Доля поставила його на межі двох великих епох

На Україні першим байкарем був Г.Сковорода.

С.Чавдаров

Сковороду справедливо можна назвати зачинателем байки в українській літературі, оскільки цього жанру літературної творчості на Україні майже не було.

С.Пінчук

Сковороду можна вважати зачинателем байки, який набув широкого розвитку в українській літературі у ХІХ ст., досягнувши високого художнього рівня у Гребінки і особливо у Глібова.

Історія української літератури. – К., 1954. – Т.І.

Створює першу в Україні збірку байок “Байки Харківські”, тобто виводить жанр на шлях самостійного розвитку.

Збірка включає 30 байок (всі прозові):

v 15 байок – 60-і роки ХVІІІ ст.;

v 15 байок – 1774 р.

Збірка була подарована П.Ф.Панову.

Тексти виражають основні філософські позиції автора.

Розвиток жанру байки

Жанр виник у VІ – V ст. до н.е. в Греції. Перший байкар – Езоп (прозова байка). На початку нашої ери його байки переказані віршами римським поетом Федром.

Байкар-сатирик Горацій(Рим).

Формується особлива композиція: дві частини – оповідна (фабула) і дидактична (мораль).

Античні теоретики (як і середньовічні, ренесансні, барокові): байка – не самостійний жанр, а один з різновидів риторичного прикладу, прийому. Тому жанр розглядався не в системі поетики, а в системі риторики.

В українській літературіжанр широко застосовувався у полемічному письменстві ХVІ-ХVІІ ст. (“Апокрисис” Х.Філалет: сюжет про Вовка і Лисицю; анонімна “Пересторога”), в проповідницькій літературі (І.Галятовський, А.Радивиловський – використовували байковий сюжет для підсилення впливу проповіді, збудження інтересу серед слухацької аудиторії).

Українські поетики і риторики вказували на велике виховне значення байки для народу (особливо, селян).

Основна течія байкарства ХVІ – ХVІІ ст.: творча оборобка байкарських фабул, “перелицювання” їх на новий лад.

М.Довгалевський, поетика “Сад поетичний”:

Що таке байка? Відповідаю: байка – це правдивий або видуманий твір, який, проте, виражає певну істину. Так байки Езопа містять у собі певні повчання, які стосуються характеру людини.

Серед кількох видів байок М.Довгалевський виділяв моральну байку, або аполог[1], що приписує людські дії та вчинки тваринам та диким звірам

Також поетики вирізняли раціональні[2] (персонажами є люди) та мішані[3] (герої різнорідні)

Ставлення Г.Сковороди до жанру байки

У передмові-листі викладається міркування про байку у дусі настанов шкільних поетик і риторик:

Друже мій! Не зневажай байкослів”я. Байка і притча одне і те ж. Не за гаманом усуджуй скарб, а справедливим судом суди. Байка тоді буває погана і баб”яча, коли у простій і смішній своїй шкаралущі не ховає зерна істини, схожа на горіх-свищ…

Цей кумедний і фігурний рід писання був домашній у найліпших стародавніх любителів мудрості. Лавр і взимку зелений. Так мудрі й у іграшках розумні і в брехні істинні. Істина ж гострому їхньому позиру не здаля бовваніє так, як простим умам, але ясно, як у дзеркалі з”являється.

Вважає жанр дуже вдалим для моралізування: ідеї не стільки у межах фабули, скільки в їхній моралі (“тенденційність”), автор має змогу говорити від свого власного імені, без опосередкування.

Приваблює наочність, метафоричність.

Байка – “мудра іграшка”, що в собі ховає “силу”.

Байка – привід для філософських міркувань.

За Сковородою, характерна риса байки – відтворення істини, при цьому він апелює до байок Езопа.

Джерела сюжетів

Протягом ХVІІ-ХVІІІ ст. в українській байці панують езопівські сюжети.

У Сковороди:

v запозичував з міжнародного фонду байок, переказуючи близько до традиційної сюжетної канви (“Голова і Тулуб” – з Гвіччіардіні, “Жаби” – з Езопа) – традиція шкільних поетик;

v об”єднував чужі сюжети з власними, утворюючи своєрідний симбіоз (“Жайворонки”, “Орел і Черепаха” – використав байку Езопа “Черепаха і Орел”) – нововведення Г.Сковороди;

v лише згадував про класичні сюжети, якимись рисами споріднені з ідеями, викладеними у власних байках (“Олениця і Кабан” – посилається на байку Езопа “Граки”);

v творив нові сюжети, виходячи з власних життєвих спостережень та використовуючи літературний досвід (байки 2, 9, 10, 12, 19, 26, 28, 29).

