Які ви знаєте притчі Іісуса Христа? Розкажіть одну з них? 1 страница

Притча – це невелика оповідь алегорично-повчального змісту, в якій хід подій подається у залежності від Божественного замислу, Господнього задуму. Сюжет притчі будується в образній формі, на життєвих ситуаціях, на повсякденних спостереженнях суспільного життя. На перший погляд здається, що зміст притчі дещо прихований і мовлення притчі проводиться наздогад. Але це не так. Притчі мають надзвичайно великий зміст, колосальний задум, неабиякий замисел. Вони винятково дохідливо сприймаються. Притчі уособлюють в собі й світські ситуації, й приповідки, й народні спостереження, й загалом всю народну мудрість та Божу науку.

У перекладі з грецької мови «притча» – це «йти пліч-о-пліч», себто притча пліч-о-пліч ставить відоме з невідомим. Адже притча дозволяє зрівняти відому істину з невідомою. Істини в притчах подавалися у символах, образах та алегоріях.

Притчі були надзвичайно популярні серед Стародавніх народів Сходу і це був фольклорний, народний жанр. Народні притчі нерідко містили в собі викривальні мотиви.

Всім відома Соломонова книга притч. Це збірник мудрих, моральних, наставницьких висловів, багато з яких належить царю Соломону, частину з яких він зібрав серед народу за волею Божою.

Багато притч розповідав Спаситель і Господь Бог наш Іісус Христос під час Свого земного життя. Він застосовував притчі для передання народам світу Божественних ідей, законів, бажань. З допомогою притч Іісус Христос повчав. Він застосовував притчі також для більшої дохідливості Його Вчення і для ліпшого запам’ятовування того, що Він сказав людям.

Багато притч Іісуса Христа описали святі євангелісти Матвій, Марк, Лука та Іоанн, і, безперечно, багато притч Іісуса залишилися не записані й, на жаль, не дійшли до наших днів. Отже, ми не все знаємо про Іісуса, Господа нашого.

Таким чином, притчі Іісуса Хреста – це дохідливе Слово Боже, це Божественне повчання для нас – грішників, це наші моральні, духовні та житейські настанови.

Про дім, заснований на камені й побудований на піску

Повчаючи, одного разу Іісус Христос сказав апостолам Своїм та тим людям, котрі були поряд, що всі звуть Його «Господи, Господи!», але ж не виконують того, що Він говорить, проповідує, чого їх научає.

Розвиваючи цю думку, Іісус роз’яснює, що людина, котра приходить і слів Його слухає і виконує їх схожа на такого чоловіка, який, будуючи дім все робить ґрунтовно і правильно. Він глибоко викопав землю, поклав туди камінь і на ньому звів дім. Це міцний, добротний дім.

Коли злива настала, розлилася річка і буря знялася, вся ця стихія накинулася на дім, вода з вітром ривками тиснуть на той дім, але не змогли захитати його, бо цей дім був добре збудований (Лк. 6. 47 – 48). Оце був чоловік розумний, бо свій дім збудував на камені (Мф. 7. 24).

А хто слухає і не виконує Його слів, той схожий на того чоловіка, що свій дім збудував на землі без основи, без кам’яного фундаменту, а на піску.

Коли линула злива, розлилася ріка і буря знялася, то вода з вітром наперли на цей дім і він впав та зробилася з дому розвалина-руїна (Лк. 6. 49). Оце був чоловік необачний (Мт. 7. 26).

«Отож, не будуйте на піску!» – закликає Іісус.

У цій притчі про дім, заснований на камені й побудований на піску, Іісус Христос говорить про істинний, правдивий, щиросердечний послух. Зовнішній прояв побожності, не настільки важливий як дійсне послушництво Слову Божому від душі, від щирого серця.

Недостатньо звертатися до Христа «Господи, Господи!...» і виконувати Його Заповіді. Істинно віруючий повинен жити і діяти відповідно з цими словами, котрі каже Христос. Таких істинно вірних християн Іісус уподібнює з чоловіком, що будує дім на камені. Це розумні люди.

