Соціальна сфера життєдіяльності суспільства

Суспільство є живим організмом, що перебуває у постійному розвитку. Життєдіяльність суспільства (суспільне життя) є необхідною умовою його існування, реалізації його завдань і функцій.

Суспільне життя— реальний процес існування розвитку і взаємо­дії осіб, соціальних спільнот, інститутів, суспільства, що відбуваєть­ся в конкретно-історичних умовах і характеризується певною сис­темою форм діяльності.

Специфічною ознакою суспільного життя є єдність матеріального і духовного, стихійного і свідомого на­чал. Суспільне життя не є чимось раз і назавжди завер­шеним. Формування його систем відбувається разом з еволюцією суспільних відносин.

Основними сферами суспільного життя є:

а) економічна, яка охоплює матеріальне виробниц­тво, розподіл, обмін, споживання, відносини власності, економічну і технічну базу, науково-технічний прогрес, технологічну революцію;

б) політична, яка полягає в управлінні відносинами між людьми у суспільстві (національними, груповими, міждержавними), що можуть виявлятися у таких фор­мах, як революція, реформа, війна, класова боротьба, соціальне партнерство, консенсус тощо;

в) духовна, складовими якої є ідеї, теорії, погляди, уявлення, вірування, почуття, настрої, індивідуальне і суспільне усвідомлення життя, дія засобів масової ін­формації;

г) культурна, що об'єднує продукування культурних цінностей, передавання їх наступним поколінням;

ґ) соціальна, основою якої є діяльність з відтворення населення, його кількісних та якісних характеристик. Ця функція є однією з найважливіших для суспільства.

Соціальна сфера є простором реалізації соціальної функції суспільства.

Соціальна сфера — цілісна підсистема суспільства, стійка галузь діяльності людей з відтворення свого життя, простір реалізації їх інтересів, потреб, цілей і цінностей.

У соціальній сфері реалізуються соціальна політика держави, соціальні і громадські права людини. Вона іс­нує в певних взаємозв'язках з іншими сферами сус­пільства. Соціальна сфера, маючи своїм результатом людину, соціальні групи, пронизує всі інші сфери, бо в кожній з них діють люди, соціальні спільноти. Умовою її розвитку є функціонування інших сфер, оскільки у них продукуються матеріальні, духовні блага та ціннос­ті, реалізуються функції політичного управління сус­пільством. Завдяки цьому соціальна сфера ніби «пере­кривається» іншими сферами, збираючи всі передумови відтворення і розвитку суспільства. При цьому вона є відносно самостійною, має власні закономірності роз­витку, функції та структуру.

Інтегральними цоказниками соціальної сфери є:

1) рівень життя — ступінь задоволення матеріаль­них і культурних потреб людини. Компонентами його є розмір реальних доходів, рівень споживання матеріаль­них благ і послуг (задоволення потреб у їжі, одязі, жит­лі, засобах пересування), рівень освіти, стан довкілля;

2) якість життя — якісний аспект задоволення мате­ріальних і культурних потреб людей (зручність житла, якість продуктів харчування, можливість і ефектив­ність користування послугами тощо). Про якість життя можна судити і за рівнем стресових ситуацій, станом соціального самопочуття;

3) соціальна інфраструктура — умови, що забезпечують ефективну життєдіяльність людей в основних сфеpax суспільства, підтримання працездатності, здоров'я, освіти, соціального захисту, духовних потреб, дозвілля її характеризують кількість закладів, організацій, що забезпечують освіту, медичне, побутове, транспортне обслуговування, кількість місць у них, обсяг послуг. Рівень розвитку соціальної інфраструктури свідчить про задоволення потреб населення.

Основними мінімальними соціальними стандартами є:

а) соціальний мінімум — задоволення потреб на дос­татньому для нормального способу життя рівні;

б) прожитковий мінімум — задоволення потреб на рів ні, необхідному для виживання людини в суспільстві як соціальної істоти (продукти харчування, мінімальний набір предметів гардеробу, першої необхідності, санітарії, ліки, товари господарського призначення, нормативи житлово-комунальних, транспортних і культурних послуг). Індивідів, чий сукупний дохід нижче прожиткового мінімуму, відносять до категорії мало забезпечених;

в) фізіологічний мінімум — сукупність засобів існу­вання, достатніх для виживання людини як біологічної істоти.

Рівень розвитку соціальної сфери характеризується такими соціальними індикаторами, як величина про­житкового мінімуму; частка населення, що перебуває за порогом бідності; величина поляризації доходів; кіль­кість осіб, що навчаються; перелік медичних послуг, доступних всьому населенню; частка безробітних у за­гальній чисельності працездатного населення; середня тривалість життя; дитяча смертність; народжуваність.

На стан соціальної сфери впливають економічні (рі­вень соціально-економічного розвитку країни, регіону, тип власності), політичні (політичний режим, система влади), правові (правові норми, що регулюють соціаль­ні відносини), соціально-демографічні (чисельність на­селення, вікова та статева структура суспільства), еко­логічні (стан довкілля), культурні (система моральних, духовних цінностей, норм, традицій) чинники.

При цьому соціальна сфера зворотно впливає на кожну з цих сфер.

Сутність і роль соціальної сфери виявляються у функціях, які вона реалізує. Головною з них є соціаль­ні відтворення, життєзабезпечення різних груп населення. Ця функція є результатом реалізації соціорегулятивної (регламентує основні показники соціальної діяльності і відносин суб'єктів), соціоадаптивної (спри­нт узгодженості дій індивідів), соціопродуктивної (надає змогу задовольняти потреби людини, необхідні для відтворення суспільства), соціокультурної (узгодже­ність ціннісних орієнтацій й інтересів різних суб'єктів), соціодинамічної (підвищення якості життя населення, розширення потенціалу соціальної сфери), соціозахисної (соціальні гарантії і права, соціальна допомога та підтримка) функцій.

Отже, соціальна сфера охоплює специфічні соціаль­ні зв'язки і відносини, соціальні інститути, елементи інфраструктури, які безпосередньо забезпечують жит­тєдіяльність і розвиток людини. Вона покликана забез­печити достатній рівень добробуту, доступність основ­них життєвих благ для більшості населення; створити можливості соціальної мобільності; гарантувати необ­хідний рівень соціального захисту, можливість участі населення в управлінні підприємствами і державою; розвиток соціальної, трудової та підприємницької ак­тивності; забезпечувати свободу вибору, широкі можли­вості в реалізації людиною своїх здібностей.

Формування розвинутої соціальної сфери є основою соціальної держави.

Соціальна держава — держава, що прагне забезпечити кожному громадянинові гідні умови існування, соціальну захищеність, спів­участь в управлінні виробництвом, приблизно однакові життєві шанси, можливості для самореалізації.

Принципами соціальної держави є пріоритет прав людини, економічна свобода, самореалізація особистос­ті, визнання регулюючої ролі ринку, відповідальність держави за створення умов для розвитку особистості, солідарність. Головною метою її соціальної політики є вирівнювання можливостей для всіх громадян.

Осново­положні ознаки соціальної держави сформульовані ні­мецьким вченим Ф. Фабриціусом. Вони охоплюють обов'язок держави піклуватися про всі прошарки насе­лення, особливо про групи, які перебувають у гіршому соціально-економічному становищі, урівноважувати протилежні інтереси, створювати можливості для пристойного життя всіх громадян, забезпечувати соціаль­ний порядок, а також обов'язок населення брати участь у розв'язанні суспільних проблем.

Коли після Другої світової війни в конституціях ба­гатьох західноєвропейських країн з'явилося поняття «соціальна держава», дослідники вважали, що обов'яз­ки її зводяться лише до проголошення прав громадян на працю, відпочинок, соціальне забезпечення та роз­поділ соціальних виплат. Однак згодом утвердилося розуміння, що соціальна держава покликана вирішу­вати значно ширше коло питань, а саме: створювати умови для забезпечення громадян роботою, забезпечу­вати людям прожитковий мінімум, сприяти збільшен­ню кількості дрібних і середніх власників, охороняти найману працю, піклуватися про освіту, культуру, охо­рону здоров'я тощо.

Одним із головних напрямів розбудови соціальної держави є соціальна політика.

Соціальна політика — напрям внутрішньої політики держави, покликаної забезпечити відтворення населення, гармонізацію суспільних відносин, політичну стабільність, злагоду.

Реалізується вона через державні рішення, соціальні заходи, програми. Об'єктом соціальної політики є жит­тєві умови соціальних і демографічних груп, метою — підвищення добробуту населення, забезпечення вищого рівня та якості життя.

Основою соціальної політики є соціальна справедли­вість — надання рівних стартових можливостей, соці­альних гарантій усім членам суспільства, забезпечення рівної плати за рівну працю, подолання дискримінації будь-якої соціальної групи, підтримка пригнічених верств населення тощо. Суспільства з демократичним устроєм мають більше можливостей для реалізації соці­альної справедливості. Однак і в демократичних держа­вах не завжди цілком реалізовані принципи соціальної справедливості.

Критеріями оцінювання соціальної сфери є соціаль­ний настрій, соціальне здоров'я населення та ін.

Соціальний настрій. Цей феномен інтегрує у собі об'єктивні умови, суб'єктивні чинники життя людини і є результатом осмислення попереднього соціального досвіду. Формується він під впливом реальних еконо­мічних, політичних, духовних процесів, залежить від психофізіологічних (стан здоров'я), світоглядних (умо­настрій, переконання) чинників, соціального досвіду, інтересів і цілей індивіда чи групи, соціальних запитів та очікувань. Соціальний настрій завжди має суспільно значущий зміст, формується реальним життям, конс­труктивно чи деструктивно впливає на дійсність.

Структурними компонентами соціального настрою є:

а) соціальне самопочуття — сукупність емоцій, по­чуттів, настанов, на основі яких індивід оцінює ступінь благополуччя свого мікросередовища. Чим вищий рі­вень соціального самопочуття, тим більше людина від­чуває свою солідарність з суспільством, відповідаль­ність за конструктивне розв'язання соціальних проб­лем. Показники соціального самопочуття свідчать про адаптованість людини до свого соціального становища. Чим більше в суспільстві людей з високим рівнем соці­ального самопочуття, тим більше підстав для соціальної консолідованості і стабілізації системи. У людей з низь­ким рівнем соціального самопочуття будь-яка подія викликає протест і заперечення. Одним із найпрості­ших показників, за яким можна судити про соціальне самопочуття людини, є її самооцінка, задоволення сво­їм становищем у суспільстві;

б) соціальні очікування — прийняті в соціальній групі вимоги щодо форм соціальної поведінки, відно­син, установок. Очікування не є довільними, а відобра­жають ступінь обов'язковості, необхідності для групи таких форм поведінки, без яких вона не зможе функціо­нувати;

в) соціальна позиція — соціальний стан людей, з яким пов'язані їх права та обов'язки, які не залежать від їх індивідуальних особистісних характеристик; ус­відомлений вибір, світоглядна і моральна орієнтація людини, що підлягає моральній оцінці з боку групи, суспільства;

г) життєва та професійна задоволеність — оцінка та самооцінка соціального статусу індивіда на певний час, його життєві плани, уявлення про можливості їх досяг­нення.

Соціальне здоров'я. Як комплексний, інтегральний критерій він відображає процес взаємодії соціальних суб'єктів, унаслідок якої формується якість психічних, духовних, фізичних, репродуктивних і соціальних по­тенцій людей, а також їх активність, життєздатність,

здатність до ефективної інтеграції, витримування різ­номанітних навантажень, до соціальних змін. Змістом соціального здоров'я населення передусім є якість люд­ського життя, яке складається з фізичного і психічного здоров'я людини.

Соціальне здоров'я має кілька рівнів: індивідуаль­ний, груповий, рівень соціальної спільноти, рівень сус­пільства. На індивідуальному рівні воно означає імовір­ність досягнення кожним індивідом максимальної реалі­зації своїх фізичних, психічних, духовних і соціальних потенцій, характеризує його адаптивність до макро- і мікросоціальних умов; на рівні соціальної групи, спіль­ноти, населення — несе інформацію про їх життєздат­ність, особливості взаємодії з природним і соціальним се­редовищем. Завдяки цьому соціальне здоров'я дає змогу досліджувати здоров'я не тільки як фізичний (демогра­фічний) ресурс популяції, а й соціальний ресурс індиві­дів, окремих груп, спільнот, населення.

Запитання. Завдання

1. Визначте та охарактеризуйте етапи розвитку теорій суспільства.

2. Доведіть, що суспільство можна розглядати як систему, що має власну структуру, аргументуйте відповідь.

3. Охарактеризуйте теорії виникнення суспільства, їх слабкі та сильні сторони.

4. У чому полягають особливості поняття «дуалістичне суспільст­во»? Розгляньте основні дуалістичні моделі суспільства.

5. Охарактеризуйте теорії модернізації, теорію посттоталітарного синдрому з точки зору сучасного стану та розвитку українського суспі­льства.

6. Визначте характерні ознаки індустріального та постіндустріального суспільства на прикладі порівняння сучасного стану України з од­нією з розвинутих країн світу.