Механізм соціальної дії права. Соціальні функції права
Суспільство являє собою єдиний, цілісний організм, систему взаємодіючих соціальних груп, що має складну організацію. Інтегративною організуючою основою при цьому виступають серед інших
організуючих факторів соціальні цінності, зокрема соціальні норми.
Соціальні норми — це правила, які відбивають вимоги суспільства, соціальної групи до поведінки особистості, групи у їх взаємовідносинах один з одним, з соціальними інститутами та суспільством у цілому.
Норми встановлюють межі, умови, форми поведінки, характер відносин, цілі та засоби їх досягнення.
Порушення норм викликає більш конкретну та чітку негативну реакцію з боку соціальної групи, суспільства, його інституціональ-них форм, що звернена до подолання поведінки, яка відхиляється від норми.
Тому соціальні норми являють собою надзвичайно дієвий засіб організації суспільства, тобто забезпечення його сталості та ладу. Особливе місце серед цих норм посідають норми права.
Право — це об'єктивно зумовлена та історично виправдана міра свободи і рівності у реальних суспільних відносинах, як застосування рівної міри однакового масштабу до різних людей, до різних життєвих ситуацій.
Виконання правом своєї соціальної ролі в першу чергу обумовлене його нормативністю. Реалізовуючи будь-яку свою функцію, право завжди визначає міру, обсяг належної, забороненої або дозволеної поведінки, визначає правове становище людей та наділяє їх правами і обов'язками у відносинах між собою та з державою. За-гальнозобов'язаність, формальна визначеність, конкретність норми дозволяють моделювати різні суспільні відносини, охопити весь спектр конкретних відносин, відокремити та закріпити їх основний зміст.
Однак право — це такий інструмент регулювання суспільних відносин, який діє через волю та свідомість людей. Тому багато властивостей правових норм та результати їх застосування не можуть бути правильно зрозумілими без аналізу умов їх дії, а також особливостей людей, які реалізують та застосовують правові норми.
Отже, право охоплює всю соціальну систему: регулює життя об'єкта управління; визначає характер та параметри самого управління; регулює внутрішнє життя суб'єкта, який управляє (держави та його органів). При цьому можна виділити три рівні, на яких право діє як регулятивний засіб соціального управління.
*.мвз
Розділ З
Право як соціальне явище
1. Норми права регулюють суспільні відносини, а через них —
поведінку кожної людини, яка виступає у певних соціальних ролях.
Цей процес відбувається шляхом сприяння формуванню нових, за
кріплення вже існуючих або витіснення вже віджилих відносин.
Різні засоби — зобов'язання, дозвіл, заборона та пов'язані з ними
заходи схвалення або покарання, стимули або санкції — дозволя
ють по-різному спрямовувати соціальну поведінку, активність осо
бистості. Таким чином здійснюється як регулювання (стабілізація,
контроль поведінки), так і управління (активізація, зміна поведін
ки). На цьому рівні норми права виконують завдання координації
дії людей, що сприяє досягненню суспільством відповідної мети.
2. Правові норми регулюють відносини всередині суб'єкта управ
ління, визначаючи компетенцію, структуру та функції всіх систем
управління та їх елементів (наприклад, органів держави, посадових
осіб тощо). Тут правові приписи мають директивний характер і ви
ступають безпосередньою причиною поведінки. Регулюючи діяль
ність посадових осіб, вони впливають і на перший рівень.
3. Норми права діють на вищому рівні, де об'єктом управління
виступає вся соціальна система, а етапи її розвитку займають ве
ликі відрізки часу. Перехід всієї соціальної системи у новий стан су
проводжується значними змінами у законодавстві та праві (напри
клад, прийняття нової Конституції України).
Розвиток відносин на перших двох рівнях у межах, встановлених нормами права, приводить до вирішення спочатку дрібних, а потім більш загальних завдань і, отже, — до досягнення певних соціальних цілей. Поступове накопичення таких змін готує зміни всієї системи у цілому та спричиняє видання нових норм права, що визначають подальшу поведінку соціальної системи, тобто до появи нового циклу правотворення та правореалізації. Поступово перебудовується життя першого та другого рівней, і весь процес починається спочатку.
Визначаючи соціальний механізм дії норми права як процес її функціонування у суспільстві, слід звернути увагу на недостатність дослідження одного тільки зв'язку «норма — індивід». Окрім норми права на поведінку людини впливає вся система соціально-економічних умов життя, що мають суттєве значення і тоді, коли людина обирає певний варіант поведінки, і тоді, коли вона відчуває на собі дію правових санкцій внаслідок порушення юридичної заборони.
Дієздатність норми залежить від довершеності відбиття у її змісті закономірностей суспільного розвитку та потреб соціальних груп і особистостей. Однак вони перебувають поза зоною «меж досягнення» права, тому вплив на них здійснюється через посередництво загальносоціальної політики держави.
Соціальний аспект права є більш широким, ніж його нормативний зміст, бо містить розгляд соціальних елементів — як тих, що передували формуванню державної волі, так і тих, які пов'язані з правовою структурою, що вже діє у суспільстві, з виявленням її соціальної ефективності. При цьому необхідно розглядати взаємозв'язок соціального та правового факторів у динаміці, у розвитку як єдиний складний механізм, де соціальні, економічні, політичні, тобто суспільні відносини перекладаються на мову юридичних норм, правові приписи трансформуються в соціальну поведінку суспільства, соціальних верств, груп та громадян. Право як особливий соціальний інститут нормативної регуляції суспільних відносин має складну природу, а механізм його дії в кожному конкретному випадку залежить від його економічної, соціальної та політичної структури.