Ті, хто слухають Слово Боже, але не виконують його, грішать, уподібнюються людині, що будує дім на землі, без фундаменту. Це необачні люди, тому не будуйте на піску, будьте розумні.

Під каменем, ґрунтовним фундаментом уподібнюється Сам Іісус Христос й ті істини, котрі Він проповідував.

Під піском можна розуміти «фарисейську праведність», на яку багато людей надіялися, але під натиском бурі та води, себто житейських проблем, незгод і випробувань, їх будівля рухне. І це так. Спогляньмо на це з сьогоднішнього дня: де ж ті фарисеї? Вчення Іісуса Христа перемогло, бо Його будівля ґрунтовно збудована на кам’яному фундаменті.

Про сіяча

Іісус Христос вийшов з дому і сів біля моря. Біля Нього зібралося безліч народу. Тоді Ісус увійшов у човен, трохи відплив від берега і навчав, сидячи у човні. А всі люди стояли на березі та слухали.

Іісус розказав народові таку притчу.

Вийшов сіяч, щоб посіяти зерно своє на зораному полі. Коли ж він сіяв, то одні зерна впали край дороги, налетіли птахи небесні та їх видзьобали, а решту – люди повитоптували (Лк. 8. 5).

Другі зерна впали на кам’янистий ґрунт, де мало землі й вона не глибока. Ці зерна зійшли, але як сонце зійшло, пригріло й припекло, то ростки зів’яли, й так і не дочекалися коріння, і засохли, бо не було вологи на цьому ґрунті.

Треті зерна попадали у тернові кущі. Коли терен покрився листям і вигнався доверху, то заглушив рослини і плодів вони не дали.

Ще інші четверті зерна впали на добру, родючу землю. Вони виросли і добротно вродили: одне в сто раз, друге і шістдесят, а інше – в тридцятеро. Треба сказати, що в ті часи добрим врожаєм вважався урожай 10:1.

Розказавши цю притчу, Іісус закликав людей: «Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!».

Коли люди розійшлися й Іісус залишився з Дванадцятьма, то запитали Його учні:

– Як розуміти цю притчу? Що вона означає? Чому Іісус притчами говорить?

Іісус відповів учням:

– Вам дано пізнати таємниці Божого Царства, Царства Небесного, а тим, що за вами, усе відбувається у притчах, щоб оком дивились вони і не бачили, вухом слухали – і не зрозуміли, щоб коли вони не навернулися, і відпущені будуть гріхи їм, – а потім запитав Іісус учнів, – Ви не розумієте цієї притчі. І як вам зрозуміти всі притчі (Мк. 4. 11 – 13).

Це означає, що Іісус має намір і надалі відкривати істину Своїм учням, які вже знають деякі таємниці Царства Небесного. «Тайна» на церковнослов’янській мові, або «таємниця» українською мовою у Новому Завіті має зміст слова «істина», котра не була відкрита людям у Старому Завіті.

– Ось що означає ця притча, – продовжив далі Іісус. Зерно – це Боже Слово. Сіяч сіє слово. Те, що край дороги, то це ті слова, котрі люди почують, але зразу або незабаром приходить до них сатана і забирає з серця слова, посіяні в цих людях, щоб не увірували ці люди і не спаслися (Лк. 8. 12).

Слова, що посіяні на кам’янистому ґрунті, то це ті слова, що почуті людьми і вони з радістю їх зразу ж схоплюють і сприймають. Але ці слова не мають коріння і непостійні. Згодом, коли наступає утиск чи переслідування за слово, то ці люди зразу ж спокушаються. Ці люди вірують не довго, а коли наступають часи переслідування за віру, то вони зрікаються віри.

Між терен посіяні слова – це ті, що слухають слова, але клопоти земні, омана багатства, ілюзії збагачення, різні бажання, життєві розкоші, пристрасті заглушають слова і плодів вони не дають.

Посіяні в добру землю слова – це ті, що слухають слова, сприймають їх, бережуть їх у щирому і доброму серці та приумножують, навчаючи інших, родять в тридцять, шістдесят і сто раз (Мк. 14 – 20). Ці люди приносять плоди в терпеливості (Лк. 8. 15).