Тематичні групи байок:

1. Про “сродну працю” – провідна тема.

Праця– природна потреба людини і шлях до щастя. Діяльність без покликання – мука. Єдиний шлях до добра – праця. Постійна практика, досвід, вправи розкривають природні здібності, без них не буде успішної діяльності.

“Колеса часовії”, “Орел і Сорока”, “Оселка і Ніж”, “Орел і Черепаха”, “Змія і Буфон”, “Бджола і Шершень”.

“Бджола і Шершень”: Шершень сміється з Бджоли, що вона працює не стільки для себе, скільки для інших.

Шершень – образ людини, що живе крадіжкою чужого, народжена для того, щоб їсти і пити.

Бджола – мудра людина, що знає своє призначення, отримує задоволення від своєї праці.

Праця дає найвищу насолоду і повне щастя тоді, коли вона є складовою частиною загальної суспільної трудової діяльності.

“Колеса часовії” – крутяться в різні боки, але не заважають, а сприяють взаємному рухові. Так і в людей, “за різними природними схильностями і шлях життя різний”.

Присвячує тим, хто зневажає працю інших, не розуміє і не цінує її.

“Оселка і Ніж” – Ніж дивується, чому Оселка не хоче бути Ножем, хоча любить Ножі. А тому, що Ножі, які Оселка вигострить, значно більше переріжуть, аніж вона перерізала б сама, Ножем будучи.

Сила: деякі не хочуть служити на військовій службі і одружуватися, аби інших прихиляти до чесного, добропорядного життя.

Автобіографічні мотиви: докори Сковороді за те, що він відмовляється займатися чернечою чи урядовою діяльністю.

2. Про справжню цінність людини.

Формулює етичну ідею: головне в людині – її внутрішні якості (розум, доброта, працьовитість).

Застерігає від поверхового підходу до оцінки людини.

Не моральні абстрактні приписи, а реальні спостереження, породжені дійсністю.

“Два цінні камінці: Алмаз і Смарагд”, “Голова і Тулуб”, “Ворона і Чиж”, “Старуха і Горшечник”, “Жаворонки”, “Олениця і Кабан”.

“Олениця і Кабан”: гідність людини – не в зовнішніх, а у внутрішніх якостях, не в одязі і словах, титулах, маєтках, а в справах.

Викриваються Кабани, що, “несуться в Барани”, ганяються за титулами. Кабан мріє про титули: хоче записатися в Барани (гра слів, мається на увазі - барони) – висміюється його панська пиха, зневага його до простого народу.

“Два цінні камінці…”: сяючий при королівському дворі Смарагд у листі до Адамантія – Алмаза шкодує, що той не дбає про почесті і “погребен в попелі”. Алмазу ж нецікава пуста балаканина Смарагда: “ціна наша, і честь, завжди при нас і всередині нас”.

“Старуха і Горшечник”: Баба купує на ярмарку горщики, не перевіривши, чи вони цілі, оцінює їх не за дзвоном, а за зовнішнім виглядом.

Заклик цінувати в людях не зовнішню красу, а ділові якості.

“Голова і Тулуб”: “дурак” Тулуб величається перед Головою своїм розкішним одягом, підкреслюючи, що їй не перепадає і частини його краси.

Античний мотив про суперечку між частинами людського тіла.

3. Про “славолюбіє” і “сластолюбіє”.

Теорія Сковороди про “рівну нерівність”.

Ненависть до обивательщини, суєтного життя, висміювання згубних пристрастей (гонитва за “сластолюбієм”). Як результат – втрата незалежності, внутрішньої свободи Þ реальна дійсність ХVІІІ ст.

“Чиж і Щиглик”, “Сова і Дрозд”, “Щука і Рак”, “Жаби”.

“Чиж і Щиглик”: Чижа заманила в неволю смачна їжа і красива клітка.

Сила: “Краще сухар з водою, ніж цукор з бідою”.

“Щука і Рак”: Щука, позарившись на смачну їжу, проковтнула її і потрапила на вудочку.

“Жаби”: Ідея марності, зрадливості земних благ на противагу вічності і постійності благ небесних (у Сковороди – земне, “чесне ремесло”). Надає соціального змісту, знявши релігійний.

Композиція байок

Двочленна: фабула і мораль (“сила”).

До Сковороди: побутувало два типи сюжетних конструкцій байки:

I. заснований на взаємодії персонажів,

II. заснований на діалозі, на простому обміні репліками.

У Сковороди переважає другий, діалогічний. Це “голі” діалоги, сюжетна функція персонажів – подача реплік, обмін ними Þ система образів антитетична: один висловлює думки, протилежні ідеї байки, другий розбиває його, виходячи з позицій автора.