Правові норми мають культурний зміст, тому що вони містять правила поведінки, передбачені певною соціокультурною системою. Норми, що існують у певній культурній системі, є соціальними нормами. Нормативність культури забезпечує координацію та організацію дій людей, які входять до соціального цілого. Нормативність як організаційний та координаційний засіб проявляється у формі ін-ституціоналізації відносин та поведінки. її сутністю є наявність об'єктивних, незалежних від індивідів, правил поведінки.
Процес інституціоналізації відносин передбачає їх формалізацію та стандартизацію, інакше суб'єкт суспільного життя не зміг би передбачати дії інших суб'єктів, з ним пов'язаних, та забезпечувати взаємодію, тобто основу будь-якого соціального цілого, у тому числі й суспільства. Однією зі специфічних рис людського суспільства є саме сформована інституціональна система, яка регулює поведінку людей.
Безпосередньо відбиваючи якості людини, культура створює глибинну нормативну систему. Мораль, релігія, право є інститутами культури. Саме культура зумовлює їх зміст. Сформоване внаслідок ефективної практики правило поведінки, виконання якого найчастіше виявляється результативним, закріплюється в культурі, набу-
Розділ З
Право як соціальне явище
ваючи форми морального або релігійного обов'язку, правової вимоги тощо.
При цьому слід звернути увагу на співвідношення норм моралі та права, які є основними факторами єдності суспільства, основними нормами поведінки. І норми моралі, і норми права регулюють суспільні відносини, створюючи загальнообов'язкові правила поведінки та запроваджуючи певну відповідальність за їх порушення. Однак, поряд з цим, вони суттєво відрізняються одне від одного:
— формою вираження волі суспільства (мораль виражає волю
окремих соціальних груп та суспільства в цілому, право ж виражає
державну волю);
— засобом забезпечення дотримання норм (мораль головним чи
ном забезпечується силою внутрішнього переконання у справедли
вості її норм та силою громадської думки, а дотримання норм права
забезпечується, крім того, й силою державного апарату);
— правові норми відрізняються від моральних формальною ви
значеністю та більш конкретним характером;
— моральні норми, на відміну від правових, пред'являють знач
но вищі вимоги до людини та мають більш широку сферу дії;
— норми моралі є більш гнучкими, ніж норми права.
Звертаючись до права, можна стверджувати, що всі юридичні
норми мають культурну сутність, однак культура не вичерпується юридичними нормами.
Прийнято вважати, що культура — це соціальна цінність, що завжди має позитивне значення. Однак насправді вона являє собою вельми складний феномен. Звичайно, культура — специфічний людський засіб діяльності, але людина діє не тільки відповідно до потреб суспільства, але й всупереч їм.
Ця його діяльність також інституціоналізується, її засоби можуть бути передані від індивіда до індивіда, від покоління до покоління, формуючи певний тип особистості. Злочинній поведінці, наприклад, навчаються, як і будь-якій іншій, тут також наявна передача соціального досвіду, його засвоєння та відтворення людиною. Нарешті, діяльність людини може бути й соціально нейтральною. Отже, інституціоналізуються, а тому й нормуються найрізноманітніші види людської діяльності, перетворюючись на частку культури, незалежно від того, позитивну чи негативну роль вони відіграють у суспільстві.
Обов'язковою передумовою їх інституціоналізації є наявність певного співтовариства, яке функціонує у межах цілого. Такі співтовариства можуть утворюватися на етнічній (славнозвісна Брайтон-Біч у Нью-Йорку), релігійній (поселення духоборів у Канаді), професійній основі, можуть формуватися за інтересами (спортивні товариства, злочинні зграї тощо). Норми та цінності, що формуються в їх середовищі, одержали назву субкультур. Усі вони входять до культури, перетворюючи її на складний суспільний феномен.
Соціалізація індивіда, тобто включення його у наявну систему суспільних відносин, що супроводжується оволодінням ним культурними цінностями різного роду, є, поряд з тим, процесом засвоєння ним права. Засвоєне право, що стало властивістю, характеристикою особистості, забезпечує додержання правил поведінки юридичного характеру саме по собі, без втручання з боку будь-кого, у тому числі й держави.
Це стосується саме права, але не законодавства, тому що останнє може й не бути результатом природно-історичного розвитку, а являти собою продукт нормотворчої діяльності держави. Закони стають часткою культури настільки, наскільки вони збігаються із правом, санкціонуючи культурно-правові правила поведінки, які вже склалися. Слід зазначити також, що правові норми входять не тільки до структури особистості, але й стають фактом правосвідомості.
Право не має завдань, відділених від завдань суспільного цілого, й тому ми можемо говорити про його соціальні функції. По-перше, право одночасно сприяє моделюванню соціальних цілей і є інструментом їх досягнення. По-друге, право закріплює умови вільної діяльності людини у сфері родини, побуту, культури; право опосередковує утворення самої людини. По-третє, право закріплює економічні засади вільної діяльності особистості, її матеріальну та інтелектуальну власність. Тут отримують правове опосередкування виробництво, розподіл, обмін та споживання матеріальних благ. По-четверте, право забезпечує участь особистості у справах суспільства, її можливості поєднуватися з іншими у громадські організації та партії. Тут право опосередковує політичну свободу, відносини людей у сфері боротьби за владу, участь громадян у її розподілі та здійсненні.