У євангеліях зустрічаються слова і «Царство Боже», і Царство Небесне». Це синоніми. Річ у тому, що юдеї, коли говорили «Небо», «Висоти», то мали на увазі «Бога». З почуття великої поваги до Творця, юдеї, так би мовити, не розкидалися словом «Бог» за будь-якої обставини чи потреби. Вони частіше вживали слово «Небо». Тому «Царство Боже» і «Царство Небесне» – слова рівнозначні, еквівалентні, тотожні.

Іісус почав говорити про Царство Боже не зразу, а тоді, коли виявилося, що багато юдеїв не признають Іісуса, намагаються протиборствувати Йому. Згідно старозавітного вчення Месія повинен був прийти, щоб звільнити Ізраїльський народ і встановити Своє Царство. І це так. Але люди розуміли це цілком по своєму, по земному, по матеріальному, із земною вигодою. Вони міркували про царство земне.

Іісус, справді, прийшов звільнити не тільки Ізраїльський, але й всі земні народи, від їх рабської земної психології, від язичницького ідолопоклонства, від аморальності й запропонував їм Царство Боже, Небесне. Ось й тому Іісус почав відкривати людям таємниці Царства Божого.

Оскільки тайни Царства Божого були розраховані на Іісусових учнів, а не на грішників і невірів, фарисеїв і книжників, які не визнавали Христа, то Ісус почав говорити притчами. Те, що було незрозумілим для Його учнів, Іісус пояснював їм на самоті, як це видно з притчі про сіяча. І тому заклик Іісуса «хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!» означав те, що Іісус закликав присутніх добре обміркувати Його слова, бо одне і те ж слухали і учні Іісусові, і вожді народу (книжники, фарисеї, священики), і сам народ затуманений своїми земними вождями, але ставлення до почутого було різне.

Учні відповідали вірою в Ісуса, інші – відкинули Іісуса, бо вони бачили в Іісусі лише загрозу своєму існуванню, бо вони були духовно сліпі та глухі. Отже, не все посіяне й Господом Іісусом дало врожай.

– Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!, – таким закликом до слухачів Іісус закінчував не одну Свою притчу, кожен раз підкреслюючи, що духовні люді в стані осягнути зміст і зрозуміти Його притчі, та взяти з них урок. Не духовні ж люди сприймають лише земний, сюжетний, користолюбний бік Його притч, лише поверхневий матеріальний бік, не осягаючи духовного.

У притчі про сіяча описано чотири види ґрунту, на який впало зерно:

1) на край дороги;

2) на кам’янистий ґрунт;

3) на ґрунт у терені;

4) на родючий ґрунт.

Аналогічно Іісус бачив чотири групи людей, відповідно до того, як вони сприймати Його вчення:

1) книжники і фарисеї відмовилися вірити Іісусу Христу;

2) багато людей ходили за Іісусом лише тому, що Він чудотворно зцілював їх, годував їх рибою, хлібом, як це описано у дивному нагодуванні багатьох тисяч людей. Але блага вістка, яку ніс Іісус, у цих людей не пускала коріння в їх серцях;

3) деякі люди проявляли зацікавленість або щиру зацікавленість до Вчення Іісуса Христа, але вони не стали послідовниками Іісуса, бо більше тягнулися до матеріального збагачення, до обманливих власних тілесних радостей, аніж до духовного;

4) четверта група людей, до якої відносяться й учні Іісуса, окрім Іуди, виявилися найвірнішими Йому, бо вони, як губка всмоктували кожне слово Іісуса і залишалися вірними Спасителю за будь-яких умов та обставин.

Про кукіль(бур’ян)

Іісус розповів таку притчу, яка повчає нас про Царство Небесне.

– Царство Небесне, – сказав Іісус, – подібне до чоловіка, який посіяв добре насіння на своєму полі.

Коли люди спали вночі, то прийшов ворог того чоловіка і поміж пшеницю насіяв куколю, себто бур’янів, та пішов. Як виросла пшениця, колосилася та й кукіль показався поміж збіжжям.

