Школа історичної етнології в США

До початку 90-х років XIX ст. в США етнологія розвивалася під визначальним впливом еволюціонізму, зокрема праць Л. Морґана. Критика теоретичних засад еволюціонізму, дифузіонізму і функціоналізму, як недостатньо універсальних, привела американського вченого Франца Боаса (1858-1942), (якого послідовники іменують «архітектором етнології») до створення нового напряму в етнології. Еволюціоністів він критикував за їх концепцію розвитку людей, соціальних інститутів і культури від нижчих до вищих форм, дифузіоністів – за універсалізацію ними процесів поширення і запозичення культур, функціоналістів – за пояснення подібності культурних явищ єдиною організацією людської психіки і схожістю географічного середовища, а всіх разом – за підміну конкретних етнологічних досліджень абстрактними схемами.

Основним завданням науки про людину і етноси (етнології) Боас вважав створення такої історії для всіх народів, яка спирається на конкретне вивчення культур і мов кожного з них. Лише на цій основі можна реконструювати історію людства, виявити закони, що керують діяльністю людей. Лише в такому контексті Боас визнавав наявність загальних законів розвитку людства. Він закликав бути обережними при формулюванні таких законів, бо культура кожного етносу унікальна і неповторна. Не заперечуючи наявність в культурах етносів схожих явищ, підкреслював, що вони можуть мати різне походження і виконувати різні функції, не обов’язково свідчать про наявність культурно-історичних зв'язків між людськими спільнотами.

Розвиток культури Ф. Боас пов’язував із своєрідним внутрішнім розвитком соціальних груп і частковими зовнішніми запозиченнями. Він відстоював історичний метод аналізу культур, і саму культуру сприймав як сукупність моделей поведінки, які людина засвоює у процесі свого дорослішання, вростання в людську спільноту і прийняття на себе культурної ролі.

Ф. Боас користувався в американській етнології винятковим авторитетом, мав велику кількість учнів і послідовників. Одним із найвидатніших його учнів був Альфред Крьобер (1876-1960), який послідовно дотримувався поглядів свого вчителя.

Крьобер сприймав культуру людства як цілісну нерозривну і безперервну різноманітність, яку умовно можна поділити на дві категорії: культуру неписьменних і культуру письменних етносів. Культуру сприймав як систему особливим чином пов’язаних між собою елементів, які утворюють цілісну культурну модель (своєрідний культурний зразок). Культурні моделі він сприймав як культурні цінності і вважав за дослідницькі абстракції, які дають змогу бачити весь комплекс культури в її цілісності (культурний етос). Теорія культурних моделей не вимагала вивчення походження різних соціальних форм і структур, а зосереджувала увагу на дослідженні особливостей кожної із форм культури. Форма культури, на думку Крьобера, характеризується притаманним їй стилем, який визначає поведінку людей і залишає відбиток на предметах матеріальної культури. Особливості ж матеріальної культури визначаються специфікою куль­тури та її ціннісними орієнтаціями. Крьобер підкреслював, що при вивченні чужих культур дослідник перебуває у полоні своєї. Уникнути цього культурного етноцентризму дослідник зможе лише тоді, коли йому в досліджуваній культурі вдасться виявити ту домінуючу ідею, яка підкреслює її неповторність, унікаль­ність і видатні досягнення.

Етнопсихологія

Ще в середині XIX ст. німецький еволюціоніст Адольф Бастіан основним чинником походження релігії вважав людську психіку, на початку XX ст. представники французької соціологічної школи (зокрема Люсен Леві-Брюль) природу колективних уявлень і дологічне мислення обґрунтовували емоційним сприйняттям зовнішнього світу; прихильники функціоналізму подібність культурних явищ різних етносів пояснювали єдністю організації людської психіки, а послідовники американської школи історичної етнології при зборі польових етнографічних матеріалів доволі часто користувалися психологічними методами. Так поступово в етнології формувалися погляди про важливість психологічних чинників у формуванні етнічних культур.

Перша половина XX ст. позначена пробудженням інтересу до проблем антропології психоаналітиків Е.Фромма, Рейха, Г.Рохайма, Е.Еріксона, Дереве (основоположник напряму етнопсихіатрії) та ін. Початок цьому поклав австрійський лікар-психіатр Зіґмунд Фройд (1856-1939), який проблемам деяких явищ культури присвятив праці «Табу і тотем», «Психологія повсякденного життя» та «Інфантильне повернення тотема». Для нього вихідними були тези про те, що психічний розвиток індивіда повторює історичний розвиток людства, що підсвідомі процеси обумовлюють виникнення норм людської поведінки, культури і соціальних інститутів. Всі культурні заборони (екзогамію, табу) та найдавніші форми релігії (тотемізм, анімізм і магію) він вважав за способи витіснення підсвідомих імпульсів і бажань.