Те, що право існує у вигляді саме таких, а не інших норм та правовідносин, — кінцевий результат взаємодії багатьох економічних, політичних та соціально-культурних факторів. Однак, надаючи
Розділ З
Право як соціальне явище
характеристику механізму трансформації суспільних відносин у праві, слід зважати на те, що відбиття правом результатів цієї взаємодії не є пасивним, «дзеркальним» відображенням існуючого суспільного порядку. Навпаки, право активне і саме впливає не тільки на те, що воно відображує, але й на свої власні формування та розвиток. Це робить право відносно самостійним суспільним явищем, а подальша еволюція права як незалежного соціального феномена закріплює та розвиває цю самостійність.
Прогнозування у праві
Прогноз — це особливий різновид наукового передбачення. У соціології права прогнозування може застосовуватись як один з аналітичних методів соціально-правових досліджень, або як засіб інтерпретації (футурологічного характеру) здобутої конкретно-соціологічної інформації. Водночас правове прогнозування є однією з важливих функцій соціології права як науки.
В методології соціологічної науки соціальному прогнозуванню приділяється значне місце, адже воно дозволяє досліджувати динаміку і перспективи розвитку соціальних процесів та явищ з метою підвищення ефективності й наукової обґрунтованості соціального програмування, проектування та управління в цілому. Специфічною особливістю соціального прогнозування, що характеризує також і правовий прогноз, є високий ступінь взаємозв'язку між передбаченням і попередженням, який у деяких випадках здатен приводити до ефекту самоздійснення. Цього можна досягти за умов значної міри керованості того чи іншого соціального (правового) об'єкта, який досліджується, через впровадження прогностичних цілей, планів, проектів, програм і рішень.
Однією з головних умов наукової коректності щодо здійснення соціального (в тому числі правового) прогнозування виступає розуміння того, що прогноз не можна ототожнювати зі спробами передбачення всіх деталей майбутнього внаслідок дії досить великої кількості макро- та мікрофакторів і окремих специфічних чинників, що опосередковують досліджувані феномени. Саме тому закони суспільного розвитку носять ймовірний характер, а прогностичні висновки найбільш коректно формулювати як тенденції або варіативні моделі. Прогнозування оперує категоріями «передбачення» і «передрікання» (вказівка), але водночас сам прогноз є науковою предметною формою їх реалізації. Якщо передбачення може втілю-
ватися у формі складного передречення, навіть емоційного передчуття, та виявлятися у формі опису можливих або бажаних перспектив, станів, рішень і проблем майбутнього, то передрікання (вказівка наперед) пов'язане з використанням інформації про майбутнє для цілеспрямованої діяльності щодо вирішення відповідних проблем.
Упереджуючі вказівки (передрікання) в аналітичному арсеналі соціально-правового прогнозування набувають традиційних форм:
1) цілеполагання (цілеспрямованість) — встановлення ідеально
припущеного результату діяльності (наприклад, правова держава
чи низький рівень злочинності);
2) планування — проекція в майбутнє людської діяльності зара
ди досягнення певної мети в юридичній галузі, соціально-правових
явищах;
3) програмування — встановлення послідовності конкретних за
ходів щодо реалізації планів;
4) проектування — утворення конкретних (варіативних) зразків
майбутнього стану правового об'єкта, опрацювання можливих еле
ментів і деталей розроблених програм і управління через інтегрую
чий компонент — рішення.
Отже, прогноз передує плану та має дати імовірне описання можливого чи бажаного; але в директивному аспекті план-прогноз визначає шляхи і заходи досягнення можливого і бажаного.
Правове (юридичне) прогнозування можна визначити як процес здобуття наукової інформації про тенденції розвитку і майбутній стан правового (в тому числі державницького) процесу явищ і подій в соціально-правовій практиці, правових відносинах в цілому.
Необхідність правового прогнозування спричинена потребами своєчасного відбиття соціальних настанов і запитів у правовому процесі; вимогами щодо ефективного впливу держави і права на соціальну практику і всі галузі суспільних відносин; характером і глибиною розвитку юридичної науки, зокрема використанням нею прогностики як гносеологічного й методологічного підходу.
Юридичний прогноз, який можна розглядати як мету й результат правового прогнозування:
— узагальнює і презентує інформацію про вплив різних чинни
ків на правові й державно-правові феномени і процеси;
— оцінює тенденції в динаміці громадських потреб щодо певних
державно-правових явищ;
Розділ З
Право як соціальне явище
— визначає головні тенденції, напрями, форми і періоди, що ма
ють характеризувати розвиток певних юридичних об'єктів чи пра
вових інститутів у прогнозовані строки тощо.
Вибір проблеми правового прогнозування — досить відповідальна справа, він має визначатися системою критеріїв:
— значення даної проблеми для розвитку юридичної науки і
практики;
— перспективність проблеми в аспекті онтології права;
— наявність достатньої наукової та конкретно-фактологічної ба
зи для прогностичного дослідження;
— наукова коректність із погляду вибірки й репрезентативності,
верифікації масштабу і об'єкта (суб'єктів) спостерігання.
У методології прогнозування виокремлюють прогнози двох видів — пошуковий та нормативний.
Пошуковий прогноз — це визначення можливих станів досліджуваного феномена у майбутньому (наприклад, інваріантні моделі вдосконалення держави, правової системи тощо). Пошуковий прогноз будується за визначеною шкалою можливостей, згідно з якою потім встановлюється ступінь імовірності явища (процесу), що прогнозується.
Нормативний прогноз — це визначення шляхів, напрямів, засобів і термінів досягнення можливих станів явища, які прийняті за мету (наприклад, тенденції оптимізації певних моделей правового регулювання, подолання криміногенності, впорядкування судочинства тощо). Нормативне прогнозування також базується на розподілі ймовірностей, але у зворотному напрямі — від передбачуваного стану до тенденцій, що спостерігаються.
За масштабом чи об'єктом юридичний прогноз може бути:
— територіальним (національно-державним, регіональним, міс
цевим);
— інституціональним (державні органи, політика, закон);
— особистісним (правосвідомість, поведінка, правова культура);
— громадським чи суспільним;
— інтегрованим або диференційованим.
Якщо ж брати до уваги період часу, на який розраховано прогноз, то вирізняють оперативні (поточні), коротко-, середньо , довгострокові та наддовгострокові прогнози. Зокрема, у правовому прогнозуванні найчастіше вживають тактику коротко- і середньостро-
кового прогнозу; довгострокове передбачення інколи застосовується у політико-правовому прогнозі.
Наукова сумлінність вимагає, щоб соціально-правові прогнози керувалися принципами системності, варіативності, логічної узгодженості, безперервності та наступності, верифіційованості та рентабельності. Зокрема, обґрунтування ступеня імовірності, наприклад, зростання правової активності громадян, не можливе без оцінки можливості попередньої (апріорної) перевірки надійності прогнозованих висновків у моделях чи варіаціях.
Предмет правового прогнозування безпосередньо виявляється у досліджуваній юридичній, або ширше — соціально-правовій проблемі. Отже, юридичний прогноз можна запровадити щодо тенденцій динаміки і майбутнього стану:
— правової та політичної активності громадян;
— правової культури особи й суспільства;
— представницьких, виконавчих чи судових органів державної
влади;
— розвитку законодавства та вдосконалення правового регулю
вання;
— структури управління (зокрема, адміністративного);
— ступеня ефективності правотворчої та правозастосовної прак
тики;
— боротьби зі злочинністю і зниження криміногенності;
— девіантної поведінки окремих осіб, соціальних груп, верств;
— криміналізація окремих верств населення чи певних галузей
діяльності;
— і багато інших проблем. Зокрема, до прогностичної проблема
тики загальної теорії держави і права відносяться тенденції розвит
ку і функціонування держави, демократії і права; окремі спеціальні
галузі права звертаються до методик профільованого прогнозу —
еколого-правового, цивільно-правового тощо.
Фахівцями опрацьовано типову методику здійснення прогностичного дослідження. Структурно вона містить такі етапи:
— передпрогнозиа орієнтація (визначення об'єкта, суб'єктів,
предметної проблеми, мети і завдань, робочих гіпотез і методів, ор
ганізації дослідження);
— прогнозивне поле (збирання даних, які впливають на об'єкт,
по суміжних непрофільованих галузях прогнозу);
Розділ З
Право як соціальне явище
— вихідна (початкова) модель, тобто система параметрів і показ
ників, які відбивають структуру і характер об'єкта;
— пошуковий прогноз;
— нормативний прогноз;
— оцінка ступеня вірогідності (верифікація) та уточнення про
гностичної моделі шляхом опитування експертів;
— вироблення рекомендацій щодо оптимізації рішень на основі
порівняння прогностичних моделей.
У правовому прогнозуванні, як у будь-якому засобі соціального проектування, використовується комплекс різноманітних методів — фактографічний, статистичний, прогнозна екстраполяція та інтерполяція, методи історичної аналогії, математичного моделювання, побудови «сценаріїв», експертних оцінок тощо.
Зрештою, будуючи юридичний прогноз стосовно будь-якої соціально-правової проблеми, дослідник має враховувати комплексний характер соціологічної науки, що означає — вивчати безпосередній та опосередкований вплив на об'єкт прогнозу системи макрочинни-ків (політичних, економічних, соціально-структурних, інформаційних, духовних, етнічних тощо). Правова реальність безперечно зазначає дії зовнішніх чинників, але доцільно розподілити їх на суттєві та другорядні, постійні та змінні, внутрішні та зовнішні, керовані та некеровані, стимулюючі та гальмуючі, контрольовані та неконтрольовані, позитивні та негативні- Отже, за цих умов очікуваний результат правового прогнозу буде мати шанс найбільшого зближення з передбачуваною правовою реальністю.
Запитання для самоконтролю
1. Розкрийте соціальну обумовленість правових норм та породжених
ними правовідносин?
2. Які фактори впливають на правотворчу діяльність та зміст право
вих актів?
3. Охарактеризуйте сучасну соціокультурну ситуацію та її вплив на
розвиток взаємодії суспільства, держави і особистості.
4. Визначте рівні, на яких право діє як регулятивний засіб соціаль
ного управління.
5. Визначте соціальні функції права.
6. Внаслідок яких обставин громадянські відносини набувають пра
вової форми, тобто стають правовідносинами?
7. Яким чином учасники правовідносин набувають стану правосу-
б'єктності? Наскільки взаємопов'язані суб'єктивні права та юридичні
обов'язки?
8. Визначте в дуалістичній природі правосуб'єктності соціальний ас
пект.
9. Розкрийте соціальнозначущі моменти у змісті правоздатності та
дієздатності особи.
10. Визначте систему суб'єктів права за їх соціальними та інститу-
ційними ознаками.
11. Як змінюється комплекс суб'єктів права в країнах, що здійсню
ють політичну трансформацію та прямують до демократії й ринкової
економіки?
12. Покажіть на рівні соціальних ознак відмінність правоздатності
особи від суб'єктивного права.
13. Аргументуйте соціальну необхідність здійснення правового про
гнозування.
14. Доведіть, що правове прогнозування є необхідною соціальною
функцією права і науки соціології права.
15. Яке коло соціально-правових проблем стає предметом юридично
го прогнозу?
16. Як називається специфічний вид наукового передбачення, що
містить юридичний прогноз у своїй структурі?
Рекомендована література
1. Гречин А. С. Социология правового сознания: Учеб. пос. для ву-
зов. — М., 2001.