Прийшли з поля цього чоловіка раби і кажуть господареві, що він не добре насіння засіяв на своєму полі, бо дуже багато куколю виросло, видимо й невидимо цього бур’яну.

Господар каже рабам своїм, що це мій супротивник накоїв таке. Тоді раби пропонують, що вони підуть в поле і виполють кукіль.

Рабам каже господар: «Ні! Бо коли ви будете виполювати кукіль, то разом з ним вирвете й пшеницю. Залишіть, хай разом ростуть і пшениця, і кукіль, аж до жнив. А в жнива я накажу женцям спершу зібрати кукіль, пов’язати його у снопи та спалити, а потім окремо зібрати пшеницю і звезти її до клуні моєї» (Мф. 13. 29 – 30).

Коли Іісус відпустив народ і прийшов додому, то учні попросили Його пояснити цю притчу про кукіль польовий. Й Іісус вельми колоритно описав, роз’яснюючи, цю притчу.

Добре насіння посіяв Син Людський. Поле – це Божий світ. Добре насіння – це сини Царства, а кукіль – сини лукавого. Ворог, що сіяв кукіль – це диявол, сатана. Жнива означають кінець віку. Женці – це Ангели Божі.

Водночас Іісус розповів, що буде наприкінці світу. Так, як збирають кукіль і палять у вогні, так й буде наприкінці віку цього. Людський Син пошле Своїх Ангелів і вони позбирають з Царства Його всі спокуси і тих, хто чинить беззаконня. Останніх повкидають до печі вогняної – там буде плач і скрегіт зубів грішників. А праведники, немов яскраве сонце небесне засяють у Царстві Свого Отця. І словами «Хто має вуха нехай слухає!» – завершив роз’яснення притчі Іісус (Мф. 13. 36 – 43).

Ця притча Ісуса Христа теж має аналогію з притчею про сіяча, але з дещо іншим символізмом.

Поле – це мир, спокій, в якому проповідується Блага Вість, Євангеліє.

Пшениця, або добре насіння, що з попередньої притчі росло на родючій землі – це сини Царства Божого.

Кукіль, себто бур’яни – це сини лукавого сатани, демони, які були засіяні серед пшениці ворогом людських душ дияволом.

Клуня – це Царство Боже, в якому зла не буде, а будуть лише сини Царства Господнього («одна пшениця без бур’янів»), благодать і ласка Божа.

Жнива – це кінець світу, кінець віку, коли на Страшному Христовому Суді грішники («кукіль») будуть відділені та спалені у пеклі, а праведні («пшениця») отримають життя вічне і як сонце засяють у Царстві Божому («клуні»). Все це за волею Божою («чоловіком-господарем») робитиметься Ангелами («женцями»). Це буде другий прихід Спасителя і Господа Бога нашого Іісуса Христа на землю, якого ми всі дуже чекаємо.

Зараз, від Вознесіння Іісуса Христа і до другого Його приходу на землю, поміж нами людьми росте і пшениця, і кукіль («бур’ян»). Вони ростуть буйно, наввипередки, хто швидше – пшениця чи бур’ян, себто поміж ними йде боротьба, суперечність. Це з філософії – закон єдності й боротьби суперечностей, але йому прийде кінець, хоча ніхто не знає ні року, ні дня, ні години, коли це станеться. Це знає лише Отець наш – Господь Бог.

Про гірчичне зерно

Починаючи розповідати цю притчу, Іісус поставив Собі риторичні запитання: «До чого прирівняємо Царство Боже? Або в якій притчі представимо його?». Відповідаючи на них, Іісус яскраво висвітлив:

– Царство Боже – як те гірчичне зерно, яке, взяв чоловік і посіяв у своєму саду. Гірчичне зерно, як відомо, найдрібніше за всі земні насіння і таке дрібнесеньке зерно сіється в землю. А посіяне мізерне гірчичне зерно виростає і стає більше понад всі зілля, стає деревом, і пускає такі великі гілки, що в тіні його може кублитися птаство небесне. (Мр. 4. 30 – 32; Мт. 13. 31 – 32; Лк. 13. 18 – 19).

Як й інші притчі, Іісус розказував їх прилюдно, не інтерпретуючи їх. Ісус пояснював притчі лише учням Своїм на самоті з ними.

У цій притчі Ісус Христос зрівняв Царство Небесне з гірчичним зерном. Недарма кажуть в народі: «Малий, як гірчичне зерно», тому що це зерно найменше з всіх зерен. Згадаймо, Іісус не один раз висловлювався «Як би ви мали віру величиною у гірчичне зерно».

Справді, гірчичне зерно дуже мале: до 760 гірчичних зерен важать 1 грам. Але чорна гірчиця, хоч й однорічна злакова рослина, але росте дуже швидко. З такого маленького зерна за один сезон виростає до 4 – 5 і більше метрів висоти, на її гілках полюбляє гніздитися птаство, яке клює ці зерна і любить тінь. В умовах Палестини за кілька перших тижнів після посіву виростає 3–4-метровий гірчичний кущ.

Цю притчу можна розуміти так, що християнський рух, який започаткував Іісус, розпочався з маленького гірчичного зерна. Він невпинно швидко розростається, набуває авторитету і популярності серед народу. Навіть невіруючі («птахи») з різних причин прагнуть угніздитися під прикриттям християнства, на його гілках. А, можливо, птахи символізують не зло, а духовне процвітання й багатство, характерне для християнства. Нам це не відомо, бо Ісус цієї притчі про гірчичне зерно не розтлумачив, а якщо й розтлумачив Своїм учням, то євангелісти не записали цієї інтерпретації.

Контраст між маленьким гірчичним зерном і великою рослиною може символізувати контраст між непомітним і мало відомим нам, таємничим Царством Божим, про яке ми дізналися з уст Іісуса Христа і тою величністю, красотою і багатством Царства Божого, яке побачать ті, хто увійде до Царства Божого за свої заслуги у тілесному земному житті. Вони довідаються, що Царство Боже неперевершене і не має жодного аналога серед земних царств. Не слід ототожнювати також Царство Боже зі Святою Церквою.

Небесне птаство, мабуть, колоритно символізує цю незрівнянну велич Царства Божого, а можливо, птаство символізує тих язичників та іудеїв, котрі прийняли християнство і потраплять до Царства Божого.

Отже, притча про гірчичне зерно алегорично віддзеркалює взаємозв’язок між тим, що люди знають про Царство Боже і його справжньою барвистою мальовничістю та величчю.

Про розчину(закваску)

Цю притчу Іісус Христос теж розпочав з риторичного запитання: «З чим порівняю Я Боже Царство?», – і відповідаючи Христос пояснив, – Царство Боже подібне до розчини, яку бере жінка, кладе на три мірки муки, аж поки все вкисне» (Лк. 13. 20 – 21; Мт. 13. 33).

Мірка (з арамейськ. – «сата») – це міра сипкого у євреїв. Повна сата становить 13.5 літрів, мала сата – це половина повної сати. Євреї на одне печиво хліба використовували три саті, або три мірки.

Відомо, що так як розчина і дріжджі якби проникають одне в одне, так і зло тенетами опутує світ у всіх напрямках. Схоже, що розчина символізує зло, яке присутнє на землі між двома приходами Іісуса Христа. Але це, тут, на землі, а не в Царстві Божому.

Там, у Царстві Божому, розчина на дріжджах у повній гармонії барв, звуків та всього іншого, що не доступне, не відчутне й невідоме нам земним людям, бо це неперевершена красота, всемогутня та життєдайна велич, благо і неосяжна безкінечність.

Під бродильною розчиною можна розуміти також активну і неспинну дію. Адже дріжджове бродіння не можна зупинити, аж поки не вкисне і не буде спечений хліб. Так, як і активне, все більше і більше бродіння розчини, так і кількість тих, хто намагається увійти в Царство Боже буде постійно зростати у міру розповсюдження християнства на землі. Хоч як не переслідуватимуть християн, як не знущатимуться над ними, як не мучитимуть їх, прогресивного і невпинного розвитку і розквіту християнства ніхто не зупинить, «аж поки все не вкисне». Важко сказати, що означає пророча фраза «аж поки все не вкисне». Це щось буде під кінець світу.

Про захований скарб

«Царство Небесне», – каже Іісус Христос, – «подібне ще до захованого у полі скарбу. Людина, яка дізнається про цей скарб, намагається заволодіти ним і з тієї радості йде і все, що має, продає та купує те поле» (Мф. 13. 44), де знайшла скарб.

Людина, дізнавшись про захований на полі скарб, купує поле, щоб заволодіти скарбом. Можливо, захований скарб Божий – це Ізраїль. Ісус Христос прийшов на землю, щоб відкупити, а точніше, щоб привернути до Себе цей скарб (нас людей). Ми, люди, – є найдорогоцінніший скарб Божий. «Задля нас людей, і задля нашого спасіння Іісус Христос зійшов з небес і тіло прийняв від Духа Святого і від Марії Діви і став Чоловіком – Сином Людським. За нас людей (дорогоцінного скарбу) Іісус Христос був розп’ятий за Понтія Пілата, страждав і був похований; і в третій день воскрес згідно з Писанням; і вознісся на небо і сидить праворуч Отця. І знову прийде у славі судити живих і мертвих, а Його Царству не буде кінця».

Отже, Спаситель і Господь Бог наш Іісус Христос продав все, що мав, а саме відмовився від Небесної слави, зійшов на ізраїльську землю, щоб придбати цей коштовний скарб – Людей – і навернути їх у Царство Небесне.

Про коштовну перлину

«Царство Небесне, – мовив Іісус Христос, – подібне ще до того купця, що шукає добрі перли, а як знайде одну коштовну перлину, то йде, і все, що має, продає, і купує її» (Мт. 13. 45 – 46).

Ця притча за своїм змістом пов’язана з попередньою, себто з притчею про захований скарб, і трактування її аналогічне.

Однак, згадаймо, що таке перли і як вони утворюються?

Перли – це органо-мінеральні утвори кулястої або неправильної форми. Вони утворюються в тілі деяких молюсків – перлівниць. Але для цього потрібне сильне подразнення ніжної тканини цих молюсків. Внаслідок цього подразнення виділяється перламутр, який нашаровується довкола сторонніх тіл, піщинок. Перли можуть бути від мікроскопічних розмірів до величини голубиного яйця білого, рожевого, жовтуватого, іноді чорного кольору.

Про тенета

Характеризуючи Царство Небесне, Іісус Христос сказав: «Подібне ще Царство Небесне до тенет, які закинуті у море, і зібрали вони усячину. Коли тенета наповняться, тягнуть на берег їх, а потім сідають і перебирають: вибирають добре і складають у посуд, а непотріб викидають геть» (Мф. 13. 48).

– Так буде й наприкінці віку, – продовжує розповідати Ісус, – наприкінці світу повиходять ангели і вилучать злих від праведних; злих повкидають до вогняної печі – там буде плач і скрегіт зубів. А потім запитує Іісус учнів:

– Чи ви зрозуміли все це?

– Так, – відповіли Ісусові учні (Мф. 13. 49 – 51).

І продовжив Іісус Христос:

– Тому кожен книжник, що навчений про Царство Небесне, подібний до того Господаря, що зі своєї скарбниці виносить нове та старе (Мф. 13. 52).

У цій притчі Іісус прямо говорить, що буде наприкінці світу, при другому поверненні Його на землю для встановлення Свого Царства.

Підсумовуючи викладені вище притчі про Царство Небесне, Іісус говорить про себе як про книжника, що знає тайни Царства Небесного, і як про господаря будинку який виніс зі своєї скарбниці й нове, і старе. В цих словах Іісус і учнів Своїх на майбутнє уподібнював з господарем будинку.