Розробляє обидва способи викладу, регламентовані теорією:

– стислий (коротко, без деталізації): “Колеса часовії”, “Голова і Тулуб”, “Собаки” та ін.

– розгорнутий (за рахунок введення місцевого колориту, мотивації поведінки героїв): “Чиж і Щиглик”, “Собака і Кобила”.

Мораль
Фабулярна: Чіткість, стислість, афористичність. Зустрічається найчастіше.	Параболічна: Проведення паралелей Þ мораль розвивається у філософський трактат з приводу висловленої думки. Зустрічається рідше.	Трактатна: Основна увага зосереджується на моралі, оповідання є ілюстрацією до ідеї. Властива лише творам Г.Сковороди.

Особливості жанру байки у творчості Г.Сковороди:

ü дійові особи: тварини, птахи, речі, зрідка – люди. Всі вони набувають рис і функцій людей як представників певної суспільної групи.

ü розгорнутий сюжет, часто наділений українським колоритом, насичений побутовими деталями, виразами, приказками, прислів”ями.

ü народна мудрість (прислів”я, приказки) - з уст позитивних персонажів байок, які є носіями власних ідей автора.

ü у перших 15-ти байках – мораль зводиться до короткого афоризма з одного-двох речень.

Друга половини циклу – “мораль” зростає, фабула “маліє” в кількісному відношенні. Мораль розвивається у цілий філософський трактат. Фабула перетворюється на функцію прикладу.

Перш за все – ідея (поза увагою – рельєфність образу, дотепність діалога).

ü персонажі байок, як правило, не діють, а розмовляють.

Поетична творчість

Популярність лірики

1823 р., І.Снєгирьов: псалми і канон Сковороди “до сих пор их поют на Украине”.

Початок 30-х рр. ХІХ ст., О.Хіждеу (журнал “Телескоп”): три пісні – “Ой ти, пташко…”, “Ах поля…”, “Всякому городу…” – під назвою “Сковородинських веснянок” йому “назвав один сліпий в Харкові, що навчився їх… від самого Сковороди…”.

І.Срезнєвський твердить, що твори Сковороди становлять значну частину репертуару лірників.

Кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст.: у рукописних пісенниках вміщують пісні “Ах поля…” (лубочний пісенник 1798 р.), “Ой ти, пташко…” (рукописний збірник 1799 р.).

М.Костомаров: “Странствующие слепцы усваивают его песни; на храмовом празднике, на торжище нередко можно встретить толпу народа, окружающую группу этих рапсодов и со слезами умиления слущающих “Всякому городу…”.

Т.Шевченко посилається на пісні Г.Сковороди у повістях “Наймичка”, “Княжна”, “Близнецы”.

Публікація, вивчення

1798 р., Петербург – І-е видання, здійснене М.Антоновським, - “Библиотека духовная, содержащая в себе дружные беседы о познании самого себя” (суміш з окремих уривків, видозмінених, довільно скомпонованих.) – окремі розрізнені публікації творів та критичні замітки.

1861 р. – перше зібрання творів, здійснене І.Лисенковим. Розкритиковане за зміст (твори незрозумілі, написані незрозумілою мовою тощо) В.Бєлінським, М.Чернишевським, О.Герценим.

Рецензія Всеволода Крестовського також іронічно оцінює твори Г.Сковороди:

Войдите в этот вертоград; но предупреждаем вас, что в этом вертограде бездна репейнику и крапивы, и потому языку вашему предстоят судороги и корчи, а уху – ряд невыносимых диссонансов. Впрочем, смелым Бог владеет! … Ну что, каково? Как вам нравится эта философская поэзия «украинского Ломоносова»? Вы плохо понимаете, вы утомлены… но что же делать! Наша философия в том и состоит, чтоб ёё никто не понимал, кроме самого автора, а случается, что и сам автор ничего не понимает, что творит”.

У відповідь В.Крестовському з”являється рецензія М.Костомарова:

“Вы судите о сочинениях Сковороды, как будто это новый писатель, только что появившийся на свет, - тогда как на эти сочинения следует смотреть как на памятник понятий, господствоваших лет около ста назад. Применяя взгляд, приличный рецензенту современного произведения, к памятникам минувших времен, вы приходите к жалкому, варварскому принципу истребления старины и народного достояния”.

Т.Шевченко двояко оцінює літературні твори Г.Сковороди: повість “Близнецы” (1847) – “Діоген наших днів”, передмова до “Кобзаря” -“вінегретні пісні”.

