Соціальна природа правомірної і протиправної поведінки
Життєдіяльність людини в суспільстві регулюється традиціями, звичаями, мораллю, релігійними приписами тощо. Особливо значущим регулятором її дій і вчинків є право, визнання і дотримання норм якого є передумовою її правової поведінки.
Правова поведінка — соціально значуща поведінка суб'єктів, передбачена нормами права, підконтрольна свідомості та волі й має . юридичні наслідки.
Вона може бути як правомірною, так і протиправною. Головною ознакою правової поведінки є її соціальна значущість. Вона перебуває під актуальним або потенційним контролем свідомості та волі індивіда, чітко регламентована, підконтрольна державі. Правомірна і протиправна поведінка суттєво відрізняються. Передусім вони мають протилежне соціальне значення (правомірна поведінка зміцнює правомірні відносини, протиправна — ослаблює та руйнує їх). Якщо правомірна поведінка мотивується відчуттям обов'язку, особистими інтересами, які не суперечать суспільним, то протиправну зумовлюють егоїзм, агресія, корисливість. До того ж правомірна поведінка визначається нормами, що зобов'язують або дозволяють, протиправна — нормами, що забороняють. Контроль правомірної поведінки спрямований на заохочення та охорону її, протиправної — на заборону та запобігання.
Соціологія права визначає головні мотиви правомірної поведінки: ідейна переконаність у суспільній значущості, корисності вчинку; обов'язок перед суспільством, правовий обов'язок; професійне відчуття відповідальності; практична корисність вчинку для інших; стереотип, звична поведінка; конформізм; боязнь юридичної та моральної відповідальності; особиста користь від вчинку; егоїстичні інтереси; негативні мотиви (помста, ревнощі та ін.), які реалізуються правовими засобами.
Важливими передумовами такої поведінки є рівність громадян у суспільстві та принцип поваги до особистості.
Виокремлюють такі види правомірної поведінки особистості:
1) матеріальна правомірна поведінка особистості. Вона спрямована на досягнення соціоекономічних, інтелектуальних та інших результатів, реалізацію політичних, економічних, побутових прав та обов'язків;
2) інструментальна правомірна поведінка особистості. Постає вона у вчинках, що мають певні юридичні наслідки (вступ до шлюбу, отримання паспорта, оформлення купівлі-продажу), коли виникнення, зміна і захист матеріальних правових відносин потребують правового закріплення;
3) правова бездія особистості. Вона виявляється у дотриманні законів, ухиленні від заборонених правовими нормами вчинків, невикористанні своїх прав;
4) соціально-правова активність особистості. Будучи протилежною правовій бездії, вона постає як добровільна ініціативна діяльність, що сприяє зміцненню правопорядку, повага, інтерес до права, визнання престижу правових норм, виконання громадських обов'язків у правовій сфері. Вона є позитивною діяльністю, спрямованою на реалізацію загальнозначущих цілей права, перебільшує звичайні вимоги закону, тому що є ініціативнішою, активнішою та результативнішою (затримання злочинця, захист потерпілого).
Генезис правомірної поведінки відбувається у такій послідовності:
— формування особистості з певною соціальною орієнтацією;
— формування в особистості конкретної мотивації;
— планування вчинку та прийняття рішення про його здійснення;
— реалізація прийнятого рішення.
На всіх цих етапах діє внутрішній контроль особистості, яка взаємодіє з конкретним зовнішнім середовищем. Загалом правомірна поведінка є найпоширенішою формою правової поведінки.
Протиправна поведінка (правопорушення, злочини) як різновид правової привертає увагу юристів, соціологів, психологів більше, ніж правомірна поведінка, оскільки вона є деструктивним, небезпечним чинником для суспільства. Соціологія права вивчає соціальні проблеми злочинності, їх вплив на суспільство, причини і чинники, що їх породжують, особистість злочинця, делінквентну (злочинну) субкультуру загалом. У соціальному сенсі головне у протиправній поведінці є її несприйняття, ігнорування існуючих суспільних відносин, нанесення шкоди правам та інтересам громадян, груп, суспільства.