2. Дністрянський С. С. Соціальне поняття права // Академічна
юрид. думка. — К., 1998.
3. Жоль К. К. Философия и социология права: Учеб. пос. — К., 2000.
4. Карбонье Ж. Юридическая социология. — М., 1986.
5. Касьянов В. В., Нечипуренко Н. Н. Социология права. — Ростов-
на-Дону, 2002.
6. Керимов Д. А. Проблеми общей теории права и государства: В 3-х
т.: — Т. 1. — Социология права. — М., 2001.
7. Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. П. Современная социология пра
ва. — М., 1995.
8. Кульчар К. Основи социологии права.—М., 1981.
9. Лапаева В. В. Социология права. — М., 2000.
10. Максимов С. И. Правовая реальность: опьіт философского осмьіс-
ления. — Харьков, 2002.
11. Неновски Н. Право и ценности. — М., 1987.
Розділ З
12. Нерсесянц В. С. Наш путь к праву. — М., 1993.
13. Нерсесянц В. С. Право как необходимая форма равенства, свобо-
дьі и справедливости // Социс. — 2001. — № 10.
14. Прогнозирование в социологических исследованиях. — М., 1978.
15. Прогнозное проектированяе и социальная диагностика. — М.,
1991.
16. Савчук С. В. Юридична соціологія: предмет та місце в системі
юридичних наук. — Чернівці, 2003.
17. Соловьев З. Ю. Личность и право // Вопр. философии. — 1989. —
№8.
18. Социология права: Учеб. пос. Под. ред. проф. В. М. Сьірьіх. —
М., 2001.
19. Супрун В. И. Современная буржуазная футурология: проблеми,
тенденции. — Иовосибирск, 1986.
20. Теория государства и права / Под. ред. В. М. Корельского,
В. Д. Перевалова. — М., 1997.
21. Теория государства и права / Под ред. Н. И. Матузова, А. В. Маль-
ко. — М-, 1997.
22. Тодьїка Ю. Н. Конституционньїе основи формирования правовой
культури. — Харьков, 2001.
23. Юридическая социология: Учебник для вузов / Ответ. ред.
В. А. Глазирин. — М., 2000.
Розділ 4
СОЦІАЛЬНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ПРАВА
4.1. Методологічні засади вивчення соціальної ефективності права
Проблема ефективності є ключовою проблемою функціонування будь-якого соціального інституту. Право в цьому відношенні не є винятком. Від рівня соціальної ефективності залежить його життєздатність і функціональна повноцінність.
У своїй найзагальнішій формі ефективність як соціальне явище відбиває співвідношення між людською діяльністю та ЇЇ наслідками. Маючи такий об'єктивний зміст, ефективність виступає як оціночна категорія. При розгляді питань соціальної ефективності права необхідно досліджувати саме соціальну ефективність, а не якусь іншу її форму. Цей недолік зустрічається особливо часто, коли замість критеріїв соціальної ефективності, які відбивають соціальні зміни в суспільстві під впливом права, використовуються критерії відомчі або інституціонально-правові. Ось чому при визначенні поняття соціальної ефективності права, слід виходити із загальновизнаного поняття соціальності. Визначення «соціальний» стосовно якогось явища означає, що воно є втіленням певної системи суспільних відносин і виявляє свою сутність через ці відносини. Виходячи з цього, соціальну ефективність права можна визначити як міру цільових можливостей реального впливу права на характер і стан соціальних відносин та на їх зміни.
Ключовими поняттями в цьому визначенні є «право», «міра» і «можливість». Розкриємо їх у контексті саме соціальної ефективності права.
Шд поняттям «право» в суспільній свідомості розуміється виправдана, обґрунтована свобода або можливість поведінки, що визнаються суспільством.
Поряд з цим слід особливо наголосити на основоположній ролі в кожному політично і соціально розвиненому суспільстві природного
Розділ 4
Соціальна ефективність права
права (права на життя, свободу, безпеку, власність тощо). Воно є відбиттям природних принципів і норм взаємин між людьми, а також між людьми і державою. Ці принципи і норми в своїй основі незмінні і абсолютні, вони існують незалежно від держави і водночас охороняються нею. Саме вони є підґрунтям юридичних норм і виконують стосовно них функцію об'єктивних вимог, яким вони повинні відповідати.
Оскільки природне право пов'язане з природними, а також з основоположними соціальними якостями людини і виступає як фундаментальна риса її життєвого процесу, то поняття «ефективність» до нього непридатне, як непридатне воно, наприклад, до таких понять як «життя» або «здоров'я». Це випливає з того, що природне право, як невід'ємна якість статусу кожної особистості, має цінність саме в собі. Тим самим воно, шляхом порівняння з собою, визначає значущість, ефективність настанов, створених державними інститутами. Природне право, таким чином, є не чим іншим, як абсолютною соціальною мірою юридичних норм і настанов. Зважаючи на соціальний аспект поняття «природне право» і на те, що воно існує незалежно від будь-яких зовнішніх сил, соціальну ефективність права можна визначити також як рівень реалізації в конкретних соціальних обставинах природних прав людини і вплив цього рівня на ті суспільні відносини, в які вона включена.
Перейдемо до категорії міри. Вона відбиває єдність і взаємозалежність кількісного і якісного аспектів у процесі розвитку певних явищ. Завдяки якості дані явища відрізняються від інших, а кількість характеризує сукупність цих явищ, тобто тих, в яких втілені саме такі якісні характеристики.
Якщо змінюється кількість явищ, які мають певні якісні характеристики, це неминуче приводить до того, що вся їх сукупність, а значить, і кожне з них, будуть мати якусь уже нову якість. При незначних кількісних змінах ця взаємозалежність частіше всього залишається непомітною, але коли такі зміни досягають певних розмірів, то відбувається певний якісний ривок, і ним уже не можна нехтувати. Міра якраз і є та межа, поза якою збільшення або зменшення кількості якихось явищ веде до набуття ними нових якостей. Якщо мова йде про явища соціальні, то і нові якості теж будуть соціальними.
Однак при цьому виникає питання: що ж брати за критерій змін при встановленні міри і ступеню розвитку тих або інших соціаль-
них явищ? Щодо соціальної ефективності права, то тут критерієм може бути одне — реалізація природних прав людини і її вплив на соціальні відносини, в які людина включена. Це абсолютний критерій, всі інші, можливість яких не заперечується, є сходинками або конкретною трансформацією цього критерію і повинні, в свою чергу, співставлятися з ним.
Щоб пояснити усе сказане, наведемо приклад з корупцією.
Корупція в тій або іншій мірі існувала й існує завжди. Навіть, як гадають, у найнепідкупнішій поліції — поліції Німеччини є випадки корупції. Тому найголовніше в підході до неї — це розповсюдже-ність (кількісна характеристика) і соціальні наслідки (якісна характеристика). Якщо вона має вигляд поодиноких випадків, то мова може йти про нехтування природними правами і свободами (наприклад, права безпеки або власності) окремих людей. Під кутом зору цієї проблеми можна говорити про недостатню соціальну ефективність права. Картина якісно змінюється, якщо корупція обплутала цілі соціальні верстви. За таких обставин ті верстви, які користуються корупцією, набувають перебільшеного соціального значення, а ті, що і так обмежені у своєму соціальному впливові, впадають у ще більшу соціальну нерівність. У такій ситуації можна констатувати кризовий стан соціальної ефективності права. Нарешті, можлива ситуація, коли корупцією просякнуте все суспільство. В цьому випадку нехтуються природні права всіх — і можна робити висновок про соціальну неефективність права. Отже, «порогами» якісних змін щодо міри соціальних наслідків є паплюження природних прав людини по ланцюжку «особистість — соціальна верства (спільнота) — суспільство». Наведена залежність може не обов'язково стосуватися держави в цілому. Такий підхід є правомірним для оцінки соціальної ефективності права в будь-якій сфері, бо методологія підходу до ступенів соціальної ефективності в даному випадку не може бути зміненою.
Категорія можливості, що фігурує у визначенні поняття «соціальна ефективність права» є відбиттям того факту, що ефективність завжди є ефективністю людської діяльності, і тому вона спирається на певний вибір варіантів поведінки. Без цього поняття сама ідея соціальної ефективності права, як міри дійсного впливу права на стан соціальних відносин, втратила б практичну значущість. Справді, без вибору лінії поведінки, завдяки якому по-різному здійсню-гться діяльність і реалізується соціальний потенціал права, ефек-
Розділ 4
Соціальна ефективність права
тивність не мала б оціночного змісту і виступала б лише як категорія констатації, а не оцінки.
Система соціальних відносин — це не що інше, як реально існуюче суспільство у всій його конкретній різноманітності. Тому і про ефективність права необхідно вести мову у двох аспектах. Перший з них визначає оцінку ефективності з позицій загальної природи права і спрямованості його впливу на стан суспільних відносин. Другий — відбиває необхідність підходу до соціальної ефективності права як явища, що існує в конкретному суспільстві і неминуче віддзеркалює у зв'язку з цим його найбільш істотні ознаки. Тому і методологічні засади вивчення соціальної ефективності права доцільно розглядати також в цих аспектах.
Якщо виходити з європейської традиції підходу до сутності права, а значить і до проблем його ефективності, то методологічними засадами такого підходу є, по-перше, поняття волі особистості як абсолютного виразу права, а по-друге, погляд на кожне правове явище як на прояв певної соціальної доцільності. Обидві ці засади фактично є двома характеристиками єдиного нерозривного явища -правової дії, яка спрямована на певний соціальний результат. Аби воля особистості могла стати реальністю, повинна існувати реальна сфера свободи особистості. Такою сферою є власність, тобто об'єкт, підкорений у своєму соціальному призначенні людській волі. З огляду на особистість, справжнє значення власності полягає не стільки в здатності задовольняти певні потреби, скільки в тому, що вона надає особистості соціального змісту. Більше того, за висловом Гегеля, лише «у власності особистість виступає як розум». Через особистість відносини власності пронизують всю соціальну тканину суспільства і визначають стан суспільних відносин. Оскільки ці відносини відбивають у найсуттєвішій формі стан і напрями соціального розвитку, то і соціальну ефективність права слід характеризувати, перш за все, з погляду його впливу на регулювання відносин власності, соціальні наслідки і доцільність такого регулювання.
Отже, аналіз соціальної ефективності права буде тим фундамен-тальніший, чим органічніше він пов'язаний з власністю та формами її прояву. На це можна заперечити, що право охоплює також коло соціальних відносин, які з власністю безпосередньо не пов'язані. Це так. Проте констатація цього факту не анулює стану речей, за якого не існує соціальних процесів, регульованих правом, які б, по-перше, так або інакше не впливали на реалізацію волі особистості через
речі, тобто на відносини власності та їх прояви, а по-друге, самі не відчували б впливу цих відносин.
Специфічною рисою права, яка має визначальне значення у підході до його соціальної ефективності, є те, що практичною метою права є згода суб'єктів правових дій.