І.Франко “Нарис історії україно-руської літератури до 1890 р.” (1910): розглядає поетичну творчість Г.Сковороди у історично-конкретному контексті, в складних зв”язках з епохою. Вперше висловлює думку про перехідний характер творчості Сковороди як явища культури.

Можна було б сказати, що це (Сковорода. – І.С.) старий міх, наповнений новим вином. Все в ньому: пригоди і спосіб життя, натура, мова, форма писань – все це має подвійний (двоїстий – І.С.) характер, є сумішшю старої традиції з певним духом.

Доля поставила його на межі двох великих епох.

І.Франко

Літературна традиція:

ü книжна українська поезія ХVІІ-ХVІІІ ст. (Ф.Прокопович, Варлаам Лащевський, Георгій Кониський).

ü фольклор.

ü латинська книжна поезія, новолатинська гуманістична література ХVІ-ХVІІ ст. (Горацій, Вергілій, Овідій).

ßßß

використовує чужу форму (інший поет, народна пісня, псалми, Святе Письмо), залежно від того, який мотив переважає, називаючи поетичну форму лушпиною, не зважає на неї; наповнює власними думками, змінює версифікацію.

Збірка “Сад божественних пісень”[4]

Образ саду – стійкий елемент барокової поетичної системи. Він є опорним образом, ключовим.

Виявляє суперечливу природу:

27-а пісня: християнський образ розгорнутої конкретизованої метафори: “вертоград” (сад) – училище у Харкові.

3-а пісня: душа людини, що знайшла шлях до Бога – квітуючий сад (умовно-книжний рівень). Абстрактна думка запліднена людськими почуттями породжує ліризм.

Фабули та пісні 60-х років (часи викладання поетики у Харківському колегіумі Þ вірогідно, збірка є наслідком педагогічної роботи).

“Сад…” – це лірика, урочиста, велична і правдива. Не вдаючись до естетичного аналізу “пісень”, скажу тільки, що це справжні пісні, а не просто вірші.

Володимир Ерн

Автор вважав, що поезія є зброєю викладання, тому всі пісні збірки супроводжуються епіграфами з Біблії, примітками-коментарями (додаткова інтерпретація змісту).

Пісні стосовно епіграфів – ілюстрації-приклади (філософські думки втілюються у віршовій формі).

Можливо, своєрідний підручник поетики (прикладна поетика, без теоретичної частини):

ü кожен вірш написаний іншим поетичним розміром (зведення всіх основних поетичних розмірів, культивованих Бароко) – унікальна антологія поетичних розмірів українського Бароко;

ü введення у поетичну практику внутрішньої рими (практика леонівського вірша);

ü застосування перехресного римування.

Тематично-ідейний зміст

Збірка є глибокою, щирою сповіддю благородної душі, поетичним літописом гострих внутрішніх переживань.

Основа збірки: людина, її думки, почуття.

Торкається “вічних тем”: життя і смерть, щастя і доля.

Сповідує ідею розумного життя і моральної чистоти. “Чиста совість” – основа і критерій людського життя, людина з чистою совістю не боїться загрози смерті.

Щастя полягає у пізнанні себе, у суспільно корисній праці, у чистоті сумління, у перевихованні людей для нового суспільства (образна антитеза: образ бурхливого моря страждань і образ погожої гавані, міцної скелі, ясного сонця).

Серйозні роздуми про сенс і суть життя, про взаємини між людьми, між людиною і природою.

Формує тематичний трикутник:

ü зло (кривий шлях, але широкий), воно приносить задоволення ілюзорне, миттєве, після якого – печаль, невдоволення, сум;

ü добро (прямий, але вузький шлях), воно нелегко здобувається, але приносить радість душевну, спокій і задоволення;

ü людина – стоїть на середохресті і має вибрати, до чого (до Зла чи Добра) і яким шляхом (кривим чи прямим) їй іти.

Жанр панегірика у збірці

25, 26, і 27 пісні, кожна з яких має свій привід написання:

25-а пісня:	Від”їзд Гервасія Якубовича з Переяслава в Білгород “на архімандритський та судійський чин”.
26-а пісня:	Приїзд до Переяслава нового єпископа Іоанна Козловича, викладача риторики Київської Могилянської академії.
27-а пісня:	Відвідини Харківського колегіуму білгородським єпископом Іоасафом Миткевичем.

Академічна традиція (досконало засвоїв нормативні вимоги жанру).

Загальний нахил до афектації, піднесеність тону.

Однак твори сповнені природнього ліризму і щирості: