Становлення та періодизація розвитку української етнології

Лекція № 2

(2 години)

Тема 1. Становлення та розвиток політичної етнології в Україні

План

1. Становлення та періодизація розвитку політичної етнології.

2. Основні наукові етнологічні установи та організації, періодичні видання у ХХ ст.

1) Пономарьов А. Українська етнографія. Курс лекцій. – К.: Либідь, 1994. – С. 9-21, 69-85. (наявна в б-ці)

2) Качкан В. Українське народознавство в іменах. – К.: Либідь, 1995. – С.26 - 39 (М.Максимович), с. 72 – 82 (Хв. Вовк), с.95 – 109 (М.Сумцов)(наявна в б-ці)

3) Нельга О. Теорія етносу. Курс лекцій. – К.: Тандем, 1997. – С. 7-56. (наявна в б-ці)

4) Павленко Ю. Історія світової цивілізації. Соціокультурний розвиток людства. – К.: Либідь, 2000.-С. 168-177.

5) Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К.: Либідь, 1999. – С. 62-65, 68-70.

6) Савчук Б. Українська етнологія. – Івано-Франківськ: Лілея, 2004.

7) Тиводар М. Етнологія. – К., 2004. (наявна в б-ці)

8) Кафарський В., Савчук Б. Етнологія. Підручник. - К., 2006.

9) Грицак Я.Страсті за націоналізмом. – К.: Критика, 2011.

10) Попович М. Нарис історії культури України. – К.,1999 – С.563 -586, 590 -620 (наявна в б-ці)

Становлення та періодизація розвитку української етнології.

Особливості історичного, суспільно-політичного, культурного розвитку українського народу зумовили етапність становлення, характер і здобутки української етнологічної дум­ки, яка, будучи самостійним, унікальним явищем, повинна посісти своє окреме місце в скарбниці світових етнологічних учень. Різні обставини зумовили недостатню увагу вчених-інтелектуалів щодо вироблення загальнотеоретичних концепцій етнічного розвитку людства, оскільки їхні головні зусилля спрямовувалися на вирі­шення проблем, пов’язаних із минулим, сучасним станом та пер­спективами розвитку українського народу.

Видатний сучасний український етнолог А. Пономарьов у короткому викладі історії науки зазначає, що відтоді, як сформувалася українська етнологія як наука (друга половина ХІХ сторіччя), відбулося кілька циклів її трансформації:

у період національно-культурного відродження України кінця XIX ст. вона включала у свій дослідницький діапазон проблеми витоків духовності, національної самосвідомості та національної ідеї — тобто все те, що сприяло пробуджен­ню національних потенцій українського народу;

від кінця XIX ст. до 20-х років XX ст. спостерігався пев­ний спад в етнологічних розробках як реакція на невиз­наченість національного життя;

20-ті – 30 – ті роки бурхливий період національно-політичного відновлення України і відповідний спалах етнологізації гу­манітарної науки. Етнографія значно розширює діапазон проблематики за рахунок як дослідження нових сфер жит­тєдіяльності (молодіжних проблем, робітничого побуту то­що), так і виходу на рівень осмислення глобальних проблем (скажімо, державотворення). Тобто етнографія на той час набувала ознак етнологічної науки. До речі, вона тоді одер­жала і відповідну назву – етнологія;

30-50-ті роки – час репресій та ідеологічного тиску в українській етнології – позначені звуженням її пред­метного профілю та відходом до нейтральних, а нерідко і псевдонаукових проблем;

60-ті роки – період ідеологічної («хрущовської») відли­ги—викликали новий сплеск у розвитку української етно­логії, квінтесенцією якого стала підготовка комплексної праці «Українці»;

70-ті – перша половина 80-х років – застій у суспільно­му житті – визначили значну відірваність етнологічної науки від життя та її схильність до дещо штучного теоре­тизування;

з 1991 р. триває сучасний етап національно-культурного відродження Ук­раїни, пов'язаний із державотворенням, відновленням духов­ності та національної культури, тобто з фундаментальними етнонаціональними проблемами.

Кожна наука у своєму розвитку проходить період накопичення інформації, пошуку методів дослідження, визначення предметного поля. Початки народознавства були закладені руською літописною літе­ратурою. Фіксуючи певні події, її автори донесли до нашого часу інформацію про сучасні їм етноси, які заселяли територію Європи і Азії. Це відобразилося в такому творі руської суспільної думки, як «Повість минулих літ» (1113). Її автора – Нестора – можна назвати «батьком української етнології». Спираючись на Біблію та візантійські, болгарські, західноєвропейські джерела, він пропонує власну схему світо­вої історії та проводить ідею взаємозв’язку між народами. Своїм питанням «звідки є пішла зем­ля Руська?», Нестор фактично започаткував наукову дискусію щодо походження слов’ян та русинів, зокрема. Автор «Повісті...» один із перших літописців розглядає події через призму етнічної ідентичності: з'ясовуючи культурно-побутові особливості, звичаї, закони, вдачу численних племен і народів, літописець поділяє (ідентифікує) їх за принципом «свої» – «чужі», використовуючи для цього різні критерії, насам­перед «язици» – мову.

Тема походження «землі Руської» та ідентифікації різних, передусім слов’янських, народів пронизує всю літописну літе­ратуру. Зокрема, в ще одній визначній писемній пам’ятці – «Галицько-Волинському літописі» згадується про багато сусідніх із Руссю племен і народів – ляхів (поляків), угрів, чехів, литовців, половців, жмудь, ятвягів, татар та інших. Подаючи відомості про культурно-побутове життя, звичаї, вірування, автор твору акцентує увагу на їхніх етнічних відмінностях. Київський літопис (XIV-XV ст.), з’ясовуючи питання щодо розселення слов’янських народів на основі мовних, релігійних та інших ознак, також вказує на їхні спільні та відмінні риси. У «Густинському літописі» (XVII ст.) виділяються історико-етнографічні регіони «руських земель» («Волинь», «Подоля», «Подгоря» та інші), мешканці яких виокремлювалися і протис­тавлялися сусіднім народам. У ньому чи не вперше на­голошується, що козацтво за своїм етнічним походженням є «Народом Руським», а опис його звичаїв та способу життя по­клав початок фіксації цього етносоціального явища в історичних джерелах.

Важливим кроком у розвитку науки взагалі і етнології зокрема було відкриття на базі Київської братської та лаврської шкіл 1632 року К.М.колегії (з 1694 - академія), вихованцями якої були Г.Сковорода, М.Ломоносов, С.Полоцький, І.Самойлович.

Визначним явищем у розвитку української суспільної (мож­на сказати, етнополітичної) думки стала творчість І. Вишенського (кінець XVI – початок XVII ст.). Вживаючи понят­тя «нація» і «народ», в основу етнічної ідентифікації різних спільнот він поклав релігійну ознаку, виділивши тим самим православних християн від усього іншого світу. Обстоюючи та ідеалізуючи самобутність традиційно-побутової культури українсь­кого народу, І. Вишенський доводить його відмінність від польського, литовського, московського народів та виступає про­ти надмірного захоплення їхньою культурою. Таким чином, його можна вважати «передтечею» ідеології українофільського народ­ництва.

Розвиток етнографічних знань у другій половині XVII – першій половині XVIII ст. визначається, з одного боку, намаган­нями надати певної спрямованості та системності у вивченні життя і побуту українського народу, а з іншого – відбувається розширення кругозору етнографічних знань про інші народи світу. Ці тенденції виразно простежуються в «Синопсисі» (1674 р.) І.Гізеля, викладача Києво-Могилянської академії, який, витримавши три десятки видань, понад сто­ліття залишався головним підручником з історії, причому не лише в Україні, а й у Росії. Зібрані в ньому найповніші на той час відомості про народи Європи, Азії, Африки засвід­чують доволі широкі уявлення про життя і побут народів світу. Тут, чи не вперше в українській суспільно-науковій думці, у певній послідовності, за чіткими критеріями (геогра­фічне розташування, віросповідання, мова, расові ознаки, культурно-побутові особливості тощо) подається найповніша етнічна карта світу. За своїм теоретико-методологічним рівнем «Синопсис» не поступався тогочасній європейській літературі відповідного спрямування.

В Україні з’являються й інші роботи з проблем етногенези русько-українського та інших народів. Зокрема, у праці «Кройніка» Феодосія Сафоновича, ректора Києво-Могилянської академії, з’ясо­вується походження турків, поляків, литовців та різних довко­лишніх спільнот. Походженню поляків також присвячений твір «Летопись...». У 1715 р. Г. Новицький видав присвячене наро­дам Сибіру «Краткое описаниє о народє Остяцком и Вогуськом», яке дослідники вважають однією з перших у світовій літературі «суто етнографічних» праць. Свідченням її цінності стало бага­торазове перевидання окремих розділів, а також поява в 1884 і 1941 рр. оригінальних перевидань.