Згода є особливою формою прояву волі суб'єкта в процесі соціального спілкування. Вона завжди дещо обмежує соціальний простір його дій, але водночас виводить ці дії, з точки зору ефективності, за межі тих можливостей, що мають відокремлені суб'єкти. Досягається це за рахунок того, що кожен учасник згоди обмежує себе у певних відносинах, але обмежує як на власну користь, так і на користь інших учасників. Ця сукупність корисних обмежень, якщо вони здійснені за власною волею і враховують інтереси всіх учасників згоди, є джерелом загального виграшу, тобто соціальної ефективності погодження.
Оскільки обмеження, на яке йде кожен учасник згоди, здійснюється в рамках самої згоди та її цілей, тобто включене в систему, то формування загального виграшу відбувається за законами емер-джентності1. Це означає, що соціальну ефективність правових дій, що спрямовані на досягнення погодження, слід оцінювати не як просту суму виграшів їх учасників, а як сукупну суспільну ефективність, тобто ефективність вищого порядку. Втрати теж слід оцінювати за цим принципом. Отже, згоди, з погляду соціальної ефективності права, є найбажанішою формою спілкування, необхідність якої випливає із самої сутності права.
Однією із найфундаментальніших проблем соціальної ефективності права є проблема, по-перше, перетворення права у його видимість, по-друге, врахування соціальних наслідків такого перетворення. Перетворення права, завдяки діям окремих особистостей або їх спільнот, у видимість права Гегель назвав неправом. Скористаємося і ми цим терміном. Неправо виступає в трьох формах:
— неправо без наміру; його особливістю є те, що сам суб'єкт не-
правових дій неправо, тобто видимість права, сприймає як право;
— обман; тут суб'єкт нібито правових дій знає їх правову види
мість, а об'єкт сприймає ці дії як дійсне право;
1 Емерджентність — це таке явище, коли ефективність системи як єдиного цілого перевищує суму ефективностей окремих ланок, що входять до цієї системи.
'М03
Розділ 4
Соціальна ефективність права
— злочин, тобто дія, за якої і суб'єкт, і об'єкт сприймають її як неправову; при злочині немає навіть видимості права — і зв'язок з ним полягає лише в тому, що «автор» злочину своєю дією уже дав згоду на покарання згідно з вимогами права.
Вплив неправа на загальну соціальну ефективність права завжди має негативну спрямованість. Суть справи тут полягає ось у чому.
Поступово стає загальновизнаним той факт, що право має забезпечувати не лише формальну, але й змістовну рівність у межах, визначених правом. Досить згадати правові застереження щодо соціальної дискримінації. Соціально змістовний аспект права полягає в закріпленні певних соціальних ролей людей і їх соціальних цінностей, тобто у впливі на соціальну ситуацію в суспільстві (між іншим, саме тому люди так прагнуть нових і справедливих законів). Неправо ж руйнівним чином впливає на цю ситуацію. По-перше, певною мірою перестає діяти принцип всезагальності права, що веде до перетворення соціальних ролей і можливостей, закріплених правом, у видимість. По-друге, руйнується об'єктивно необхідний рівень співвідношення між правом і суспільними відносинами. По-третє, з перетворенням права у видимість або навіть у свою протилежність перетворюються у видимість права і свободи, в першу чергу соціальні, людей.
Отже, право є соціально ефективним лише тоді, коли воно здатне чинити дієвий опір неправу. При цьому не тільки тоді, коли непра-вова дія уже відбулася, а й на тому етапі, коли така можливість лише зароджується. Тому цілком слушним було б оцінювати, наприклад, ефективність правових актів з огляду і на те, виникнення і розвиток яких негативних соціальних процесів вони нейтралізували. Також слід зазначити, чим швидше і ефективніше право здатне подолати неправо, тим більш соціально надійним воно є. Цей висновок має особливе значення для соціальної і економічної сфер тих суспільств, у яких відбуваються фундаментальні трансформації. Слід зауважити, що в періоди трансформацій неправо може виникати як наслідок відставання розвитку права від змін в соціально-економічній сфері. Наприклад, в Україні податкова система і її законодавча база не відбивають ринкової орієнтації вітчизняної економіки — і як наслідок, близько 20 % підприємств не сплачують податків, а 40—50 % віддають перевагу тіньовому обороту.
Після того, як виявлено зміст поняття соціальної ефективності права, виникає цілком слушне запитання: а як на практиці виявляє
себе соціальна значущість права, у якій формі здійснюється соціальний вплив права? Таких форм декілька.
Першою і визначальною формою впливу є інтеграція під впливом права соціальних утворень та їх взаємодія з метою реалізації через них всієї сукупності прав і свобод особистості. Другою формою є контроль і узгодження соціальної поведінки людей на основі дотримання ними тих ролей, що не тільки визначені конкретними обставинами, але й свідомо обрані ними, виходячи із їхніх природних прав і свобод. Третьою формою виступає регуляція соціальних відносин. При цьому йдеться не про примус, а про соціальне стимулювання нових форм суспільних відносин, упорядкування того, що уже випробуване у суспільній практиці як соціальна цінність. Четвертою формою регулятивних дій права, що забезпечують його соціальну ефективність, є дії охоронні. Причому охорону треба розуміти, з одного боку, як безпосередній правовий захист соціальних інтересів громадян соціальних груп і всього суспільства, з іншого — як стимулювання таких соціальних дій, наслідком яких було б зміцнення існуючих суспільних відносин і нейтралізація тих соціальних тенденцій, що загрожують їм. Нарешті, п'ятою формою виступає соціальна комунікація. Особливу і все більшу роль в ній відіграє соціальна інформація. Зважаючи на тенденцію перетворення сучасних суспільств у такі, що функціонують за законами інформації, тобто за законами передачі одним об'єктом своїх якостей іншому об'єктові, можна було б говорити про самостійну інформаційну форму прояву соціальної ефективності права.