Злочинність є соціальним явищем, наслідком соціальних причин і умов, а також специфічним способом посягання на соціальний порядок у суспільстві. Вона характеризується відносною самостійністю, але її стан залежить від загальних закономірностей розвитку суспільства.
Проблему злочинності соціологія розглядає на різних етапах розвитку і в різних ракурсах. Відповідно, окреслилися такі напрями дослідження причин протиправної поведінки:
1) біологічний напрям дослідження протиправної поведінки. Згідно з ним злочинність породжена біологічними особливостями людини. Засновник його— італійський антрополог Чезаре Ломброзо (1835—1909), автор праці «Злочинна людина» (1876). На підставі спостереження він дійшов висновку, що типовий злочинець має атавістичні або дегенеративні анатомічні ознаки: скошене чоло, подовжені мочки вух, надмірну або притуплену чутливість до болю, надмірну волохатість або облисіння, висунуту нижню щелепу. Ломброзо вважав, що «кримінальний тип» — результат деградації людини на ранніх стадіях еволюції. Він розробив класифікацію злочинців: а) природні злочинці; б) душевнохворі злочинці; в) випадкові злочинці. У боротьбі зі злочинністю він пропонував своєчасно виявляти всіх «вроджених» злочинців (за допомогою розроблених ним таблиць) до того, як вони скоять злочин; лікувати тих, хто піддається цьому, а також довічно ув'язнювати або фізично знищувати тих, хто не піддається лікуванню. Попри помилковість багатьох поглядів, Ч. Ломброзо вважають засновником криміналістичної ідентифікації. Саме він першим розробив методику вивчення самого злочинця.
Прихильники цього напряму висловлювали міркування, що певна будова тіла свідчить про певні якості, вважаючи найбільш схильними до злочинів мезоморфів (осіб, чиє тіло наділене силою та стрункістю, які виявляють схильність до занепокоєння, активні та не дуже вразливі);
2) психологічний напрям дослідження протиправної поведінки. Його представники причину протиправної поведінки вбачають у психічному стані особистості. В основі цього підходу — психоаналітична теорія 3. Фрой-да, який припускав, що біологічно зумовлений інтенсивний потяг та породжені ним мотиваційні конфлікти особистості є першопричиною дій людини. Ця теорія була розвинута у працях К. Хорні, Е. Фромма, які вивчали найтиповіші деформації характеру та їх форми. На думку Е. Фромма, найбільш тяжкі злочини спричинені психозами, а менш тяжкі — неврозами. Загалом прибічники психологічного напряму стверджують, що протиправна поведінка залежить від психічних або психофізичних аномалій, а соціальний аспект поведінки є вторинним стосовно психічних процесів;
3) соціологічний напрям дослідження протиправної поведінки. Він зорієнтований на пошуки причин протиправної поведінки у соціальній реальності. Вперше детально розглядається у працях А. Кетле. Аналізуючи закономірності виникнення та поширення злочинності,
він встановив, що на цей процес впливають стать, вік, професія, рівень освіти, пора року, ціни на хліб та ін. На його думку, усі злочини породжує суспільство, оскільки в ньому зосереджуються умови їх розвитку.
Згідно з соціологічним підходом протиправну поведінку зумовлюють такі соціальні чинники:
— неоднорідність і мінливість нормативно-ціннісної системи суспільства (теорія аномії Е. Дюркгейма, теорія субкультур, теорія контролю тощо);
— соціальна нерівність та стратифікація суспільства (теорія аномії Р. Мертона, теорія конфлікту соціальних груп, теорія конфлікту влади);
— стигматизація, тобто результат соціальної оцінки дії, яку суспільство визначає як протиправну (теорії Ф. Танненбаума, вторинної девіації Е. Лемерта, девіантної кар'єри Г. Беккера, соціальної ідентичності І. Гоффмана);
— соціальна дезорганізація і дестабілізація суспільства (теорія соціальної дезорганізації, теорія дестабілізації В. Реклесса, Е. Берджесса).
Отже, злочинність спричиняють як внутрішні (обмеженість потреб та інтересів, викривлення ціннісних орієнтацій, специфічний спосіб життя, антисоціальність засобів задоволення потреб та інтересів, психологічні деформації особистості), так і зовнішні чинники (політико-правова ситуація у країні і деформація нормативної системи та соціальних інститутів, низький рівень правової культури у суспільстві, вплив оточення, соціально-економічне становище у країні, вплив засобів масової інформації тощо). У період криз, соціально-економічного занепаду, суспільних трансформацій значно зростає злочинність, розширюється, омолоджується її соціальна база, відбуваються зміни в її структурі. До об'єктивних чинників, які обумовлюють це явище, належить системна криза всіх сфер життєдіяльності, пов'язані з нею зниження життєвого рівня населення, безробіття, зростання тіньового сектору економіки, майнове розшарування населення, ослаблення авторитету влади та ефективності державного управління, байдужість значної частини населення до правопорядку.
Соціологію права завжди цікавила особистість правопорушника. Одні вчені стверджують, що за своєю сутністю вона є антисоціальною. Інші висловлюють сумнів, що всіх, хто скоїв злочин, можна охарактеризувати назагал, сконструювавши універсальне поняття «особистість злочинця», оскільки злочини, скоєні через необережність, необачність, не мають у своїй основі антисоціального спрямування людини. На цій підставі класифіковано три основні типи злочинців: «послідовно криміногенний», «винятково криміногенний» і «ситуативний».
Особливе місце у соціології права посідають питання делінквентної (злочинної) субкультури, зумовленої визнанням злочинних норм та цінностей правильними, морально виправданими. Така субкультура протистоїть загальним соціальним нормам, нетерпима до будь-яких обмежень (крім неформальних у самій групі), є позаутилітарною (часто правопорушення скоюються для демонстрування хоробрості). її характеризують лютість, безпричинна ворожість до навколишніх, презирство до дорослих та однолітків, які не належать до групи. Іншими словами, делінквентна субкультура виявляє себе як антикультура.
З іншої точки зору делінквентна субкультура не так вже й відрізняється від загальновизнаної. Часто правопорушник усвідомлює вимоги загальних соціальних норм, але може їх не дотримуватися і не вважати свої дії порушенням. Особливість поведінки злочинця полягає в тому, що він, погоджуючись з існуючим соціальним порядком і відчуваючи провини за свої дії, все ж таки порушує правові норми. Тобто у делінквентній субкультурі загальновизнані норми суспільства не ігноруються, а розширюються.
Соціологія права визначає такі елементи делінквентної субкультури:
— гедонізм, що виявляється у прагненні володіти матеріальними благами, не докладаючи власних зусиль;
— цінність свободи, яка нерідко тлумачиться як анархія; делінквентна субкультура ґрунтується на фундаменті цінності особистої гідності та честі;
— чітка ієрархія, що особливо помітна у професійному ядрі та тюремних спільнотах; їх норми передбачають обмежене спілкування із представниками державних органів та нижчого рівня злочинної ієрархії; внутрішню згуртованість групи виражає звичай «общаку» — суми грошей, в яку кожен вносить свою частину і яка призначена для загальних потреб; насилля, звичай помсти, допомоги засудженим та їх родичам;
— система кримінальної інформації (особливо у місцях ув'язнення);
— санкції, що підтримують порядок та дисципліну в групі (фізичні, матеріальні);
— мова, позначена у науковій літературі терміном «арго». Виникла вона дуже давно, спочатку призначалась для кодування інформації за допомогою слів-символів. Сучасний кримінальний жаргон містить понад 10 тис. слів і виразів. Свій професійний жаргон є у злодіїв, шулерів, продавців наркотиків тощо. Арго має регіональні діалекти. Особливу роль у мові злочинних угруповань посідає табуйована (заборонена) лексика, татуювання та прізвиська, пісні та приказки.
Делінквентна субкультура містить багато архаїчних елементів, ґрунтується на них і повністю відповідає поняттю «антикультура». Різноманітність форм сучасної злочинності дає підстави стверджувати про наявність «субкультур у субкультурі», що становить інтерес як для соціологів, так і для представників інших галузей знань.