Фройд мав чимало послідовників. Один із них, угорський лікар-психіатр Гейза Рохейм(1891-1953) розглядав культуру як систему захисту людини, проголошував інстинкти за рушійну силу розвитку культури. Інший, швейцарський психолог і психіатр Карл Юнґ (1875-1961), перейшов від психоаналізу особистості до психоаналізу соціальних і етнічних спільнот. Він наго­лошував, що кожна з таких спільнот (сім'я, община, громада, рід, плем’я, етнос і т.п.) має набір успадкованих першообразів і архетипів (матері-землі, героїв, мудрих предків, міфів, неконтрольованих свідомістю афектів і т.п.). Щоб захиститись від першообразів і безсвідомих стихій, людина створила системи очи­щувальних обрядів, заклинань, магічних дій і т. ін.

Погляди З. Фройда і К. Юнґа мали великий вплив на формування етнопсихології.

На основі їх поглядів сформувався новий напрям у психології – соціоніка, що описує структурні психологічні типи окремих людей, соціальних, місцевих, міських, регіональних і етнічних груп, характеризує національний характер і ментальність етносів.

Започаткував етнопсихологічний напрям в етнології американський психіатр Абрам Кардінер (1891-1981), який був обізнаний з працями Фройда і Юнга. У своїх основних працях «Індивід і його суспільство» (1939) та «Психологічні межі суспільства» (1943) він запропонував своєрідну модель взаємозв'язків домінуючих психологічних типів особистості з практикою дитячого виховання, по-новому трактував поняття «культура» і «особистість». Для нього культура – це абстракція, а індивід (особистість) – справжня реальність. Тому вивчення етнічних культур слід починати з вивчення особистостей (індивіда).

Центральним в етнопсихології Кардінера стало поняття «основна особистість», що визначає характер і особливості культури етносу. Звідси його особливий інтерес до вивчення дитячої психіки. Він твердив, що людська особистість починає формуватися відразу ж по народженні під впливом навколишнього середовища, традицій догляду за немовлятами і дітьми до 4-5 років. Потім психіка людини стабілізується і, практично, залишається незмінною.

Кардінер вважав, що «основна (модальна) особистість» формується на основі колективного досвіду етнічної спільноти, а тому індивід максимально підготовлений до сприйняття своєї етнічної культури. «Основна особистість» – це середній психологічний тип етнофора, що сформувався під впливом традиційних систем життєзабезпечення, сімейних стосунків, виховання, формування людини як члена суспільства, засвоєння нею рис етнічної поведінки, знань, звичок, обрядів і т. ін. Адаптуючись до перелічених суспільних інститутів, психіка індивідів зазнає певних змін, корекції. У результаті цього й формується «основна особистість», а найменші зміни в суспільних інститутах викликають зміни в структурі "основної особистості".

Помітний внесок у розвиток американської етнопсихології внесла Рут Бенедикт(1887-1948), яка вивчала психологічні типи індіанців Південного Заходу США, культури та поведінкові стереотипи етносів Північної Африки. Свої основні теоре­тичні погляди вона виклала в праці «Моделі культури» (1934). Її наукові узагальнення можна звести до таких основних висновків:

- історію кожного етносу визначає притаманна йому «базова структура характеру», що передається від покоління до покоління;

- культура кожного етносу має свою конфігурацію культурних елементів (релігія, сімейне життя, політичні структури, економіка і т. ін.), що створюють єдину неповторну структуру. Вони об’єднані системою таких домінуючих ідеалів і цінностей, які контролюють поведінку членів етносу;

- конфігурація культурних елементів – це особливий спосіб поєднання елементів культури, який робить їх єдиним цілим.

Кожній конфігурації властивий свій тип культури, а в кожному з них виділяється домінуюча модель поведінки чи визначальна психологічна риса.

Практичні дослідження американських етнопсихологів привели до зміни об’єкта досліджень. Вже в 40-50-х роках XX ст. американські етнологи зосередили свою увагу на вивченні рис національного характеру.

Найвидатнішим представником цього напряму була учениця Боаса – Марґарет Мід (1901-1978). Вона, як і її попередники, вважала, що основні риси національного характеру (моделі поведінки) сформувалися на основі способів і традицій виховання.

На цьому ґрунті М. Мід виділила три аспекти вивчення національного характеру:

- порівняльний опис окремих конфігурацій культури;

- порівняльне вивчення догляду за немовлятами і дитячого виховання;

- вивчення властивих кожній моделі культури міжособистісних стосунків (батьків і дітей, однолітків, чоловіків і жінок та ін.).

Загалом американські етнопсихологи зосередили свою увагу на двох важливих аспектах сучасності:

вивченні феномена етнічного екстремізму як форми спотвореної етнічної ідентичності;

формуванні ідеалу майбутнього на основі ідеалізації минулого і впровадженні поведінкових моделей минулого в життя.

Важливим досягненням етнопсихологів було обґрунтування наявності психологічних особливостей етносів та розгортання ними досліджень національних характерів. У цій напрямку було розроблено 2 підходи : культуро-центрований і особистісно-центрований.

К. Клахтон - основоположник ціннісного підходу до вивчення національного характера. Вивчав ціннісні орієнтації, системи цінностей. Міжкультурні відмінності і внутрішньо культурні відповідності можна вивчати за допомогою «жорстких методик», формалізованих опитувань т. зв. культурних домінант:

1.Відношення етнофора до природи. (детермінованість-недетермінованість, єдність-плюралізм, добро-зло).

2.Відношення до часу (статичність – мобільність, минуле - майбутнє).

3.Людська активність (пасіонарність - субпасіонарність).

4. Тип міжособистісних стосунків (індивідуалізм – колективізм, егоїзм – альтруїзм, дисципліна – анархія, інтелектуальне - чуттєве).

5.Ступінь внутрішньої свободи етнофора (автономія – залежність..)

Р.Редфілд – основоположник когнітивної антропології, основною концепцією якої була «картина світу», яка передбачає культурну інтерпретацію через метод емпатії (співпереживання).

Культурний релятивізм

Вихідну тезу культурного релятивізму (лат. relatius – відносний)сформулював Ф. Боас, який відстоював думку про самоцінність кожної культури. Далі цю ідею розвивали А. Крьобер та Р. Бенедикт. Остаточно її розвинув і обґрунтував американський етнолог, засновник школи культурного релятивізму Мелвіл Герсковіц (1895—1963) у працях «Акультурація» (1938), «Культурна антропологія» (1940) та «Людина і її творіння» (1948).

Герсковіц гостро критикував тих своїх попередників, котрі різнобарв’я культур людства пов’язували лише з антропологічними відмінностями між людьми, лише з природно-географічним середовищем чи способом виробництва матеріальних благ. Водночас він відкидав європоцентризм і етноцентризм у розвитку культури, розглядав культурно-історичний процес як суму різнонаправлених шляхів розвитку культури. Для нього кожна культура є унікальною, неповторною, має свою систему цінностей, а тому не слід зіставляти системи цінностей різних етносів. Культура кожного етносу своєрідна і цінна, має свій «фокус» – найістотнішу рису культури.

Джерелом динамічного розвитку культур Герсковіц вважав їх єдність і змінність. Лише поєднання цих протилежностей забезпечує їм існування в часі. Стабільність культури можлива лише за умови збереження нею ряду консервативних структур, але якщо у ній не спостерігається жодних змін, то це є ознакою її відмирання. Шкодять етнічним культурам і швидкі зміни їх устале­них структур, бо зміни засвідчують втрату нею самобутності, є початком її деградації.

Американські етнологи чітко розмежували поняття «суспільство» і «культура». Ця чіткість добре прослідковується і в працях Герсковіца. Для нього «культура» — це спосіб життя людей, а «суспільство» – складається з людей, які ведуть певний спосіб життя. Основним поняттям всієї концепції культурного релятивізму стало поняття «інкультурація» – входження (вростання) індивіда в етнічну культуру, процес засвоєння ним усталених моделей поведінки, мислення, всіх культурних складових, тобто освоєння всього досвіду етносу. Головна ідея релятивізму – визнання рівноправності, повноцінності та самостійності всіх ет­нічних культур. На її основі Герсковіц обґрунтував множинність шляхів розвитку людства, необхідність їх всебічного вивчення і такого обережного втягування архаїчних культур у цивілізаційні процеси, яке не викличе втрати ними самобутності.