На завершення розгляду суспільних форм, через які виявляється вплив і соціальна ефективність права, слід підкреслити, що всі ці форми виступають у системній єдності і залежності одна від одної. А тому жодна з цих форм при розгляді соціальної ефективності права, по-перше, не може бути проігнорована, по-друге, не може розглядатися у відриві від інших форм. Ці вимоги обумовлені уже тим, що право, незважаючи на багатогранність його соціального впливу, є явищем цілісним.
Сутність і соціальне призначення права визначають співвідношення проблем розвитку права як суспільного інституту та його со-(іальної ефективності. Закономірності цього співвідношення мо-суть бути сформульовані так.
По-перше, соціальна ефективність по відношенню до права - це сінцева цільова категорія. Право існує не заради самого себе, а для
гни
Розділ 4
Соціальна ефективність права
забезпечення таких соціальних відносин, що прийнятні для суспільства і здатні втілити у життя соціально визнані інтереси особистостей, їх природних прав і свобод.
По-друге, вимоги соціальної ефективності права мають пріоритет порівняно з оціночними критеріями самого права і одночасно мають щодо цих критеріїв статус об'єктивних вимог. Саме цими вимогами повинна керуватися правова система.
По-третє, суспільні зміни, що приводять до нового підходу у призначенні права, неминуче супроводжуються відповідними змінами також у підході до соціальної ефективності права. Однак ні за яких обставин це не може відмінити або принизити кінцевої інтегральної оцінки соціальної ефективності права — стану особистості в суспільстві, рівня реалізації її природних прав і свобод.
По-четверте, соціальна ефективність права виступає як єдність змістовного, аналітичного та оціночного аспектів у підході до тих суспільних відносин, що залежать аід функціонування права. Змістовний аспект соціальної ефективності права — це визначення тих конкретних соціальних відносин, на які безпосередньо впливає правове втручання. Аналітичний аспект вирішує питання про стан соціальних відносин, а оціночний — визначає наскільки цей стан, ініційований правом, відповідає суспільним потребам і можливостям, потребам і соціальним вимогам особистості.
По-п'яте, соціальна ефективність права як соціальний феномен має лише їй притаманні суспільні форми прояву. Ці форми визначають зміст і структуру як системи критеріїв соціальної ефективності права, так і її показників.
4.2. Критерії соціальної ефективності права
Філософська і соціологічна думка під ефективністю розуміє міру цільової можливості. Отже, проблему оцінки соціальної ефективності права слід вирішувати, починаючи з мети як основоположного ключового поняття ефективності.
Атрибутивною ознакою соціальної ефективності права, як уже зазначалось, є рівень реалізації прав людини і впливу цього рівня на стан соціальних відносин, в які вона включена. Тобто реалізацію прав людини як суб'єкта соціальних відносин можна вважати абсолютною оціночною метою права. Всі інші цілі є похідними від неї або сходинками до її досягнення. Саме подібна мета надає соціального змісту будь-якому поняттю, що пов'язане з соціальною ефек-
тивністю права та його оцінкою. Таке цілепокладання, а також здатність визначати рівень досягнення цієї мети і є основою оціночної природи соціальної ефективності права.
Категорія мети є методологічною передумовою розмежування таких понять, як соціальна ефективність і безпосередній ефект, які на практиці, особливо коли мова йде про дієвість конкретних законодавчих актів і правових заходів, нерідко змішуються. У повсякденному сприйнятті соціальна ефективність часто вважається певною мірою досягнутою, якщо є позитивний безпосередній ефект. Однак безпосередній позитивний ефект не завжди означає остаточну соціальну ефективність, тобто ефективність, співвіднесену з кінцевою метою функціонування правової системи. Більше того, між цими поняттями можливе протиріччя. Справа тут в тому, що оцінка ефекту найчастіше базується на критеріях, встановлених самою правовою системою, і тому в соціальному аспекті завжди дещо обмежені, оскільки намагаються оцінити плинну діяльність одного інституту (правової системи), а не його вплив на стан соціальних відносин.
Проблемою, з вирішення якої починається аналіз і оцінка соціальної ефективності права, є проблема критеріїв ефективності. Під критеріями соціальної ефективності права розуміють такі ознаки правових дій, спираючись на які можна оцінити і висловити судження щодо стану та зміни тих соціальних відносин, що перебували під впливом цих дій. Безпосереднім джерелом саме таких оціночних критеріїв соціальної ефективності є ті форми, через які виявляє себе соціальна ефективність права як соціальний феномен. До них слід віднести:
— практичні наслідки окремої правової дії або системи дій, тобто
їх корисність з погляду реалізації прав і свобод особистості;
— вплив на правову соціалізацію тих членів суспільства або со
ціальних верств, на яких розраховані дані правові дії (особливо —
на ціннісні мотиви поведінки людей в процесі правової комунікації,
соціальні мотиви примусової необхідності правового спілкування),
а також вплив на характер і ступінь розповсюдження не визначе
них, але діючих правових мотивів;
— рівень соціальної органічності правових принципів або право
вих дій з погляду реалізації прав і свобод людини;
Розділ 4
Соціальна ефективність права
— економічність, тобто здатність оптимально забезпечити соціа
льну ефективність необхідними людськими, матеріальними, фінан
совими ресурсами;
— соціальна доцільність, тобто здатність правового припису або
правової дії забезпечити соціальну злагоду, сприяти зменшенню со
ціальної напруги, визначити можливості подальшого розвитку со
ціальних відносин.