановку нових проблем на грунті іншої інтелектуальної традиції й ієрархії наукових цінностей.
§ 2. Ф. Тьонніс про «спільноту» і «суспільство»
Патріархом німецької академічної соціології прийнято вважати Фердинанда Тьонніса (1855—1936), праця якого «Спільнота і суспільство» належить до класичного фонду
соціологічної думки минулого сторіччя. У працях Ф. Тьон-ніса не лише здобуває легітимацію термін «соціологія», а й робиться спроба систематичного викладу головних понять цієї науки. Е. Дюркгейм назвав праці Тьонніса «еклектичним синтезом» соціальної думки нового часу. Мабуть, така оцінка не зовсім справедлива. Доробок цього . теоретика можна вважати свого роду місточком між уні-версалістськими соціологічними доктринами та новітньою аналітичною соціологією.
Творчості Тьонніса важко дати однозначну світоглядну специфікацію, оскільки їй притаманні і риси позитивістсько-еволюціоністської соціології, і психологізм, і певне гуманістично-антропологічне спрямування. Мабуть, істотнішим тут є те, що автор вбачає специфіку соціології, порівняно з іншими суспільними науками, в абстрактному, ідеалізованому й, отже, «формальному» характері її об'єкта. Соціологія вивчає зв'язки та відношення, які не очевидні, не фіксовані прямо й безпосередньо, а можуть бути лише абстраговані з реальних життєвих ситуацій, передусім із фактів соціальної взаємодії. Тому її метод, твердить Тьонніс, більш схожий на методи хімії, ніж на методи описового природознавства. Він грунтується на принципах ізолюючої абстракції, шляхом якої визначаються «чисті форми» соціальної взаємодії, прямих аналогів яким у суспільному житті може й не бути. Саме тому концепцію Тьонніса називають «формальною соціологією».
Усякі соціальні стосунки грунтуються, за Ф. Тьоннісом, на спільній волі людей до сумісного життя, яка переважає над їх егоїстичними нахилами. Свого часу Тьонніс написав монографію про соціальну філософію Т. Гоббса. Аналізуючи типову для цього мислителя (і якоюсь мірою для всього Просвітництва) контроверзу між природним станом і державною організацією, соціолог указує на обмеженість гоббсівської інтерпретації абсолютного суверенітету державної влади як виразника «волі спільноти». Гоббсівські уявлення про «природний стан» як стан антагонізму, війни всіх проти всіх — це фіксація лише одного типу соціальних зв'язків. У дійсності ж людські волі перебувають у різноманітних відношеннях одна до одної. їх взаємодія може означати не тільки усунення іншої волі, а й її підтримку. Соціальні зв'язки, котрі утворюються внаслідок волі до взаємності, можуть бути двох типів: або зв'язками реального чи органічного життя — в цьому суть спільноти, гемайншафту, або ідеальними чи механічними утвореннями — і в цьому суть суспільства, гезельшафту.
Смисл двох головних понять тьоннісівської соціології
близький, як можна бачити з контексту, до ідей асоціаніст-ської психології (поєднання вольових прагнень за принципами схожості або протилежності) і водночас співзвучний консервативно-романтичним уявленням про «органічне і механічне» як категорії культури нового часу. «Усякого роду родинне, домашнє, взаємосолідарне, затишне співжиття,— пояснює Тьонніс,— ми розуміємо як життя у межах гемайншафту. Суспільство — це публічність, світ. Туди потрапляють як у щось чуже. В гемайншафті ж знаходять себе від народження. Молоде покоління оберігають від поганого товариства, тоді як вираз «поганий гемайн-шафт» безглуздий. Існують' гемайншафти мовні, сімейні, побутові, релігійні — натомість ведуть мову про виробничі, наукові, торгові суспільства або товариства. «Поняття суспільства у політичному і соціальному смислі має свій реальний грунт у нравах і поглядах третього стану. Тут воно еквівалентне поняттю народу. Там, де куштують плодів міської культури — там з'являється і суспільство як невід'ємний її елемент... У сільському житті зв'язки гемайншафту сильніші, аніж воля окремої людини; тут це поняття символізує тривалість і надійність сумісного життя... Гемайншафт розуміють як життєвий організм, суспільство ж — як механічний агрегат, артефакт».
Притаманна працям Тьонніса імпресіоністична манера викладу ускладнює справу операціоналізації вживаних ним понять — «волі до цілого», «індивідуальної волі», «гемайншафту», «суспільства». Вчений аргументує свої висновки, звертаючись головним чином до історичного матеріалу, прагне відтворити соціально-психологічну атмосферу, яка домінує в певних спільнотах і певних різновидах професійної діяльності — сільській родині та сільській громаді, ремісничій корпорації, купецькій гільдії та ін. його цікавлять ті типові форми спілкування між людьми, які складаються в межах сім'ї, суспільства, професійної, та вікової групи, ринкових відносин. Так, у відносинах, які складаються на грунті спільного ведення домашнього господарства, занять ремеслом та іншого роду «промислами», переважають, як переконаний Тьонніс, зв'язки «ге-майншафтного» типу. «Всяке мистецтво,— пише він,— подібно до різного роду сільських і домашніх занять, належить до сфери органічно живого — теплого і вольового. Природно, що це царина жіночої праці, і тому воно мусить належати до гемайншафту». Зрозуміло, що в даному випадку йдеться не про . індивідуалізовану професійну художню творчість, а скоріше про народні художні промисли, де справді відносно великий відсоток жіночої пра-
ці. Натомість у сфері торгівлі як сфері спілкування домінують раціонально-егоїстичні стереотипи, що дає підставу говорити про неї -як про переважно суспільну сферу.