Визначним самобутнім явищем в історії української та світової науки стала життєдіяльність Василя Григоровича-Барського. Здійснюючи поставлену ще в юнацькі роки мету – побачити і вивчити «інших людей звичаї», він у 1723-1747 рр. здійснив мандрівку, переважно пішки, країнами Європи, Азії, Африки. Нагромадивши безліч матеріалів, Григорович-Барський прагнув не лише показати особливості мови, віросповідан­ня, культури численних народів трьох континентів, а й узагаль­нити, проаналізувати їхні взаємовпливи. Він здійснив й інші аналітичні уза­гальнення, які тепер перебувають у полі зору етнологічної на­уки. Записки вченого-мандрівника «Подорожування Василя Григоровича-Барського святими місцями Сходу 1723-43» ста­ли справжнім бестселером, відігравши важливу роль у розши­ренні кругозору української еліти. Їхній перший видавець В. Рубан стверджував, що в Малоросії не було жод­ного «знатного місця чи дому», де б не читали цей твір.

Учені ще мають здійснити компаративний (порівняльний) аналіз нагромадження та розвитку етнографічних (етнологічних) знань в Україні та в інших європейських країнах, тож вкажемо на кілька спільних й особливих аспектів цього процесу в XIX – на початку XX ст. Українська інтелектуальна еліта в цей період переживала бурхливе зацікавлення фолькло­ром і побутом свого народу. При збиранні етнографічних мате­ріалів вона активно використовувала європейську методику накопичення й узагальнення емпіричного матеріалу, створюва­ла наукові та громадські об’єднання відповідного спрямування. Але, на відміну від німецьких, англійських, французьких уче­них, які, виконуючи замовлення своїх урядів, займалися вив­ченням традиційної культури колоніальних народів, українські народознавці звертали увагу на «чужі» (сусідні) народи, голов­ним чином, для доведення окремішності та незалежності від них українців. Ця обставина позбавляла необхідності в розробці узагальнюючих концепцій, які б пропонували універсальні за­кони розвитку людської цивілізації.

Серед осередків досліджень у галузі етнографії одне з пер­ших місць посідало засноване при Харківському університеті (1805р.) «Общество наук», навколо якого гуртувалася плеяда самовідда­них збирачів старожитностей – Г. Успенський, С. Гречановський, А. Склабовський, О. Левшин та інші. Другим таким осе­редком стала Ніжинська гімназія вищих наук, де до занять етнографією прилучилися М. Гоголь, Є. Гребінка, П. Лукашевич, К. Сементовський. У 1840 р. у цьому напрямі розгорнуло діяльність Одеське товариство історії та старожитностей, яке видавало наукові записки. В 1843 р. у Києві розпочала діяльність Тимчасова комісія з розбору древніх актів, з якою в різний час співпрацювали В.Антонович, М. Максимович, М. Костомаров, М. Білозерський, А. Маркович, М. Гулак та інші знані інтелек­туали. Поступ європейської та вітчизняної історико-етнографічної думки відображав «Украинский вестник» (1817-1819), в якому друкувалися відомі закордонні та українські вчені.

У тематично-жанровому відношенні переважали історико-етнографічні студії, при підготовці яких активно застосовува­ли порівняльний метод. Приділялася велика увага вдосконален­ню методики збирання культурних старожитностей, для чого розроблялися прийоми критичного аналізу та систематизації першоджерел. Головним ідейно-теоретичним постулатом і мо­тивом цієї науково-збиральницької роботи було прагнення вивчити минуле свого народу. Втім, на відміну від існуючих в Європі та США етнографічних (етнологічних) наукових на­прямів, течій та шкіл, в Україні основу їхнього поділу станови­ли не теоретико-методологічні постулати, а певні суспільно-політичні ідеї. За таким критерієм вирізняють так звану «слов’янофільську» течію (В. Даль, А. Терещенко, Г. Квітка-Основ’яненко) та тісно пов'язані з нею ліберальну й народовську течії.

(-)Цілу епоху в розвитку етнології представляє П. Чубинський, який за дорученням Російського географічного това­риства наприкінці 1870 – на початку 80-х рр. очолював науко­ву експедицію на Правобережну Україну. Результати її роботи були викладені у семитомній праці «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Юго-Западный край». У ній зібрані унікальні матеріали про побут і традиції народу, даєть­ся його етнопсихологічна характеристика, узагальнені антропо­логічні типи українців, показана історична обумовленість тери­торіально-діалектного поділу України тощо. Все це яскраво засвідчувало самобутність та окремішність українського етно­су, який за багатством і розмаїттям культурних традицій не поступався іншим європейським народам. Спостереження екс­педиції дали цікавий матеріал щодо духовної культури євреїв та поляків Правобережжя.