Соціологія права переймається і проблемами функціонування інституту покарання (інституціалізація, зміст, явні і латентні функції, види покарань, смертна кара як різновид покарання), пенітенціарної системи: вивчення різних видів пенітенціарних систем, проявів їх дисфункціональності, особливостей де- і ресоціалізації в місцях позбавлення волі та ін.
Запитання. Завдання
1. Проаналізуйте специфіку соціологічного підходу до аналізу соціоправових явищ.
2. Охарактеризуйте етапи розвитку світової та вітчизняної соціології права.
3. Проаналізуйте право як соціальний інститут, визначте його функції і дисфункції у сучасному суспільстві.
4. Охарактеризуйте рівні і види правової культури.
5. У чому полягає сутність соціальної природи правомірної та протиправної поведінки? Яке їх значення для розвитку суспільства?
6. Визначте головні елементи делінквентної субкультури, охарактеризуйте її поширення в суспільстві.
Жоль
СОЦІОЛОГІЯ ПРАВА
Пропедевтичні зауваження
Царина дослідження соціології права та її практичне значення
Сучасні кризові явища у сфері права та їхнє політичне підґрунтя
3 історії права в СРСР
Від філософії права до соціології права
Зародження та розвиток соціології права
Порівняльне право
До питання про головні етапи юридизації суспільного життя
Правова система, судова практика та політика
Громадська думка та соціологія права
Конституційна держава та суверенні права громадян як об'єкти соціологічного аналізу
Пропедевтичні зауваження
Друга половина XIX ст. ознаменована серйозною перебудовою ринкових відносин у світовій економіці. На історичній сцені з'явився державно-монополістичний капіталізм з його складним бюрократичним апаратом, покликаним забезпечувати численну мережу зв'язків підприємства з іншими підприємствами, фінансовими установами та ринком. Після Першої світової війни кризові явища в економіці змусили у новому світлі поглянути на проблему соціально-економічної стабільності та ролі державного апарату у подоланні кризових явищ. Принцип відданості законові почав перетворюватися в індустріальних країнах Заходу на загальнонародну вимогу, спрямовану проти свавілля монополій та загрози встановлення тоталітарних, терористичних режимів.
Той факт, писав професор права Иєльського університету (США) В. М. Рейсмен, що правляча еліта на Сході та на Заході нерідко діє всупереч законам публічного права, вже не має видаватися чимось дивовижним та нетиповим з історичної точки зору. Це вже неодноразово траплялося в історії. Проте наших сучасників турбує те, що у цьому разі теорія демократії входить у суперечність із запитами та потребами демократичної практики. Це не означає, що демократія є гіршою, ніж тиранія або диктатура. Суперечливою є будь-яка суспільна система. Тому йтися має не про цілковите усунення протиріч, а про подолання одних та боротьбу з іншими.
Історія багатьох держав сучасного світу позначена періодичними вибухами громадського обурення з приводу порушень правлячою елітою загальноприйнятих норм. Люди починають вимагати від держави точного та безумовного дотримання норм формального права та негайного припинення будь-яких дій у рамках так званої прихованої нормативної системи неформальних відносин. Ці хвилі обурення набувають, за словами Рейсмена, характеру "хрестових походів", які змітають одних політиків, виносять на гребінь інших, але, на жаль, мало впливають на вкорінені методи закулісної практики правлячої еліти.
Іронія полягає в тому, що багато які процедури, ґрунтовані на прихованих системах правил, виявляються необхідними для ефективного правління та управління життям демократичного суспільства. Тобто, теорія демократії подеколи входить у протиріччя із запитами та потребами реальної демократичної практики. Щоб розібратися у таких парадоксах, потрібен усебічний науковий аналіз життя сучасного суспільства. І тут велику допомогу може надати соціологія права, яка вивчає не тільки вплив правових та моральних норм на поведінку людей, а й відхилення від цих норм у бік цілковитої анархії чи "неписаних правил".