Вчення Господа нашого Іісуса Христа про Царство Небесне вперше відкрите людству під час земного життя Іісуса. До цього люди не знали про Царство Небесне і не потрапляли до нього після смерті. Адже для цього, щоб приготовити нам життя вічне у Царстві Небесному Іісус Христос прийшов на землю, страждав за нас, був розіп’ятий на хресті, був похований і воскрес третього дня. Іісус Христос пожертвував Своє життя за нас. Це слід нам усвідомити і своїми словами та ділами, своєю праведною поведінкою треба заслужити собі Царство Небесне.

Про немилосердного боржника

У цій притчі Іісус Христос Царство Небесне уподібнює до одного царя чи пана, який забажав зробити обрахунок, або, як кажуть, звести фінансовий баланс зі своїми рабами. Коли ж він почав обраховувати, то йому привели одного раба, котрий заборгував цареві десять тисяч талантів.

Зауважимо, що талант – це грошова одиниця. Один талант містить 60 мін (1 міна = 50 сиклів; 1 сикль = 11,5 грам), або 9,7 юнів. Один талант у ті часи був еквівалентний 34 кг золота.

Коли ж почали виясняти обставини щодо цього боргу, то виявилося, що цей раб бідний і не може віддати борг у сумі 10000 талантів. Тоді пан, якому підпорядковувався боржник, наказав схопити всю сім’ю раба: продати раба і його дружину та дітей й продати все їх майно, щоб з ним розрахуватися.

Почувши це, раб упав до ніг пана, вклонявся йому і благав, щоб пан ще почекав, а пізніше раб віддасть весь борг. Змилосердився пан над рабом, звільнив його з-під варти і простив йому борг.

Коли йшов цей раб додому, то на дорозі зустрів одного свого раба-товариша, який заборгував йому сто динарів, себто сто срібних монет. Динар – це срібна римська монета, яку за день міг заробити середній працівник у ці часи. Він схопив свого товариша – боржника й почав душити, галасуючи, щоб віддав йому борг – сто динарів.

Товариш його впав рабові до ніг, почав благати, щоб він ще почекав, бо зараз немає грошей, а пізніше віддасть йому сто динарів. Але раб і слухати не хотів, бо в той же час ходів отримати свій борг; він пішов до влади і посадив свого товариша-боржника до в’язниці.

Дізналися про це інші раби і про все розповіли своєму панові. Тоді пан викликав цього раба і каже:

– Рабе лукавий, я простив тобі весь твій борг у десять тисяч талантів, бо ти просив мене. А чи не належало б тобі змилуватися над своїм товаришем, що заборгував тобі сто динарів, так як я над тобою змилувався.

Прогнівався пан і віддав цього раба катам, щоб його катували, аж поки не віддасть йому боргу – 10000 талантів.

«Так само, – каже Іісус Христос, – і Отець мій Небесний учинить з вами, коли кожен з вас щиросердечно не простить своєму братові його провини» (Мф. 18. 23 – 35).

Ця притча яскраво віддзеркалює ставлення віруючих між собою. Тут цар або пан символізує Царство Небесне. Цією притчею Господь підкреслює, що всі ми повинні прощати. Злому рабові пан простив весь його борг, а він у свою чергу повинен був простити своєму боржнику і т.д. Такий закон прощення. Всі ми повинні дотримуватися цього Божого Закону прощення: прощати всім – і друзям, і ворогам своїм. Ніколи, ні на кого не можна тримати зла ні в думках, ні в діях своїх.

Про робітників у винограднику

Царство Боже Іісус Христос уподібнює у цій притчі з одним господарем, який на світанку вийшов домовлятися, щоб робітники працювали у його винограднику. Господар домовився з робітниками, що за роботу платитиме їм по одному динару за день, і послав їх працювати на свій виноградник.

Десь о третій годині за гебрайським часом, або о 9 годині за київським часом, господар вийшов з дому і побачив, що на ринку без роботи вештаються інші робітники. Він і з ними домовився, щоб працювали на його винограднику. З ними він не домовлявся про вартість роботи, лише сказав, що заплатить стільки, скільки належить. Вони й пішли працювати, а господар повернувся додому.

Потім господар пройшовся поселенням о шостій (десь опівдні) та дев’ятій (у нас близько 3 год. дня) годині та ще знайшов багатьох робітників, які погодилися працювати на його винограднику. Згоджені люди пішли працювати.