Засновник народницького напряму в українській суспільній думці М.Костомаров (1817-1885) одним із перших підійшов до проблеми україногенези в ракурсі сучасної етнологічної науки. Центральною ідеєю його творчості стала теза про винятковість, окремішність, самостійність українського народу, що має власну історію та відзначається волелюбністю духу. Особливе значення мають його праці «Об историческом значений русской народной поэзии" (1843) та «Черты южнорусской истории», «Две русские народности», написані на початку 1860-х рр. Спираючись на науковий аналіз міфології, фольклору, етнографічних, психологічних да­них, учений визначив типові риси українського та російського народів, наголошуючи, що вони формувалися різними шляхами, в різних геополітичних умовах, тому мають самобутні, відмінні одна від одної, системи традиційно-побутової культу­ри, ідеалів, психічних характеристик тощо. Всіляко підносячи й ідеалізуючи козацтво як виразника «суто національного духу», М. Костомаров доводив винятковість і споконвічний демокра­тизм українців, яким належить провідне становище у май­бутній федерації слов’янських народів.

Багато співзвучних із М. Костомаровим ідей виклав П. Куліш («Повесть об украинськом народе» (1846) та ін.). Він був ініціатором видання першого україномовного журналу «Основа» (1961-1962) у Петербурзі. Знаменним було те, що на презентації першого номера «Основи» був присутній Т.Шевченко.

Для становлення української етнології не втрачає актуальності науковий спадок М. Маркевича, М. Максимовича, О. Потебні, І. Срезневського, О. Афанасьєва-Чужбинського, В. Антоновича, М. Сумцова, А. Кримського, М. Драгоманова, І. Огієнка та бага­тьох інших визначних дослідників, що розробляли фундамен­тальні проблеми етнографії, етноісторії, етнокультурології, етно­лінгвістики, етнопсихології та багатьох інших сфер розвитку і життєдіяльності українців.

В Росії етнологія починає розвиватися у 90-ті рр. ХІХ ст., що можна пов’язати з виданням етнографічних журналів «Этнографическое обозрение» (1889), «Живая старина» (1890). Провідні етнографи (етнологи) Ц. Нейман, Д. Анучін, К. Бер ( голова відділу етнографії РГТ), Н.Надєждін, О.Пипін («О задачах русской этнографии»).

У Києві в 1874 р. відбувається Перший археологічний з’їзд, який перетворюється на маніфестацію наукових досягнень не лише в галузі археології, а й в етнології, мовознавстві, історії. А 1876 оприлюднено ганебний Емський указ Олександра ІІ. Видавничим центром української етнографії з 1882 р. (на 25 років) стає «Киевская старина» .

Через переслідування російським царатом українознавчого руху наприкінці XIX ст. його центр переноситься до Львова, де велику роботу в цьому напрямі розгорнуло Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка (1892) з ініціативи В.Антоновича і О.Кониського зокрема, створена при ньому 1898 р. Етногра­фічна комісія. Важливу роль в її розвитку відіграли перші в цій галузі фахові друковані органи – «Етнографічний вісник» (1895) та «Матеріали до українсько-руської етнології» (1899). Навколо них гуртувалася плеяда визначних науковців - І. Франко, Ф. Вовк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, В. Шухевич, І. Крип’якевич та багато інших. Теоретико-методологічні засади цієї львівської школи до певної міри передає праця І. Франка «Найновіші напрямки в народоз­навстві» (1895). Аналізуючи зміст і методи цієї «галузі знань», він доводив, що україномовний термін «народознавство» відпо­відає науковим напрямкам, які німці позначають словом «Volkskunde», а англійці – «folklore». Їхнє головне покликання вчений вбачав у тому, щоб «пізнати народи», які мешкають на певній території, через їхнє нинішнє і минуле становище, їхні фізичні і розумові особливості, їхні інститути й господарство, зв'язки з іншими народами.

З діяльністю львівської школи пов'язане ім'я Ф. Вовка, яко­го справедливо вважають «батьком української етнології та антропології». Започаткувавши системні дослідження в цих галузях, він дав першу комплексну антропологічну характеристику українців, запропонував поділ території України на певні етнографічні смуги тощо. Визначений Ф. Вовком «український антропологіч­ний тип» указує на етнічну однорідність «малоросійського племені». Це доводило, що етногенетичне становлення ук­раїнців, великоросів та білорусів відбувалося різними шляхами. У своїх дослідах учений спирався на новітню європейську ме­тодологію, що дозволило йому вказати на місце українців у за­гальних антропологічних класифікаціях народів світу.

Ціла епоха в розвитку етноісторичної думки представлена творчістю М. Грушевського. Запропоновані ним концепція та схеми української та слов'янської етногенези, як побачимо далі, становлять важливу складову вивчення проблеми поход­ження українського народу.

Революція 1905-1907 рр. – поступки: декларації скасування утисків над українським словом, перші лекції українською мовою проф. М. Сумцова у Харкові.

1908 – заснування УНТ в Києві (голова М.Грушевський).

1914 – видання наукового квартальника «Україна».

Наши рекомендации