Генетичні ідеї в становленні психології як окремої наукової галузі (Арістотель, Я.-А. Коменський; Ж.-Ж. Руссо та ін.).
Генетичний підхід у вивченні психічного розвитку дітей започаткувався в античній психології. Перші роботи, пов'язані з пошуками основ психіки, привели античних мудреців до ідеї про вивчення генезис душі та з'ясування її детермінуючих чинників, наприклад:
1. Конфуцій (551/552-479 до н.е.). Давньокитайський мислитель. Висловив ідею вікової періодизації: "...У 15 років я відчув потребу навчатися, у 30 уже стояв твердо, у 40 не сумнівався, у 50 пізнав волю Неба, у 60 уважно стежив за істиною, у 70 міг виконувати бажання серця, не боячись помилитися". Вивчав значення природного і соціального в житті людини. Основна праця -"Луньюй" ("Бесіди і судження").
2. Геракліт Ефеський (бл. 544-483 до н.е.). Давньогрецький філософ. Уперше висловив думку про розвиток душі; ототожнював психічний розвиток з розвитком інтелекту. Засновник доктрини мінливості речей, або принципу розвитку: "В одну річку неможливо увійти двічі" (лат. Panta rei - усе тече). Основна праця: "Про природу".
3. Анаксагор (500-428 до н.е.). Давньогрецький філософ, математик, астроном. Основоположник принципу системності у вивченні природних явищ: "Людина є найбільш розумною з тварин тому, що має руки".
4. Протагор (бл. 490-420 до н.е.). Давньогрецький філософ. Розробляв проблему формування в дітей моральних, соціально схвалених поведінкових норм: "Людина є мірилом усіх речей...". Вивчав вплив соціально, організованих чинників на становлення особистості. Вважав, що моральні вправи є основним засобом виховання громадянина.
5. Демокрит (бл. 470 або 460 - бл. 360 до н.е.). Давньогрецький філософ. Родоначальник атомістичної концепції, основи якої були розроблені його вчителем Левкіппом (V ст. до н.е.): душа е джерелом активності та енергії, а моральний розвиток - основою психічного розвитку. Засновник принципу детермінізму у вивченні природних явищ.
6. Сократ (бл. 469-399 до н.е.). Давньогрецький філософ. Вважав, що етичний розвиток є провідним для психічного розвитку; увів поняття калокагатії як сукупності чеснот; розглядав проблеми гармонійного розвитку душі і тіла. Необхідно формувати вміння самостійно діяти, здатність до самоаналізу. Обґрунтував принцип безмежного пізнання ("Я знаю тільки те, що я нічого не знаю") та принцип самопізнання ("Пізнай себе самого").
7. Платон (428 або 427-348 або 347 до н.е.). Давньогрецький філософ. З'ясовував природу психічних явищ, зокрема пам'яті, яку вважав самостійним психічним процесом. Створив систему навчання, в основі якої знаходиться принцип передачі знань шляхом утворення понять. З'ясовував вплив навчання на психічний розвиток, вивчав індивідуальні особливості дітей з метою виявлення їх професійної придатності та можливого майбутнього соціального статусу. Висловив припущення про необхідність навчання дітей з 6-річного віку. Основні праці: "Апологія Сократа", "Федон", "Пір", "Держава", "Софіст".
8. Епікур (бл. 341-270 до н.е.). Давньогрецький філософ. З'ясовував роль емоцій у людей різного віку. Розробляв проблеми самовиховання і становлення особистості. Основна праця: "Про природу".
Особливе місце в античній науці належить Аристотелю (384 або 383-322 або 321 до н.е.), який уперше в історії європейської науки запропонував вікову періодизацію дитинства (до 7 років, 7-14 рр., 14-21 рр.), де кожному етапу призначалася певна виховна система. Виокремив основні стадії індивідуального розвитку людської психіки як повторення етапів родової еволюції органічного світу: "...Усе, що ми; маємо від природи, ми первісно отримуємо лише як можливості і згодом перетворюємо в реальність своїми діями, які поєднують нас із зовнішнім світом, з іншими людьми...". Описав онтогенетичні етапи розвитку окремих пізнавальних процесів: відчуттів, пам'яті, мислення. Вважав душу способом організації тіла. Назвав людину "зоон політикон", тобто, суспільно-політичною істотою. Сформулював теорію доброчесності. Основні праці: "Про душу", "Етика", "Риторика", "Політика", "Про виникнення тварин", "Органон".
Особливу роль у становленні вікової психології відіграли погляди Я.А. Коменського, автора "Великої дидактики" (1632), "Материнська школа" (1633), "Світ чуттєвих речей в малюнках", про природо відповідність навчання і виховання, необхідність урахування вікових особливостей дітей. За Я. А. Комснським, життя підростаючої особистості складається з дитинства (від дня народження до шести років), отроцтва (6-12 років), юності (12-18 років), змужніння (18-24 років). Учений уперше не споглядально, а аргументовано визначив критерії вікової періодизації: у дитинстві відбувається посилене фізичне зростання та розвиток органів чуттів, в отроцтві - розвиток пам'яті та уяви; в юності, крім того, відбувається високий рівень розвитку мислення; під час змужніння розвивається вольова сфера, схильність до гармонічного становлення.
Я. А. Коменський був одним із перших учених, який поставив вікову періодизацію в залежність від навчально-виховної системи. Наприклад: перші шість років життя - це. материнська школа (дошкільне виховання під керівництвом матері), 6-12 років - шестирічна школа рідної мови, 12-18 років - латинська школа або гімназія (для юнаків), 18-24 років - академія.