Вийшов господар на вулиці поселення десь біля одинадцятої (або о п’ятій годині після полудня) години і теж найняв робітників працювати на винограднику, всього на одну годину. Вони теж пішли працювати з цього часу, з якого домовилися з господарем.

Ввечері, себто о 6 годині нашого часу, господар винограднику каже своєму управителю: «Йди і дай зарплату всім робітникам, що працювали на винограднику, починаючи від останніх і до перших».

Прийшли ті, що працювали з одинадцятої години і взяли по одному динару. Й так же ті, що почали роботу з 9, 6, 3 години, отримали по одному динару. А коли прийшли перші, що працювали від самого світанку й до ночі, то думали, що їм буде більша зарплата, але й вони по одному динару взяли. А коли взяли цього динару, то почали дорікати господареві, кажучи, що ті, котрі прийшли під кінець дня і працювали лише одну годину, отримали стільки ж й скільки вони, що господар прирівняв їх до них, хоча вони працювали від досвітку, витерпіли тягар дня і спеку.

Господар відповів до одного з них: «Не кривджу я, друже, тебе, – хіба ж ти не за динара погодився зі мною перед роботою. Візьми свого динара та йди. Але я хочу дати й цьому останньому, як і тобі. Хіба я не можу зі своїми грішми робити те, що захочу? Хіба твоє око заздрить від того, що я добрий?».

Отак будуть останні першими, а перші – останніми!» – сказав наприкінці Іісус Христос (Мф. 20. 16).

На цьому прикладі Іісус Христос показав учням, що розподіл нагород серед всіх нас – це справа Бога. Й, справді, можлива така ситуація, що ці, що багато працюють, і ті, що мало працюють, мають однакову винагороду. Бо винагорода залежить від доброти, доброчинності, милосердя, благодаті Господа Бога.

Через те першим не треба гордитися своєю першістю, своєю високістю, своїми титулами, своїми заслугами, своєю мудрістю, своєю посадою, своєю зверхністю, бо може бути так, що їх зрівняють з останніми, або останні можуть отримати перевагу над першими.

Адже всі ми, що працюємо на винограднику Христовому, не повинні забувати, що останні можуть бути першими, а перші – останніми. Бо все оцінює Бог і вирішує Бог. Все в Його руках, тому найвищий може бути там «де вогонь палає і скрегіт зубів», а найнижчий – у раю вічного Божого Царства.

Про слухняного і неслухняного сина

Один чоловік мав двох синів. Одного разу попросив він першого сина попрацювати у винограднику, а він відказує: «Я не хочу!».

Однак, дещо пізніше перший син передумав, покаявся і пішов працювати у винограднику.

Тоді батько благає другого сина попрацювати у винограднику, а той відповів:

– Готовий, тату, іду, – і не пішов працювати у винограднику.

Розказавши це, Іісус запитує учнів:

– Котрий з цих двох синів виконав волю батька?».

Учні, урахувавши, що відповідь очевидна, кажуть:

– Перший.

Тоді Іісус роз’яснює:

– По правді кажу вам, що митники та блудники випереджують вас у Боже Царство. Адже прийшов до вас дорогою праведності Іоанн Хреститель Предтеча, але йому не повірили, а митники і блудники повірили йому. А ви бачили все те, проте не покаялися після того, щоб повірити йому (Мф. 21. 31 – 32).

Першому синові, як вважає Іісус, відповідають митарі та блудники, а другому синові – первосвященики, старійшини та інші юдейські верховоди.

Адже обом групам людей кинутий клич у виноградник. І тут образно зливається клич Іоанна Хрестителя з раннім викликом Отця через пророків.

Первосвященики, старійшини та юдейські верховоди, як відомо, були людьми релігійними і відкликнулися на заклик Іоанна Предтечі, але за ним не пішли (у виноградник не пішли).

І навпаки, митарі та блудники спершу відмовилися іти за Іоанном Предтечею, але потім передумали й таки пішли за ним, бо якраз вони пішли слідом за Іоанном Хрестителем (Предтечею).