Ядро відносин гемайншафтного типу складають відносини між поколіннями та між подружжям у сім'ї. Грунтований на родинних зв'язках «гемайншафт крові» поступово розвивається до ширшого й складнішого «гемайншаф-ту спільного проживання» (територіальної спільноти) і далі — до «гемайншафту духу» (спільноти релігійної, культурної, національної). Суспільство як різновид раціоналістично-індивідуалістичного типу особистісних взаємозв'язків у історичній перспективі «витісняє» спільноту, розкладає, атомізує її природну органіку. Однак говорити про ці два поняття як про послідовні фази історичного процесу було б неправомірно, оскільки в дійсності має місце конкуруюче співіснування обох типів людського співжиття. «Я не знаю жодного стану культури чи суспільства, де не були б одночасно присутні елементи спільноти й елементи суспільства»,— підкреслював Тьонніс.
Безперечно, що тьоннісівська концепція «неодномірно-сті» світу соціальних відносин і зв'язків являла собою значний внесок у розробку загальносоціологічної теорії, зокрема теорії соціальної дії, типології соціальних систем, теорії соціальних груп. Поняття гемайншафту як спільноти, що склалися на грунті кровної спорідненості, спільності місця проживання та духовної спорідненості, багато в чому близьке до понять «первинної трупи» та спільноти (соттипііу), які дещо пізніше обгрунтовані в американській емпіричній соціології (Ч. Кулі, В. Томас, Р. Парк та ін.).
.Водночас концепція Ф. Тьонніса завершує розвиток впливової традиції європейської соціально-філософської думки від стоїків і Ціцерона до Гегеля й Маркса — традиції, котра прагнула осмислити напружене протистояння і взаємопроникнення двох начал людського співжиття — «природного», традиціоналістського і новаційного, культурно-раціонального. Ф. Тьонніс підготував грунт для того, щоб перенести згадану проблематику з площини філософської на емпірико-аналітичну. Важливим кроком до цього стало уточнення смислової структури головного соціологічного конструкту — поняття суспільства. На відміну від своїх попередників, які співвідносили зміст поняття суспільства (головним чином як «громадянського суспільства») з поняттям держави, Тьонніс зробив спробу співвіднести поняття суспільства як системи формалізованих інтегральних зв'язків з поняттями, які фіксують нефор-
І
мальні міжособистісні зв'язки в межах первинних груп. Правда, автор «Спільноти і суспільства» не ставив собі за1мету (як це трохи пізніше зробили його американські колеги) розробку конкретних механізмів соціально-психічної інтеракції: результатом його дослідницьких пошуків стала історична феноменологія найтиповіших форм соціального зв'язку.
Значну увагу приділяє соціолог аналізові злободенних проблем сучасного йому суспільного життя. Він одним із перших уводить у науковий обіг поняття громадської думки, визначаючи її, поруч з масовим робітничим рухом і державною соціальною політикою, як один з головних факторів сучасного суспільного розвитку. Тьонніс відзначає тенденцію політизації сучасної громадської думки, а також тенденції до її замикання на національно-державних інтересах і появи в ній націоналістичних мотивів. Противагою цьому виступає формування світової громадської думки як вияв загальної тенденції інтернаціоналізації господарського і культурного життя сучасного світу. Потреби сучасного соціального розвитку вимагають ефективного розв'язання соціального питання — питання про те, як «забезпечити мирне співіснування різних прошарків, класів і станів народу, які за своїми економічними умовами, життєвими звичками і поглядами стоять далеко один від одного».
Аналізуючи історичну специфіку формування і спроб розв'язання соціального питання в сучасних європейських країнах, Тьонніс зазначає, що у Великобританії соціальні питання концентруються переважно на економічній основі (профспілкові рухи, боротьба за поліпшення соціального стану найманих робітників), у Франції — на політичній (боротьба за республіканську форму державного ладу), а в Німеччині — на ідеологічній основі (боротьба за соціалістичну ідею). Загострення соціального питання — наслідок об'єктивного процесу капіталізації сфери матеріального виробництва. «Гігантські виробництва примножуються. Капітал стає деміургом нашого світу». Тенденції поглиблення капіталістичного визиску можуть, як вважає соціолог, протистояти три сили —■ організований робітничий рух, раціональна соціальна політика держави і громадська думка. Тьонніс — послідовний прихильник реформістського шляху розв'язання соціальних питань. У сучасних цивілізованих країнах, доводить він, громадська думка вимагає соціалістичного устрою.
Проте капіталістичний спосіб виробництва не можна відмінити насильно. Ф. Тьонніс заперечував соціалістичну
ідею як таку, що вимагає насильства там, де йдеться про об'єктивні закони суспільного розвитку.
Соціолог, як можна переконатися, був дещо категоричним в оцінці історичної перспективи того напряму соціалістичного руху, який був схильний абсолютизувати негуманні, насильницькі методи для досягнення гуманної мети— справедливого розв'язання соціального питання. У XX ст. йому судилося знайти своє втілення у соціальній практиці. Однак по суті оцінка Ф. Тьонніса виявилась, як про це засвідчили події останнього часу, правильною.